Ключ до підсвідомості. Виставка Петра Сипняка “Втрачений рай”

Львів, листопад-грудень 2021

Цьогорічна львівська осінь подарувала мені особисте знайомство з художником Петром Сипняком.
Це ім’я було знайоме мені давно – ще з 1986 року, коли в Бернардинському дворику відбувся перший вернісаж, на якому митці могли вільно продавати свої картини людям. Власне тоді ми з мамою відкрили для себе Івана Твердуна та Петра Сипняка і купили в них по кілька робіт невеликого формату на подарунки маминим друзям – якраз тоді починалася череда ювілеїв і мама була щаслива, що зможе презентувати щось оригінальне. Успіх від подарунків кожного разу був просто бомбезний, тому ми з нетерпінням чекали на наступний вернісаж, щоб купити ще кілька ефектних дарунків, що і здійснили.

Оскільки презенти готувалися заздалегідь, то перед даруванням всі куплені картини тимчасово розвішувалися в нашій квартирі і деякий час ми самі ними насолоджувалися. Звісно, знімати зі стіни картину, до якої звикли очі й душа, та відносити її в інший дім було завжди важко, однак ми втішалися думкою, що будемо милуватися нею, приходячи в гості до давніх друзів. Таким чином за півтора року роздарувався добрий десяток картин і на стіні з усіх вернісажних надбань залишився лише зимовий пейзаж Петра Сипняка. «Порохова вежа під снігом» так нам подобалася, що ми відтягували її дарування, щоразу знімаючи зі стіни щось інше. І ось коли надійшов час дарувати і її, я підняла справжній бунт – я кричала, плакала, ревіла, верещала, аби тільки переконати маму не забирати картину з дому. Звісно, всі мої протести були б безрезультатними, якби в бій не вступила «важка артилерія» – моя бабуся, до якої я кинулася, знаючи, що її слово буде вирішальним.. «Подаруй щось інше, а це буде наше!» – коротко сказала бабуся мамі і – ура! ура! ура! – картина залишилася у нас. Коли ж ім’я Петра Сипняка стало гриміти і на кожній виставці перед його роботами скупчувалися люди, ми з мамою страшенно тішилися, що наше мистецьке чуття нас не підвело і на тих давніх вернісажах ми самостійно, без чужих фахових підказок, виділили саме цього художника.

За ті десятиліття, що пройшли від часу цієї історії, Петро Сипняк створив безліч картин найрізноманітнішої тематики. Це і пейзажі, і натюрморти, і портрети, і фольклорні сцени, як-то серія «Вертеп» чи «Чумаки». Кожна виставка Петра Сипняка – це завжди представлення чогось нового, тому ці виставки так цікаво відвідувати. І ось тепер уявіть мою радість, коли я взнала, що до від’їзду в Німеччину встигаю на нову виставку робіт улюбленого художника – її камерне відкриття відбулося в останній вечір мого перебування у Львові і я мала честь бути на нього запрошеною.

Цьому запрошенню передувало знайомство з художником у дружньому колі в домі моїх однокурсників Іри та Юри Ґаджунів, які є великими шанувальниками творчості Сипняка і мають невелику колекцію його робіт. Петро Сипняк виявився неймовірно цікавою людиною. Я чомусь гадала, що зустріну насупленого помпезного метра (все ж Заслужений і Народний художник України!), натомість переді мною постав яскравий веселий інтелектуал, який з легкістю переходив від серйозних тем до жартів і навпаки та дуже гарно формулював свої (маю зауважити, дуже нетривіальні) судження та аргументи в дискусіях. Сипняк-людина – це була перша несподіванка.

Другою несподіванкою стала виставка в арт-галереї «Велес».

Я спеціально не буду виставляти фотографії картин і розповідати про них. Після зливи демагогії на мистецькі теми, яку пережив цієї осені Львів, я ще раз переконалася в тому, що в наш час замість формування власного погляду на твір мистецтва люди радісно споживають триндіння арт-дилерів та псевдо-мистецтвознавців, балаканина та джонглювання словами котрих позбавило “профанів” необхідності накопичення власних знань та споглядального досвіду, без яких індивідуальне сприйняття образотворчого мистецтва є неможливим. Скажу лише про те, що ця виставка Петра Сипняка стала для мене не просто несподіванкою, а «холодним душем», наскільки відмінними були представлені картини від усього того, що до цього часу асоціювалося у мене з іменем цього мистця. Те, що я побачила, було настільки незвичним, що я аж розгубилася – авжеж, я ж досить швидка у асоціаціях-класифікаціях-систематизаціях, а тут щось таке, для чого у мене ще немає «полички»…

Камерність обстановки спонукала до більш тісного спілкування і Петро Сипняк дав нам деякі підказки. Ні, він не пояснював картини, він просто з непідкупною відвертістю розповів про те, що нуртувало в ньому останні десятиліття, якими думками та почуттями він жив. Це було ключем до розгадки, але тоді, у передвід’їздній метушні, я ним не скористалася і так і не знайшла слів, щоб сформулювати свої враження.

Зате з великою насолодою я “повернула” цей ключ зараз, коли сіла перечитувати мою чернетку до допису про метамодерн, у котрому намагаюся пояснити, що це таке в першу чергу сама собі, і до якого мені досить складно підібрати ілюстративний матеріал. І ось, обмірковуючи визначення, якими мистецтвознавці невпевнено намагаються хоч якось окреслити ще невиразне поняття метамодерну, я раптом збагнула, що багато з перелічених характеристик точно пасують до картин, які Петро Сипняк об’єднав у виставці “Втрачений рай”. У цих творах є і звернення до прадавніх сюжетів та о̒бразів без постмодерністської насмішки чи цинізму, натомість з вигадливістю та епічністю трактувань, і конструктивний пастиш, і подвійність наративів. І все це пронизувала найголовніша риса метамодерну – нова щирість.

Колись я занотувала собі в записник почуту на одній лекції сентенцію – «Метамодернізм, на відміну від постмодернізму, намагається не переосмислити світ, а пережити все заново і цільно». І власне це стремління я побачила у роботах Петра Сипняка на виставці «Втрачений рай».

А що побачите ви?