За рікою, у затінку баобабів – КИЦЯ-МАНДРІВНИЦЯ

Першою баобаби помітила моя подруга Зоряна – вона вказала рукою на берег ріки Цірібіхіни, якою ми йшли корабликом вже третій день, і запиталася: «Слухай, а то, часом, не баобаби?» Я зирнула і не побачила нічого, що відповідало б моїй уяві про баобаби, які мали б, мов старі та незграбні слони то поодиноко, то, збиваючись у невеликі стада, сіріти посеред савани. Мені в очі кинулося лише велике дерево з крислатою зеленою кроною, схоже на наш явір, яке до того ж стояло над самою водою, і розчаровано відповіла: «Та де! Баобаби взагалі тут не ростуть!» Маю зауважити, що рослинність Мадагаскару досить чітко зонована і багато видів рослин зустрічаються лише у певному та досить обмеженому ареалі. Оскільки баобаби є однією з головних туристичних атракцій Мадагаскару, то зони їхнього поширення позначають на спеціальних мапах, як і всі природні резервати чи парки країни. На деяких мапах додатково вказують ще й особливо старі та шановані дерева. Згідно з моїми попередніми теоретичними розвідками, баобабів у цій місцині не мало бути – ані поодиноких, ані скупчень, тому я розслабилася і далі виловлювала об’єктивом пташок, що гніздилися посеред очеретів. Проте Зоряна не заспокоїлася і пішла до нашого мадагаскарського гіда. Він уважно подивився на берег і сказав: «Так, це вони!» Я знову витріщилася на берег і знову не побачила нічого, крім зеленої крони дерева, яке охрестила «явором». Але потім я перевела погляд у бік, сфокусувалася на другому плані і за заростями бананів побачила не просто баобаб, а цілий баобабний гайок! А потім – другий!! А потім – ще один!!!

На відміну від усталеного в моїй уяві образу, ці баобаби не були ані масивними, ані коштрубатими, а напаки – вони виглядали стрункими та сріблястими, мов труби сучасного органу. Їхні крони теж ще не набули характерної форми старого потужного коріння, що наче намертво вросло в небо, а були досить звичної форми, і якби гілля було вкрите листям, то ці баобаби цілком можна було б прийняти за молоді буки. Я вирішила, що це зовсім молоді баобаби, але гід спростував мою версію, так як і моє припущення, що цей баобабний ліс є штучно насадженим. Після всього, що я начиталася про те, що баобаби – це вкрай рідкісні рослини, які, окрім всього, починають зараз масово гинути, я не могла повірити в картину, яка розгорталася у мене перед очима: баобабні гайки злилися в один ліс, що широкою смугою, вкриваючи прибережні пагорби, безперервно тягнувся вздовж берега.

Попри думку гіда про вік цих баобабів, я нарекла цю місцину «Берегом молодих баобабів»: молодість – поняття відносне і для баобаба пара сотень років – це людські 18.
Баобабний ліс тягнувся і тягнувся вздовж берега і тільки ближче до переправи став рідшати. Пейзаж набував давно очікуваних рис: баобаби стали поодинокими, а відтак – потужнішими. Їхні силуети починали видаватися загрозливими. Закон природи в дії: виживає найсильніший, звільнюючи для себе життєвий простір.

З кораблика ми пересіли на джипи і помчали саваною. Ми дійсно мчали, хоча швидкість була незрівнянно нижчою, ніж на німецьких автобанах. Але відчуття швидкості – це теж поняття відносне, особливо коли немає спідометра і ти покладаєшся на свої власні відчуття. Земляна, крива та коса в усіх площинах, дорога, яка в сезон посухи перетворилася просто на нашарування пилу, рови, повалені дерева та інші перепони дарували відчуття справжнього сафарі. Та це й було сафарі, бо в перекладі з суахілі це слово означає «подорож», а не «полювання». Мені страшенно хотілося вискочити з джипа і побігти до баобабів, які тепер, як їм і належалося, окремими постатями тирчали посеред пласкої рівнини, вкритої сухою травою та низькими чагарниками.

