На подіумі скорботи. Частина перша. Усипальниці.

Вже багато років Мілан стійко асоціюється перш за все з поняттям Високої Моди. Навіть «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі чи дах Міланського собору не приваблюють стільки туристів, як Fashion Week, під час якого місто вирує в погоні за епатажно вбраними аборигенами і гостями міста.

Тих, хто снобістично обуриться попереднім реченням, я “заспокою”: Мілан це взагалі синонім слова “мода”, чого б воно не стосувалося. Бо і фреска Леонардо, і готичне марево Дуомо, і вежа Піреллі (перший в Італії хмарочос) були свого часу розривом шаблонів, викликом тогочасним смакам, переворотом у свідомості сучасників, відтак – початком нової популярної тенденції.

Не забуваймо, що й доленосний документ, яким на теренах Римської імперії проголошувалася рівність усіх релігій в цілому і встановлювалася справедливість у стосунку до християн зокрема (а таке рішення було теж неабияким новаторством!), з’явився саме в Мілані, і тому ввійшов до історії як Edictum Mediolanense – Міланський едикт (313р).

Зараз неможливо встановити місце, де Костянтин Великий і його співправитель Ліциній узгодили зміст едикту, та й Ліцинія рідко хто тепер згадує, тому першого імператора-християнина вшанували пам’ятником одноосібно і просто біля однієї зі старовинних міланських церков, а саме – церкви Святого Лаврентія.

Мілан завжди прагнув стати першим, а якщо це не вдавалося, то обов’язково перевершував того, хто його випередив, чи стилем, чи оригінальністю, чи масштабом. Чудовим прикладом може слугувати дендро-архітектурний комплекс “Вертикальний ліс”. Ми не знаємо, яким був його прообраз – легендарні висячі сади Семираміди – але Боско Вертікалє по праву зайняв у сучасному світі їхнє місце.

“Боско вертікалє” (“Вертикальний ліс”) – це два хмарочоси (110 і 76 м) в Мілані, створені архітекторами Стефано Боері , Джанандреа Барекка і Джованні Дя Варра. Будинки оснащені спеціальною гідроізоляцією та системою поливу, щоб забезпечити життя великій кількості рослин. Загалом тут росте 800 дерев (550 високих і 250 низькорослих, 5 тисяч кущів та більше 10 тисяч багатолітніх рослин.

Щодо Монументального цвинтаря Мілана, то він був відкритий на 14 років пізніше цвинтаря Стальєно в Генуї (1851), про який я вже писала у фотоесеї «Мистецтво супроти смерті», проте ломбардські архітектори принципово не наслідували генуезьку концепцію некрополю, тому не варто порівнювати ці два кладовища, використовуючи категорії “кращий-гірший”. Через ряд історичних подій та місцевих обставин міланці затрималися з будівництвом, хоча й почали проєктувати своє кладовище приблизно одночасно з генуезцями. Ця одночасність пояснюється санітарними нововведеннями Наполеона, який своїм едиктом (Еditto di Saint Cloud або Décret Impérial sur les Sépultures) від 1804 року наказав ліквідувати у Франції та в окупованих ним країнах всі міські цвинтарі, а нові закладати виключно за містом. На теренах Австрійської імперії цей процес відбувся раніше – розпорядження про заборону поховань в межах міст було видане тут ще у 80-их рр. XVIIIст. Від імператорських декретів нікуди не подінешся – заміські цвинтарі почали виникали в цей час по цілій Європі, різнилися вони лише масштабами – розміри та естетика новозакладених кладовищ залежала виключно від добробуту міста. Так, наприклад, львівський Личаківський цвинтар, призначений для поховань людей зі Середмістя і 4-ої дільниці Львова, міг від самого свого початку похвалитися мистецькими композиціями високої художньої вартості і, завдяки збереженим шедеврам, заслужено входить до топ-пам’яток Львова.

