Кохану я по чепчику впізна́ю!

Що знає пересічна людина про чепчик? Практично нічого. Особисто для мене це був, головним чином, атрибут маляток та рум’яних голландських пань з картин Франса Хальса. Ще я знала, що чепчики носили старенькі няні, покоївки та кухарки. Десь поряд у моїй свідомості фігурували наші рідні українські очіпки, які мусіли вдягати дівчата відразу після шлюбу, що автоматично переводило їх у категорію зрілих жінок, нехай їм було лише по 14-17 років. Це мене обурювало і викликало протест. Одним словом, чепчик існував для мене не тільки як щось дуже архаїчне, але й мав навіть дещо негативне забарвлення, бо був одним з проявів соціального поневолення жінки. І звісно, я б ніколи не повірила, якби хтось мені сказав, що я буду дві години поспіль стогнати біля колекції чепчиків і фотографувати їх з усіх боків.
Але факт – від чепчиків мене відірвала лише необхідність іти на потяг, інакше я ще б надовго застрягла у Сербському музеї Баутцена-Будишина і з роззявленим писком по третьому колу роздивлялася б експозицію та антикварні світлини і нон-стоп переглядала б унікальну кінохроніку початку ХХ століття, яка наочно доводила, що всі ті конструкції, які були виставлені у вітринах, абсолюно реальні жінки будь-якого віку носили у цілком реальному житті.

Від серболужичанського музею в Баутцені ми, чесно кажучи, не чекали нічого особливого, тому трішки здивувалися, що там треба було купувати квиток на дозвіл фотографувати. “Ну що тут може бути надзвичайного?” – подумали ми, однак все ж купили і не пошкодували. Як тільки ми поминули зали з археологією та доказами того, що лужицькі серби жили на цих теренах ще 1500 років тому, я відразу зауважила  на ляльці-манекені дуже гарно призібраний чепчик і сфотографувала його як приклад цікавої ручної роботи.

А вже в наступному залі у мене просто відпала щелепа – скрізь стояли ляльки величиною в людський зріст, одягнені в такі різноманітні костюми, що важко було повірити, що йдеться про жіночий національний одяг всього одного маленького 60-тисячного народу. Особливо вражали головні убори. На перший погляд тут було збіговисько іспанських сеньйор з дуеньями, китайських принцес та чиновників, голландських купчих, монахинь і просто жіночок з хворими зубами. Невже це все справжні строї, а не театральні костюми? І тут я отримала відповідь на одне питання, яке залишалося відкритим ще з весни, коли ми з моєю приятелькою-музикознавцем слухали у Нюрнберзі оперу «Лоенгрін» Вагнера. Річ у тім, що нас дуже здивували костюми, у які були вдягнені представники германських племен, яких скликав до себе Генрих Птахолов. Особливо нас спантеличили персонажі у чорних шапках, схожих до китайських головних уборів «ушамао» з характерними «пропелерами», причепленими до невеликого ковпака. Ми ніяк не могли второпати, що ж хотів вкласти у цю метафору режисер-постановник. Після вистави я пристала з цим питанням до штатного театрального мистетцвознавця і ніяк не могла повірити йому, що всі костюми до вистави були створені виключно на базі старовинного одягу різних германських народів. Але ця експозиція ставила все на свої місця. Таки правда, костюми у тій постановці було дійсно історично обґрунтованими: Генрих Птахолов був герцогом Саксонії, якій належать ці колишні слов’янські землі, і тут носили дуже специфічний одяг, зокрема ті химерні вухасті шапочки. Виявляється, то були не  китайські ушамао, а величезні банти лужицьких сербок-католичок. Щоправда, і перші, і другі шилися з чорної тканини, бажано шовку. Власне, слово «ушамао» можна перекласти  як «шапочка з тонкого чорного шовку».