Я таки попросила водія спинитися і вистрибнула з машини, проте відразу зрозуміла свою помилку: у салон полетіла купа червоного пилу, який здіймався від найменшого подиху вітру. Крім того ззаду наближався наступний джип нашого конвою. Тут треба пояснити, що деякі ділянки туристичних маршрутів вважаються на Мадагаскарі небезпечними, хоча в цілому кримінальними є міста з вуличними крадіжками та вечірніми грабунками. Проте в останній час і на туристичних трасах фіксують випадки пограбувань. Влада старається цього не розголошувати, щоб не відлякувати потенційних туристів, але все ж вживає заходів. Так, на популярних шляхах, як от до Кам’яного лісу чи до Алеї баобабів, машини мають прибути до певного пункту збору на вказаний час. Тоді їх під контролем жандарма вишиковують у конвой, перераховують, дають озброєну охорону і лише після цього машини вирушають у подальшу дорогу. Так само організовано робляться і санітарні зупинки.

Іноді, як це було на ріці, певна ділянка контролюється місцевими «братками». Так, за безпеку нашого сплаву мадагаскарські партнери просто заплатили потрібним людям і вони нас не рухали. Офіційно це виглядало наче ми скористалися їхнім транспортом – з відносно зручного атобусика нас пересадили на розвалюхи, до яких далеко навіть найгіршим львівським маршруткам. Крім цього, нам на одну добу виділили пацана з автоматом, якого ми постійно діставали фотосесіями та нашими вар’ятськими жартиками.

Наступного дня нашого охоронця забрав додому місцевий кораблик, пасажири якого дружно чистили на палубі зуби. Далі піратів наче не передбачалося, і ми безтурботно помандрували собі без нього. Звісно, є й такі відчайдухи, що організовують мандрівки самі, нехтуючи всілякими пересторогами. Ними виявилися Зорянині приятельки, одна з яких живе зі мною у Львові практично по сусідстві і яку я добре знаю з виду. Дивне це життя: отак ходиш собі роками рідною дільницею, відмічаєш на вулиці гарну жінку, зустрічаєш її регулярно на своєму шляху, але знайомишся з нею не на Винниківському базарчику, що було би цілком закономірно, а в мадагаскарській глибинці. Просто неймовірна пригода – додатковий бонус до нашого туру.

Так от, ці наші сусіди – дві кумасі та один чоловік – обрали другий, більш ризикований варіант мандрівки, і одного разу, здається, навіть не встигли на конвой, але також вернулися додому цілими та здоровими. Може, потім і розкажуть про якісь колізії, але їхні чудесні фотографії вже свідчать, що нічого драматичного з ними не сталося, а індивідуалізм дозволяв робити зупинки там, де заманеться. Власне єдине, чого мені бракувало під час нашої добротно організованої подорожі, це спонтанних зупинкок, які дозволяли б роздивитися якусь небачену досі рослину або якісно сфотографувати незаяложений туристичними буклетами краєвид. Саме тому я не зробила знимки термітників, які існують у симбіозі з баобабами. Щоправда, гігантських термітників з машин ми не побачили, а ті, що знаходилися край дороги, були простими пірамідальними гірками жовтогарячого чи червонуватого ґрунту, які чимось нагадували купи кротовиння, тому я не дуже журилася. А пейзажі з баобабами непогано виходили і з вікон машини.

Приблизно через 40 хв після переправи з обличчя пейзажу щезли баобаби, а ще згодом закінчилася і савана. Ми їхали через ліси, де переважали листяні дерева та чагарники. Все це росло на голій землі, трав’яний покрив траплявся рідко. На цій поверхні чітко було видно тисячі порожніх мушель великих слимаків. Особливо виділялися вони на вигорілих теренах – після вогню ці мушлі, як хороша кераміка, ставали яскравішими, а відтак – цікавішими. Під час зупинки я підібрала кілька мушель на сувеніри, проте деякі довелося відразу викинути – до їхніх внутрішніх стінок приліпилися якісь чорні живі організми. Що то було, я не знаю, але враження було неприємним.

