На зламі світоглядних епох. Частина ІІ. Метамодерн навколо мене

Метамодернізм – це філософія за рамками академічного світу, про яку чули всі, але ніхто нічого не знає. 
(З анотації до книги Робіна ван дер Аккера “Метамодернізм. Історизм, афект і глибина після постмодернізму» )

Почну з того, що мій допис – це перш за все спроба пояснити собі самій ті зміни, які я відчуваю та спостерігаю в суспільних настроях загалом та в мистецтві зокрема.  Конфлікт навколо пам’ятного знака Францові Ксаверу Моцарту авторства Себастіана Швайкерта змусив мене сісти «за теорію» і з’ясувати, чи моє неприйняття цього пам’ятника – це прояв консерватизму «львівського обивателя» 50+, чи, навпаки, – здатність самостійно відчувати зміну тенденцій у світовому мистецтві та світогляді.

Літератури на тему метамодерну є вже дуже багато – фахівці давно взялися за справу і почали формулювати свої тлумачення, однак жодне з них не задовольняло мене повністю: у кращому випадку, вони не давали вичерпних відповідей на мої питання, а в гіршому – ще більше заплутували мене своїм заумом.  Тут зауважу, що між науковим текстом, де вживання термінів є необхідним, і  заумом є суттєва різниця: заум  – це мова за межами раціонального розуміння.  Зазвичай заумом страждають  псевдонаукові роботи: вони без потреби переповнені дуже рідкісною термінологією, крім того, для них характерна незграбна побудова речень.  Іноді, прочитавши такий текст, залишаєшся не з новими знаннями, а з враженням, що автор прагнув не стільки висловитися на висвітлювану тему, скільки видатися розумнішим за своїх колег. Узагалі, я вважаю, що людина, яка не може пояснити проблему чітко і просто,  сама «плаває» у матеріалі й просто маскує це кучугурами зауму.
А от хороший науковий текст, навіть якщо там є багато термінів, цілком можливо «перекласти» на зрозумілу широкому загалу мову, застосовуючи потрібні спрощення та тлумачення, і цим підняти рівень аматора, який серйозно зацікавився темою.
Я поставила собі за мету написати все засвоєне зрозумілою мовою і максимально структуровано, як пояснювала це сама собі. Хоча, звісно, я не є прихильницею цілковитого спрощення та фанатичного «розкладання по поличках», особливо, якщо ми говоримо про мистецтво, де класифікація як за часовим, так і за стилевим принципом, не може бути абсолютно чіткою та однозначною: щось в чомусь зароджується, потім розвивається, розгалужується, знову розвивається, врешті породжує щось нове, і це все це стається, звісно, не за один день. Неможливо сказати: цього дня закінчився Ренесанс, почалося бароко і всі дружно та повсюди почали творити по-новому. Були злами, були перехідні періоди, було паралельне існування, були застої. Та й в рамках якоїсь однієї епохи не всі митці творили у стилі, який займав панівні позиції. Так було колись, так є й тепер.
Власне і метамодерн  не прийшов раптом і зненацька – він почав зароджуватися ще кількадесят років тому, в епоху постмодерну, який і досі ще не пішов цілком у небуття. Ще недавно важко було передбачити, а що ж буде далі,  після постомодерну, хоча варто було озирнутися в минуле і пригадати, що  на зміну чомусь, що вважало себе дуже прогресивним, зазвичай поверталося дуже або трохи забуте старе.

Мій допис буде побудовано з двох частин: у першій (дещо занудній) я дам необхідне пояснення терміну, опираючись виключно на статті головних теоретиків метамодернізму,  а в другій (жвавій з картинками) – приклади мистецьких творів, які я б віднесла до метамодернізму, з поясненнями, чому я так вважаю, знову ж таки, опираючись на ознаки, визначені серйозними дослідниками. Я цілком свідома, що цей крок є з мого боку самовпевненим і ризикованим.  Але я не можу сидіти, склавши руки! Попри те, що статей про метамодернізм є вже достатньо, у них дуже  бракує конкретних прикладів. А якщо такі і є, то вони здебільшого переповзають зі статті в статтю. Таке враження, що мистецтвознавці ще бояться самостійно  давати однозначні оцінки і проводити чітку класифікацію, і це зрозуміло – метамодернізм має стільки облич та проявів, що кожна чітка «етикетка» може викликати уїдливий скепсис колег та підважити авторитет.
Але аматору, таке не загрожує, тому починаю:

І. ПОЯСНЕННЯ ТЕРМІНУ

У численних текстах ми зустрічаємо два слова «метамодерн» і «метамодернізм».
Обидва слова мають однакову складову – «мета» і  схожі між собою слова «модерн» і «модернізм». І, як це часто буває з термінологією, потрібно відразу домовитися, що означає кожне слово і не заплутатися в цьому.

