Баутцен. Зупинка на вимогу.

Баутцен – це було місто, про реальність якого я не підозрювала.  Саме так –  про реальність, а не про існування. Бо воно існувало – я досконало знала обриси його веж та шпилів і пізнавала  кожного разу, коли бачила їх … уві сні. Те, що сон повторювався, мене не бентежило, бо я з дитинства маю декілька снів, які мене переслідують. Силует міста, з нагромадженням веж різних кшталтів, як-то малюють у дитячих книжечках, снився мені регулярно по дорозі з Нюрнберга у Львів. Після очікування автобуса, що зазвичай запізнювався на годину-другу, незмінно істерично-нервового завантаження багажу, метушливої перевірки водіями квитків та збирання грошей за проїзд, я починала куняти і дрімала аж до польського кордону. Сон був неглибокий – автобус зупинявся в інших містах, підбирав там пасажирів, водій знову метушився з багажем та квитками – однак я все ж бачила сни. Ці сни були різні, але в кожному з них, незалежно від «тематики»,  виникало місто-фортеця, над яким височіли химерні вежі. Фортеця, наче хмара, дрижала десь на видноколі над полями і за хвилину-другу розчинялася у повітрі. На зворотній дорозі казкове місто не снилося ніколи.

Так тривало кілька років, аж доки одного разу мені не довелося відразу після посадки усмиряти одну мерзотну «ватну» особу, що на цілий автобус дикторським голосом несла антиукраїнську маячню.  Хоча всі мої «змушення до миру» та української мови завжди проходять успішно, але після таких інцидентів мене ще довго трусить та тіпає від нервів. Так було й цього разу. Я злобно втупилася у вікно та бездумно-байдуже дивилася на красоти Франконії, а потім Саксонії. Аж раптом я аж підскочила – за полями, недалеко від автобану височіли знайомі вежі! Я протерла очі, вежі на хвилю щезли за скупченням дерев, а потім знову виникли у дещо іншому, але ще красивішому, ракурсі.

Я витріщилася на узбіччя, щоб прочитати назву міста, але марно – вказівник, вочевидь, давно залишився позаду. Я поскакала до водіїв, взнати, що за пункт ми проїхали. «Та якийсь город», – відповів водій. «Їх тут у Гєрманії много», –  додав його напарник. Інтернету тоді в автобусі ще не було, у Львові я про це місто забула, а на зворотній дорозі не побачила, бо воно мало бути з іншого боку автобану. Проте під час наступної поїздки я була, як то кажуть, насторожі та  встигла зафіксувала у пам’яті незвичну назву Баутцен. Картинки з Інтернету вразили мене до нестями і я стала мріяти про мандрівку до цього містечка. Я вперше пожалкувала, що ми не маємо машини. Досі мене цілком задовольняло німецьке залізничне та автобусне сполучення, але цього разу воно було непростим. Знайомих, що їздили до України машиною, про зупинку для огляду невідомого міста, годі було просити. Тут хочу зауважити, що ставлячи за мету якнайшвидше добратися з одного пункту до іншого і швидко проминаючи придорожні містечка та села, люди дуже часто «обкрадають» себе, бо нехтують нагодою побачити щось оригінальне та незаяложене, що є характерним тільки для провінції. На щастя, колись мені трапилася нагода мандрувати з однією старшою польською парою, якій, попри поважний вік, було цікаво все –  вони залюбки велися на мої «зупинки за вимогою» і ми оглядали все, що спокушало нас по дорозі. Саме так імпровізовано ми затрималися на ніч  у  Гьорліці-Згожельці, а вранці насолодилися прогулянкою цим симпатичним прикордонним містом, яке зазвичай залишається поза увагою мандрівників.  

І от, нарешті, цього літа ми з чоловіком, все ж вирішили відвідати Баутцен, попри дуже незручне сполучення з трьома пересадками. По дорозі мені стало трохи лячно – а раптом я розчаруюся? Що, як це казкове марево на  узбіччі виявиться лише купкою  кітчувато відреставрованих споруд? Ну але що вже робити? Їдемо. Останній відтинок дороги ми долали у симпатичному міні-потязі місцевої залізничної компанії Trilex. Уявіть моє здивування, коли я виявила над кожною парою сидінь кнопку «Haltewunsch», що має український еквівалент «Зупинка за вимогою»! Виявилося, що на цьому відтинку колії буває так малолюдно, що на деяких станціях ніхто не сідає, і потяг зупиняється тільки на вимогу пасажира, якому потрібно вийти. Я натиснула на кнопку і потяг став у місті з моїх снів. У цьому було щось містичне.