…………………………………………………………………………………………………………………..
До баобабів ми повернулися через два дні. Коли на зворотній дорозі я помітила обабіч дороги перший баобаб, то вже знала, що до переправи залишилося 40 хв, а далі, на протилежному березі на нас чекає справжнє королівство баобабів, де ростуть одні з найбільших дерев у світі. Наш водій-малагасієць, ас і чуйна людина, спочатку перелякано гальмував, коли я починала скрикувати і тицяти руками у скло. Він гадав, що мені зле. Але потім зрозумів, що я просто дуже емоційно сприймаю те, що для них було звичним та буденним. При всій своїй стриманості, яка притаманна обслуговуючому персоналові Мадагаскару, він теж почав сяяти своєю білозубою усмішкою на мої повітряні поцілунки, які я щоп’ять хвилин посилала деревам, біля яких ми не могли зупинитися, бо поспішали на прекрасне шоу, яке щодня влаштовувала сама Природа, – захід Сонця на уславленій Алеї баобабів. Але, якби моя воля, я б пройшла цією дорогою пішки кілометрів з 10-15, зупиняючись та притуляючись до цих велетнів, яких чомусь так не любив Сент-Екзюпері. Я замислилася: можливо я сама ніколи не захоплювалася «Маленьким принцем» не через солодкаве моралізаторство автора, а саме за його ставлення до баобабів:
«… на планеті маленького принца було жахливе насіння… Це насіння баобабів. Земля на планеті була вражена тим насінням. А баобаб — така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже її своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів забагато, вони роздеруть її на клапті. Люди так мало знають, скільки шкоди від баобабів, а небезпека для того, хто потрапив би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і порушую свою стриманість. “Діти! — кажу я.— Стережіться баобабів!”

Насправді це не люди повинні боятися баобабів, а баобаби – людей, особливо рисоводів. Про це я взнала від нашого гіда, коли ми проїжджали повз один з найгарніших краєвидів, який нам трапився під час подорожі – рисове поле, за яким виднілося три баобаби: два менших, а один – справжній велетень. У цілому Мадагаскар у цю пору не балує зір яскравими барвами, особливо в савані – це досить одноманітна палітра, попри червонявий колір землі, проте й він є не яскравим, а приглушеним. Крони баобабів ще не перетворилися на кумедні зелені чубчики, а чагарники, за винятком окремих кущів, також ще лисі. Та навіть ті, які вкриті листям, мають невеселий тьмяний зелений колір. Тому яскрава свіжа зелень рисового поля, яка час від часу виникала на нашому шляху, викликала неабияке естетичне задоволення. А тут ще й вкупі з баобабами!!!

Почувши наші схвильовані зойки, водій зупинив машину на ділянці, вільній від придорожніх чагарників, щоб ми могли спокійно зробити фотографії, щоправда, не виходячи з машини. Але й це нас просто ощасливило. Однак наш гід, що їхав з нами в джипі зітхнув, і сказав: «Ну так, гарно. Але саме рис відтягує від баобабів воду разом з поживними речовинами». Власне тому, за його словами, зараз є державний припис не розбивати рисові поля біля баобабів. Вочевидь, на малагасійську владу тисне світова спільнота, а, може, малагасійські державники розуміють, що єдиним ефективним напрямком мадагаскарської економіки є туризм, а люди їдуть на Мадагаскар, щоб на власні очі побачити дива природи, у тому числі й баобаби. Мабуть і місцеве населення проявляє у цьому питанні свідомість та розуміння, бо навряд чи в країні, наскрізь просякнутій корупцією, не вдалося б про щось домовитися. До того ж самі малагасійці вважають баобаб джерелом життя, тому, переселяючись на нове місце, вони шукають або територію з вже існуючим баобабом, або садять привезені зі собою зернятка. Дійсно, більшість селищ, які ми минали у цій місцевості, зосереджувалися навколо баобабів, а іноді хатки безпосередньо тулилися до могутніх стовбурів.