Отже, дивимося у Вікіпедію: «Мета- (від грец. μετά ,meta-, що означає «після» або «поза межами») є префіксом, що означає «більш всебічний» або «перевищення, перебування поза обмеженнями»

Слово «модерн» (з  латинского modernus) у найпростішому перекладі – недавній, сучасний, новий. Цим словом також називають стиль ар-нуво (це нас зараз не цікавить).
Нас цікавить культурно-історична епоха модерну, яка характеризувалася кардинальними змінами у всіх сферах людської життєдіяльности і ментальности, які врешті призвели  до становлення індустріального суспільства.   Ця макроепоха складається з кількох періодів, причому у різних країнах і стосовно різних дисциплін вони можуть різнитися між собою.  Останній закінчився цілком недавно –  приблизно з кінцем Другої світової війни. Після чого почалася епоха постмодерну, а після неї – епоха метамодерну.

Модернізм же  – це узагальнена назва сукупності світоглядних, філософських та мистецьких напрямків, які виникли в результаті кардинальних змін у західному суспільстві наприкінці ХІХ-го та на початку ХХ-го століть, дуже різноманітних у своїх проявах, однак об’єднаних такими рисами, як  скерованість на розрив з попередніми традиціями, пошук та оновлення художніх форм. На зміну модернізму прийшов постмодернізм (різницю між модернізмом і постмодернізмом я пояснюю в першій частині цього есею “На зламі свідоглядних епох. Те що минуло”).

Аналогічним чином слід відрізняти метамодерн від метамодернізму:

Метамодерн  – це набір концепцій, які  визначають форму мислення, як індивідуального, так і колективного, це стан, у якому перебуває суспільство ХХІ ст. І ми з вами також.

Метамодернізм – це  основний напрямок художньої культури, філософії та науки, котрий набув виразних рис у 1990-их рр і триває дотепер.

Але як правильно розуміти сенси, вкладені в слова “метамодерн” та “метамодернізм”?

Тут передусім потрібно уникнути спокуси простого склеювання префіксу “мета-” з коренем “модерн”, а потім суфіксом “-ізм” , хоча за логікою саме так ми мали б отримати значення новоутворених слів. Але ми зараз не на математичних студіях, а на культорологічних. Тому все не так чітко. Маємо відмовитися від самодіяльності і звернутися до теоретиків метамодерну, котрі узагальнили свої спостереження за змінами, які відбувалися в кінці ХХ і на початку ХХІ століть в мистецтві зокрема та культурі загалом:

1. Між 2009 і 2016 роками двоє культурологів та дослідників медіа з Нідерландів   – Робін ван ден Аккер та Тімотеус  Вермюлен – заснували і провадили медіапроєкт, який мав за мету висвітлювати та вивчати актуальні тенденції усього, що об’єднується словом культура. Ці тенденції  більше не можна було пояснити в термінах постмодерну, тому їх почали розглядати як окреме явище. Для визначення цього явища було обрано слово «метамодерн», яке з’явилося в лексиконі культурологів ще в середині 1970-их рр. і стосувалося літературних явищ середини 1950-их рр. У 2010 році Аккер і Вермюлен написали спільну статтю «Нотатки про метамодернізм» (повна версія англійською є у відкритому доступі в Інтернеті). У ній  вони дають визначення префіксу «мета-»  у даному контексті так: «Відповідно до греко-англійського лексикону префікс «мета-» стосується таких понять, як «з», «між» і «поза межами». Ми будемо використовувати ці конотації (додаткові значення, відтінки) «мета» подібно, але не без розбору».

Тімотеус  Вермюлен і Робін ван ден Аккер

  2. У 2011 году англійський художник і фотограф Люк Тьорнер, один з учасників вищезгаданого проєкту опублікував на своєму сайті «Маніфест метамодерніста», що складається з 8 пунктів, у якому під пунктом першим йде фраза: «Ми визнаємо, що коливання – це природний світопорядок».  

Люк Тьорнер

3. У 2015 цей же Люк Тьорнер у своїй статті «Метамодернізм: короткий вступ» зазначає, що префікс «мета-» походить від терміну Платона μεταξύ, і означає коливання між двома протилежними поняттями і одночасність їх (цих понять) використання. Як бачимо, він трактує тут «мета-» трохи вужче, ніж його колеги.

Платонознавці можуть з усім цим, звісно, не згодитися і вступити у бій з теоретиками метамодернізму – вони всі ще живі, молоді та здорові.

Ми ж закріплюємо у пам’яті, що перфікс «мета-» – це «між», «з», «поза межами», однак у даному контектсі «МІЖ» є головним серед рівних.

Тепер з’ясовуємо між/з/поза якими явищами знаходяться метамодерн та метамодернізм.

Відповідь передусім шукаємо знову ж у теоретиків-першопрохідців. Ось що  пишуть Аккер та Вермюлен у своїх «Нотатках про модернізм»:
«… ми стверджуємо, що метамодернізм має бути розміщений епістемологічно¹⁾ з (пост)модернізмом, онтологічно²⁾ між (пост)модернізмом та історично поза (пост)модернізмом».

Тепер те саме, але зрозумілими словами: «…ми стверджуємо, що згідно з наукою про знання метамодернізм знаходиться з модернізмом і постмодернізмом, згідно з вченням про буття – між модернізмом і постмодернізмом, а історично – поза модернізмом і постмодернізмом“.

