Пригода на берегах Західної Двіни

Білорусь, Новополоцьк, 2000 – Нюрнберг, 2022

Передмова написана 14.06.2022. Цей допис було опубліковано незадовго до початку війни, коли ще можна було хоч якось розділяти політику урядів та культурні здобутки наших сусідів. Мистецькі твори російських авторів – це було ще те єдине хороше, що я особисто бачила за “порєбріком”. Але бомби, скинуті на мою країну, вбили моє зацікавлення будь-чим, створеним у країні моральних потвор. Нехай цей допис буде свідченням того, що в мене не було сліпої ненависті до російської культури. І сьогодні я не можу сказати, що я її ненавиджу. Бо хіба можна ненавидіти те, що втратило для тебе будь-яке значення?..

Починаючи з минулого року, у нас з чоловіком один за одним стали виходити з ладу годинники. Вочевидь, відпрацювали своє і вирішили піти на заслужений відпочинок.
Нас, звісно, це засмучувало. І йшлося не потенційні видатки на нові годинники, просто було прикро розлучатися зі старими улюбленими предметами щоденного вжитку. І от коли кілька днів тому з ладу вийшов чоловіків фірмовий Сіtizen, куплений колись в крутезного китайського припортового контрабандиста, завдяки якому ми мали купу техніки японської збірки, і чоловік було надумав той годинник ремонтувати, я раптом згадала, що цього року в нас буде 25-та річниця шлюбу і гарні наручні дзиґарки будуть найкращими пам‘ятними та смисловими подарунками одне одному. Тут слід зауважити, що  мій чоловік є категоричним противником презентів до конкретних дат – він вважає, що гарні дорогі речі треба купувати без жодного приводу,  просто тоді, коли хочеться. Однак ідея йому сподобалася і він пристав на неї, хоча й з умовою, що чекати до травня ми не будемо, а купимо годинники відразу, як тільки визначимося з моделями. То ось тепер маємо забаву – сидимо вечорами і розглядаємо в Інтернеті асортимент дзиґарків, а заодно пригадуємо різні історійки, пов’язані з нашими старими годинниками.
Серед цих, у цілому типових, історій є одна, гідна того, щоб присвятити їй окремий допис. Її можна було б навіть вставити в якийсь кінофільм – тільки, думаю,  усі б сказали, що це суцільна вигадка. Однак все, про що я розповім нижче, сталося з нами не у фантазіях, а в реальному житті.

Це був початок 2000-их. ОРГРЕС (енергетична налагоджувальна фірма, у якій ми працювали) мала величезні замовлення по всій Білорусі. У нас навіть був жартівливий вираз – «наша Білоруська імперія». Основна маса колег працювала на Мінській ТЕС, я ж попала на нафтопереробний завод у місті Новополоцьку. Через якийсь час туди ж скерували й мого чоловіка. Загалом я прожила в Новополоцьку десь два роки. Це  був направду чудовий час, бо Новополоцьк стоїть на Західній Двіні, а навколо нього розкинулися прекрасні ліси, влітку-восени наповнені грибами, а взимку засипані пишними снігами, на яких великими зграями пурхають такі рідкісні тепер птахи, як снігурі. Мене, людину, котра виросла в безводному місті, особливо тішила Двіна – я обожнювала довгі прогулянки вздовж її  широкого потужного русла. Однак, хоча Новополоцьк був у ті часи абсолютно безпечним містом, я все ж остерігалася відходити надто далеко від знайомих мені місць. Коли ж до Новополоцька приїхав мій чоловік, то прогулянки стали довшими і тривалішими. Іноді ми забрідали так далеко, що долати зворотний шлях пішки вже не хотілося. Тоді ми знаходили найближчу зупинку й чекали там на автобус.

Того пам’ятного дня ми були досить втомлені,  до того ж збиралося на дощ, тому ми вирішили скористатися автобусом і стали собі неподалік зупинки під гарними крислатими деревами.

На вулиці не було жодної душі – місцеві жителі ходили на річку тільки вечорами або ж у святкові дні на великі шумні пікніки. Особливо масовими були ті пікніки на Івана Купала, хоча жодних старовинних традицій ніхто тут не дотримувався. Лише коли народ добряче напивався, над рікою піднімався багатоголосий крик: «Сябри! Сябри! Ми – сябриии!!!»

