Собори Гауді на берегах Мнемозіни

Я ніколи не пишу про те, що мені не хочеться. Я взагалі не знаю, що таке муки творчості, що таке план твору і як це можна спершу обдумувати текст, а потім писати. Єдине, що я фіксую в своїй голові, коли мене тягне на писанину, – це якийсь кужіль асоціацій та безсистемних знань, з якого тирчать спіральчасті кінчики того, що може стати думкою чи реченням. Іноді такий кінчик один, іноді їх декілька. І мені залишається лише вибір, за який з них потягнути. Смик – і почався текст, до якого я вже “по дорозі” уточнюю факти, що за якоюсь незрозумілою вибіркою затрималися у моїй пам’яті, і підчитую нову інформацію.

Печери В’єтнаму створили у моїй голові справжній хаос, із такою кількістю асоціацій, що неможливо було виокремити лише один кінчик, який би став «червоною ниткою» розповіді. Тому тих ниток буде кілька.

Нитка перша. Історико-природнича.

Отже, печери – це “довгобуд” Природи і перше людське житло, у якому первісна людина, хоча освоїла тільки «передпокій», але відразу проявила неабиякі дизайнерські таланти. Наскельні розписи печер настільки прекрасні, що я категорично відкидаю вживання словосполучення “печерна людина” у негативному значенні. З плином часу людина просувалася вглиб печер не тільки для розширення житла (печерні міста та монастирі створювалися навіть у часи дууууже розвинутого хомо сапієнса), але все частіше з господарською метою. У печерах видобувалися сіль, руда, мінерали, дорогоцінне каміння, що спонукало людину і самій видовбувати шахти та тунелі.

Вважається, що чисто наукове бажання досліджувати печери прокинулося в людині допіру в XVI ст. Цьому суперечить наступний факт: ще в IX ст. до н. э. (!!!!) асирійський володар Салманасар ІІІ не тільки спорядив експедицію в печери долини Тигру, але й сам взяв у ній участь. Про це свідчать і літописи, і портрет самого Салманасара, викарбуваний на стіні однієї з печер. Але найважливішим у цій історії є не портрет, бо цей пасіонарний цар взагалі любив залишати свої зображення у місцях своєї бойової та небойової слави, а зображення сталагмітів, які можна вважати першою ілюстрацією у спелеології. Ймовірно, що Салманасар був не єдиним древнім спелеологом, просто про інших, менш іменитих, не залишилося жодних відомостей.

Однією з перших друкованих дослідницьких робіт, що мала за мету систематизувати наявні відомості про печери, була книга французького каноніка, астролога та бібліотекаря самого кардинала Рішельє, Жака Гаффареля «Підземний світ», яку він видав 1654 року. У цій роботі вчений розділяє печери на п’ять класів: божественні, людські, звірині, природні та рукотворні.

У цьому ж XVII ст. виникають терміни «сталактит» (від грецького Σταλακτίτης — «те, що капає» і «сталагміт» (від Σταλαγμα – «крапля», дехто перекладає як «загусла крапля»). Автором цих слів є данський натураліст Оле Ворм. Чи знав він, упорядковуюючи свій «Museum Wormianum», що вони назавжди увійдуть до наукового лексикона всіх мов, навіть у Росії, де Ломоносов намагався привити свої варіанти: «капь верхняя» и «капь нижняя».

Але це все було лише прелюдією. Справжній науковий підхід до вивчення печер почав формуватися у зоряний час усіх наук – великому ХІХ ст., у кінці якого і з’явилася назва «спелеологія» – «наука про печери». Тоді ж було вперше розроблено методологічний підхід до дослідження печер та складено списки необхідного спорядження. Кінець ХХ століття став початком періоду великих печерних відкриттів, що продовжилися у ХХІ ст., коли й були виявлені нові, причому найбільші і найефектніші, печери в Національному в’єтнамському парку Фонгня-Кебанг (Phong Nha-Kẻ Bàng).

Назва цього Національного парку, що з 2003 року входить до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, пішла від назви здавна відомої печери Фонгня і лісу Кебанг. Саме комісія Юнеско запропонувала об’єднати ці два пам’ятника Природи – один з найбільших у світі регіонів карсту і екосистему вапнякового лісу – в один комплекс.
Хоча під час нашої екскурсії ми здійснили досить активний трек джунглями, який в рекламі в’єтнамці подали чомусь як «прогулянку ботанічним садом», я зосереджуся тільки на печерній частині парку.
Отже, за два дні ми відвідали три печери – Фонгня, Тієншон і Тхієндионг, більш відому під назвою Райська. Як на мене, виділеного часу було замало і я щиро шкодувала, що години, витрачені на джунглі, я не провела в абсолютно фантастичному «інтер’єрі» Райської печери, хоча вважається, що рай має бути на небі, а під землею місце лише для пекла.