Я не знала, за що хапатися – фотографувати, вивчати анотації чи роздивлятися неймовірно тонкі мережива.  На щастя, експозиція була організована чітко та зрозуміло, тож невдовзі я второпала, що різноманітність костюмів лужицьких сербок (мова йтиме лише про жіночі костюми, бо чоловіки-серби давно перейшли на традиційні європейські костюми) була зумовлена тим, що серболужичани не є однорідним народом. По-перше, вони поділяються на дві групи – нижньолужицьку та верхньолужицьку, які мають окремі літературні мови. По-друге, лужицькі серби діляться ще й за віросповіданням. Тому костюми сербок-католичок суттєво відрізняються від костюмів сербок-євангелісток. По-третє, існує одвічна конкуренція не тільки між мовними чи релігійними групами, а й поміж окремими місцевостями, кожна з яких хотіла зберегти свою власну ідентичність. По-четверте, лужицька сербка, незалежно від мови чи релігії, мала мати стрій на кожен випадок життя. Зазвичай йшлося про релігійні ритуали та свята. А по-п’яте, кожна жіночка випендрювалася, як могла.
Тож, однакових строїв не існувало, а чепчиків – і поготів, а експозиція музею, яка на перший погляд видалася мені дуже багатою, демонструвала лише частину типового гардеробу пересічної серболужичанки.
Не буду корчити з себе великого знавця і класифікатора лужицького костюма (хоча вже прочитала на цю тему не тільки кілька фахових статей, але й величезну дипломну роботу якоїсь місцевої етнографині), а просто виставлю та прокоментую ті світлини, які мені вдалося зробити. На жаль, освітлення в музеї та скло вітрин не сприяли якості зйомки, але загальне враження мої знимки все ж дають.
Отже, на цій картинці ми бачимо схематичну географію лужицьких  строїв.

Почнемо зі вже згаданих бантів. Їх полюбляють лужицькі сербки-католички, що живуть десь між містечками Bautzen, Kamenz i Hoyerswerda. Назви міст я буду подавати німецькою, бо лужичанські з тими їхніми значками годі прочитати. Отже, чорні банти носили на щодень у піст. Білі мереживні були святковими. Атласні ніжних барв або строкаті, як зображено на картині сербського художника-імпресіоніста Людвіка Куби, належалися весільним дружкам. Вони до того ж могли причепити ще один довгий бант спереду на фартушок.

Я придивилася до цих бантів і помітила, що під ними були маленькі чепчики. Я так зрозуміла, що це були чепчики-основи, на які вдягали відповідну до ситуації “надбудову”.

Чепчики, що носили фальбанками вниз, були характерні для території Bautzen-Klitten. На світлині праворуч зоборажена сучасна дівчинка-протестантка, що йде до конфірмації.

У місцевості Nochten чепчики мали найбільш звиклий класичний вид, проте вражали багатством і якістю мережив.

Цю красуню я забула ідентифікувати, бо відволіклася на розкішні дукачі. Виявляється, що лужицькі сербки, так як і ми, українки, кохалися у прикрасах зі срібних монет і передавали їх з покоління у покоління.

А ось ця парочка, яку я спочатку нарекла “іспанка у супроводі черниці”, виявилися також серболужичанками. Молода дівчина у неймовірних мереживах – це представниця містечка Hoyerswerda, що йде до сповіді і вдягла для цього відповідне вбрання. А старша пані – мешканка з Nochten – вдягнена у стрій, який носили на знак глибокої жалоби.

Взагалі, інформація, яку мені вдалося назбирати була дещо суперечливою. Так, в одній статті писали, що сербки мали окреме вбрання на всі випадки життя, крім похорону. Етнографиня ж виділяла жалобний одяг в окремий стрій. На це вказувала й старовинна світлина – навіть діти тут вбрані у специфічний темний одяг з чорними чепчиками-хустками.

А оцю колоритну компанію я змогла ідентифікувати сама! За характерними рукавами-крильцями, які були розвернуті до тулуба – такі ж були і у тієї “іспанки” з Hoyerswerda. І не помилилася! Таки Hoyerswerda!

Картина, які подаю нижче, викликала асоціацію зі східними замальовками Василія Верещагіна. Проте жіночки на ній виявилися звичними церковними парафіянками з місцевості Crostwitz.