¹⁾ Епістемологія (episteme = знання точні, наукові, достовірні + лоґос, у буквальному значенні – слово, у ширшому значенні – вчення, наука, дискурс, (філософські категорії тут не зачіпаємо) –  дисципліна,наука,  що досліджує знання;

²⁾ Онтоло́гія (лат. ontologia від дав.-гр. ών, род. в. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — вчення про буття.

Отже полюсами, між/з/поза якими коливається метамодернізм, є модернізм і постмодернізм.

І ми не можемо не помітити парадоксу: існуючи в часі після модернізму й постмодернізму, метамодернізм, тим не менше, коливається між ними. Ось така от незвична конструкція!

Це “між” поміж двома епохами англійська енциклопедія ілюструє звичайним математичним маятником, який рухається в одній площині.

Пізніше  Вермюлен розширив рамки “мета-“: «Префікс “мета-” схожий для нас на коливання та оберти крізь і в мабутнє, минуле, теперішнє тут чи ще десь, з і між ідеалами».
Тобто, маятник може рухатися в різних площинах і з різною амплітудою, і, як виглядає, не обмеженою рамками лише двох художніх напрямків. Звичайно, слово маятник потрібно тут сприймати метафорично, а не буквально. Хоча мені дуже б хотілося, щоб знайомі фізики розвинули якусь філософську думку, опираючись на закони фізики, – це було б цікавезно!

І як це все розуміти?
Усе дуже просто: метамодернізм не заперечує попередні епохи, не входить з ними в конфронтацію, він коливається між ними, вбираючи в себе їхні надбання. Метамодернізм визнанає цінність усіх частин того, що складає минуле, з прицілом на майбутнє. А визнання цінності – це не означає прийняття чогось цілком. Так, наприклад, метамодернізм, не заперечуючи постмодернізм як явище і використовуючи деякі його прийоми, все ж відмовляється від таких основних принципів свого попередника, як іронія (насмішка, пародія), руйнація ієрархії цінностей, нівелювання історії, знецінення здобутків минулого, антиутопічність, відсутність пафосу. Цей комплект вже є неактуальним. І той, хто далі за нього тримається, просто застряг у минулому, і що з того, що це минуле зовсім недавнє: минуле є минуле.

Метамодерне сьогодення – це про добро, про ідеали, про романтику, про просте, як в дитини, сприйняття світу, про утопічні мрії про майбутнє і про те, що “можна скоротити дистанцію між речами, які здаються протилежними” (Сет Абрамсон. Метамодернізм: Основи І” Abramson, Seth. «Metamodernism: The Basics I.») і – найголовніше! – про те, що можна зробити світ кращим. А для цього використати все те хороше, що було раніше.

Ключовим почуттям метамодернізму є щирість. І одне з найголовінших понять нового світогляду так і називають – «нова щирість». Далі я вживатиму його без лапок.

«Хоча нова щирість існує вже давно, її повний розквіт почався лише з початком нового століття. З того моменту ми почали жити в той рідкісний час, коли в масовій культурі принципи іронічного заперечення і цинізму відступили й породили дух щирости і справжности», – Джонатан Д. Фіцджеральд.

Джонатан Д. Фіцджеральд

Тому зараз я щиро, не боячись скепсису професіоналів, розповім, де, коли і в чому  я почала відчувати та бачити прояви метамодернізму, і пояснюватиму як в тих речах, на мою думку, виражається метамодернізм, і не тільки за критерієм щирий-нещирий, а й за іншими, адже у цієї нової течії вже є кілька окремих напрямків, котрі мають свої власні маніфести та принципи.

ІІ. У ЯКИХ ЯВИЩАХ Я БАЧУ МЕТАМОДЕРНІЗМ

Кадр з фільму “Королівство повного місяця” Веса Андерсона, загальновизнаного зразка метамодернізму.

Почну з кінострічки «Відьма» 2006 року, який зняв режисер українського походження Олег Фесенко. Він же й був одним з авторів сценарію до свого фільму за мотивами гоголівського «Вія» , де дуже цікаво  змінив фінал знайменитого твору. Зазвичай такі переінакшення сюжетів відносять до постмодерну, що, як люблять казати, «вбив автора», дозволяючи замінювати  авторські смисли на власну інтерпретацію. Але у «Відьмі» ця заміна була такою серйозною і шанобливою в стосунку до віри, що стримало мене від однозначного визначення фільму як постмодерного твору. Постмодернізм – це заперечення існування істини, заперечення ієрархії цінностей, сумнів і скепсис у стосунку до цих цінностей.  А у цьому фільмі новітній Хома Брут – журналіст і тусовщик Айван – рятується від нечистої сили тільки тоді, коли його формальне відчитування молитви змінюється на непідробно щирий акт моління, яке завершується словом «Вірую». Панночка розсипається на попіл не від слів молитви, не від демонстрації розп’яття, а від щиросердного увірування Айвана в Бога і силу Божого захисту.

