“Украдене щастя” Івана Франка в постановці “Театру в кошику”

Львів, 13 лютого 2020. Автор світлин – Тетяна Данілова.

Бачу, що це вже стає традицією — під час відвідин Львова переглядати виставу з репертуару “Театру в кошику” і писати на неї рецензію. Роблю я це щиро та виключно з власної ініціативи, бо стиль цієї творчої майстерні мені дійсно дуже імпонує.

Цього разу я подивилася, вірніше, пережила разом з акторами “Украдене щастя” Івана Франка.

Режисер – Ірина Волицька
Художник з костюмів – Дарія Зав’ялова
Світло – Євген Копйов

В ролях:
Анна – Лідія Данильчук
Микола – Роман Біль
Михайло – Володимир Губанов

У нашому суспільстві ставлення до цього твору є двояким: від абсолютного визнання геніальности й актуальности п’єси на всі часи театральними фахівцями та активними глядачами до байдужости обивателя, вихованого в колонізаторській зневазі до українського мистецтва (“сценкі із сельськой жизні”), яка нещодавно знову була продемонстрована чільниками горезвісного “1+1”.

“Украдене щастя” Франка — це переконлива відповідь усім, хто відмовляє українській мові у можливості передати трагізм чи драматизм сюжету, тим старо- і новоспеченим міщухам, що мислять мешканців провінції тупуватими, позбавленими повноцінної гами емоцій селюками, та тим “аристократам”, у розумінні яких “утончьонниє чувства” є виключно кастовим привілеєм.

Саме тому прекрасною режисерською знахідкою постановниці п’єси Ірини Волицької є не модне нині адаптування сюжету до сучасних міських обставин, як це було зроблено в серіалі 2004 року, а проведення влучних аналогій, як-то підкреслення схожости бійцівських кімоно з сільським полотняним чоловічим вбранням, а східних єдиноборств — з умовним протистоянням у народному танці аркан.

Цікавим символом були досконалого крою елегантні чоловічі пальта з розкішних тканин на Михайлові та Миколі — вони не тільки показували нам, що різниця полягає здебільшого в оболонці, а людські емоції є однаково сильними для представників усіх верст суспільства, але й осучаснювали постаті героїв Франка.

І я вже бачила в Михайлові не просто жандарма, який користається своїм становищем, щоб помститися за свою понівечену долю, а сучасного коуча-самоука, що безвідповідально підбурює інших плювати на суспільні норми та людську думку заради хвилинного задоволення, хоча сам потерпає від власних внутрішніх конфліктів і травм, що і є найстрашнішою карою за його моральний злочин. А головним злочином Михайла є не сліпе бажання помсти та жорстоке приниження Миколи, а боягузтво, бо навіть у жандармському мундирі йому страшно виступити проти своїх справжніх кривдників — братів Анни — адже добре знає, що ті в разі чого і жандарма спокійно порішать.

Жертвою Михайла стає Микола, який з його емпатією до коханців, з додатковими щирими виправданнями дружини, як-то відсутність дітей, з його розумінням (і це без читання Фройда!) непідвладності пристрасті розуму, представлений у цій постановці інтелігентом старшого віку. А хто, як не інтелігент, стає зазвичай у нашому суспільстві цапом-відбувайлом?

Єдиним закидом до Миколи може бути лише відсутність у нього мужности покинути господарку і поїхати в далеку Америку, як це робило багато його сучасників. Власне це і залишає його людиною минулого. Так само не може вирватися з минулого і його антагоніст Михайло, которого не відпускає давня історія, хоча він і зробив крок в інший соціальний прошарок. Єдиною людиною майбутнього, котра після недовгого опору без страху та докору переступає через все, щоб отримати нехай не щастя, а хоча б повноцінне чуттєве кохання, є Ганна, і саме її я бачу не під колесами потяга, як це сталося з її тезкою Карєніною, а з квитком на корабель у Новий Світ та нове життя.

Насамкінець хочу відмітити надзвичайно майстерну постановку режисеркою сексуальних сцен, коли без оголення та натуралізму ми бачимо очевидну різницю між сексом з нелюбим чоловіком і нестримною пристрастю з коханцем.

Як це було зроблено? — Ідіть і побачте на власні очі!