Планета Лемурія. Частина І, емоційна.

Знаєте, що було найскладнішим у роботі над цим есеєм про лемурів? Ні, не відшукати необхідну інформацію про цих тваринок. І не написати чіткий текст. І навіть не класифікувати побачених на власні очі лемурів за різновидами. Найскладнішим було стриматися і не запхати у свій допис усі 480 світлини з цими тваринками, чарівність котрих не в стані окреслити жоден з відомих мені прикметників. Страшенно тішуся, що знимкувала всіх лемурчиків безупину – тепер ці без малого півтисячі світлин дозволяють встановити чи не кожен момент наших зустрічей з цими надсимпатичними створіннями аж до відчуття дотику їхніх лапок на своєму тілі. Сподіваюся, що саме завдяки фотографіям мені вдасться хоча б частково передати моїм читачам свої почуття та відчуття, які залишилися від спілкування з істотами, які стали для мене уособленням невимовної тактильної насолоди.

За правилами написання тексту про фауну належало б почати допис з інформації про лемурів – подати наукові дані, зацитувати відомих дослідників, розповісти місцеві легенди. Але я не можу. Бо на перший план виходять емоції і спогади про власну реакцію на цих виключно мадагаскарських звірят, котрих не так часто побачиш навіть у багатих зоопарках, бо лемури належать до тих тварин, котрі практично не зносять неволі – вони не тільки перестають там розмножуватися, але й можуть покінчити життя самогубством, спеціально кидаючись горілиць з висоти і ламаючи собі хребет. Та навіть ті, які все ж виживають у зоопарках, втрачають характерну лемурам безпосередність та жвавість і занурюються у постійну апатію. Тому побачити лемурів у всій красі та динаміці можна тільки на Мадагаскарі – у природному середовищі їхнього існування або ж у спеціальних резерватах, де вони дуже легко уживаються не тільки з місцевими людьми, але й з туристами.

Отже, я вирішила розбити тему лемурів на дві частини – емоційну та інформативну. Оце вихлюпну в першому дописі всі свої почуття, заспокоюся, а тоді візьмуся за викладення всього, що я знаю про лемурів.

Почну з того, чим насамперед подивовують лемури. А дивують вони тим, що зовні є наче відмінними від інших звірів тваринками, але одночасно нагадують і цілий ряд інших звіряток: то воно схоже на собаку, то на кота, то на панду, то на мавпу, то на білку, то на лисицю, то на єнота, то на лінивця, а то навіть на… вівцю, вже не кажучи про казкових чебурашку чи гремліна. Це викликало асоціацію з тим, як ми звикли зображати інопланетян – частково схожими на нас, але з якимись химерними особливостями.

Що ж до поведінки, то тут йдеться про взагалі неймовірне поєднання – котяча грація, мавпяча спритність, білчина реакція, лисяча кмітливість, час від часу коаляча сповільненість, а найвражаюче – цілком людські вирази мордочок та рухи п’ятипалих лапок, ба більше – навіть досить типові для homo sapiens пози чи хода на задніх лапках. Що казати – примати. Після мавп – наші найближчі родичі…

Проте, якщо схожість людини та мавпи дещо лякає, а іноді видається навіть огидною, то з лемурами такого відчуття немає й близько. Якщо використовувати сучасний сленг, то лемури – це просто позареальна суцільна мімішність та няшність. Навіть найстрашніший з усіх лемурів нічний ай-ай є, як влучно висловилася наша коліжанка з Ізраїлю, “до жаху прекрасним”.

Причиною цієї несамовитої мімішності лемурів є, безумовно, їхня неймовірно густа шерсть із ще густішою підпушкою. Тваринки скорше нагадують м’які іграшки, у які раптом вдихнули життя. А в комплекті з неймовірно пухнастими та довжелезними хвостами, які час від часу торкаються твоєї шкіри, лемури викликають невимовну ніжність, від якої можна просто задихнутися.

Однак ця любов не є взаємною – лемури видаються досить прагматичними створіннями. “No banana – no friend”, “no banana – no foto, no video”. І щоб отримати гарну фотосесію, недостатньо мати банан чи якийсь інший фрукт, а ще й потрібно вміти його подати: по-перше, брати не цілий плід, а тільки маленький шматочок, по-друге, міцно тримати його в руці, по-третє, йти на хитрощі, якщо йдеться про кусючі породи лемурів, як, наприклад, котячі. Щоб організувати нам фотосесії з цим видом лемурчиків, наші супроводжувачі-малагасійці мали лопати, на яких підносили банани у потрібну позицію, а туристи мали дуже-дуже швидко одне одного знимкувати, бо приманка щезала миттєво, а разом з нею і спритна тваринка. Попри такі трюки, я все ж стала жертвою кусючого звірятка – лемур гризнув мене за руку, якою я спонтанно відмахнула з обличчя лоскотливого смугастого хвоста. Було боляче, але я нестямно з того тішилася. Ну от кого з вас кусав лемур? Нікого! То що ви знаєте про самопожертву заради інстаграмної світлини?
І взагалі, як казав наш найсексовніший класик сучукрліту? – “Подряпини легкі! Світлини варті крові”. А може, у нього було якось інакше, але тоді він просто ніколи не фотографувався з лемурами…

Однак кусючість котячих лемурів є радше винятком. Зазвичай лемури не кусаються, а просто простягують свою лапку і беруть нею смаколик. Тому головне не відпустити приманку завчасно. Із серцевиною плоду це зробити не вдасться, бо вона надто м’яка та слизька, тож краще взяти скоринку, як я і робила, щоб отримати наступні світлини.