Дуже хочеться зробити тут романтичний відступ, але пряду далі пізнавальну нитку.
Отже, кількість печер та гротів у цій місцевості, що лежить за 500 км на південь від Ханоя, біля 300, а їхня загальна довжина на сьогодні складає 126 км. З них 31,5 км належить Райській печері, 7,7км – Фонгні і біля 1 км – Тієншону. У даному випадку йдеться про протяжність осьових галерей печер, не враховуючи довжин бічних печерок, коридорів і гротів.
Взагалі, у випадку з печерами дуже ризиковано вживати префікс «най-», бо кожен рік досліджуються нові печери, фіксуються нові параметри, вже не кажучи про місцевий патріотизм, згідно якому все рідне «най-най-най», у тому числі «і метр довший, і кілограм важчий» (так колись жартували над львівськими гіперболізаціями).
Однією з печер, про яку люди знали з давніх давен, є Фонгня, що перекладається як «вітряний зуб». Крім внутрішніх прадавніх наскельних розписів, про неї є згадка від 1550 року, а також інші назви, які їй у різний час давали імператори В’єтнаму. У 1937 році цю печеру вже рекомендують путівники, як цікавинку для активного туризму. Деякі сучасні путівники вказують, що Фонгня не тільки диво Природи, а й історичний об’єкт – під час В’єтнамської війни (1959—1975) тут було розміщено військовий госпіталь та сховище різних припасів.
З кінця ХХ століття печера Фонгня стає мегапопулярним об’єктом, як серед дослідників, так і серед туристів. І в цьому немає нічого дивного, адже огляд цієї печери є дуже романтичним: у неї втікає ріка Шон, яка є головною водною артерією Фонгні, і туристів везуть у глиб печери човниками.
Хочу відмітити, що найбільшу наукову допомогу в дослідженні та освоєнні печер в’єтнамцям надає Великобританія – практично щорічно у Національний парк відправляються групи відомих англійських спелеологів. Саме вони відкрили у 2005 році Райську печеру, а в 2009 – Шондонг, яка виявилася найбільшою за об’ємом печерою у світі. Яким чином місцеве населення не знало про ці печери, тим більше при їхній близькості до населених пунктів і при існуванні активного партизанського руху під час зовсім недавньої В’єтнамської війни, залишається для мене незрозумілим. Але в цих печерах абсолютно ясним стає нестримний азарт спелеологів, у мотивації яких важко побачити границю між науковим інтересом і романтикою. Не буду мудрувати самостійно, а процитую “10 мотивів спелеолога” від швейцарського спелеолога-аматора, а заодно і професора філософії, етики та екології Бернського університету, Томаса Кессельринга, які він озвучив на одному із з’їздів спелеологів:
1. Цікавість – а що там, за рогом?
2. Дух першопрохідця – хочу бути першим, попри всі небезпеки!
3. Стремління до пізнання – виявлення нових частин печери є для спелеолога рівноцінним відкриттю нової теорії.
4. Естетичні почуття, які дає споглядання краси печер.
5. Любов до контрастів – світло-темрява, холод-тепло.
6. Проникнення в суть понять простору і часу – у печерах відбувається деформація цих категорій.
7. Сексуальні мотиви – ототожнення підземного світу з материнським лоном.
8. Втеча від цивілізації – повернення до незайманої Природи.
9. Повернення в минуле – долучення до духовного світу наших предків.
10. Відродження – похід під землю асоціюється зі смертю, а вихід на поверхню – з початком нового життя.
Колись подібні сентенції я чула від випадкового аматора-спелеолога і вони не ви́кликали у мене жодного розуміння. Але зараз я, будучи навіть не спелеотуристом, а випадковою гостею підземного світу, можу після кожної тези сказати: «Вірю!»

Нитка друга. Естетичні почуття та асоціації.

Перша асоціація, яка виникла у мене, коли я спустилася вглиб Райської печери, – Саграда Фамілія! Велич, простір, неможлива мішанина архітектурних стилів та форм, об’єднана елегантними обтічними лініями Ар Нуво. У всій цій компіляції безпомилково вгадувалася рука Антоніо Гауді. Це був його Рай, де він творив, необмежений ані думкою сучасників, ані міською владою, ані браком фінансів. Під його натхненним керівництвом невидимі будівничі споруджували неймовірні конструкції зі склепіннями небаченого розмаху та монтували різного кшталту колони, різьбярі виточували з каменю ґаргульї у формі найрізноманітніших тварин і пінаклі у вигляді фантастичних квітів , ремісники прикріплювали до стін і стель примхливий стукковий декор, скульптори експериментували з формами, а малярі – з фарбами, майстри музичних інструментів встановлювали гігантські органи, арфи і ще якісь незнані на землі струнні інструменти…

Попри завершеність цих циклопічних композицій, будівництво тривало – тут ще вистачало простору для реалізації найшаленіших архітектурних ідей, не кажучи вже про час – у розпорядженні автора проєкту є ще мільйони років…

Нитка третя. Втеча від цивілізації і трансформація часу.