Цей фрагмент фільму був переконливим, бо був серйозним і щирим. Він засів у моїй пам’яті, тому відразу спав на думку, коли я прочитала про таку ознаку метамодернізму, як нова щирість та один з принципів ремодернізму (ремодернізм – одна зі складових метамодерну), а саме: “ремодернізм втілює духовні глибини і смисли, кладе край епосі наукового матеріалізму, нігілізму та духовного банкротства”. Зараз ще важко однозначно визначити загальне ставлення метамодернізму до Бога та релігії,  але як не згадати тут один з пунктів «Маніфесту метамодерніста» Люка Тьорнера: «Метамодернізм засновано на простій і дитячій довірі: усвідомленні, що існують такі речі, як істина та цінність, і що наше «я» може до них пробудитися».
Наше «я» може до них пробудитися… Наше «я» може до них пробудитися!

Власне ця думка спонукала мене замислитися над моїм ставленням до творів Мирослава Дочинця. Як і більшість людей, які  обчиталися сучасних закручених романів, сповнених алюзій, асоціацій, парадоксів, насмішок й іронії різного градусу аж до стьобу, я спочатку дуже скептично поставилася до стилю та змісту творів Дочинця, а до його шанувальників – зверхньо-поблажливо. Це була типова поведінка людини епохи постмодерну: нічого дивного – я була тим, що споживала. Тому прописні істини, моралізаторство, романтичність  викликали в мене у кращому випадку ніяковість як за тих, хто це проголошував, так і за тих, хто це акцептував.  

Як же точно написав про це Девід Фостер Воллес у кінці своєї статті “E Unibus Pluram: Television and U.S. Fiction” (“З одного – численні: Телебачення і американська література): “Нові бунтарі можуть бути тими, хто піде на ризик стикнутися з позіханням, закочуванням очей, прохолодними посмішками, підштовхування попід ребра, пародіями від талановитих іроністів та всім відомим: “О, як це банально!”, а також зі звинуваченнями в сентиментальності, мелодраматичності, довірливості”.

Лише згодом до мене прийшло розуміння, що Дочинець є не “нафталіном”, а, навпаки, – провісником нової парадигми, запотребованої суспільством, спраглим за спражніми, простими, непересмикнутими смислами. Тому я в відношу творчість Мирослава Дочинця до явищ метамодерну. 

“Коли не знаєш, що брати в дорогу, бери одне — молитву“. Мирослав Дочинець.

Загалом, в метамодернізмі немає більше  місця почуттю зверхності, яке проявляли люди постмодерну, як митці, котрі пропонували публіці твори, які до кінця розумли лише самі, так і споживачі такого продукту, котрі  вважали, що комплект їхніх знань дає їм можливість зрозуміти всі алюзії та натяки автора (з мого невеликого досвіду перекладача, можу сказати, що не кожен автор радів, якщо я до кінця «розкушувала» його загадки без його пояснень – одна зверхність не терпить іншу!)

Сьогодні автора-метамодерніста (куди рушить його маятник завтра, ми не знаємо) можна впізнати за  правдивими розповідями з особистого життя, які викликають у читача не тільки співпережиття, але й спогади про свої схожі життєві історії. Не забороняє метамодернізм і вигадок, головне, щоб вони були емоційно правдивими.

І тут, звичайно, я не можу  не згадати Сергія Осоку, хоча його твори не є на 100% автобіографічними.   Однак те, що він веде їх від свого імені та й ще  з неймовірно пронизливим щемом, вселяє переконання, що він розповідає  про свій життєвий досвід і свій особистий біль. У своїх книгах він пише про прості матерії та загальнозрозумілі речі, однак від цього його твори не є примітивними чи простакуватими.

Цьому  професійному літератору  нічим не уступають блогери Устя Стефанчук та Катя Бльостка.  Відвертість, з якою Устя Стефанчук розповідає свої родинні історії, не приховуючи дуже болючих і неприємних фактів життя своїх близьких, щирість, з якою вона ділиться з нами своїми рефлексіями щодо випадків, які стаються  з нею самою сьогодні й зараз,  – це абсолютні ознаки метамодерністської літератури. Як і самоіронія Каті Бльостки, котра без прикрас розповідає про складні сторони материнства, що викликає відгук, без перебільшення, мільйонів читачів. Самоіронія метамодерністів – це зовсім інше, ніж іронія постмодерністів, котрі насміхалися (зазвичай злісно) в першу чергу над кимось іншим, над чимось чужим, а в останню – над собою.

Згадаймо, як ми кажемо нині про людину, коли хочемо якнайсильніше виразити наше більш ніж хороше ставлення до неї: Вона справжня! Він справжній!