І хоча фотографії є надважливим трофеєм з будь-якої мандрівки, але все ж безпосередні враження є першорядними. Не буду шукати слів – це абсолютно марна справа – щоб передати той захват, коли раптом помічаєш над собою чийсь товстенький пухнастий задок чи зацікавлену мордочку, яка, не кліпаючи, дивиться на тебе круглими очицями зі сусіднього стовбура.

Коли зустріч відбувається з пригодованими лемурами, то починається забава, яку ми назвали “лемуротерапією”. Повірте, немає такого негативу, такої втоми, такого роздратування, які б не зняло вовтузіння з цими пухнастими живчиками. Фотокамери були виставлені у режим “Спорт”, щоб зафіксувати максимальну кількість чарівних поз, які щохвилини, щосекунди, приймали наші живі іграшки.

Коли ж зустріч відбувалася з дикими лемурами, котрі не знають смаку фруктів, то залишалося лише спостерігати за тваринами, що не звертали на наші плигання з бананами жодної уваги, а займалися своїми звичними справами – відпочинком, пошуком їстівних листочків та “перекличкою”, гучність якої спершу дуже лякала.

Більше цих криків вражала тільки “летючість” лемурів – у цьому вони не уступають мавпам. Довжина стрибка між гілками дерев може сягати 10 м. А іноді й більше. Нам пощастило побачити такий “політ” досить великого лемура породи індрі і це, я вам скажу, таки видовище. Один наш колега, котрий є для мене прикладом ввічливості, витримки та коректності і від якого я взагалі ніколи не чула навіть просто грубого слова, несподівано не тільки для нас, але й для самого себе, заволав: “Ну ні хє.а ж собі!!!!!!” Залишалося лише подякувати, що той вгодований індрі не впав нам на голову. Іноді лемури, попри свою зграбність та спритність, не долітають до мети і падають на землю, однак це стається без жодної шкоди для них, навіть коли йдеться про висоту у 18 м. Вони, як і коти, мають дар керувати своїм падінням.

У готельних парках лемури почуваються зовсім безпечно і ведуть себе з туристами дуже безпосередньо, хоча й не так довірливо, як коти чи собаки. Оскільки в таких “лемурячих готелях” туристам забороняється споживати їжу поза ресторанами та лаунж-зонами, лемури прекрасно знають години сніданків-обідів-полуденків-вечерь-коктейлів і заздалегідь оточують “стратегічні об’єкти” і атакують столи, як тільки на них щось з’являється. Саме в такому місці ми взнали про найгіршу роботу на світі – відганяльника лемурів, обов’язком якого є відлякування палицею непроханих, але дуже очікуваних туристами, гостей.

І хоча лемурчики й хапали зі столу все, що їм гарно пахнуло, але все ж було враження, що для них це була більше забава, аніж гонитва за смаколиками, адже у приготельному парку росли плодові дерева, на яких достигали ті ж фрукти, які ми привезли зі собою, чи отримували в ресторані на десерт. Наприклад, фрукт Жака, плід, зовні дуже схожий на дуріан, однак зовсім не смердючий, а дуже навіть запашний та смачний.

Тому, можливо, увесь отой торг “дай банана- матимеш фото” був для лемурів теж розвагою, забавним контактом з кумедними істотами, що так нагадували їм їх самих, але були лисими, безхвостими і дуже-дуже незграбними.
Для мене ж зустріч з лемурами була тим, що остаточно відкинуло сумніви в тому, чи варто було видавати чималі кошти на мандрівку в інший кінець світу, на острів Мадагаскар, котрий видавався мені таким же недосяжним, як Марс чи будь-яка інша планета, відкладаючи на туманне “потім” вирішення важливих побутових питань. Легковажність? У чиїхось очах – однозначно. А на чийсь глузд – просто глупо. Проте, таким очам взагалі не потрібно дивитися на те, що не можна придбати у власність і поставити у своїй хаті, а глузду – напружуватися для розуміння слова “лемуротерапія”…

Завершу цей есей своєю найулюбленішою із 480 улюблених світлин знимкою і варіацією на поезію вже згаданого мною живого українського класика:

“І хто на світі ми?
За сімома шляхами
шукаємо любов, як золото в ріці.
Закрито всі доми
спідниця з реп’яхами,
і… – 🙂 – лапка на плечі, і лапка на плечі…”