Я не можу сказати, як виглядали нові міланський та генуезький некрополі в першій половині ХІХ століття. Те, що складає заслужену славу цих Монументальних цвинтарів, відноситься вже до другої половини цього прогресивного сторіччя – епохи утвердження буржуазії та появи багаточисленних великих капіталів. І перше, і друге було наслідком здійсненням принципових наукових відкриттів та стрімким розвитком технічного прогресу. В Італії флагманами промислового, торгового та суспільного переворотів були власне Генуя і Мілан, тому й не дивно, що саме тут мешкала найбільша кількість нуворишів, які прагнули заявити про себе якомога голосніше, у тому числі й на цвинтарях.
Через це, попри те, що на дебатах щодо формату нового міланського кладовища офіційно перемогла демократична ідея (цвинтар мав слугувати місцем спочинку для всіх верств населення), у життя все ж втілювалася ідея, яку в цілому можна сформулювати так: «У нас багато заможних людей і багато талановитих митців, нехай же вони послужать на користь одне одному». Таким чином на площі, яка охоплює 250.000 м2, поступово виросло помпезне місто, яке важко назвати місцем останнього спочинку, настільки бурхливі емоції вирували навколо чергового похорону або усипальниці заможного чи іменитого ломбардця.

Поховання тлінних рештків перестало бути заключним етапом таїнства смерті, а перетворилося в дефіле, на якому місцева еліта демонстрували все, що тільки було можна – смак і несмак, фантазію і її відсутність, оригінальність і епігонство, а найголовніше – статки, суспільне становище, зв’язки у мистецькому світі та блати в цвинтарній конторі. Вшанування смерті стало справою не тільки честі, але й великої частини життя. На відміну від генуезців, міланці не намагалися втриматися у рамках класичних форм, а цілком віддалися модним тенденціям. І чисто по-міланськи Cimitero Monumentale органічно перетворився на подіум. Подіум скорботи.

Ці плакальниці, які радше проливають соплі, а не сльози, встановлені на надгробку Тулльо Морганьї – відомого італійського журналіста і спортивного менеджера, засновника історичних велосипедних перегонів Джіро ді Ломбардія, Мілан-Санремо і Джіро д’Італія.
Пізніше до нього підховали його брата Манліо, одного з перших італійських фашистів. Подейкують, що Манліо Морганьї був відсутній на першому засіданні групи, але Муссоліні, з яким його пов’язували дуже дружні стосунки, включив його до списку “сансеполькрістів”, себто піонерів цього руху. Взнавши про арешт Дуче в 1943 році, Манліо Морганьї не чекав подальшого розвитку подій, а відразу покінчив життя самогубством. У його прощальному листі до Муссоліні були слова: “Моє життя було твоїм… Прошу пробачення, якщо я зникну. Я вмираю з твоїм ім’ям на вустах і закликом до спасіння Італії”. Ефектно, як не крути, хоча особистість у цілому більш ніж несимпатична.

Знайомство з міланським Монументальним цвинтарем починається від Il Famediо (Храму Слави), що поєднує вхід на кладовище з головним приміщенням некрополю. Його витримано в неоготичному стилі і доповнено курдонером (обширним двором перед фасадом головної будівлі), який був характерним для бароко та класицизму, але загалом це виявилося досить вдалим “симбіозом”, як і розміщення в галереях та аркадах цієї споруди монументів різних стилів, у тому числі символізму, сецесії (цей стиль в Італії називається ліберті) та сучасних скульптурних композицій. Бракувало лише затишку – вільного простору було таки забагато, хіба би тут передбачалися якісь масові заходи.