Устя Стефанчук Катя Бльостка, Сергій Осока

Звісно, не все блогерство можна віднести до  проявів метамодернізму, навіть якщо блогери знімають сюжети в себе вдома, навіть коли блогер роздягається догола тощо  – це не ознака нової щирости. Вона до цього не підходить. Як не підходить вона і до перформансів постмодерністів – їхні перформанси були продуманими акціями, які мали на меті викликати реакцію глядачів. Ця реакція була з великою вірогідністю передбаченою авторами перформансів, але найчастіше неочікованою для залученого до перформансу глядача, який не сподівався від себе тієї чи іншої емоції. Автор перформансу був лише провокатором або медіатором.
А блогер-метамодерніст не має мети спеціально викликати у читача якусь реакцію – він не провокує свідомо, він вихлюпує себе самого, можливо, закриваючи, як тепер модно казати, якийсь свій ґештальт, можливо, просто задовольняючи свою екстравертну душу. Але це працює. Це викликає відгук. Це приносить визнання.

Узагалі нова цифрова ера, поява соцмереж стерли границю можливостей між фахівцями, які мали досвід продажу свого продукуту і яких  просували  різні спілки, агенти, дилери, видавці, і дилетантами, які, щоб добитися успіху мали доводити своє право бути почутими і показаними.  Та й фахівцям не завжди щастило в популяризації своєї творчости. А зараз одні й другі можуть самостійно здобути спершу визнання та всенародну любов  в Інтернеті, а потім бути представленими світу класичними способами – виставками, альбомами, виданням творів, запрошеннями на різні форуми тощо.   Це є також ознакою метамодерну – кожен має право стати активним творцем нового стилю і нового колективного мислення.

І ось тут я нарешті напишу про пам’ятник, який поставила на обкладинку свого есею. Саме його я вважаю скульптурним вираженням ідей метамодернізму. Він стоїть у невеликому німецькому місті Амберг, на площі через дорогу від вокзалу і зустрічає приїжджих, котрі прямують до центру. І немає новоприбулого, який би не зупинився його розглянути, наскільки незвичною, цікавою та привабливою є ця куля, поділена навпіл і вкрита неймовірною кількістю різноманітних зображень.  

Цей пам’ятник не є абстракцією, створеною якимось одним автором. Це колективна робота тутешніх містян, яка з’явилася у 2012 році. Ідея цього пам’ятника виникла у скульпторів Ханни Регіни Убер і Роберта Діма, котрі купили колишню резиденцію священика в Ашах поблизу Амберга і створили там художню майстерню і мистецький форум. Більше 1300 осіб та організацій відгукнулися на їхній заклик, взяти участь у дуже оригінальному  проєкті – кожен охочий міг за невеликі гроші купити воскову пластину й вирізати чи зліпити свій особистий мотив, який Роберт Дім згодом відлив у бронзі та об’єднав разом з іншими в один спільний твір. Оскільки Амберг адміністративно поєднаний з містом Зульцбах-Розенберг, то є таблички від мешканців і цього населеного пункту.  Ці персональні творчі внески можна розглядати нескінченно – за кожним малюнком стоїть чиясь  особиста історія: хтось увічнив свій талісман, хтось – улюблену тваринку, хтось – формулу, хтось – дати життя близької людини, хтось – слова зі шлюбної клятви. Тут є  дитяча наївність і щирість, доброта і простота, романтизм і сентиментальність – і це все викликає не іронію, а добру розчулену усмішку. Цей пам’ятник вартує окремого допису, тому не буду давати інших світлин, крім тієї, яким закінчила першу частину свого есею, обіцяючи написати другу про метамодернізм.

На одній з табличок є слова з гімну Амберга: «Амберг справді дарує вам гарний настрій».
 І я це можу підтвердити. Спробую зараз бути по-метамодерному щирою. Хоча Амберг є невеликим провінційним містечком з доволі скромним культурним життям, я  була  так зачарована його атмосферою, що в кінці нашого туристичного дня, сидячи за столиком відкритого ресторанчика, сказала чоловікові: «А давай на старість років переїдемо до Амберга!» І що ви думали?  Через кілька років власне в Амберзі я знайшла квартиру, яка відповідала мені і за плануванням, і за ціною. Це не було здійснення мрії – я взагалі забула про ту свою спонтанну емоцію, яка, мабуть, була дуже щирою, раз Всесвіт її почув. Помешкання я купила дивом – продавець з певних причин (то його комерційна таємниця) не відповідав на дзвінки в робочий час, а я взяла й зателефонувала на самісінький  Великдень, що в Німеччині робити абсолютно неприйнятно.
Уже потім я взнала, що місто має свій план розвитку міста з чітко сформульованими цілями, серед яких відсутність бідності та голоду, зменшення нерівності. А це суголосно ідеї метамодерну, проголошеної Ханзі Фрайнахтом, важливою фігурою теорії метамодернізму: «Жодну несправедливість чи страждання ніколи не можна вибачати чи терпіти». (До слова, стаття двох філософів, які об’єднані псевдонімом Ханзі Фрайнахт називається «Ви не метамодерніст, доки не зрозумієте цього»).
Амберзькі цілі – це не просто декларація, це реальні дії, які втілюються у життя. Зменшення нерівності – це не про бездумне роздавання соцдопомоги. Навколо Амберга є багато підприємств, які забезпечують людей хорошою роботою, бюджет міста стабільний, до співпраці міська влада запрошує всіх, хто має ідеї для створення так званого «Розумного міста». Крім цього, є ще окремі проєкти, як, наприклад, «1 000 000 Євро на середмістя»: «Жваве, засноване на солідарності, та космополітичне місто потребує креативности, винахідливости та відданости своїх громадян. Такий проект, як «Inner City Million», створює нові перспективи, підвищує якість життя та створює відчуття спільності».
Допомагає Амберг і зовсім стороннім людям. І це не тільки про біженців. За кілька років до війни через Амберг проїжджала українська туристична група. І якраз в цей момент в однієї з туристок почалися передчасні пологи. Так от, вартість усіх медичних послуг –  прийом пологів, перебування жінки в лікарні, а дитинки в неонатальному відділі Амберг взяв на себе. А це було більше 35 000 євро.
Знаю, що зараз можу почути. Випереджую: Ні, це не якийсь неокомунізм, це спроба життя в стилі метамодерн. Це так званий “прагматичний романтизм” – поєднання ідеалізму і практичності в здоровій пропорції.

