Філіжанка, що повертає Втрачений час

Зазвичай я купую свої філіжанки не більше, ніж за кілька євро на “блошиних” ринках чи в маленьких помираючих антикварних магазинах. У таких випадках вирішальними стають цікава форма, незвичний малюнок, виняткова якість порцеляни, одним словом – мої особисті естетичні вподобання та критерії. Марка при цьому ніколи не відіграє вирішальної ролі. До слова, у мене немає жодного “майсена” – ще не трапилося такої речі, яка б переконала заплатити за неї ті гроші, які за неї просять.
Більшу суму я викладаю тільки за філіжанки “з історією” або ж ті, які викликають небанальні асоціації, а відтак – спогади.
Ця філіжанка – найдорожча (у сенсі грошей) в моїй колекції. Вартість не озвучу, бо одразу якийсь “зичливець” задзвонить моїй мамі і настукає про це, а та в свою чергу зчинить лемент “замість того, щоб відкласти копійку на старість” і далі за текстом та зіпсує весь кайф. Але не купити я її не могла.

2012 рік. Ми проводили відпустку на березі Женевського озера і забрели в околиці маленького міста Ньйон, красу та спокій якого свого часу оцінив російський демократ і революціонер Герцен, який прийняв швейцарське громадянство у 1851 році, що обійшлося йому в кругленьку суму 2175 франків. «Нещасному вигнанцю» вистачило також грошей на те, щоб винаймати в якості дачі чималенький замок-палац Пранжен.

Гарний замок, нічого не можу сказати. Тепер там розташований національний музей, який найбільше запам’ятався нам тим, що службовець, який для статистики запитався, звідки ми, на слово “Україна” зреагував щирим співчуттям: “О… Це та країна, де весь час стаються якісь нещастя” (цікаво, що б він сказав зараз?). Настрій після цього змогла виправила лише надзвичайно гарна експозиція музею. Там ми побачили вишуканий порцеляновий посуд і зі здивуванням довідалися, що вся ця краса – місцевого виробництва. Моє бажання летіти в місто на пошуки крамниці остудила інформація, що мануфактура вже давно “почила в бозі”, а службовець (знову ж з невимовним жалем в очах) сказав, що “блошиного ринку” нині в місті нема.

Прекрасними вуличками поміж віл ми побрели у центр Ньйона. З однієї сторони горою фарфорових уламків височів Монблан.

З іншої, немов парадний порцеляновий сервіз на святковому столі, красувався замок-резиденція Савойської династії. У ньому, як я вичитала, мав бути музей фарфору, але цього літа музей був чогось зачинений…

Я дивилася на вікна розкішних і не дуже особняків та уявляла собі виключно креденси, які ломляться від ньйонської порцеляни, якої я ніколи не буду мати.

• 

• 

• 

• 

Так ми дочвалали до міста і вирішили звіритися з картою. Я підняла очі, щоб подивитися назву вулиці і побачила…”Avenu de Рerdtemps”.

Моє потрясіння було настільки великим, що я навіть не заверещала за звичкою, а мовчки тицяла пальцем у табличку. Чоловік відразу скумекав, що мова йде про якусь важливу літературщину (напередодні в Лозанні я його доконувала безконечним декламуванням Цвєтаєвої) і дав мені відпити з горла коньяку.
Коли я переклала назву авеню, то зі слова “Ух ти!” коньяку хлебнув і він. “Авеню втраченого часу” – це оцінять усі без винятку аматори французької літератури. Щоправда, у назві чи не найвідомішого французького роману ХХ століття Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу” словосполучення “втрачений час” виражений іншою конструкцією, але це вже лінгвістичні дрібниці. Тут же був і ресторан під цією такою ж назвою, і ми вирішили, що саме в ньому треба втратити пару годин і нашого часу, аж тут я перевела погляд на сусідню вулицю і взріла – о, досконалість миті! – крамницю з порцеляною!!!!!!!!!!

Я галопом поскакала туди і побачила на полицях чудесні репліки та варіації на тему виробів, якими ми щойно милувалися в музеї. Коли через кілька хвилин до крамниці зайшов мій чоловік (на авеню з такою назвою він просто мав за обов’язок до коньяку випалити цигарку), я вже притискала до грудей омріяну філіжанку і мій собачий погляд виражав одне: “Купи!!!”. Звісно, коли я дійшла до каси, то вже взяла себе в руки і за китайською звичкою поторгувалася та збила ціну десь на четвертину. Торг був забавним, бо основний наголос я робила на тому, що філіжанка не зовсім ньйонська. Річ у тім, що Ньйон по суті не має якоїсь своєї сувенірної фішки, крім порцеляни, а відроджувати цілу мануфактуру заради сувенірів, собівартість яких буде високою, – нерентабельно. Тому в Ньйоні пішли наступним шляхом: порцелянові заготовки найвищої якості замовляють у моїй (двою)рідній Баварії (тут такої якісної сучасної порцеляни я взагалі ніколи й ніде не бачила), а вже місцеві майстри оздоблюють їх ручним розписом і доводять технологічний процес до кінця.