Але в той день не було жодного свята і місцевий люд інтересу до природи не проявляв.   Автобус теж затримувався, і ми почали вже міркувати, а чи не піти нам додому пішки, аж раптом на протилежній стороні вулиці виник дядько з клаповухим песиком. Можливо, ми б не звернули на того чоловіка уваги, але він був з бородою, а в тогочасному Новополоцьку місцевих бороданів взагалі не було. За два роки роботи на величезному підприємстві, валандання базарами та магазинами, присутності на різноманітних велелюдних культурних заходах я не зустріла жодного! Бороди були тут ознакою приїжджих з великих міст. Наприклад, у нашій налагоджувальній бригаді, було аж троє бороданів – мій чоловік, Сергій Слєсарєв і ще один інженер з Москви, що  виклика̒ло спочатку у всіх місцевих жвавий інтерес.  Дехто з білоруських колег навіть пробував й собі відростити бороду, але жодна спроба не була доведена до кінця, мабуть, не вистачало терпіння та стійкості.
А тут – ти диви!– бородань! Причому, явно місцевий, бо з песиком. Бородань теж нас зауважив і рушив у нашому напрямку. За пару хвилин перед нами стояв невисокого зросту міцний опасистий дядько років п’ятдесяти  з темною шевелюрою і такою ж темною кудлатою бородою. Він був пристойно вдягнений, але від нього добряче несло алкоголем.

«Халепа, – подумала я, – зараз проситиме грошей».

Дядько й справді звернувся до нас з типовою для випивак фразою: «Ребята, а можно к вам обратиться?» (Далі я передаватиму нашу розмову українською).

– Вам – ні. А вашому песику – так! – відповіла я (на щастя, щось стримало мене від того, щоб відразу різко його відшити).

Дядько розцінив це як дозвіл продовжити бесіду.

– Знаєте, я оце з поминок вертаюся. Друг батька поховав. Так на душі важко…

Це знову виглядало на те, що зараз або будуть проситися гроші, або ж нас покличуть до найближчої кнайпи аби випити за наш рахунок. Однак я помилилася. Дядько повів розмову зовсім про інше.

– А коли мені на душі паскудно, мені треба почитати комусь вірші. Можна, я вам почитаю?

Ми з несподіванки аж вклякли.

– Чи ви, може, віршів не любите? – з болем в очах глянув на нас бородань.

– Та чому ж не любимо?! – вигукнули ми, аби заспокоїти його бентегу. – Ще й як любимо! Охоче послухаємо!

Дядько просяяв.

– А які ви вірші любите? Вознесенський вам подобається?  Це один з моїх улюблених поетів.

-Прекрасно! – відповіли ми. – Читайте!

Чолов’яга на хвилю прикрив очі, потім глибоко вдихнув повітря і понісся. Люди, як він читав! Динамічно, пристрасно, не форсуючи інтонацій, не переборщуючи з емоціями. Він володів чудовим смаком – за все життя я чула тільки кілька таких бездоганних читців. Мені захотілося й собі вклинитися – то був час, коли я запам’ятовувала поезію практично з першого прочитання, і в моїй голові засіло чимало віршів того ж Вознесенського. Але я розуміла, що якщо вже вклинюватися, то лише зі стовідсотковою влучністю, зі суголосним за смислом та емоціями віршем, інакше я просто зіпсую людині кайф. Бородань далі невтомно читав вірш за віршем. Деякі були мені добре знайомі, деякі я чула вперше. Я зосередилася і чекала на слушну мить. І вона таки настала! Це був вірш, який я ніколи раніше не чула, і тому навіть не сподівалася, що зачіпка буде саме в ньому, але коли пролунали останні рядки вірша – «Распишитесь на клёнах – потом венчайтесь!»  – я скористалася паузою, яку дядько зробив, щоб вдихнути повітря для подальшої декламації, і випалила катрен Вознесенського:

Мы обручились временем с тобой,                 
Не кольцами, а электрочасами.                        
Как страшно, что минуты исчезают –               
Они согреты милою рукой.                               

