• Есеї

    Pietas Patris

    Цей текст був початково частиною попереднього есею про «П’єту» – мені хотілося щоб уся тема була об’єднана в один цілісний матеріал. Але, впорядковуючи накопичені нотатки та думки, я зрозуміла, що «Pietas Patris» зовсім инша тема. І тема складна, бо літератури з неї вкрай мало. Я особисто знайшла лише дві німецькі книжечки та одну статтю, з якими звірила свої висновки. На ці книжечки я натрапила, коли чернетка тексту, написана на єдиному пориві, вже була готова і мені залишалося лише краще сформулювати фрази, які стосувалися перекладу термінів, зокрема німецьких, а вони, признаюся чесно, дуже мене заплутували. Аналізуючи сюжети, вдивляючись в зібраний ілюстративний матеріал, я відчувала непевність щодо коректності буквального перекладу слів, виписаних…

  • Есеї,  Мистецтво

    «Pietá». Про що мовчать Євангелія

    Уже з назви мого есею зрозуміло, що в ньому піде мова про один з найвідоміших у релігійному мистецтві сюжет, зміст якого відомий та зрозумілий всім: Богородиця оплакує знятого з хреста Христа, який лежить у неї на колінах, як звичайна мати тужить над тілом  своєї замордованої дитини. Така ось паралель між божественним та людським, яку людина може осягнути  розумом, серцем, життєвим досвідом. Насправді ж, у сакральному мистецтві простих речей не буває. І «П’єта» не є виключенням. Почнемо з того, що при слові п’єта, практично у кожної людини, котрій відоме це слово, в очах постане «П’єта» Мікеланджело Буонарроті.  І це не дивно. Молодий  Мікеланджело створив шедевр такого масштабу, що його слава затьмарила усі,…

  • Есеї

    На зламі світоглядних епох. Частина ІІ. Метамодерн навколо мене

    Метамодернізм – це філософія за рамками академічного світу, про яку чули всі, але ніхто нічого не знає.  (З анотації до книги Робіна ван дер Аккера “Метамодернізм. Історизм, афект і глибина після постмодернізму» ) Почну з того, що мій допис – це перш за все спроба пояснити собі самій ті зміни, які я відчуваю та спостерігаю в суспільних настроях загалом та в мистецтві зокрема.  Конфлікт навколо пам’ятного знака Францові Ксаверу Моцарту авторства Себастіана Швайкерта змусив мене сісти «за теорію» і з’ясувати, чи моє неприйняття цього пам’ятника – це прояв консерватизму «львівського обивателя» 50+, чи, навпаки, – здатність самостійно відчувати зміну тенденцій у світовому мистецтві та світогляді. Літератури на тему метамодерну є…

  • Природа

    ГРИБИ І НІМЦІ

    24 листопада 2023 року. Нюрнберг. Нещодавно я здивувала читачів на фб коментарем про те, що не збираю всі їстівні гриби, на які натрапляю. У тому числі й білі. Виникло закономірне запитання, чи така моя поведінка зумовлена режимом «помірного споживання» чи страхом перед штрафом. І ось у цьому дописі я розповім про своє грибування та зміну грибарської поведінки у Німеччині. Відразу скажу, що роль зіграли всі можливі чинники – про кожен з них я напишу окремий абзац, а особливо про німецькі закони, які, здається, спеціально пишуть так, щоб заплутати людину настільки, щоб вона полишила будь-які свої ініціативи на етапі їхнього зародження. Саме через цю заплутаність я не впевнена, що мій допис…

  • Мистецтво,  Рецензії

    “Украдене щастя” Івана Франка в постановці “Театру в кошику”

    Львів, 13 лютого 2020. Автор світлин – Тетяна Данілова. Бачу, що це вже стає традицією — під час відвідин Львова переглядати виставу з репертуару “Театру в кошику” і писати на неї рецензію. Роблю я це щиро та виключно з власної ініціативи, бо стиль цієї творчої майстерні мені дійсно дуже імпонує. Цього разу я подивилася, вірніше, пережила разом з акторами “Украдене щастя” Івана Франка. Режисер – Ірина ВолицькаХудожник з костюмів – Дарія Зав’яловаСвітло – Євген Копйов В ролях:Анна – Лідія ДанильчукМикола – Роман БільМихайло – Володимир Губанов У нашому суспільстві ставлення до цього твору є двояким: від абсолютного визнання геніальности й актуальности п’єси на всі часи театральними фахівцями та активними глядачами…

  • Есеї

    Магія Романа Дмитрика

    Львів, 17 серпня 2022 року У своїх спогадах Станіслав Лем писав, що йому, як відомому та популярному в срср автору, неодноразово пропонували відвідати Львів, у якому він не бував з липня1945 року. Однак письменник кожного разу відхиляв цю пропозицію, адже місто стало для нього не тим, чим було раніше. У його сприйнятті воно стало колись близькою жінкою, котра тепер належить іншому, має з тим другим нове інакше життя, тому зустріч з нею була б надто болісною. І Лем свідомо уникав цього болю. Я ж приречена знов і знов переживати подібний біль. Щоразу, коли я повертаюся до рідного міста, я стикаюся зі змінами, спровокованими (використаю тут метафору Лема) його новими партнерами.…