Pietas Patris

Цей текст був початково частиною попереднього есею про «П’єту» – мені хотілося щоб уся тема була об’єднана в один цілісний матеріал. Але, впорядковуючи накопичені нотатки та думки, я зрозуміла, що «Pietas Patris» зовсім инша тема. І тема складна, бо літератури з неї вкрай мало. Я особисто знайшла лише дві німецькі книжечки та одну статтю, з якими звірила свої висновки. На ці книжечки я натрапила, коли чернетка тексту, написана на єдиному пориві, вже була готова і мені залишалося лише краще сформулювати фрази, які стосувалися перекладу термінів, зокрема німецьких, а вони, признаюся чесно, дуже мене заплутували. Аналізуючи сюжети, вдивляючись в зібраний ілюстративний матеріал, я відчувала непевність щодо коректності буквального перекладу слів, виписаних з табличок та анотацій, як супроводжували експонати та ілюстрації в альбомах. На свій страх та ризик я самостійно вибирала ті варіанти перекладу, які відповідали почуттям та смислам, які я особисто бачила у мистецьких творах. І яке полегшення я відчула, коли виявила, що німецькі дослідники творів, умовно об’єднаних виразом «Pietas Patris», у питаннях класифікації сюжетів і тлумаченні термінів, які вживали середньовічні люди і які необачно ввели мистецтвознавці ХІХ-ХХ ст., розплутували ті ж “головоламки”, що і я.

Почну з тлумачення термінів «Pietas Patris» або «Pietas Domini», що перекладаються відповідно Отча або Божа П’єта. Відразу зауважу, що часто упорядники колекцій та альбомів воліють вживати саме латинський варіант назви, а не італійський варіанта «Pietа՛». Чому? От про це й буде мій допис, допис сучасної світської людини, яку власне твори мистетцва ведуть до розуміння теологічних ідей.

Сюжет «Pietas Patris» спочатку дивує, адже ми, сучасні люди, вдовольняємося зазвичай усталеними кліше, тому зазвичай асоціюємо «П’єту» зі скорботою Матері. Але чому ми не замислюємося, чи тужив за Сином Бог Отець? Ми ж так любимо розумувати про емпатію, яка має бути цнотою сучасної людини розвинутого суспільства! Однак не замислюємося. А от «темні» люди Середньовіччя про це міркували. Вони розуміли, що Бог Отець не міг не мати гірких почуттів, хоча сам визначив долю Сина і не проніс повз нього Чашу страждань. Та ж, вже згадувана мною в попередньому дописі, Бриґіта Шведська розповідає, що у своїх візіях чула, як Богородиця зверталася до Бога Отця зі словами Книги Буття: «От скривавлений одяг Твого Сина» (що відразу нагадує історію Йосипа та його братів з Книги Буття) і наче вела з ним подальший діалог про смерть Христа.

При перших зустрічах з цим малознайомим мені сюжетом, я автоматично перекладала «Pietas Patris» як «Отча Скорбота», однак завжди відчувала при цьому невідповідність цього перекладу тим емоціям, які виражав погляд Бога Отця. Тому мені була суголосна назва німецької брошурки на цю тему, в якій фігурував знак питання – «Der Schmerz des Vaters?» – «Батьківський біль?». Але тоді я не мала доступу до вмісту цієї брошури і тому не могла звірити свої відчуття з думкою фахівців.

Так, я бачила гіркоту і жалість в очах Бога Отця, але Його погляд не був скерований на Сина. І в цьому погляді було щось инше, ніж скорбота. Але що?

«Pietas Patris», невідомий різбяр, кінець XV ст. Церква святого Егідія в Бардейові, Словаччина. Світлина з Wikimedia

«Pietas Patris», XVII ст., Музей Меховської землі, Польща Світлина з ресурсу Małopolska wirtualna

Тоді я почала «глибоке занурення» в тему.
Виявилося, що «Pietas Patris» це не такий рідкісний сюжет, як видалося мені спочатку, просто він є специфічним варіантом «Святої Трійці».
Отже, є зображення з голубом, а є без голуба, причому, в других голуба немає за задумом, а не те, щоб він кудись подівся – осипався на картинах чи відламався у пластичних творах.
І тут можна зустріти різні визначення: одні класифікатори обмежуються словом “Трійця”, якщо на зображенні є голуб, інші вживають «Pietas Patris» до обох варіантів.
«Трійцю», де Бог Отець тримає тіло Ісуса і на якому є голуб Святого Духа, доскіпливі німецькі історики мистецтва називають ще «trinitarische Pietа՛» – «Трійцевою П’єтою» (зупиняюся наразі на цьому варіанті перекладу, бо сумніваюся, чи коректно вживати тут прикметник «тринітарний»).