Містика продовжилася в готелі «Віла Антонія», що розташувався на одній з вуличок фешенебельного кварталу, де на зламі ХІХ-ХХ ст. оселялася місцева «сметанка».

Вілою, у якій зовсім недавно облаштували готель, володів свого часу відомий саксонський концертуючий піаніст Артур Імміш. За свого життя він здобув славу виконавця, проте мало рекламував свої власні твори, тому ніхто не знав його як композитора. Але нещодавно його творча спадщина була переглянута і серед неї виявилося багато цікавих творів, у тому числі й пісні на вірші Макса Даутендая. У тому, що в стінах будинку, де я мала провести два дні, звучали вірші мого коханого Макса, я побачила черговий знак, який поет знову подавав мені, як і раніше,  несподівано та вишукано: «Гей, дівчино, я так просто тебе не залишу! Я завжди буду поряд!»  
Оці неймовірні збіги – «зупинка за вимогою», дім, господар якого, як і я, любив поезію Даутендая, – задали тональність сприйняття міста.
Попри те, що Баутцен є невеликим містечком, він є столицею. Будишин – так звучить його слов’янська назва – це головне місто лужицьких сербів, однієї з чотирьох офіційних національних менших Німеччини.

Однак у самому місті зовсім не відчувається національного колориту. Будишин має європейське лице і дійсно виглядає столичним містом, тільки у зменшеному масштабі. Він не складає враження вимираючою провінції, хоча великі та гамірні скупчення людей ми зустріли лише на центральній вулиці та Ринковій площі. Це було не дивно – на околиці Баутцена у ці дні відбувався авіаційний «блошиний ринок», на який і поїхав увесь місцевий люд та туристи. Але й напівпорожнє місто демонструвало «savoir vivre» – кафе, ресторани, вітрини магазинів вказували на те, що тут живуть красиво, комфортно і заможно.

Більша частина споруд міста є вже відреставрована після занепаду часів НДР, причому ґрунтовно і зі смаком – барокові кількаповерхові будинки грають вдало підібраними барвами і виблискують новою позолотою старовинних гербів, бруківка перекладена та відчищена, крамниці оздоблені вивісками «під старовину».

Те, що ще перебуває у стані відновлення, не складає гнітючого чи неохайного враження, а радше зацікавлює – окові відкриваються могутні нутрощі старовинних кам’яниць і ти розумієш, що тут будували на віки.
На відміну від типових німецьких міст з їх тяжкуватою бюрґерською атмосферою, у Будишині панує легкість та невимушеність, яка асоціюється чомусь з Парижем. Тут ніде немає етнографічних проявів  – якихось «Пузатих хат» чи магазинів з дешевими народними строями, хоча національна сербська ідея все ж у пріоритеті: всі назви дублюються сербською мовою, вона також звучить на вулицях та в ресторанах, причому частіше, ніж українська в Києві.

Було зрозуміло, що самосвідомість лужицького серба не полягає у безладному та недоречному нап’ялюванні елементів національного вбрання на щодень. Стрій лужицьких сербів – це окремий культ, виведений в ранг абсолюту, який заслуговує окремого допису.

       Культовими спорудами Баутцена є його башти. Їх налічують сімнадцять. Але те, що всі вони різноликі і  щоразу виникають перед очима під іншим кутом та в новому ракурсі, складає враження, що їх утричі більше. Крім цих основних веж, існують ще десятки маленьких башточок, шпилів та інших стрільчастих архітектурних елементів. Це все усправедливлює репутацію Баутцена як міста казкових веж.

      Туристи вважають Баутцен містом одноденної або навіть кількагодинної екскурсії. Вони зазвичай оббігають центр міста, заскакують до Катедри та гірчичної крамнички-музею і завершують огляд міста на Мості Миру, звідки відкривається «фірмова» панорама на черепичні дахи, над якими вишиковується ряд башт – ліворуч біліє Міська водонапірна башта, потім, на перший план виступає Стара вежа водяного господарства, за нею (у тій же площині, що й біла водонапірна вежа) – Млинарська башта, у якій  облаштували готель, далі височить зелений шпиль церкви Св.Михайла, під яким намальована біло-червона аркада, посередині краєвиду чорніє оббита дерев’яними штахетами вежа монастиря Францисканців, переобладнана ще в давнину на водонапірну вежу, слідом за нею видно шпиль Катедрального собору і завершує ансамбль акуратна вежа Ратуші.