На цій пафосній ноті я б мала і закінчити, але – ніт! Я продовжую!

Зустріч з творами та подіями, які відповідають ознакам нового художнього стилю, виникає все частіше і частіше. Цьогоріч у Римі я побачила скульптуру “Жінки тримають світ у своєму лоні”. Того дня у церкві San-Marcello-al-Corso моє око вихопило з неймовірного нагромадження старовинного декору цікавий твір, який власне й залишився у моїй пам’яті на згадку про цей храм. Коли я отямилася від приголомшливого багатства і розкоші, яке навалюється на  тебе при самому вході до цієї церкви, я зауважила блиск від якогось диску, що при наближенні до нього все більше нагадував звичайну металеву миску. Вже безпосередньо біля самої скульптури я зрозуміла, що це – жіноче лоно з малесеньким  зародком людини посередині . І сама “миска” була не простою, а з хвилястими стінками, які імітували м’якість та глибину: те, що здалеку видавалося срібним та холодним, зблизька виглядало золотим і теплим. Коли ж я нахилилася, щоб розглянути зародок, то поряд з ним побачила  не що інше, як своє власне відображення, і тоді  вповні осягнула прекрасний задум автора. І навіть моя перша асоціація з мискою тепер не видавалася смішною, а асоціювалася з виразом “з якого тіста ти зроблений”…

Тімоті Поль Шмальц. “Жінки тримають світ у своєму лоні”.Рух за італійське життя. 2022.

* * *
Наступна невеличка частина буде не про мистецтво, а про психологію. Ну от якось мені видається логічним розмістити її тут. Вище ми говорили про прекрасне і добре. А про мерзенне люди воліють мовчати.
Розповсюдження і закорінення нової щирости зробило можливим винести табуйовані теми за межі закритих товариств людей, які разом намагаються подолати свої травми.
Важко переоцінити результат соціального флешмобу і хештегу  #MeToo («Я теж») 2017 року, коли жінки, які стали жертвами сексуального насильства, відверто ділилися своїми історіями, своїм трагічним досвідом. У Facebook хештег було використано понад 4,7 мільйонами осіб, загалом було написано 12 мільйонів повідомлень протягом перших 24 годин флешмобу. Скільки жінок у ті дні скинули з себе тягар мовчання, очікування осуду та ганьби, страху перед відкриттям таємниці!

* * *
Театр

До постановки у стилі метамодернізму я віднесу інсценізацію в нашій Нюрнберзькій Опері «Кармен» Бізе болгарсько-німецькою оперною режисеркою Вєрою Нєміровою, яка є одним з флагманів сучасної театральної режисури. Вона хоч і перенесла дію «Кармен» у сьогодення, але актори в певних сценах, які були пов’язані з історичними традиціями – зустріч з  тореадором у таборі контрабандистів,  сцена перед коридою –   змінювали сучасний одяг на добре відоме усім традиційне вбрання.   Що це, як не коливання людини епохи метамодерну між сьогоденням і минулим?

Світлина з газети “Nürnberger Nachrichten”

Звісно, хтось може побачити в цьому постмодерністську іронію, висміювання кліше, які ми пов’язуємо з тією чи іншою національністю та країною. Бо як же це можна говорити про серйозні речі серйозно?! Виявляється, можна.
І тут ми знайомимося ще з однією важливою ознакою метамодернізму – постіронією:  вона проявляється у ситуаціях, у яких серйозні та іронічні наміри важко розрізнити, або ж демонструє цілковите повернення від іронії до серйозности.

Подібний прийом з костюмами було застосовано і в постановці у Нюрнберзькі Опері «Мадам Баттерфляй» Пуччіні : Чіо-чіо-сан з кожним кроком своєї трагедії перетворювалася з жінки, що практично втратила ідентичність, на справжню японку. Яскраве дешеве кімоно, у якому героїня губилася серед таких же жінок-“забавок” для європейця, та модна європейська сукня змінюються в останній картині на чорне кімоно самурая, таке ж, у яке була вбрана всю дію Судзукі, котра символізувала непохитну вірність японській ідентичности.
Тут вже не можна було запідозрити жодну заплутаність намірів. Тішуся, що невдовзі я матиму нагоду перевірити це своє враження – наступного року цю постановку збираються поновити.