«Трійця», Бернт Нотке , 1483 Музей Санта-Анна в Любеку, Німеччина Світлина зі сайту The Scriptorium Daily

«Свята Трійця», Лукас Кранах Старший, орієнтовно 1535, Музей образотворчих мистецтв у Лейпцігу, Німеччина Світлина з Вікіпедії

Є така «Трійцева П’єта» і у Львові – у куполі Вірменського собору можна побачити чи не найефектніше з усіх існуючих зображень такого типу. Це мозаїка за ескізом видатного польського художника Юзефа Мегоффера, створена у 1912-1913рр. 

Ця мозаїка має ефект поступового розкриття: завдяки добре продуманій композиції, ми спочатку бачимо зранене тіло Ісуса, якого підтримують ангели,  потім помічаємо лик Бога Отця, який виринає посеред хмар і вже потім – голуба Святого Духа з широко розгорнутими крилами. Зауважу, що композицію, де тіло Ісуса Христа підтримують чи оплакують ангели,  називають «П’єтою ангелів» , нижче я подаю кілька прикладів таких зображень.

«Христос і п’єта ангелів». Невідомий автор XVII ст. Пінакотека Рамбальді, Сан-Ремо, Італія Світлина зі сайту музею.

«Ангел П’єта», Боккаччо Боккаччіно, друга половина XV ст., Національний музей у Варшаві, Польща світлина з Wikimedia commons.

Таким чином ми бачимо у Мегоффера поєднання трьох сюжетів: «Святої Трійці», «Pietas Patris» i «П’єти ангелів». Але для нас головним є инше. Вдивимося в це зображення – його настрій не є скорботним. Обличчя Бога Отця тут радше вольове і мудре, ніж зажурене. І це зрозуміло – він, Бог, єдиний, хто в цю мить знає, що Його Син воскресне. Тому він не тужить, тому він не у відчаї, не в безвтішному горі, як Богородиця у творах під назвою «Pietа՛» .

І для розуміння цього погляду нам потрібно сягнути у витоки «Трійцевої П’єти».
У своєму зображенні «Трійцевої П’єти» Юзеф Мегоффер взорувався на пізні зразки цього сюжету, у яких Бог Отець тримає саме тіло Ісуса Христа.
Первісним же був так званий «Tronum Gratiae», де  Бог Отець тримає не тіло Сина, а Розп’яття.

В українській мистецтвознавчій літературі я не знайшла матеріалів, які б висвітлювали цей сюжет і давали загальноприйнятий переклад, тому у своєму перекладі «Tronum Gratiae» я орієнтувалася на еквіваленти з французької та польської мови – «Trône de grâce» «Tron Łaski» – і зупинилася на двох варіантах – «Престол Милости» або «Престол Благодати».
Відразу маю застерегти від розуміння «Престолу Благодати» чи “Престолу Милости” як золотої накривки на Ковчезі заповіту. Цей термін в даному контексті стосується виключно певного зображення «Святої Трійці». (Таку проблему з розрізненням термінів мають німці з їхнім «Gnadenstuhl» , тому потрібно запам’ятати, що в німецькому мистецькому лексиконі «Gnadenstuhl» стосується в першу чергу іконографії «Святої Трійці»).

Зображення «Tronum Gratiae» найчастіше можна часто зустріти  в музеях, багатих на середньовічні шедеври, як, наприклад, на Сицилії, де, до речі, я бачила біля таких зображень виключно назву «Трійця», що ще раз показує, що для тих, хто колись інвентарізував ці твори, даючи їм назву, головним у цих зображеннях, була не емоція Бога Отця, а теологічна ідея такого представлення «Святої Трійці».

Центральна частина триптиха «Трійця між архангелом Гавриїлом та Мадонною Благовіщення», Франческо Ланчеллотто, 1513-1515. Палаццо Абателліс, Палермо.

«Трійця,» невідомий сицилійський художник, друга половина XV ст. Музей Мандарліска, Чефалу, Італія.

Справжня радість – це натрапити на «Престол Милості »в чинних церквах.
Ось скульптурна група «Gnadenstuhl» з церкви святого Якуба в Ротенбурзі-на-Таубері у Німеччині.

За закладеними смислами «Престол Милости» кардинально відрізняється від «П’єти»: таке зображення мало призначення показати не скорботу Бога Отця за Сином, а Його милість до людства, яке він спас через мученицьку смерть Ісуса на хресті. Бог демонструє, що в Христі Він примирив із Собою людей, незважаючи на їхні провини. Згадаймо Святе Письмо: «Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Бо­гом через смерть Сина Його, то тим більше, примирив­шись, спасемося життям Його» (Рим. 5:10); «І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках, тепер же примирив смертю в людськім тілі Його, щоб учинити вас святими, і непорочними, і неповинними перед Собою» (Кол. 1:21).

Так ось, що означає погляд, направлений на глядача! – «Дивіться, люди, ось мій Син, якого я віддав заради вашого спасіння!» Спочатку значення було саме таким і тільки таким.

