Листи, адресовані у вічність

Генуя, 2016

Я зовсім не вірю у конспірологічні теорії про масонські комплоти та з недовірою ставлюся до слухів про змови меншого калібру, але в Генуї я все ж запідозрила зговір гідів та авторів путівників мінімально торкатися теми кладовища Стальєно. Щось подібне, але кількома роками раніше, я зауважила в Мілані стосовно Cimіtero Monumentale, що можна перекласти і як Монументальне, і як Скульптурне кладовище. І перше, і друге визначення однаково пасували до міланського цвинтаря, яке вразило мене не менше, ніж леонардівська «Тайна Вечеря». Мені важко було уявити, чи може бути щось багатше, розкішніше, фантазійніше за цей музей скульптури під відкритим небом, де навіть Мікеланджело ходив би задоволеним від усвідомлення того, що потомки успішно підтримують рівень, поставлений його епохою. Виявляється, може… Ім’я йому – Сimitero di Staglieno.

Усім, хто планує мандрівку до Генуї, я радила б виділяти на це місто бодай 4 дні, а не 1-2, яких дійсно вистачає, щоб оглянути середмістя, головну набережну, катедру Сан-Лоренцо та вулицю Гарібальді з її палацами. Якщо після цієї поради ви все ж вирішите обмежитися тільки переліченими пам’ятками, то мені залишиться лише сумно зітхнути – в очах Генуї ви міцно займете місце в категорії «турист звичайний» і вона вас просто не помітить у натовпі китайців. За влучним виразом одного анонімного інтернет-дописувача, «Генуя любить тих, хто залишає путівники, забобони і комплекси вдома, тих, хто вільно пірнає у світ її вузьких провулків, з їхніми секретами та привидами, без страху загубитися». Ви спробуєте мені опонувати, що цю цитату можна застосувати до багатьох міст. Так, звісно, але в Генуї вона звучить особливо переконливо. Планування Генуї перекреслює будь-які попередні уявлення про містобудування – такою кількістю рівнів розташування, такими величезними перепадами між цими рівнями і такою системою вертикального громадського транспорту (всього тут 10 ліфтів і 2 фунікулери) не може похвалитися, здається, жодне інше місто. Крім середньовічної та ренесансно-барокової Генуї існує ще Генуя ХІХ століття. Це окремий світ, де ти всіма органами сприйняття відчуваєш справжній смак «dolce vita». Здавалось би, що в такому місці не має бути навіть найменшого натяку на смерть. Але парадокс полягає в тому, що здебільшого саме той, хто найкраще розуміється на «savoir vivre», той найбільше стурбований тим, як закінчиться свято земного життя. Згадаймо хоча б єгипетських фараонів. Цвинтар Стальєно – це своєрідна погребальна піраміда ХІХ ст, призначення якої – понести у майбутнє пам’ять про «мешканців» могил і цим дарувати їм якщо не безсмертя, то хоча б його ілюзію. Для пафосних надгробків на цьому престижному некрополі генуезці спеціально накопичували кошти, заздалегідь обговорювали з родиною та скульпторами проекти композицій, а іноді ще за життя замовляли монументи і навіть особисто для них позували.

Це можна було б назвати ярмарком марнославства, якби не один момент. Надгробок у головній частині цвинтаря мав мати мистецьку цінність. Тому забаганки іноді досить обмежених людей втілювали в життя найкращі скульптори краю і робили вони це на найвищому рівні, вкладаючи у свої роботи не тільки хист, але й прекрасні високі ідеї.
Генуезький цвинтар – це спроба мистецтва перемогти смерть, бо, попри те, що більшість пам’ятників призначені для нагадування «memento mori», саме в цьому місці ти цілковито забуваєш про неї, повністю поглинутий подивом та захватом, виведеними у стократний ступінь. Власне тут, серед цих сотень – ні, тисяч! – неймовірно реалістичних скульптур я вповні зрозуміла причину змови турпомічників усіх форматів, що згадують це кладовище лиш побіжно: Стальєно тотально затьмарює всі інші пам’ятки Генуї – і церкви, і палаци, і скрипку Паганіні – у пам’яті залишається тільки мікс з прекрасних мармурових фігур, облич, рук, крил, квітів, мережив… У змаганні з містом живих Cimіtero di Staglieno є безумовним переможцем, однак у протистоянні зі смертю вочевидь терпить поразку – пил століть розповзається білим мармуром подібно до того, як плями тліну покривають шкіру покійника. Цей пил вже неможливо змести – він намертво в’ївся у камінь, створивши таку гру світлотіні, якій позаздрив би легендарний Аполлодор із Афін. Єдине, що втішає, що ця агонія буде довгою і прекрасною до останнього моменту.