Мешканок громади Schleife легко пізнати за зовсім простими чіпцями. Невідомо чому, вони не брали участі у національному змаганні за звання “найприкольніший чепчик”. Тут принагідно скажу, що німці називають серболужичан або сорбами, або вендами – власне так і підписана ця листівка.

Проте шляйферянки, як ніхто інший, “випендрювалися” на Різдво. У протестантському світі існує таке поняття як Christkind. Сербською – bóźe dźěčatko. Але це не маленький Іісусик, фігурку якого часто можна побачили у католицьких храмах, особливо в Іспанії та Латинській Америці. У протестантів Боже дитятко має за обов’язок приносити на Святвечір подарунки. Традиція бере початок ще з лютерівських часів, коли треба було знайти альтернативу католицькому святому Миколаєві. У деяких місцевостях прийнято вибирати на цю роль молоду, схожу на ельфа, білявку, яка прикрашатиме своєю присутністю традиційні Різдвяні ринки, де проходять народні гуляння.
А от лужицькі серби з громади Schleife переінакшили цю традицію і, звичайно, придумали для цього відповідний стрій, щедро всіяний бантиками. Тут виникає версія, чому німці нарекли верхньолужицьке село Slepo словом Schleife: одне зі значень німецького слова Schleife – бант.

За традицією громада Schleife поділена на маленькі округи. Кожен огруг вибирає своє Боже дитятко, яке не має права виходити за межі своєї, так би мовити, виборчої дільниці. На Боже дитятко вибирають дівчину, яка першою з усіх місцевих дівчат має вийти заміж. Звісно, все село чудово знає, яка дівка от-от піде під вінець, проте всі старанно роблять вигляд, що поняття не мають, хто ж ховається за мереживною маскою – Боже дитятко має бути неземним створінням. Ритуал вбирання Божого дитятка триває декілька годин, а потім воно у супроводі двох дівчат також у традиційних строях, вирушає вітати мешканців округи з прийдешнім Різдвом, роздаючи маленькі символічні презентики. Це може бути просто апельсин чи яблучко. Зазвичай ця різдвяна група відвідує дітей, мешканців будинків престарілих і просто самотніх людей, проте може вітати й усіх членів своєї громади.
Цей ритуал ви можете подивитися на прикріпленому нижче відео. https://www.youtube.com/watch?v=4s31KEkqyDw

Але навіть Боже дитятко у вуальці уступає пальму першості жіноцтву з регіону Spreewald, де мешканки Burg i Kottbus сконструювали з чепчиків та хусток такі головні убори, що дійсно стали схожими на китайських імператриць. Хто зна, може це такий відгомін модного у свій час стилю “chinoiserie”.

У музеї був представлений досить стриманий варінат шпреєвальдського строю, проте і він давав уяву про диспропорцію, яка досі залишається у цьому регіоні каноном краси. Було абсолютно незрозуміло, як у цій конструкції можна займатися господарством, наприклад, доїти корову… Потім я вичитала, що до 1-шої світової війни ці головні убори були суттєво меншими і носилися на щодень, а от у міжвоєнний період вони неймовірно збільшилися, проте стали вдягатися значно рідше – лише до церкви та на народні гуляння.
Хоча ці конструкції мало схожі на традиціний чепчик, але й до них вживається слово Haube (чепчик), щоправда у сполученні зі словом Tuch (хустина) – Tuchhaube. Для створення цього головного убору до чепчика чіпляється спеціальний каркас, на який намотують аж три хустини. О! А ми дозволяємо собі скаржитися на складність зав’язування хусток з гушами. Щоб більше я тих плачів не чула!

Старі світлини міжвоєнного періоду свідчать про те, що у мешканок Шпреєвальду було не тільки відсутнє будь-яке почуття міри, а, навпаки, їхнім гаслом було: “Чепчик завеликим не буває!”