* * *

Від театру перейдемо до кінематографу.

Беззаперечним прикладом метамодерного фільму є сповнена добра стрічка «Амелі» Жана-П’єра Жьоне. Героїня є не те що гіпер, а просто утопічно людяною, тому видається дуже наївною. Ситуації у фільмі малореальні, але все ж не неможливі («Новий рух щирости в сучасній поп-культурі звільняє місце для моральних історій у малоймовірних місцях», вибачайте, не згадаю, звідки цитата).  А “Амелі” – це не тільки нова щирість, це не тільки новий романтизм, це – новий гуманізм.
Героїня фільму не просто робить добро, вона активно шукає, де його можна зробити.

Нову щирість в кінематографі прекрасно ілюструє «Щоденник Бріджит Джонс» Шерон Магуайр.  Звичайно, це відноситься і до книги Хелен Філдінг, за якою було знято цей простий і добрий фільм.

Веса Андерсона називають метамодерністом самі творці доктрини метамодернізму.  У тих фільмах, які я бачила особисто – «Королівство повного місяця», «Готель «Гранд Будапешт»,  «Дивовижна історія Генрі Шугара» – просто море ознак метамодернізму: декларативна простота розповіді, дитяча наївність, неіронічне представлення абсурду, синтез подій, які могли б бути реальними, та відверто ірреальних, про які розповідається серйозно і просто.

Кадр з фільму «Дивовижна історія Генрі Шугара»

* * *

Метамодернізм в малярстві

Тут писати і писати, настільки різноманітними є його вираження. Обмежуся тільки кількома прикладами, які мені найбільше подобаються.
Передусім віднесу до метамодерністів нашого українського художника Анатолія Криволапа. Він сам визначив свій стиль – синтез абстракціонізму (ось вам коливання в бік допостмодерного мистецтва) з українським пейзажем (а ось і повернення до традицій, першооснов). Характерним для Криволапа є й різного ступеню лаконізм та мінімалізм, які є дуже актуальними в час пересичення інформацією.

Ще одним цікавим напрямком метомадернізму є синтез реального і нереального. Маятник метамодернізму зараз явно хитнувся у бік магічного реалізму і символізму.
От дивишся на картину, де все зображено наче чітко, без якихось сторонніх дивних речей, але все ж відчуваєш прихований зміст, який не пояснити словами, загадку, недосказаність. І це не є ребуси, які автор поставив глядачеві, ні! Це те, що він сам не може збагнути, а лише відчуває на підсвідомому рівні.
Як приклад – дві роботи шотландця Пітера Дойґа. Як каже сам художник, його роботи – це колаж, зітканий з усього того, що він зауважував раніше, речей, які він пам’ятає, і того, що він бачив в картинах інших людей. При цьому, він не хоче, щоб картина була колаж, а прагне цілісности.

Таке ж відчуття присутности потойбічного ми бачимо в творах української художниці Наталії Багацької.

Наталія Багацька працює й в стилі, що нагадує фотографію, однак це не гіперреалізм, це – ілюзія фотографії. Шарм таких робіт у тому, що глядач, навіть добре бачачи, що це живопис, усе ж не може позбутися думки про фотографію. Хоча часто метамодерністи бавляться зі схрещуванням фотографії та живопису. Цьому дуже сприяють нові цифрофі технології.

Дуже незвичним для нас є звертання художників-метамодерністів до сюжетів та класичних стилів минулих епох (і досить часто до академізму), але їхні сюжети розвиваються не в минулому, а посеред трагедій сьогоденння, або ж показують нам апокаліптичні картини майбутнього, змушуючи замислитися над нашою дійсністю. На відміну від постмодерністів, метамодерністи не іронізують, не змінюють смисли, а переосмислюють запозичене через призму реальних подій, сплітають його з проблемами сучасности, наприклад, з катастрофічним станом навколишнього середовища.

Грейдон Перріш

Патріція Уотвуд

Завершу з малярством, бо інакше мій допис перевищить допустимий для розміщення в блозі ромір. А мені ж кортить ще й про архітектуру написати, адже вона – АРХІТЕКТУРА – є моїм найулюбленішим видом мистецтва.

* * *
Метамодернізм в архітектурі – це теж непроста і дуже об’ємна тема. Тому зроблю акцент на рисі, за якою аматор його неодмінно впізнає: це поєднання двох полюсів – Природи та урбанізму. Цей напрямок швидко здобув міцні позиції. Якщо говорити про маятник, то тут він відхилився у бік «органічної архітектури», творцем якої був знаменитий Френк Ллойд Райт, знаний серед аматорів передусім своїм «Будинком над водоспадом».

Метамодерний зразок архітектури Природа+Урбанізм, це, безумовно, комплекс “Вертикальний ліс” у Мілані. Це не просто засаджені рослинами тераси, це – окрема еко-система, розрахована на життя та розмноження багатьох птахів та комах.

Bosco Verticale (Вертикальний ліс). Автори проєкта — італійські архітектори проєкту Стефано Боері, Джанандреа Баррека і Джованні Ля Варра.