Це вже потім у Бога Отця в «Престолі Милости» (значною мірою під впливом творів містиків) поступово починають проступати людські емоції, і сюжет з часом отримує назви «Compassio Patris», «Pitie-de-Nostre-Seigneur» тощо. Філологічний аналіз цих назв приводить нас до висновку, що слово pietas у виразі «Pietas Patris» потрібно розуміти не як скорбота, а як співчуття чи жалість. Бог Отець не міг байдуже дивитися на зранене мертве тіло Сина – він співчував його людським стражданням, але в цьому не було скорботи остаточного прощання.

Поступово людське бачення почало пересилювати теологічну ідею сюжету, і невдовзі на образах «Pietas Patris» митці перестали зображати хрест, потім помістили тіло Ісуса на руки Богу Отцю, а Його обличчю і очам стали надавали все сумнішого виразу, а потім взагалі змінили напрямок Його прямого погляду так, що Бог Отець став виглядати відстороненим від світу і поглинутим своїми особистими думками.

«Pietas Patris», Майстер Франке, бл. 1435 р. Національний музей у Варшаві, Польща

«Pietas Patris», Невідомий майстер, біля 1415 року Вальраф-Ріхард-Музей, Кьольн, Німеччина

«Свята Трійця», Майстер вотивного ретабло св.Ламбрехта, між 1420-40рр. Музей історії мистецтв, Відень, Австрія

«Свята Трійця», майстер з Месскірхе, 1535/40р. Музей Діоцезії в Роттенбурзі-ам-Неккар, Німеччина

А невдовзі, коли художники здобули таке право на власне бачення, що навіть Церква мала з ним рахуватися, почали з’являтися композиції, геть позбавлені ідеї, закладеної в «Престол Милости», і практично тотожні за змістом та емоціями Богородичній «П’єті» – сум та скорбота за власним Дитям.

Здається, куди далі відходити від канонів?
Але уява художників ніколи не мала меж. Тому навіть обмежені канонами середновічні митці знаходили такі геніальні рішення та втілювали такі сміливі ідеї, які вражають і сьогодні.
Узимку цього року снігові замети зупинили нас  з товаришкою в Інґольштадті, місті, від якого я не очікувала нічого особливого в мистецькому плані, оскільки реклама його індустрії та музею Audi затьмарює пам’ятки історії та мистецтва. Але того дня  нам не залишилося нічого іншого, як піти оглядати історичний центр міста, хоча він знаходиться досить далеко від залізничного вокзалу.
Сказати, що Інґольштадт мене вразив – це не сказати нічого.  Це невелике місто вартує двох, а той трьох, повноцінних екскурсійних днів і не одного допису. Але найціннішим відкриттям для мене був фрагмент надгробка Людвіка Ґебартетена 1430 року, який композиційно був «Престолом Благодаті», але за суттю – «Pietas Patris». Для цього скульптору навіть не потрібно було міняти канонічну композицію «Tronum Gratiae» – він просто вирізьбив на обличчі Бога Отця сльозу…

Але не зупиняймося – роздивляймося цей надгробок детальніше. Кого ми бачимо поряд з Трійцею?
Невже Діву Марію?

Цілком можливо, бо існує ще одне зображення з Богородицею, яке викликає у фахівців велике замішання, адже, попри смислове відокремлення постаті Богородиці від «Pietas Patris» (вона зображена не в скорботі, а молитві, яко Заступниця), тут все ж проглядається бажання мистців об’єднати обох Батьків у спільному горі.

Ніхто не знає, як була прийнята ця скульптура у ті часи, коли була створена. Мабуть, прихильно, бо інакше б не дотривала б до наших днів практично неушкодженою, на ній зруйнувався лише голуб Святого Духа, але він точно був – від нього залишилася лише лапка на лівому плечі Бога Отця.

Так само ніхто не знає, чому була розбита фігура Богородиці на скульптурі з Музею Йоркшира – нещасний випадок чи хтось побачив у такій композиції крамолу?

У мене не буде висновків після цього допису, бо, по суті, він є лише спробою розрізнити споріднені між собою сюжети і розібратися в термінології.
Але все ж мені так цікаво, що було в голові у мистців, віддалених від нас часовим проміжком у пів тисячі років? Можливо, їм усе було зрозуміло і вони жили у чітко впорядковій системі образів. А можливо, вони самі шукали відповіді на власні питання. Так це чи ні, але нині ми маємо суцільні загадки, ребуси та “білі плями”. Тому не буде однозначних відповідей на всі наші питання, тому далі триватимуть дискусії, тому виникатимуть нові гіпотези і теорії. І це прекрасно! Бо в пошуках істини все нові та нові покоління вдивлятимуться у твори мистецтва та вчитуватимуться у Святе Письмо.