Мистецтво, Фотогалереї

Замість тисячі непотрібних слів

13.10.2019 /

Після подорожей зазвичай дуже хочеться розповісти усьому світові про свою мандрівку і похизуватися яскравими фотографіями, що я й роблю кожного разу. Але зараз я не можу знайти потрібних слів – мене стримує страх перед фальшивою високопарністю, яка мимоволі виникає у дописувачів після зустрічі з іншою цивілізацією. Це мене дратує, як і перебрехані кольори сучасних цифровиків з вбудованим фотошопом, які за власною ініціативою перетворюють правду на неприродньо барвисту картинку з рекламного буклета. Я тиждень не розуміла, що ж не подобається мені у моїх власних світлинах, а потім взяла і просто зняла колір. І тоді оголилася не лише суть, але й дрібні деталі, які раніше розчинялися у строкатій палітрі. Звісно, з часом у мене в блозі ще будуть багатослівні статті про природу та побут, ілюстровані кольоровими знимками, але зараз – тільки так. Без кольорів, без назв і без коментарів. І навіть ці півтори сотні слів вступного слова, можливо, були зайвими…

Залишити відповідь Скасувати коментар

Дозвольте представитися: я – Оля Котик.
Цей блог не претендує на статус путівника чи порадника туристові. Це просто ляси-баляси у колі друзів про мандри, хоча я, звісно, завжди радо поділюся власним досвідом та дам корисні поради.Цим блогом я хочу також посприяти збільшенню україномовного контенту, тому блог буде вестися виключно українською мовою. Я знаю, що це може скоротити кількість читачів, однак для мене з’являється ще один стимул писати добротно і небанально, щоб зацікавити й іншомовну аудиторію.
Отже, ласкаво прошу на мою сторінку всіх, хто не проти віртуально помандрувати та поспілкуватися на цікаві теми. Інтерактивність вітається.

Оскільки нікнейми “Киці-мандрівниці” нехай не часто, але все ж зустрічаються на просторах Інтернету, то вирішила опбулікувати документ, який є доказом того, що це ім’я наша родина використовує вже дуже давно. На жаль, найраніша листівка, що збереглася, походить допіру з 1985 року, коли ми з мамою мандрували ще тоді відносно дружньою Росією, але “киці-мандрівниці” ввійшли до нашого родинного лексикону набагато раніше, адже мама використовувала кожну нагоду кудись помандрувати, звідки і надсилала листівки та телеграми. Котячі мордочки замість підпису вона малювала ще до заміжжя, так само як і нявчала у слухавку, коли телефонувала близьким знайомим. “Донявкалася”, – влучно пожартував один знайомий професор, коли мама вийшла заміж, взяла прізвище Котик і вже на цілком законних підставах продовжила свою котоманію. До слова, каламбур “котовасія” замість “катавасія” був у нас також законно та логічно обґрунтованим, адже мого батька звали Василь. Тому немає нічого дивного, що коли народилося “котенятко”, себто я, і мене ще малям почали возити і “фарширувати” враженнями, то “киця-мандрівниця” та клеймо “котяча мордочка” стали невід’ємною частиною моєї самоідентифікації. Ось так!