Усі мистецтвознавці, як один, визнають зразком метамодерністської архітектури Філармонію на Ельбі від архітектурного бюро Herzog & de Meuron. Цей архітектурний шедевр поєднує у собі багато смислів – це й використання старих функціональних споруд (складів), як символів урбанізму, і надбудова у виді гігантського, але ніжного «айсберга», як символу Природи, і вписання ультрасучасної споруди в історичну забудову Гамбурга так, що це не викликає дисонансу: просто айсберг додрейфував до порту  і там собі зупинився. Чому б і ні?
Мені пощастило побачити це диво вперше ще на етапі будівництва.

А так “айсберг” виглядає з того ж ракурсу зараз.

Цьому ж архітектурному бюро було доручено спорудження пекінського Національного стадіону «Пташине гніздо». До роботи були залучені також і китайські архітекторпи та інженери. Цей стадіон є блискучим поєднанням хай-теку і біо-теку(нео-органічна архітектура). І перше й друге не є винаходом сьогодення. Це ті ідеї модернізму, що безперервно розвивалися та співіснували з постмодернізмом і, як бачимо, його пережили.  При створенні стадіону «Пташине гніздо» високі технології допомогли досягти однієї з основних цілей біо-теку – символічно відтворити в споруді природній об’єкт без втрати функціональности.

На жаль, ця світлина не моя, хоча я й бачила цю споруду на власні очі у 2008 році.

А от національний центр виконавчих мистецтв у Пекіні, який зазвичай називають «Яйцем», нам вдалося зазнимкувати та ще й при двох різних освітленнях. Поверхня цієї споруди виконана зі скла та титану й розташована посеред штучного озера. Глядацькі зали та інші функційні простори розташовані не тільки у верхній частині купола, але й під водою, причому, підводна частина складає 60% від загального об’єму споруди, це, здається, десь 10 поверхів під водою. Ме не мали можливості потрапити всередину цього еліпсоїда (це бу всього рік після відкриття споруди, тому ажіотаж навколо неї був шалений), але ззовні на власні очі бачили, як відвідувачі заходили в нього довгим підводним коридором. Це було фантастично! Творець цього футуристичного проєкту – французький архітектор Поль Андрё, автор численних аеропортів у різних країнах, у тому числі й Аеропору Шарль-де-Голль у Парижі.

І, звичайно, я не можу не здадати Місто мистецтв і наук у Валенсії, яке мені пощастило побачити в 2015 році. Ми не вписувалися в графік, на дорогах були затори, але наша чудова екскурсовод все ж зуміла завезти нас до збудованого архітекторами Сантьяго ді Калатравою та Феліксом Канделою комплексу , який склав на мене неабияке враження навіть після китайських амбітних новобудов.

Архітектор й інженер Сантьяго Калатрава має свій особливий почерк, його стиль абсолютно відповідає суті метамодернізму – він і з, і між, і поза усіх здобутків сучасної світової архітектури. Стиль Сантьяго  Калатрави відносили і до нео-футуризму, і до біо-теху, і помічали в ньому постмодерністські тенденції.

Сам же архітектор про свій стиль казав так: «Я не знаю, чи є в мене стиль. Допустимо, що є, тоді я опишу його як стиль моєї епохи. При цьому я завжди працюю з прицілом на майбутнє. Міркую, як можна покращити життя, зробити споруди сміливішими, красивішими, зручнішими для людей. Так мої нинішні ідеї проектуються на завтрашній день. Я вірю, принаймні сподіваюся, що наше майбутнє буде не гіршим нашого сьогодення». 

Це слова футуриста та ідеаліста, котрий не боявся у час іронії над вічними цінностями залишатися самим собою. Тому для мене Сантьяго Калатрава – є метамодерністом за своєю суттю.

На знимці внизу – споруда «Півсфера», перший зі збудованих об’єктів комплексу Міста мистецтв і наук. Вона представляє «Око знання», я ж називаю її «Щасливим китом, що з’їв гігантську перлину».

Підсумовуючи написане, признаюся, що мені особисто метамодернізм дуже імпонує, я чую себе комфортно і впевнено, мені цікаво і захопливо читати послання, які несуть в собі твори метамодерністів, відчувати суголосність з нехай утопічними, але такими правильними ідеями та цілями, які проповідує модернізм. Я на власні очі бачу те, про що писав Богдан-Ігор Антонич ще 100 років тому:
“Так родяться мистецтво й міти – від туги за далеким, вищим”

І мені навіть стане радісно, якщо хтось саркастично гмикне на цю мою пафосність – цим він тільки визнає, що я по-справжньому сучасна людина.


Першу частину цього есею можна прочитати за посиланням
https://kycia-mandrivnycia.com/%d0%bd%d0%b0-%d0%b7%d0%bb%d0%b0%d0%bc%d1%96-%d1%81%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%be%d0%b3%d0%bb%d1%8f%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%b5%d0%bf%d0%be%d1%85-%d1%87%d0%b0%d1%81%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%b0-1-%d1%82/