«А от у Європі…» Текст N 3 з циклу «Мої міркування, спричинені конфліктом навколо пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту роботи Себастіана Швайкерта»

Найбільш безглуздим аргументом серед усіх, які виникли під час конфлікту навколо злощасного пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту, було, безумовно, посилання на Європу – «А от у Європі» – і далі йшло те, що видавалося дописувачу найбільш серйозним важелем: «суспільство привчене до сучасного мистецтва», «всі нормально сприймають сучасне мистецтво», «наші протести сприймуть як дикунство» тощо. Я залишу осторонь виховний монолог про те, що не можна судити про країну, навіть якщо людина була там на річному стажуванні чи лікуванні, бо це однаково був погляд з боку, а не з середини, а останнє може забезпечити лише тривале проживання в країні та занурення в щоденне життя. Мені є багато що розповісти, веселого і сумного, курйозного і обурливого, але буду триматися теми.
Тому нині про протести та висловлення незадоволення у Баварії та Нюрнберзі, свідками яких я була. І буде не тільки про мистецтво. Бо німці не соромляться висловлювати своє «фе» і з’ясовувати всі подробиці справи, яка їх чимось не влаштовує. І зовсім не бояться виглядати при цьому дикунами в чиїх би то не було очах.

Буквально в минулу неділю зробила світлину плаката, який смішить мене вже довгий час.
Ну от знаю, що не повірите мені, але це так – мешканці населених пунктів на шляху Нюрнберг-Швандорф протестують проти електрифікації колії. ХХІ століття!!! Німеччина!!! Баварія!!! 
І це не єдиний протест проти модернізації цієї ділянки залізниці. Причин було море! Одні протестували проти тунелів, другі – проти мостів, треті – проти нових опор, четверті – проти ремонтів маленьких провінційних вокзальчиків, які не тільки до болю нагадують наші розвалюхи, але й стоять іноді обшарпаними пустками із затягненими плівкою вікнами. З одного боку смішно, а з іншого – це привело до трьох переробок проєкту, де були враховані слушні зауваження, і, нарешті (через 10 років!)  почалися підготовчі роботи безпосередньо на колії.

***

Йдемо далі.
Навпроти будинку, в якому я живу, кілька років тому було знесено старі ветхі хатки, а разом з ним якесь півстолітнє страхіття, склепане із заліза та скла.  Спочатку всі тішилися. Але на їхньому місті крута будівельна фірма звела новомодний житловий будинок, який через незугарно розташовані балкони жителі нашого району відразу обізвали «граблями». На жаль, проєкти нових споруд у житлових районах не узгоджуються з мешканцями кварталу, тому ми мали це прийняти і навчитися жити з цим одоробалом  перед вікнами.
«Зараз це виглядає точно як збірні житлові масиви хімічних комбінатів у Галле-Дессау з кінця 1970-х років» – ось цитата з обговорення цього будинку на форумі. Стиль допису навіть підказує мені, котрий саме сусід це написав.
Але якщо я просто була зла та недобра, то сусіди-німці почали шукати, до чого можна причепитися post factum – насилали на забудівельників всілякі перевірки, податкову тощо. І фірма таки попалася – коли перша хвиля обурення затихла, у дворі будинку почалася заливка фундаменту для якоїсь споруди незрозумілого призначення. Виглядало на особняк чи на триквартирний «люксик». І от внаслідок чергових перевірок, виявилося, що на неї бракує якихось дозволів, і фірма мала таки великі неприємності. Не перемога, бо великий бездарний будинок і далі перед нашими вікнами, але покарали фірму добряче.

***

Це було про звичайне життя, тепер візьмемося за культуру.

Більшість моїх друзів знає, що я велика шанувальниця сучасної режисури. Особливо мені цікаві новаторські оперні постановки. Коли я вперше прийшла в Нюрнберзьку оперу на «Летючого голландця», то була просто приголомшена: «А що, так хіба можна?» Після чого стала відвідувати театр регулярно. Одного разу, купуючи квитки, я сказала, що просто щаслива, бо маю можливість відвідувати такі оригінальні сміливі постановки, на що касирки просяяли і попросили написати мене схвальний лист, бо театр отримує зазвичай незадоволені відгуки і заклики вернути «нормальні» вистави (в основному це стосується опер, сучасний балет переважна більшість глядачів любить). Звичайно, на самих виставах ніхто помідорами не кидається, ніхто не верещить «ганьба!» чи «режисера на мило!». Навпаки, всі активно плескають і кажуть одне одному «Це було пречудово!». А вдома сідають і шкрябають скарги.
Врешті театр не витримав і розщедрився на костюмну постановку вердієвського «Балу-маскараду» з вбраннями від Крістіана Лакруа, які в наступному сезоні виставляли в холах та коридорах театру.  Народ ходив і печально зітхав: «Ото була вистава!» Я ж  пухла від задоволення: «А що з вами було б, якби ви подивилися львівську постановку цієї опери! Повмирали б на місці від захвату ще під час першого акту!» Але сама молила вищі сили, щоб постановки й надалі вирішувалися в сучасному стилі.