Нам неймовірно пощастило – у зв’язку зі східними новорічними святами та туристичним міжсезонням, ми були чи не єдиними відвідувачами печер. І відсутність будь-якого звукового сміття давала нам розкіш послухати тишу, яка лише іноді порушувалася нашими зойками нестримного захоплення.
Жодного фактору, що міг би спричинити напад клаустрофобії, у відвіданих печерах я не відчула. Навпаки, у цьому безлюдді мені було навіть комфортно і я незчулася, як минув час, виділений нам на огляд Райської печери. Це був другий випадок у моєму житті, коли я втратила відчуття часу. Перший пов’язаний у мене з фільмом Тарковського «Ностальгія» – при кожному перегляді цього двохгодинного фільму, мій внутрішній годинник ( а він у екскурсоводів досить добре налаштований) відлічує всього 40 хв. У «Райській» відбулася подібна трансформація – виділених півтори години стислося у моїх відчуттях до 20 хв., але, на щастя, біля виходу з печери був Wi-Fi, який також може скорочувати час, тому група не дуже помітила моє запізнення.
Щодо трансформації простору, то, можливо, я його просто не усвідомила. Кажуть, що деякими галереями в’єтнамських печер може спокійно пролетіти Боїнг-747 чи поміститися Мангеттен. Ані спростувати, ані підтвердити цього я не можу.

Що я можу сказати точно – ця печера була одним з найзатишніших місць, у яких я коли-будь побувала. І якщо Аїд, Царство мертвих, виглядає саме так, то я більше не боюся смерті.

Нитка четверта. Аїд.

«Вези мене, мій гондольєр Харон,
Вези, старий, мене у край тіней!
Нехай ти – Бог, але й – слуга людей.
Заплачено. Так, прошу, – послужи!»
(Мага Макаров. Переклад мій.)

Гадаю, що вже з епіграфу читачі зрозуміли, що далі я заведу розповідь про міфи. А як же інакше, якщо у печеру Фонгня ми попливли човником, на кормі якого стояв весляр і розмірено махав веслом, везучи нас, наче Стиксом, углиб Підземного царства.

По правді кажучи, це був не похмурий весляр, а дуже люб’язна веслярка, але асоціація з Хароном від цього нікуди не щезала. Просто треба було відкинути в бік нав’язане Котляревським ототожнення Аїда з Адом-Пеклом. Відкриваємо античних класиків і читаємо, що жодних котлів та чортів у Аїді немає і ніколи не було. Так, в Аїді в цілому невесело, зате дуже цікаво.
Якщо ти не маєш грошей заплатити Харону, щоб він тебе запровадив прямісінько до палацу Аїда, то треба буде поблукати. І доки тривають твої блукання, ти – мертвий.
Ми ж заплатили, тому були доставлені прямісінько до обійстя господаря Царства мертвих – “Ось тут і пан Плутон живе із Прозерпиною своєю”.

З одного боку білий кипарис відображався у ріці забуття Леті, а з іншої росла біла тополя, що віддзеркалювалася у ріці пам’яті Мнемозині…
Палац був вражаюче величезним – не інакше, його будували цілі бригади Титанів, яких випустили спеціально для цього з Тартару, що мав міститися якраз тут, під нашими ногами.

Навколо – на землі, на стінах, на стелі – росли асфоделі, напівпрозорі квіти різних відтінків. Тут не було жодної однакової квітки, і кожна з них направду відповідала гомерівському титулові Asphodelus – “Ніщо мене не перевершить”.

Ми були живі, тому нам не судилося зануритися у Лету і відійти у справжнє небуття і забуття. Наша група, вочевидь, збила з пантелику бога потойбіччя Аїда (він же Гадес, він же Плутон, він же Орк), який розцінив наше фотографування з прапорами, як особливий вид містерій, тому нам вистачило лише ледь змочити кросівки в Мнемозині, щоб повернути собі відчуття орієнтації.