Якщо ж відійти трішки далі, то вежі «перешиковуються» і в панораму влізає ще й найстаріша надворітна вежа Баутцена – Ляуентурм, або ж Вежа левів («ляу» – так сербською мовою звучить слово «лев», а двохвостий лев був гербом богемського короля, якому свого часу належало місто).

Наостанок туристи-одноденці милуються відображенням Старої вежі водяного господарства у штучно створеній запруді, кидають у води Шпреї монетку, хоча знають, що навряд чи ще повернуться до Баутцена, і поспішають на вокзал, щоб встигнути на найближчий потяг, так і не перейшовши на інший берег Шпреї, де оку відкриваються нові прекрасні види на місто.

Але туристові, який дозрів до неспішності, інтуїція підказує, що у Баутцені потрібно залишитися ще бодай на день. Тоді  перед сном можна ще раз повернутися на міст і поглянути на вежі, що виринають з темряви у загадковому освітленні прихованих прожекторів та випити коктейль у шезлонгу поміж міріад ліхтариків у симпатичному відкритому  кафе обабіч мосту.

…Ранок на «Вілі Атонія» був пречудовий. Радість від пробудження у просторому номері-люкс з величезними вікнами доповнив чудовий різноманітний сніданок у ресторані готелю, який у 2016 році отримав мішленівську зірку. А  я, була б моя воля, дала б і всі десять тільки за те, що кухар не псував страви оцтом, як це заведено у Баварії.  Місцева кухня – це ще один привід затриматися у Баутцені. Тут можна скуштувати багато досі невідомих тобі страв. Вони дуже смачні, хоча багато з них готується на гірчиці –  Баутцен, окрім того, що є столицею лужицьких сербів,  вважається гірчичною столицею Німеччини. Проте тутешня гірчиця зовсім не гірка, радше солодкава – її щедро мажуть на канапки,  додають при випіканні у хліб, ковбаси та паштети, у ній маринують м’ясо та рибу, з неї готують численні соуси та навіть супи. Є навіть десерти, приготовані на гірчиці, – як сувенір я купила вишнево-гірчичну мармолядку, якою  час від часу ласувала, умокаючи в неї кусочки булочки.

Після сніданку ми вирушили  через Міст Миру на другий берег Шпреї, куди рідко забрідає турист-чужинець, хоча там все облаштоване для того, щоб милуватися містом з безлічі нових ракурсів.  Звідси бачиш, як знаменита ріка півколом огинає пагорб, на якому височить Баутцен. Тут немає такого ефектного ландшафту, як у нашому Кам’янці-Подільському,  зі зашморгом Смотрича та в оправі кам’янистого каньйону , тут все спокійніше, добріше, ніжніше.

Горою пагорба прокладена доріжка, вздовж якої у кожному місці, звідки відкривається новий вид на місто, стоять лавочки.
З іншої боку стежки починаються поля та луки. Я не знаю, наскільки тут затишно навесні чи восени, проте серпневий ранок та полудень були сповнені того відчуття, яке називають блаженством. Літо накочувалося на нас гарячим дурманом різнотрав’я.

Потім доріжка спустилася вниз і привела нас назад до міста, де ми відразу потрапили до дуже настроєвої пам’ятки – руїн церкви Святого Миколая. Церква була зруйнована ще у Середньовіччі і, хоча місто було заможнім, її чомусь не відбудували. Згодом у колишній наві та абсиді, що геть заросли травою, облаштували цвинтар. За огорожу тут слугують залишки величних стін, прорізаних готичними вікнами. Попід ними також є поховання.

Єдиним вцілілим елементом, що залишився від церковного комплексу, є могутня вежа, в якій свій старовинний вид зберегла так звана «миколина фіртка», один з давніх входів до міста, причому зі сторони «Via Regia»  – найдовшого сухопутного шляху між Східною і Західною Європою. 