• 

• 

… У моєму домі є достатньо речей, про купівлю яких я шкодую. Але це ніколи не стосувалося цієї філіжанки. Вона – це “машина часу”, яка не тільки повертає мене у Швейцарію, де я безтурботно втрачала час у блуканнях поміж віл, замків та виноградників. Коли я беру її до рук, то наче опиняюся на сніданку в домі Шарля Свана, де прекрасна, хоч і пустопорожня Одетта, піднімає руку – фальбанка літнього муслінового плаття з такими ж дрібними квіточками, як і на філіжанці, оголює передпліччя –  і “тонесенький бісквіт ламає найтонших пальців білизнА”.
Звісно, тут я трохи лукавлю: замість Одетти я уявляю себе 🙂

А що? Ще невідомо, хто більша нероба! Бо то таки треба, щоб так не було чого робити, щоб насолоджуватися читанням роману про те, як героям немає чого робити, написаний людиною, якій  було нічого робити, крім того, як писати один з найдовших романів у світовій літературі. Зі своїми 3031 сторінками, на яких розмістилося 1 267 069 слів (9 609 000 знаків) «У пошуках втраченого часу» входить до десятки найдовших літературних творів , серед яких пальму першості тримає  роман  XVII століття «Артамен, або Великий Кір» Жоржа  та Мадлен де Скюдері  (13 095 сторінок!).

Звісно, такий об’ємний текст – це величезна робота для перекладачів, тому не кожен витримує не тільки рівень якості (авторський текст Пруста сам по собі дуже складний), а й не доживає до кінця роботи. Що казати, навіть Марсель Пруст не повністю реалізував свій задум. Хоча він і дописав роман, після чого зітхнув: «Тепер я можу померти», але не закінчив остаточного редагування. Відомо, що він хотів значно скоротити твір та вилучити деякі сюжетні лінії,  однак не встиг. У зв’язку з цим серед перекладачів бродить легенда про «закляття Пруста»: кажуть, що жодному перекладачеві не судилося здійснити повний переклад «У пошуках втраченого часу». Як приклад наводять Скотта Монкріффа, який помер, не завершивши перекладу останньої частини роману, яку окремо один від одного здійснили два інші перекладачі (до 1981 року це був єдиний переклад цього твору в англомовному світі). Не можна не згадати і Тадеуша Бой-Желенського, який загинув, не встигнувши взятися за дві останні частини. Російський перекладач Адріан Франковський помер у блокадному Ленінграді, його єдиний машинописний варіант перекладу шостої частини було дивом віднайдено й опубліковано аж 1998 року. Ніколай Любімов, який взявся за роботу з самого початку, помер на середині шостого тому – його настільки вичерпала 20-річна робота над перекладом, що лікарі просто заборонили продовжувати перекладацьку діяльність, проте жити без неї він також не зміг… Звісно, є й обнадійливі приклади. Якщо я не помиляюся, то повні одноосібні переклади «У пошуках втраченого часу» вдалося здійснити перекладачам з Японії, Китаю, Ірану. Можливо, справа лише в тому, вірити в це закляття чи ні. «Це ж містика – як її зрозумієш, можна приймати або не приймати. Я приймаю», – сказав наш український перекладач Анатоль Перепадя, який захворів після перекладу п’ятого тому, причому так тяжко, що дійсно повірив у «закляття Пруста».

• 

• 

Український переклад «У пошуках утраченого часу», можливо й має недоліки, проте його цінність полягає в тому, що його здійснено вже за остаточним науковим виданням роману, яке  у 1987-1989 рр. підготувала група літературознавців з цілого світу під керівництвом Ж.-І. Тадьє після того, як 1986 року було знайдено авторський варіант передостанньої частини (ним з якоїсь причини знехтував брат Марселя Пруста Роберт, який взяв на себе посмертне редагування роману). Таким чином,  обурливий факт, що за радянського часу Москва забороняла здійснення українського перекладу «У пошуках утраченого часу» зіграв на руку українським читачам – ми маємо переклад варіанту роману, що є найбільш наближеним до авторського задуму.

………………………………………………………………………………………………
Я люблю читати «У пошуках втраченого часу» навмання – просто простягаю руку до книжкової полиці, беру наосліп котрийсь з томів і відкриваю на випадковій сторінці, з якої починаю читати текст. Іноді я пригадую його, іноді читаю наче вперше. Нині я вирішила завершити статтю так само навмання – першою ліпшою цитатою, яка мені трапиться. І знову цей дивовижний збіг!  Присягаюся!!! – я відкрила 7-ий том на 202-ій сторінці, на якій містилося якраз те саме словосполучення, що стало лейтмотивом  всього роману і ввійшло до його назви, яке містилося в найменування невеликої площі у провінційному швейцарському Ньйоні, а відтак стало частиною заголовку мого скромного допису  – ВТРАЧЕНИЙ ЧАС:
«Хіба не бачив я не раз, не два, хіба не був свідком, як за одну ніч, за одну нічну хвилину передчаси́, відсунуті на величезну віддаль, де вже годі щось розрізнити з пережитих тоді почувань, блискавично валяться на нас, засліплюючи своєю ясністю, наче були, як нам тоді здавалося, не блідими зірками, а гігантськими літаками,  і знов показували нам усе те, що в них збереглося для нас, хвилюючи нас і вражаючи блиском свого безпосереднього сусідства, відскакуючи  назад, тільки-но ми прокидалися, у свої дальні далі, дивом щойно подолані, аж ми вже думали, втім, дарма, що це один зі способів однайти ВТРАЧЕНИЙ ЧАС?