І ми вже пішки вирушили в бічну галерею печери. Я нарекла її Елізіумом, більш відомим під назвою Єлисейських полів, але не тих, що в Парижі, а тих, де після судилища Аїда оселяються блаженні душі. Окрім нас, тут сновигали й інші постаті, яких я, залежно від того, чи псували вони мені собою кадр, чи прикрашали, обзивала то відьмами Гекати, то Евридиками, то Прозерпінами. Траплялися також Орфеї та Окноси. Не скажу за всіх, але до мене, наче після купелі в Мнемозині, однозначно верталася пам’ять – я пригадувала тих міфологічних персонажів, про яких читала ще в дуже далекому дитинстві. Сучасна освіта не передбачає вивчення древніх мов та докладного знання міфів. Це абсолютно зайві нині знання, що лише захаращують мозкові комірки. Проте шарм цієї повністю позбавленої логіки «квінтесенції невідомого» (так нарік міфи один Інтернет-літератор) наскільки магнетичний, що не відпускає навіть прагматичних людей ХХІ ст.

Освітлення печери було дуже привітним і, якщо вертатися до аналогій з античним Царством померлих, то ми відвідали його у той благодатний для нього час, коли дружина Аїда Прозерпіна (вона ж Персефона) проводила третину року в домі чоловіка, де з її присутністю все ставало більш радісним та затишним, натомість на землі в цей час наставала холодна пора. Так воно і було – там назовні стояв січень місяць, щоправда дуже теплий.
Подібно до античних героїв, ми врешті вийшли з підземного царства на сонце і пережили п.10 з мотиваційного списку Кессельринга, згідно з яким вихід з печер на поверхню асоціюється у спелеологів із початком нового життя.

Нитка п’ята. Піднятися, щоб спуститися.

Похід у печеру Тієншон заперечив усі мої попередні уявлення про те, що у печери можна або заглиблюватися горизонтально, або спускатися під землю. Щоб досягти входу в печеру нам довелося піднятися на 200 метрів. Тут також відбувається певна просторова трансформація – залежно від температури, фізичного стану і натренованості, у кожного спрацьовує свій власний альтиметр. Наш гід сказав, що до печери треба здолати 600 сходинок. Проте в Інтернет-відгуках кількість сходинок коливалася від 500 до 2000. Навряд, чи хтось з туристів насправді їх рахував, цифри визначалися виключно за власними відчуттями. Мій альтиметр показав 360 сходинок, не більше.
Але потім нас чекали знову сходки, але вже вниз, у печеру, яку я назвала через гарну акустику «концертним палацом», хоча в перекладі назва Тієншон означає «суха печера», вочевидь на противагу нижній мокрій Фонгні.

Хоча ця печера була відносно невеликою, але вона склала не менше враження, ніж дві попередні туристично “оскароносні”. Таки правда – Природа не повторюється…

Були в цій печері й такі сталагміти, які нагадували сьомий мотиваційний пункт спелеолога, хоча я особисто в правому побачила земну вісь.

Крім нас тут взагалі не було відвідувачів і ми оглядали гроти у приємній бесіді про асоціації та мистецтво. Антураж цьому сприяв. Звичайно, я знову затрималася у печері довше за всіх, але вже не через надмірне фотографування (ще при вході до печери я дала нашому керівникові слово не знимкувати кожний сталактит чи сталагміт). Цього разу мені закортіло включити музику. Звичайно ж, це мала бути „Casta Diva“ у виконанні Марії Калас, але мій смартфон вперто не хотів показувати цього альбому, в наявності якого я була впевненою на 200%. Часу було мало, тому я включила «Застільну» з «Травіати». Було гарно, але надто бравурно для такого містичного простору. Можливо, це було й добре, бо «Casta Diva“ зазвичай занурює мене у таку глибоку нірвану, що з печер мене б довелося виносити на руках, а так я, кинувши в одне з вапнякових заглиблень монетку, швиденько поскакала нагору. Звісно, мені кортіло озирнутися, але я не зробила цього – хтозна, яка міфічна мара йшла позад мене з метою затягнути мене назад своїми цупкими щупальцями.

“Прощай! Не озирайся і не клич”, – промурмотіла я Стусівські рядки і вийшла на зустріч яскравій зелені класичного в’єтнамського краєвиду.

Нитка шоста і остання. Якби я була екскурсоводом спелеотуристів…

Якби мені раптом випало стати екскурсоводом у цих печерах, а моє життя повертається іноді так, що я вже не можу нічого ані передбачити, ані заперечити «ніколи в житті», я б…
О!!!
Насамперед я б зав’язувала туристам очі і під розмірену розповідь про Аїд та його мешканців поволі везла б своїх підопічних на човнику аж до найефектнішої зали Фонгні, де включала б «Casta Diva», і лише тоді, при перших звуках цієї божественної арії, дозволяла б зняти з очей пов’язки, перетворюючи екскурсію на урочисту містерію серед дивовижних декорацій, створених Природою 400 мільйонів років тому.