-
“Украдене щастя” Івана Франка в постановці “Театру в кошику”
Львів, 13 лютого 2020. Автор світлин – Тетяна Данілова. Бачу, що це вже стає традицією — під час відвідин Львова переглядати виставу з репертуару “Театру в кошику” і писати на неї рецензію. Роблю я це щиро та виключно з власної ініціативи, бо стиль цієї творчої майстерні мені дійсно дуже імпонує. Цього разу я подивилася, вірніше, пережила разом з акторами “Украдене щастя” Івана Франка. Режисер – Ірина ВолицькаХудожник з костюмів – Дарія Зав’яловаСвітло – Євген Копйов В ролях:Анна – Лідія ДанильчукМикола – Роман БільМихайло – Володимир Губанов У нашому суспільстві ставлення до цього твору є двояким: від абсолютного визнання геніальности й актуальности п’єси на всі часи театральними фахівцями та активними глядачами…
-
Магія Романа Дмитрика
Львів, 17 серпня 2022 року У своїх спогадах Станіслав Лем писав, що йому, як відомому та популярному в срср автору, неодноразово пропонували відвідати Львів, у якому він не бував з липня1945 року. Однак письменник кожного разу відхиляв цю пропозицію, адже місто стало для нього не тим, чим було раніше. У його сприйнятті воно стало колись близькою жінкою, котра тепер належить іншому, має з тим другим нове інакше життя, тому зустріч з нею була б надто болісною. І Лем свідомо уникав цього болю. Я ж приречена знов і знов переживати подібний біль. Щоразу, коли я повертаюся до рідного міста, я стикаюся зі змінами, спровокованими (використаю тут метафору Лема) його новими партнерами.…
-
Чи коректно натягувати на Чайковського вишиванку? І чи потрібно?
Сьогодні на LB.ua вийшла прекрасна стаття музикознавиці Любов Морозової «Чайковський у вишиванці». Дуже раджу її почитати, а сама залюбки запозичу влучну назву статті для свого допису. Відразу скажу, що я завжди була проти того, щоб «вдягати у вишиванку» будь-кого з представників інших культур, чіпляючись до фактів біографій, які для них самих були або неважливими, або ж навіть неприємними. Зокрема, коли ура-патріоти починають зараховувати Чайковського до діячів української культури, на підставі того, що його прадід був козаком Чайкою, мене просто трусить від цієї логіки, бо тоді Дюрера слід вважати угорським митцем (його батько був угорцем на прізвище Айтоші), Олександра Дюма африканським письменником (його бабуся була африканського походження), Пушкіна – великим представником…
-
Пригода на берегах Західної Двіни
Білорусь, Новополоцьк, 2000 – Нюрнберг, 2022 Передмова написана 14.06.2022. Цей допис було опубліковано незадовго до початку війни, коли ще можна було хоч якось розділяти політику урядів та культурні здобутки наших сусідів. Мистецькі твори російських авторів – це було ще те єдине хороше, що я особисто бачила за “порєбріком”. Але бомби, скинуті на мою країну, вбили моє зацікавлення будь-чим, створеним у країні моральних потвор. Нехай цей допис буде свідченням того, що в мене не було сліпої ненависті до російської культури. І сьогодні я не можу сказати, що я її ненавиджу. Бо хіба можна ненавидіти те, що втратило для тебе будь-яке значення?.. Починаючи з минулого року, у нас з чоловіком один за…
-
Ключ до підсвідомості. Виставка Петра Сипняка “Втрачений рай”
Львів, листопад-грудень 2021 Цьогорічна львівська осінь подарувала мені особисте знайомство з художником Петром Сипняком. Це ім’я було знайоме мені давно – ще з 1986 року, коли в Бернардинському дворику відбувся перший вернісаж, на якому митці могли вільно продавати свої картини людям. Власне тоді ми з мамою відкрили для себе Івана Твердуна та Петра Сипняка і купили в них по кілька робіт невеликого формату на подарунки маминим друзям – якраз тоді починалася череда ювілеїв і мама була щаслива, що зможе презентувати щось оригінальне. Успіх від подарунків кожного разу був просто бомбезний, тому ми з нетерпінням чекали на наступний вернісаж, щоб купити ще кілька ефектних дарунків, що і здійснили. Оскільки презенти готувалися…
-
Пам’яті В’ячеслава Борисовича Цайтца
Цей текст я написала на Фейсбуці 23 листопада 2019року, в день прощання з В’ячеславом Борисовичем. А нині, 12 грудня 2021, у день його народження, публікую цей допис у своєму блозі з почуттям неймовірної вдячності долі за те, що подарувала мені години спілкування з цією надзвичайною Людиною. Для мене В’ячеслав Борисович був, перш за все, батьком трьох моїх коліжанок з вулиці Вишенського, де пройшло моє дитинство. Саме завдяки цій дружбі я мала щастя бути знайомою і спілкуватися з ним, як то кажуть, неформально. Але й всі ті, хто спілкувався з професором Цайтцом службово, знали, як обтяжують його, інтелігента та життєлюба, будь-які формальності та офіціоз. Власне тому кожна, навіть випадкова, зустріч з…