(Дзиґа̒рки електронні почали свій рух –
Не перстнями, а ними час нас обручає.
Так прикро, що секунда за секундою щезає –
У кожній з них тепло коханих рук.
Переклад мій )

Реакція дядька була миттєвою – не встигла я замовкнути, як він рвучко зняв з руки масивний і, як зауважив мій чоловік, фірмовий годинник та простягнув його мені: «Бери!!!»

Я злякалася і почала активно віднєкуватися. Дядько наполягав: «Бери, я тобі кажу! Від щирого серця дарую!» 

Я добре розуміла його почуття , оскільки сама дуже чуйно реагую на ідеальну співзвучність, особливо, коли це стосується поезії.  Але взяти годинник я не могла – будь-що матеріальне зруйнувало б ту сартрівську «досконалість миті», яку мені вдалося щойно створити.

Дядько наче вловив мої думки. Він заклав годинника назад на руку, натомість розстебнув сорочку і зняв з шиї натільного хреста: «Тоді це візьми!!!»

– Чоловіче добрий, та ж хто ж свій хрест натільний віддає! – втрутився мій чоловік. – Не можна таке робити!

– Чому не можна? Від щирого серця все можна! – не вгамовувався дядько і далі намагався вкласти мені до рук свого хрестика.– Бери! Від чистого серця!»

У цю хвилину з неба ринув рясний дощ, а на дорозі  з’явився наш автобус, рятівний  у всіх сенсах цього слова, бо, чесно кажучи, я вже й справді не знала, що мені робити далі, адже дядько заповзявся надягнути мені свого хрестика на шию.

«Аааааа! Дощ!– верескнула я. – Дивіться, який дощ!!! Треба кудись сховатися!»  А потім махнула рукою в сторону нашого автобуса: «О! І якраз наш автобус! Прощавайте!»

І доки дядько незграбно й дещо хитко повертався у сторону, куди я махнула рукою, ми галопом побігли на зупинку і вскочили до автобуса, що якраз під’їхав. Дядько встановив рівновагу і хутко побіг за нами. Але автобус вже зачинив двері і рушив…

І тепер показую вам фінальну сцену:  Періщить дощ. Бородатий чолов’яга біжить за автобусом, тримаючи на витягнутих руках хрестик, і щось кричить. Поряд з ним плигає його вухастий песик. А ми, вражені й зворушені, стоїмо біля задньої шиби автобуса і невтомно махаємо дядькові руками. Махаємо доки, доки автобус не від’їжджає на таку віддаль, що дядько розуміє – йому нас не наздогнати… Тоді він просто завмирає із простягнутим хрестиком і дивиться нам услід…

Коли чолов’яга остаточно щез за пеленою дощу, ми поволі почали отямлюватися від того, що з нами сталося. Звісно, я переживала, чи мій чоловік бува на мене не образився, не приревнував. Вирішила відразу це з’ясувати. Однак мої переживання були марними. «Знаєш, я так хвилювався, що ти не підбереш влучного вірша, щоб бути з ним на рівні. – сказав Богдан. – Мене б це розчарувало. Але ти таки молодець! Не був би свідком, вирішив би, що ти все придумала… До речі, я ніде раніше не зустрічав того вірша про клени. А ти?»

Я відповіла, що теж вперше чула цей вірш. Це було дивно, бо він був направду дуже гарним і звучним. Потім я ще довго шукала і в бібліотеках, і в Інтернеті ці прекрасні рядки «розпишіться на кленах – потім вінчайтесь», але мої пошуки були безрезультатними. Зараз я думаю, що це були власні вірші того зовсім непростого чолов’яги, єдиного баченого мною в Новополоцьку бороданя. Можливо, він  декламував їх тільки тоді, коли був напідпитку або лише  цілком випадковим людям, котрих навряд зміг би ще колись зустріти.

Але, якщо замислитися, то неймовірними історіями ми завдячуємо зазвичай саме таємничим незнайомцям, котрих Доля з якоюсь незрозумілою метою посилає нам на наші життєві дороги…

На обкладинці – картина румунського художника-сюрреаліста Міхая Крісте (Michaj Kriste).