Якщо ж баобаби у якійсь місцевості не ростуть, то їх намалюють або виліплять! Скільки таких народних “шедеврів” проскочили ми, перетинаючи країну! Назбиралося б на цілий художній альбом, роби ми біля кожного зупинку.

У старі часи малагасійці вважали, що їхнє здоров’я та добробут залежить від того, наскільки добре живеться поряд з ними баобабові. Кажуть, що в селах, де є здоровий могутній баобаб, усі діти народжуються здоровенькими та міцненькими і живуть до 100 років. І взагалі, малагасійці свято вірять у те, що коли загине останній баобаб, то і їхній народ щезне з лиця землі. Мабуть, саме це малагасійське повір’я дало ідею «священного дерева» для фільму «Аватар». Якщо ж шукати раціональні пояснення шанування баобабів, то етнографи кажуть, що це спричинено тим, що, по-перше, баобаб має здатність накопичувати воду в своїй серцевині, яка структурно схожа губку, і саме ця волога рятувала малагасійців у посушливу пору року , по-друге, його плоди та листя приносять багато практичної користі, а, по-третє, самі баобаби непридатні для жодних будівельних робіт чи опалювання, тому вони й не попали під масову вирубку, яка почалася на острові ще біля 2000 років тому і є для науковців основним джерелом датування етапів розвитку гомо сапієнса на Мадагаскарі.

Пропри всю неправильність та шкідливість, краєвид, що поєднував мій улюблений злак з не менш любимим деревом, зачарував мене навіки. Потім, коли ми відлітали з Мурундави до Антананаріву місцевими авіалініями (до речі, з дуже пристойним сервісом та майстерними пілотами), я марно намагалася побачити баобаби з висоти пташиного польоту, хоча наш гід весь час показував мені пальцями в ілюмінатор: «Ну ось, і ось, і ось! Як ти не бачиш? Вони ж такі великі!» Але я ніяк не могла їх вирізнити на тлі сіро-бурого ґрунту. І от коли я вже майже зневірилася побачити бодай один-єдиний баобаб, посеред нудної площини савани заяснів клаптик смарагдової зелені і на його тлі чітко виділявся стовбур та гола крона величезного баобаба, а поряд ще сірі “гнізда” двох менших крон. Невже? Невже це було те саме мальовниче місце? Обабіч тяглася широка червонява траса і я переконала себе, що це саме воно!
………………………………………………………………………………………………………………….

По дорозі до Алеї баобабів ми робили зупинки з виходом лише двічі. Одну – біля священного баобаба, другу – біля баобабів-коханців. Був ще третій баобаб, який заслуговував окремої фотосесії категорії ХХХ, але його ми проминули, не зупиняючись.
Священний баобаб росте посеред невеликого села. Крім нього, тут є ще кілька достойних екземплярів, але він, безумовно, най-най-най. Кажуть, що йому 800 років, а може й всі 1000. Він, які належиться священним баобабам, обгороджений парканчиком та обгорнений хустками. За традицією до нього потрібно підходити босоніж, проте можна скільки хочеш торкатися, розмовляти та загадувати бажання. Звісно, я перша вистрибнула зі своїх сандалів – нарешті я могла доторкнутися до цієї неймовірної рослини!

Потім наша група за винятком трьох осіб, які зайняли позиції з фотокамерами, взялася за руки і замкнула навколо цього дива Природи коло. Який же він товстезний!