Посеред цієї площі ми відчули себе мурашками і дещо розгубилися: ми не могли зорієнтуватися, куди ж нам тепер взагалі треба йти, а навколо не було ні душі. (Зауважу, що й потім на цьому величезному цвинтарі ми зустріли лише парочку російськомовних туристів і невеличку групку молоді, яка молилася біля дуже імпозантної каплиці в сучасному стилі). Але в Італію на блондинку і звір біжить – до нас з криками “Сеньойра! Сеньйора!” (Богдана, як завжди в цих краях, до уваги не брали) мчав усміхнений службовець, а вже через кілька хвилин ми з безкоштовним планом в руках були відпроваджені у внутрішні приміщення Il Famedio до кенотафу Джузеппе Верді.
Кенотаф – це символічна могила, у якій немає тлінних останків. Такі порожні надгробки встановлюють зазвичай на кладовищах чи храмах міст, з якими був пов’язаний небіжчик, або ж залишають на тому місці, де людина була спочатку похованою. На паризькому цвинтарі Пер-Лашез ми бачили в колумбарії порожню пам’ятну комірку від праху Марії Каллас, який пізніше був розвіяний над Егейським морем, а у флорентійській церкві Санта-Кроче – кенотаф Данте, тіло якого поховане в Равенні, де найзнаменитіший флорентієць знайшов притулок після того, як його вигнали з рідного міста.
Оскільки ми вже відвідали могилу Джузеппе Верді у Casa di Riposo per Musicisti (будинку, де доживають бідні музиканти), то дещо здивувалися. Ми не знали, що першочергово Верді було поховано все ж на цвинтарі, але через деякий час перенесено туди, де він сам хотів спочивати після смерті. Всі знають Джузеппе Верді як великого композитора, але майже ніхто не чув про Верді-благочинця, хоча саме цю свою діяльність він вважав чи не важливішою за створення музики. У 1888 році Верді збудував та обладнав лікарню у Вілланова-сулл’Арда, якою особисто керував. А в останні роки свого життя він писав до Джуліо Монтеверде наступні рядки: “З усіх моїх робіт мене найбільше тішить “Каза”, яку я побудував у Мілані для притулку літніх співаків, котрим не усміхнулася удача або які в молодості не мали чесноти ощадити гроші. Бідні та дорогі супутники мого життя!” До цієї справи Верді підійшов з усією серйозністю: він особисто вивчав, як працюють вже існуючі хоспіси для літніх людей, а його дружина Джузеппіна Стреппоні, колишня співачка, працювала з архітектором над проектом споруди. Думав Верді і про майбутнє цього починання – у своєму заповіті він відписав майбутні гонорари від виконання своїх опер на утримання цього притулку.

Ми ще деякий час поблукали Il Famedio, але швидко знудилися – тут все було якось надто правильно та впорядовано.

Ангел Смерті забирає з собою доньку замовника цього монументу – Еттора Елізі, котрий був власником фешенебельного Готелю де Франс на міланському Корсо…

Хоча сам “Храм Слави” виявився доволі цільним у своїй стилістиці комплексом, але те, що почалося за ним на відкритій частині цвинтаря, можна було окреслити лише терміном «ad libitum», що в буквальному перекладі означає «вільно», а в медичних рецептах вказує на те, що ліки або його компоненти можуть вживатися у будь-якій кількості. А оскільки політ фантазії, що панував на кладовищі, набував іноді шизофренічних форм, то неконтрольоване вживання міланцями якогось медикаменту видавалося не таким вже й неправдоподібним. Якби мені дали право встановити діагноз, як замовникам, так і творцям цього некрополю, я б ствердила, що це – манія величі, помножена на гігантоманію.

Чого тут тільки не було! І в якій кількості!! І яких габаритів!!!

Почнемо к каплиць, тому що саме вони не те що домінували, а в прямому значенні слова створювали це МІСТО мертвих.
Нас зустріли десятки різноманітних пірамід, у тому числі а ля стародавній Єгипет зі сфінксами і без. Чому замовники зверталися саме до єгипетської тематики, залишилося для мене загадкою – жоден з небіжчиків, як вдалося мені з’ясувати, не мав стосунку до Єгипту чи єгиптології.