Ці чепчики, як і всі інші, мали свої символічні елементи, кольори, візерунки, але щоб у тому всьому розібратися, треба бути народженою у Шпреєвальді. Коли звичай носити стрій на щодень відійшов у минуле (а це сталося зовсім недавно), чепчики стали частиною елегантного стилізованого вбрання – на світлині нижче ми бачимо портрет класика нижньолужицької літератури Міни Віткойц пензля Ґеоґа Хайне.

Ці хустко-чепчики викликали у нас купу жартів. А польский та англійський еквівалент нашого виразу “народитися в сорочці” – “народитися в чепчику” – набув раптом страшного та драматичного змісту, якщо дивитися на процес з точки зору породіллі та акушерів.
Але найбільше нас зворушили та потішили старі світлини, зроблені на пленері. Саме вони відкрили нам справжній шарм шпреєвальдського строю.
Навіть мій чоловік, котрий вже помирав від нудьги серед цього “бабського мотлоху” прокинувся і став наспівувати:
“Човник хитається серед води,
Чепчик хитається з ним!”

Річ у тім, що серед мешканок Шпреєвальду донині є модним не просто вбиратися у свої строї на свята, але й кататися в них на човниках у численних мальовничих озерах та каналах, які є окрасою цього регіону. Іноді дамочки-чебурашки обмежувалися просто позуванням у невеликій калабані, а іноді дійсно вирушали у плавання.

Чесно, я не уявляю, як з тими “вухами” можна втримати рівновагу навіть на рівній землі, а в хиткому човнику – й поготів. Не сумніваюся, що траплялися і кумедні ситуації. Але старі світлини вказують на те, що й у минулі часи жіноцтво заради ефектної світлини було готове йти на ризик. Стрій коштував шалені гроші, адже і матеріали були дорогі, і у виготовлення вкладалося чимало ручної праці. Не можу назвати старих цін, але нині вартість такого вбрання сягає 1500-2000 Є.

Зараз лужицький стрій переживає свій “ренесанс” подібно до того, як в Україні тріумфально відроджується вишиванка. Щоправда, лужичанки не вдягають його, як ми, на щодень, проте у святкові дні тут, кажуть, коїться щось неймовірне. Повернулася з минулого і мода плавати жіночими товариствами у човниках та робити фотосесії.

І найголовніше, що це робиться не для туристів, а для себе! Звісно, туристам тут раді, але особливої реклами з якихось міркувань серболужичани не роблять. Принаймні я, збирач усієї туристичної поліграфії, за десять років жодного разу не натрапила на бодай щось, що стосувалося б цього регіону. Не було реклами й у Баутцені.
З одного боку, це тішить, бо люди зберігають свою ідентичність не для легкого заробітку, а з другого боку – все ж прикро. Бо скільки ще таких острівців щирої аутентичності вціліло перед натиском глобалізаціних процесів? А так хочеться побачити цю красу на власні очі! Світ стає одноманітним та нецікавим, але як і раніше сповненим протиріч: люди, урбанізуючись, прагнуть позбутися архаїчних звичаїв, що могли б асоціювати  їх зі  «селюками», а невдовзі  ті ж самі люди, які щойно відмовилися від власних національних ознак, платять величезні гроші та пхаються на край світу, де азартно знимкують тих, хто ще зберігає автентику побуту. Це дуже добре розуміють фахівці турбізнесу і підсовують «цивілізованим» туристам ряжених, які щоденно приходять до декоративних сіл, як службовці на роботу. Особисто спостерігала таке в Перу на очеретяних островах озера Тітікака, де не було ані сліду життєдіяльності людського організму, а так звані «аборигени» майже відверто нас розігрували, підколювали та втирали сувеніри з акрилових ниток. Чесно кажучи, мені й досі гидко.
Але саме після цього я стала ще більше цінувати кожен прояв питомої культури, який її носії зберігають не заради заробітчанства на мисливцях за екзотикою, а лише задля власного усвідомлення, ким вони є.
«My běchmy. My smy. My budźemy – Ми є. Ми були. Ми будемо», – незмінно повторюють серболужичани.
Тому, віват, лужицький чепчику!!! Живи довго та щасливо!