Спочатку важко второпати, чому ботаніки віднесли це дерево до родини мальвових, куди входить, до речі, й бавовна, але, коли починаєш вникати в тему, то вбачаєш у цьому певну логіку. Баобаб по суті є деревом тільки з виду! Насправді його стовбур – зовсім не стовбур з традиційними річними кільцями, а стебло, просто дуже товсте та високе. Тому зараз ботаніки цілком слушно хочуть викреслити баобаб зі списку дерев і віднести його до трав’янистих. Інша ж група фахівців наполягає, щоб баобаб, завдяки його властивості накопичувати вологу і живитися нею у посушливу пору, віднесли до сукулентів. Зазвичай ця інформація вражає людей, далеких від ботаніки. Однак мене, після того, як я взнала, що бамбук – це не просто трава, а злак, ця новина з життя баобабів майже не вразила.
На землі навколо баобаба лежало багато кудлатих жмутиків.

Вгледіла я й залишки пелюстків – це були жорсткі коричневі смужки, неначе вкриті коротковорсовим плюшем. Треба сказати, що різні ґатунки баобабів цвітуть по-різному й у різний час. Нам не пощастило побачити ці дивовижні квіти, які квітнуть всього одну ніч. Я от зараз задумалася над тим, що було б добре поїхати в якийсь баобабний край у пору цвітіння і не просто кинути оком на диво-квітку, а поспостерігати за цілим процесом, який відбувається вночі. Уявіть лише, як під вечір, з великого пуп’янка, що звисає з гілки на довгому стеблі, розпускається біла квітка, схожа на дику півонію. Вона пахне так апетитно, що на її аромат злітаються не тільки комахи, але й кажани, а також прибігають лемури чи мавпи. Усі вони ласують солодким нектаром, одночасно запилюючи квітку. А під ранок вся звірина кидається врізнобіч, бо чудесний аромат перетворюється на несамовитий сморід. І от тоді у тиші та спокої, пелюстки просто на очах вивертаються назад, великий жмут тичинок перед тим як опасти теж вивертається якби навиворіт, і все це діється для того, щоб пильники торкнулися рильця маточки – таким чином рослина підстраховує своє розмноження самоопиленням. От ці залишки любовного процесу я й попідбирала собі на сувеніри.

У цілому з сувенірами на Мадагаскарі не дуже. Хоча б здавалося – що тут такого навирізати чи наліпити всілякої фігні. Але ні. Статуетки баобабів зроблені наче за одним зразком. Єдине, що їх вирізняє – це ґатунок деревини та якість. Найкращі виготовлені з палісандра. Звісно, дивує, що таке цінне дерево, яке використовують при створенні високоякісних музичних інструментів, переводять на сувенірну дурню. Але малагасійці здавна нещадні до усієї деревини. Навіть нині вони без найменшого сумніву можуть перепалити ціні дерева, у тому числі й палісандр, на вугілля.

Лише з баобаба, навіть з його відносно цупкої кори, нічого не виготовляють, хіба би човни-довбанки та й то дуууже рідко. І от скажіть, як може поєднуватися шанобливе ставлення до ренала (так малагасійці називають баобаб, що означає «мати лісів») з абсолютно варварським ставленням до лісу в цілому? Увесь масштаб екологічної катастрофи ти усвідомлюєш з висоти пташиного польоту, коли пролітаєш над цілковито лисими пагорбами колись зеленого острова.

Але повертаємося до наших, на щастя вцілілих, баобабів.
Як я вже казала, неподалік священного баобаба росло ще кілька прекрасних дерев – я радісно фотографувалася біля них, розчепірюючи пальці і зображаючи баоБабу.

На наступній ділянці дороги я побачила ще кілька дуже ефектних скупчень досить старих екземплярів, які без сумніву, в недалекому майбутньому, коли потік туристів зросте (а це вже відбувається), перетворять на Алею баобабів -2, -3 і т.д. І це було б чудово!

