“Офелія”

Поведінкова екстравагантність прерафаелітів не була грою на публіку, вона становила їхню сутність, від якої часом страждали як найближчі люди, так і вони самі. Напевне, найпоказовішою ілюстрацією цього буде історія найзнаменитішої натурниці перших прерафаелітів Елізабет Сіддал.
Ця проста дівчина зі звичайної родини англійського робітника була для прерафаелітів уособленням краси італійського кватроченто та англійського епосу, і саме це стало трагедією її життя.
Прерафаеліти обожнювали Сіддал і на картинах, і в житті, але одночасно і не щадили її. Проте вона не ремствувала, бо їй йшлося не про гроші, а про відданість ідеї. Вона сама влилася у лави прерафаелітів  і була єдиною жінкою, чиї картини демонструвалися на їхніх виставках.
Сіддал стала абсолютною знаменитістю після позування для картини Джонна Еверета Мілле «Офелія», яку можна побачити на цьогорічній виставці у Мілані, що триватиме до 06.10.2019. Мілле, згідно з проголошеними прерафаелітами принципами вірності натурі,  не тільки цілісінькими днями малював на пленері ріку з усією водяною та прибережною рослинністю, але й вклав Елізабет Сіддал у ванну, де вона мала годинами нерухомо лежати. Звісно, ванну підігрівали спеціальними лампами, проте цього було недостатньо і вода швидко холонула. Проте Сіддал не видавала ані звуку скарг і мовчки позувала, лежачи в холодній воді у тяжкому старовинному платті, спеціально купленому Мілле для цієї картини. До речі, це плаття коштувало цілих 4 фунта!  4 фунта – це 80 шилінгів. Для порівняння – денна зарплатня ремісника у ці ж роки становила приблизно 6 шилінгів, а наш коханий доктор Ватсон мав пенсію за вислугою у 8 шилінгів 6 пенсів у день.
Лікування Елізабет після позування обійшлося в цілих 50 фунтів, їх узяв на себе Мілле. Ще б пак! Він отримав за картину 300 гіней (гінея=21 шилінгу, тобто ще «важча» за фунт)!
Потім Сіддал спіткало чергове нещастя – у неї закохався сам Данте Ґабріель Россетті, ідейний натхненник та лідер прерафаелітів. І хоча Сіддал на певний час стала його  Музою і він увіковічив її красу в десятках картин, хоча, безсумнівно, він її кохав, проте, проте… серце художника схильне до зради – Россетті зраджував Елізабет чи не з усіма жінками, які йому траплялися. Що ж, він був харизматичним красенем з усіма очікуваними та неочікуваними недоліками. Постійне нервове напруження підривало і без того слабке здоров’я Елізабет (позування у ванні також не пройшло безслідно), а після народження мертвої дитини у Елізабет почалися психічні розлади, що закінчилися самогубством, яке пояснили передозуванням ліків.
А що ж наш Россетті? Россетті залишався собою: він пристрасно кохав Елізабет, дуже пристрасно займався її лікування і неймовірно пристрасно пережив її смерть. У екзальтації, спричиненій кончиною своєї Беатріче, він кинув у її могилу зошит зі своїми віршами, які цінував набагато вище за свої живописні роботи, цим самим наче поховавши себе самого. Після цього він переїхав з району Блекфрайерз у Челсі, де завів у саду дивовижний звіринець, у якому сумував за коханою в товаристві єнотів, броненосців та павичів.    
Але час минав, рани загоювалися і митець все більше жалкував за своїми віршами. В його голові почала визрівати ідея ексгумації, проте вирішився він на неї лише через 7 років після смерті Елізабет. Відкриття могили він перетворив на легенду – донині живуть спогади «свідків», про нетлінне тіло Елізабет у коконі з розкішного рудого волосся, що продовжувало рости і після її смерті, та зітлілий зошит з віршами у неї на грудях. Що не кажи, красива легенда, врешті, ідеально співзвучна естетиці прерафаелітів.   Зошит і справді був понищеним, тому деякі вірші довелося встановлювати, а заодно і вдосконалювати, проте це не врятувало їх від критики. І якщо смерть коханої Россетті пережив, то от досить уїдлива критика його поезій призвела до спроби самогубства. (Тут маю зауважити, що сонети Россетті мені особисто дуже подобаються). Терзали художника й докори сумління, що він потривожив пам’ять коханої жінки.
Мистецтво вимагає жертв… Жертва Сіддал була не марною – її образ став джерелом естетичної насолоди і для сучасників, і для всіх наступних поколінь. Мені чомусь здається, що Елізабет була щаслива у своєму нещасті, адже вона могла вибрати собі в чоловіки кого завгодно, але залишалася все ж з Россетті. Типова жіноча доля.
А от вся історія з написанням картини «Офелія» видається на диво містичною  – вона наче наврочила передчасну смерть Елізабет і ця смерть була так само опоетизована, як і кончина Офелії у Шекспіра:

«Там, де верба нависла над струмком,
Купаючи у плесі віти сиві.
Сплела вінки химерні — кропиву,
Жовтець, стокротки і зозулинець,
Що грубі пастухи йменують бридко,
Стидні дівчата ж звуть мертвецьким пальцем.
Тоді на гілку злізла почепити
Свої вінки; зрадливий сук зломивсь,
І всі ті зела, та й вона сама
Упали в бистрину…»
(Шекспір «Гамлет, переклад Л.Гребінки»)

…Ми дивимося на картину, і попри все, вона не складає гнітючого враження – нашу увагу відволікають прекрасні квіти, які Мілле зобразив з неймовірною правдоподібністю і відповідністю рядкам Шекспіра та середньовічній символіці, де верба є символом знехтуваної любові, кропива – болю, жовтець – невдячності, маргаритки – невинності, зозулинець – символ чоловічого начала, яке так часто стає причиною жіночого горя…