***

Я направду не розуміла місцевих глядачів, доки не сталася наступна історія.
У 2019 році я брала участь в організації виступу одного аматорського німецького хору у Львові і, крім різних організаційних моментів, пов’язаних безпосередньо з концертом, взяла на себе укладання туристичної програми. Звісно, до неї входив і похід на оперу. Тут маю зауважити, що йдеться не про якийсь провінційний хорик, а про дуже солідний колектив, який запросив на постійну роботу фахового диригента і не простого, а того, що відповідав в нашій Нюрнберзькій Опері за хори. Час від часу він брав цей аматорський хор для підсилення оперного. Крім того, всі ці люди були багатолітніми шанувальниками оперного мистецтва взагалі.
Ну, і так сталося, що я зустрічалася з «комітетом»  хору якраз через кілька днів після того, як послухала (і  подивилася!!!) абсолютно бомбезну в своїх режисерських вирішеннях оперу «Мадам Батерфляй» Пуччіні.  Я прийшла на зустріч, махаючи ручками і виючи від захвату, що кращої постановки «Чіо-Чіо-Сан» просто не може бути. Всі покивали головами: «Так-так, виконання надзвичайне! Солісти перевищили всі сподівання».
Потім почалася ділова розмова і я показала графік вистав у Львівські Опері на потрібні нам дні, коментуючи: «Відразу маю вас попередити, що всі ці вистави поставлені у традиційному стилі, тому режисура дуже банальна, не до порівняння з нюрнберзькою, зате в цілому вистави дуже естетичні з ефектними декораціями та багатими костюмами». На це мої співрозмовники дружно видихнули «Слава Богу!»  Я розгубилася. Вони теж відразу знітилися і заговорили щось про різний смак.
А вже після нашої розмови одна старенька пані підійшла до мене  і сказала: «Ольго, вам це все в новинку, а ми від такого втомилися. Ми хочемо просто слухати музику, а не напружуватися, відгадуючи, що мав на увазі режисер».

***

Конфлікт, який розв’язав коронавірус

Я вже писала, що в Нюрнберзі заморозили будівництво нового концертного залу, який наша міська влада називала «квантовим стрибком» у конструкціях такого плану. Проєкт мав «переплюнути» мюнхеньский і за новітніми технологіями, і за термінами спорудження.

Здавалось би, чого протестувати?
Ха!

А дерева, які треба буде для цього зрубати? Ви знаєте скільки часу треба, щоб виросло дерево?

А архітектурне рішення споруди?  Феее! (І те, що влада називала «квантовим стрибком» дістало народну назву  «взуттєва коробка»).

А кошти? Навіщо будувати новий зал, якщо маємо старий на 2500 глядачів?

Кажете,  акустика не відповідає сучасним вимогам?  – Нам і так добре чути. І взагалі, краще – ворог хорошого.

Що-що-що? Наш оркестр вартий новітнього залу?  Це ви про кого? А… Ми так і думали, що ви ніколи не чули хорошого оркестру…


Одним словом, вмовляння незадоволених та врахування зауважень до проєкту тривало кілька років. Нарешті, коли відкрито незгодних залишилася нікчемна меншість, почався карантин, за ним – фінансова криза міста і бургомістр врешті заморозив проєкт на невизначений термін.
Половина містян щиро поміж собою тішиться : «Віват мудрості Короля!» (Прізвище нашого бургомістра König, тобто, Король, і це всіляко обігрується, причому з великою симпатією).

***

Читаючи про всі ці перипетії із “взуттєвою коробкою”, я натрапила на згадку про скандал зі старим концертним залом «Майстерзінґерхаллє».  Так от, тодішній скандал був пов’язаний з гобеленом, що прикрашає фойє нюрнберзького  «Майстерзінґерхаллє». (Відразу зауважу, що цей виріб правильніше називати шпалерою чи аррасом, адже гобеленами можуть називатися тільки ті вироби, що зіткані в паризькій мануфактурі Гобеленів, однак у побуті люди призвичаєні вживати слово гобелен.)

Тепер про скандал. От чим не вгодив нюрнбержцям красивий та цікавий гобелен «Пані Музика»?  Хоча місто за нього не платило ані копійки – це був подарунок землі Баварія Нюрнбергу, замовлений спеціально для холу концертного залу, якому бракувало якогось яскравого акценту.

А от в цьому випадку причиною були не гроші чи естетика, а ідеологічна незгода.

Річ у тім, що ескіз цього гобелену Баварія замовила художнику із зіпсованою репутацією – Германн Каспар належав до 114 митців образотворчого мистецтва, котрі за часів нацизму вважалися «незамінимими» і «божественно обдарованими», тому були звільненні від військового обов’язку та трудової повинності і мали присвятити свій талант виключно служінню Третьому Рейху. Тим не менше, після війни, десь у кінці 1950-их Германна  Каспара не тільки поновлюють на посаді професора, але й починають давати численні державні замовлення у різних сферах мистецтва, у тому числі, і в проєктуванні гобеленів для державних споруд. Чому влада це робила, якщо люди, особливо молодь, проти цього протестувала? Відповіді на це я не знайшла…

Гобелен мені як подобався, так і подобається, але тепер я розумію підтиснуті губи окремих німців, коли я його фотографувала і сама позувала біля нього.

Так от історія.

А світлина біля цього гобелену зроблена 12 квітня 2019 року, коли в стінах «Майстерзінґерхаллє» лунала музика нашого Василя Барвінського під батутою Оксани Линів.

Запозичені світлини взяті з відкритих інтернет джерел і будуть негайно видалені на вимогу можливого правовласника.