Наступним нашим пунктом були відвідини Закоханих баобабів. Перше, що спадає на думку, коли бачиш ці два сплетені дерева, це наша пісня «Ой на горі два дубки, що зійшлися/взялися/сплелися докупки». Це насправді такий жарт Матінки-Природи– хіба би сюди забрів якийсь китаєць-арбоскульптор. А що? Цілком можливо, адже мистецтво художнього знущання над деревами з’явилося у Китаї десь 1300 років тому. А цим баобабам на око було десь 400-500. Біля цієї знаменитої парочки баобабів, яка послужила зразком для найбільш розповсюдженого сувеніра, всі путівники охоче розповідають легенду про місцевих Ромео та Джульєтту, які попросили Бога зробити їх нерозлучними. Звичайно, всі подружні пари відразу захотіли сфотографуватися біля цього символічного дерева, проте наш гід та кілька водіїв почали кричати, що то баобаби-геї, чим трохи збили пафосність моменту. Трохи осторонь стовбичив ще один солідний екземпляр.

У мене виникла підозра, що в цій історії не все так романтично і, скорше всього, мав місце любовний трикутник. Хто б то міг бути? Версій було безліч, але найбільше цьому одинаку пасувало класичне визначення «третій зайвий», настільки його присутність була недоречною, як в реальності, так і на світлині.
«Но если туп как дерево,
Родишься баобабом
И будешь баобаом
Тыщу лет, пока помрешь»,
– філософськи промугикала я і пішла у чагарі шукати плоди баобабів. Проте плодів не було – може й справді ті баобаби були геями. Натомість я назбирала якихось горіхів, що нагадували нашу ліщину і знову стала мучити нашого гіда: «Niainaaaaa qu’est ce que c’est?» Виявилося, що я знову підібрала щось таке, чого ніхто не знав, але люб’язні продавці сувенірів кудись побігли-погукали, з’явився парковий працівник, який сказав, що це – ендемік «лемурячий каштан», який є основним харчем певного виду лемурів. Я страшенно втішилася, а наш гід зітхнув з полегшенням: він вже знав, що я буду марудити доти, доки не дістану відповіді на своє питання.

Ми знову сіли на джипи і помчали далі. Обабіч дороги, наче виходячи нам навперейми, виникали могутні дерева. Деякі були вражаюче великими, а з деяких на довгих стеблах звисали темні овальні плоди. Сонце освітлювало їх так, що вгадувалася волохатенька поверхня, як шкурка якоїсь короткошерстої звірини. Відразу згадалася ще одна метафорична назва баобаба – «дерево дохлих щурів». Мушу сказати – дуже влучна назва.

Потім ліворуч промайнуло щось дуже велике. Я скрикнула, Богдан шикнув на мене: «Тихо!», а водій, гід і його напарник почали голосно ржати та верзти щось про баобаб-мачо. Але я подумала, що то стосується величини дерева, і знову втупилася в краєвид. Лише потім Богдан мені сказав, що у того баобаба був дуже вже непристойний відросток…

Не знаю, де ці дівчата зробили свою знимку – чи біля мачо-баобаба, який ми проскочили, чи біля якогось іншого екземпляра, бо чудернацькі спотворення кори баобаба зустрічаються досить часто. Я надибала, наприклад, ось таке:

Залежно від точки зору і перспективи, баобаби складали різне враження. Іноді, коли на перший план виходили інші рослини, вони видавалися маленькими сірими паростками, іноді – грибами, що виростають з чорничника…

…а через мить це вже були справжні Годзілли, які крутили нам химерні дулі, і, здавалося, от-от почнуть кидати в нас великими темними плодами або хапати своїми скарлюченими пальцями.

……………………………………………………………………………………………………………………
Баобаби ставали все більшими і більшими – це була ознака, що ми наближаємося до місця, де ростуть найстаріші та, відповідно, найбільші дерева цього регіону. І нарешті ми увірвалися на омріяну Алею баобабів. Це було несамовите враження, хоча кольори були десятикратно бляклішими, ніж на сюрреалістичних світлинах, якими переповнений інтернет. Кожен, хто фотографує цей пейзаж, хоче придати своїй світлині щось особливе, що виділяло б її з десятків тисяч інших. І нічого поганого в цьому немає, бо саме в цих фантазіях проявляється настрій та емоції, які сповнювали людину в цьому незвичайному місці. Але й без всіляких фототрюків Алея баобабів вражає. І не лише своєрідною естетикою в цілому страшнуватих рослин, а й усвідомленням своєї малості – розмірної та вікової. Хто ти тут? Мурашка серед слонів, немовля на зборах старійшин?