Я свідомо не стала купувати цвинтарний путівник ані до, ані після відвідин Стальєно, бо найголовнішим на цьому цвинтарі є не інформація про скульпторів чи біографії померлих, а твої власні несподівані асоціації, роздуми та питання до себе самої.

Я пробувала влізти в шкіру скульптора – які почуття наповнили б мене, будь я митцем: комплекси, фахова ревність, потрясіння від усвідомлення того, що всі можливі пози-ракурси вже підмічені і бездоганно втілені в камінь? Що робила б я – винишпорювала б щось для епігонства чи, навпаки, пішла б шляхом пошуку нових, ніким досі нереалізованих, форм? Чи просто здохла б на місці від чорної заздрості?

Другою темою для роздумів став кінематограф: «Боже, та це ж готові декорації для фільму будь-якого жанру!» Але ця думка відразу ж розбилася об чітке розуміння, що найоригінальніший сценарій вкупі з геніальною режисурою загубляться серед цього тріумфального шалу фантазії. Та й актори будуть тут зайвими – персонажів різного віку, амплуа та ідеальної вроди на цій сцені вистачає. Власне тому й немає художніх фільмів, які обігрують тему некрополю Стальєно.

Ми провели на Cimitero Staglieno кілька годин і за цей час були єдиними живими в цьому місті мертвих. Іноді було моторошно, особливо у частково зруйнованих галереях, але не через аварійний стан стель, які місцями були просто затягнуті сітками, і не через усвідомлення кількості костей та черепів, що лежали під цими розкішними надгробками. Ні! Просто навколо панувала така переконлива атмосфера зачарованого світу, що навіть сонце, яке подекуди досить агресивно вривалося в галереї через відкриті арки і засліплювало об’єктив камери, не здатне було повернути тебе у реальність. Попри свою природну боягузливість та обачність, я все далі й далі заглиблювалася вже в цілком закриті галереї і там все більше і більше переймалася настроєм Данте, уявляючи, що це Вергілій веде мене дорогами загробного світу і безупину розповідає про його мешканців повчальні історії, котрі я, сконцентрована на власних емоціях, пропускаю повз вуха.

Мені вже почало здаватися, що я перемогла свій внутрішній страх перед зустріччю з чимось невідомим, однак це була ілюзія. У якийсь момент навстріч мені затріпотіла крилами зграя голубів, що підхопилися зі своїх гнізд, налякані клацанням мого фотоапарату. І замість того, щоб зробити геніальну світлину, я інстинктивно впала на землю, закривши голову руками… Після цього я ще більше засмутилася, але не з приводу чергового усвідомлення свого боягузтва, а через жаль про ще один нереалізований кадр, але вже не мною, а кимось зі сторони: галерея, з ніш якої мармурові постаті простягають руки до мого розпластаного тіла, і розмиті крила голубів – ангелів, що прилетіли забрати з собою свою нову посестру…

На цьому я закінчую словесну розповідь. Далі будуть лише світлини, які мають переконати у правдивості моїх вражень тих, хто не довіряє словам, і спонукати вас, друзі мої, відкинути путівники, послати до біса генуезьких чичероне і самим доторкнутися до мармурів цвинтаря Стальєно. Доторкнутися не тільки пальцями, очима, об’єктивом, але й думками. Адже «надгробки – це листи, адресовані у вічність», і, можливо, ви знайдете тут те послання, котре було адресоване особисто вам.