Пам’ятник був побудований на замовлення інженера Луїджі Фогеля (1855-1934), який у 1886 р. заснував підприємство з виробництва промислових добрив, що потім переросло в одне з найбільших хімічних виробництв Італії.

Популярними були також каплиці, що взорувалися на античні, візантійські та готичні храми…

Каплиця ліворуч, схожа на античне святилище, належить родині видавців Сонцоньйо. У 1819 році Джован Баттіста Сонцоньйо почав видавати важливу та успішну «Серію вульгаризованих давньогрецьких істориків», так що античні форми усипальниці в цьому випадку досить доречні.

Пліч-о-пліч з різностильовими міні-храмами стояли творчі варіації на тему Пергамського вівтаря, Мавзолею в Галікарнасі, Голгофи, Гробу Господнього, гори Корковаду в Ріо-де-Жанейро та інших історичних споруд… Я була щиро здивована, що не побачила Олександрійського маяка та Храму кохання з індійського Кхаджурахо. Можливо, я просто на них не натрапила.

Вінцем цих архітектурних ремінісценцій була, безумовно, спіральна ажурна башта, яка, на перший погляд, викликала асоціації з Вавилонською вежею.

Насправді ж надгробок сенатора Антоніо Берноккі та його дружини зображає Хресну дорогу і офіційно називається “Голгофа”. Авторами цього оригінального проєкту були архітектор Алесандро Міналі та скульптор Джаніно Кастільйоне. Рік створення – 1936. Загалом композиція налічує 100 скульптур.

Ми не знали, що можна зайти всередину вежі, тому наступну світлину я взяла зі сторінки більш кмітливого мандрівника.

Чому саме найтрагічніший біблійний сюжет ліг в основу надмогильного монумента політика, модельєра, промисловця та мецената Антоніо Берноккі, я так і не взнала, зате відвідала потім один з його найрозкішніших подарунків Мілану – палац Трієналє.

Міланський цвинтар складав двояке враження: від викликав одночасно і захват, і роздратування. А надгробки як зацікавлювали, так і смішили.
Треба, однак, визнати, що крім претензійних монументів були тут і такі, що не могли не потішити око. Здебільшого вони відносилися до новітніх стилів – ліберті, функціоналізму, тощо… Тут я пробачала навіть абсурдні габарити (декотрі з каплиць цілком могли б слугувати повноцінними особняками, не кажучи вже про дачні будиночки) і милувалася улюбленими формами. Проте бути похованою в якомусь з цих одоробл чи акваріумів мені зовсім не хотілося. З голови не йшла фраза з “Нестерпної легкості буття” Мілана Кундери, яка раптом виринула з якихось закапелків моєї захаращеної різними-різнощами пам’яті: “Сабіна не могла зрозуміти, чому мертвим хочеться мати над собою цю імітацію палаців? Замість того, щоб після смерті стати розумнішими, їхні мешканці виявлялися ще більш нерозсудливими”…

Так, саме на таких пафосних кладовищах як ніде інде усвідомлюється суть марнославства, особливо, коли йдеться про велич архітектурних форм на могилах мізерних людей, про яких годі було взнати хоч слово. Не менш безглуздими виглядають і помпезні споруди над тлінними останками тіл тих, що за життя увіковічнили себе визначними досягненнями і винаходами, щедрими пожертвами і заснуванням фундацій, які виховували нові плеяди шляхетних людей. Як на мене, краще бути розвіяним над місцем, яке ти любиш. Для когось ним може стати Егейське море, для когось – Кайзервальд…

Тут було над чим подумати – цвинтарі в цілому надаються для філософських роздумів, навіть якщо в тебе обмаль часу, а в руках фотокамера, якою ти навіщось намагаєшся увіковічнити те, чим намагалися увіковічнити себе люди, чиї прізвища говорять тобі набагато менше, ніж пам’ятники на їхніх могилах. Але пам’ятники Cimitero Monumentale di Milano – це вже тема моєї наступної розповіді.
Наразі прошу роздивлятися заключну частину ілюстрацій.