Велич та постава цих дерев відразу робить зрозумілим, чому всі легенди про баобаба мають одне підґрунтя – суперечку дерева з Богом. А в одній навіть розповідається така крамола, що начебто Бог просто злякався того, що дерево виросте аж до сьомого неба і займе його престол. Тоді Бог приборкав амбітне дерево, вирвавши його з землі та посадивши догори корінням.
Лисі крони дійсно дуже нагадують розгалужене коріння, і коли повернути картинку догори ногами, то виходить, що баобаби виростають з неба і тримають на своїх стовбурах-колонах землю…

Мій подив та екзальтація в декілька разів переросли мене саму і я, зробивши пару невдалих кадрів ( фотоапарат теж ошаленів і скакав з режиму на режим), бурмочучи під носа перекручені рядки Костенко: «…а я піду в савану молитись пням, такі тотальні пні…» побрела в протилежний бік від місця, звідки путівник наказував спостерігати за заходом сонця. Я всілася на корінь баобаба і з іншого («неправильного») ракурсу дивилася, як сонце спершу заплуталося у гніздоподібній кроні баобаба, а виборсавшись з неї , швидко покотилося додолу кронами менших дерев, потім кілька секунд поколисалося на найменшому баобабі і нарешті впало на землю, щоб догорати там яскравим багаттям.

Я отямилася і поскакала на належне для туристів місце, але люди, яких і так було відносно небагато, вже порозходилися хто по крамницям, хто до своїх джипів, і один кінець Алеї став абсолютним порожнім. Невідомо звідки з’явився Богдан і зробив мені кілька світлин. До повного щастя не вистачало купити плід баобаба, щоб потім спробувати проростити з нього персональні чудовиська. Ми рушили до яток з сувенірами і тут – о!!!! – просто на нас мчала фіра, запряжена зібу – мадагаскарськими коровами. На відміну від наших українських, ці корівки є досить зграбними та прудкими і можуть розвинути неабияку швидкість, тому фіру, за влучним зауваженням одного інтернет-дописувача, можна цілком перетворити на тачанку. Цікава ідея! Проте зараз переді мною виникала найфірмовіша з усіх можливих рекламних картинок – упряжка зібу посеред Алеї баобабів – і мені потрібно було лише натиснути на кнопку камери, що я й зробила.

А через якісь десять хвилин на алею впали сутінки, хоча сонце ще не зайшло за горизонт. От тоді мій «Нікон», наче відчуваючи настрій та смак своєї господині, самостійно вибрав якісь хитромудрі режими і зробив мені мою сюрреалістичну – фіолетову!!! – світлину.

Здавалося, що вже всі враження та несподіванки позаду, і можна розсідатися у свої джипи та їхати відпочивати від дороги та вражень. Проте на паркінгу на нас чекав ще один сюрприз – біля огорожі, наче мальва при паркані, ріс зовсім молодий баобабчик, ще так не схожий на своїх вікових прапрапрапрадідів, що зловісними тінями чатували неподалік. Найбільш щасливим з цього був наш гід, якого я цілий день доконувала проханням показати «petit petit petit baobab», але ніяк не помічала на узбіччях, коли він мені їх показував. А тепер ще й це моє бажання було виконане.

Впала ніч і баобаби, ще трошки полякавши нас своїми грізними силуетами, поступово розчинилися у пітьмі.

Ще одна мрія мого життя здійснилася. Що тепер? Яку рівновелику мрію придумати на майбутнє? Цього я ще не знала, проте мій внутрішній голос, натхненний мадагаскарським ромом, на все горло репетував :
«Баобабне зерня́тко у землю зарию я нині,
Дочекаюся квітів і плід баобаба зірву.
Усіх друзів закличу – роздам їм по насінині
І ще тисячу літ в баобабнім гаю проживу!»