Через кілька кроків перед нами відкрився вид на паралелепіпед башти Матіаса, збудованої за наказом угорського короля Матіаса Корвінуса – Матвія Ворона, прозваного так через зображення ворона на його гербі. Саме за правління цього “останнього лицаря Європи” Угорське королівство досягло вершини своєї могутності, а зібрана королем Матяшем бібліотека поступалася лише ватиканській.  

На вуличці, що веде від вежі Матіаса до Катедри, є кілька спеціалізованих ресторанів, серед який в першу чергу слід виділити «Гірчичний». Саме тут ми й скуштували вперше гірчичну зупу – це був картопляний суп-пюре, щедро присмачений солодко-кислою гірчицею. На наш подив, гірчичного пива в меню не виявилося, хоча путівник писав, що таке існує, проте нам запропонували темне пиво з присмаком кави, і воно виявилося смачнющим!

Натхненні гірчичною зупкою, ми ще раз зазирнули до гірчичної крамниці-музею. Дрібнички, любовно зібрані колекціонерами, зачаровували, хоча серед них траплявся і відвертий кітч. Як же ми спростилися, яким же примітивним став наш побут, навіть святковий! Гарні речі ми стали вважати непотрібним мотлохом і замінили їх тупим ширпотребом…

Невдовзі ми знову вирушили блукати містом і вийшли до Катедри. Катедра Баутцена має одну особливість – вона викривлена в плані. Відповідно цей вигин є помітним і на даху.

Взагалі будівничі Баутцена чомусь не ладнали з прямими лініями. Не дивно, що візитівкою міста є вежа Райхентурм, що відхиляється від вертикальної осі на 1м 44 см. Дивують також викривлені фасади будинків – будівничі умудрялися підпорядкувати їх вигинам вулиць на кривизні узвозів. Але апофезом викривлень став головний храм міста. У 1430 році під час розбудови старої церкви св. Петра, архітектори чомусь змістили на кілька градусів центральну вісь головної нави, і подальше будівництво провадили вздовж неї.

Будишинська Катедра вважається найстарішою серед 35 німецьких церков-Simultaneum – культових споруд, де богослужіння проводять дві або більше релігійних конфесій. Хор будишинської катедри було віддано католикам, а наву – протестантам. Кажуть, що колись їх розділяла високі ґрати, а зараз  – лише низенька балюстрада.

Скажу чесно, я її не помітила, бо відволіклася на спіралевидну кафедру, прикрашену зодіакальним рядом,  та розкішну барокову різьбу навколо центрального вівтаря.  

Взагалі, Катедра склала  надзвичайне враження – високі готичні вікна з нетиповими ніжними сіро-жовтими та ніжно блакитними вітражами, білосніжні стіни та колони, такі ж білосніжні вівтарі. Якщо треба було б окреслити будишинську Катедру тільки одним словом, то мій вибір був би однозначним – елегантність.

У нас залишалося ще три години вільного часу. Цього було замало, щоб з’їздити на авіаційний фльомаркт (блошиний ринок) . Та й недоцільно – весь авіа-антикваріат і так безперервно дзиґотів та деренчав над містом. Тому ми вирішили піти в Музей лужицьких сербів, який спершу не планували включати у свою екскурсію – ну що ми там побачимо? Документи, печаті, світлини і просторі анотації, зміст який можна прочитати й в Інтернеті? І тільки в музеї я зрозуміла, що не прийшовши сюди, ми здійснили б фатальну помилку, так як і далі б нічого не знали про стрій лужицьких сербів, якому й була присвячена основна частина експозиції. Виявилося, що абсолютно всі символи міста – офіційні та неофіційні – дружно та покірно відступають на задній план, випускаючи на перше місце… ЧЕПЧИК!!!  Люди, то щось неймовірне! Навіть я, загартована найкрутішими етнографічними музеями Європи, Китаю та Японії, загубила над собою контроль. А якби мені дали начепити один з чепчиків («начепити чепчик» – гм… чи випадкова ця співзвучність???) і зробити селфі, я  просто  звар’ювала б від захвату. Ви мене зрозумієте, коли побачите світлини в моєму наступному дописі, присвяченому цим часом  абсурдним, але завжди прекрасним, головним уборам, без яких не можна уявити жодного народного лужицького свята, потрапити на яке стало моєю нав’язливою ідеєю. У сучасному світі залишилося так мало питомо-самобутнього, що треба, не зволікаючи, ловити кожен прояв цивілізацій, які невпинно та невмолимо зникають.