LINDNER. Невмируще мистецтво порцеляни

Кюпс. Баварія. Німеччина. Зима 2026

За що я люблю Німеччину? – За багатство на несподіванки. От живеш тут роками, але запас цікавих місць, які не те що можна, а треба відвідати, не вичерпується. Здавалось, перечитала всі путівники, не пропустила жодного стенду з проспектами, назбирала тих проспектів та буклетів цілу книжкову шафу, але все ж регулярно взнаю про якусь таку цікавинку, причому, зовсім недалеко від дому, до якої варто поїхати і побачити на власні очі. Іноді путівною зіркою може стати невелика тарілочка або філіжанка на блошиному ринку чи в магазинах з різними старими речами. Ось так моя коліжанка Іра натрапила на блюдце фірми Lindner, не полінувалася – полізла в Інтернет, подивитися, чи ця фабрика ще існує і виявила, що фабрика існує донині в містечку за годину потягом від Нюрнберга, досі виробляє продукцію і має – оооооооо! – свій магазинчик з цінами від виробника. Не те, щоб я взагалі не чула про процеляну Lindner, звісно, що чула, але бачила лише кілька речей, які вселили в мене впевненість, що фабрика працювала дуже давно, настільки вишуканими були ці вироби. На жаль, серед того, що бачила, не було філіжанок мокка і тому мені не вдалося поповнити мою колекцію, у якій є навіть преcтижні Meißen, KPM, Hutschenreuther i Rosenthal. Признаюся чесно, що хоча я дуже втішилася, що при фабриці є магазин, але багато надій на нього не покладала – досвід показав, що в таких магазинах пропонують зазвичай геть новітній асортимент сучасних форм та візерунків. Мого улюбленого – старорежимного в найпозитивнішому значенні цього слова – там не буває, хіба на сувенірних стелажах у місцевих музеях.
Але все ж одного січневого понеділка ми з Ірою рушили в містечко Кюпс. Добиратися туди з Нюрнберга миле діло – 1.17 хв прямим потягом. Знайти фабрику в такому маленькому місті не складно – уже через якихось 12 хвилин ми зупинилися біля споруди, оздобленої багатократно збільшеним клеймом мануфактури і розглядали невелику рекламну споруду, для оздоблення якої була використана стара добротна порцеляна.

Саме в цей момент до нас підійшов симпатичний та дуже ввічливий пан молодший середнього віку і сказав, що вони з батьком побачили нас з машини і вирішили, що так стильно вбрані пані точно прийшли саме до них. З машини якраз виходив старший пан – це був легендарний власник фабрики Lindher Вернер Ґоссель, який ще дуже давно перекупив фабрику у родини Лінднер, яка заснувала її та впродовж трьох поколінь розвивала. Чому легендарний? – А тому, щоб втримати фабрику на старому, як якісному, так і ціновому рівні, у той час, коли 95% відсотків порцелянових мануфактур Баварії припинили своє існування, треба бути таки генієм маркетингу. Не дивлячись на свій поважний вік Вернер Ґоссель бере учась у діяльності фабрики і щотижня записує ролики про виготовлення порцеляни. Саме тому Іра відразу його і впізнала. Молодший чоловік, який так ґречно нас зустрів, був його сином – Вальтером Ґосселем, який зараз і керує фабрикою, маючи вищу освіту фахівця з технології виготовлення кераміки. Ґоссель-молодший провів нас до магазину, де в нас відразу відпали щелепи – ми попали в печеру Алі-Баби, який кохався у порцеляні. Всюди – від підлоги і до висоти вище мого зросту – стояли стелажі, вщерть заповнені тією Порцеляною, яку я обожнюю – “старорежимною”: класичною, аристократичною, вишуканою, якісною, елегантною, красивою і дорогою.

Так-так, друзі мої, якісна порцеляна ручної роботи не може бути дешевою. Навіть з фабричною скидкою в 45% ціни “кусаються”. Але ж дивитися не заборонено, і ми просто не знали з чого почати. Я вирішила більше роздивлятися й відразу шукати щось для своєї колекції, одночасно розмовляючи з паном Вальтером, а Іра – фотографувати. Не встигла я зробити перше швидке ознайомче коло, як на порозі з’явився пан Вернер з тацею, на якій були вишукані філіжанки та пригощення – кава, чай, солодощі. Почалося кавування-чаювання та чудесне спілкування! Батько зі сином були людьми, як кажуть у нас на Галичині, старого хорошого вИховання. Це була абсолютна толератність до нашої німецької, ступінь коштрубатості котрої парадоксально зростає пропорційно до емоцій, коли думок багато, а проконтролювати одночасно німецький порядок слів та вимову просто неможливо. А вони й бровою не вели на наші помилки! Розмова велася так спокійно, так доброзичливо, з такою повагою до іноземця, який був кимось у минулому житті, а зараз виглядає матолком, бо вимушений долати складнощі німецької мови, що я розслабилася і охоче розповідала про себе і свої хобі, попиваючи каву з філіжанки, яка була однією з кандидаток до моєї колекції.

Але вибрала я не її, а ось цю – з візерунком білим та золотим по білому. Як на мене, це зразок вишуканості та елегантності.

Батько з сином з трепетом розповіли нам про свою маму – австрійську поетесу Інґеборґу Ґоссель-Пахер, чий вірш був намальований на табличці при вході до магазину. Я переклала, хоча поезія пані Ґоссель-Пахер є досить герметичною і вимагає глибокого душевного єднання з автором.

Серпнева акварель

Кармін горобини
Ринув крізь день –

Град падаючих зірок
Пронизав ніч

Ми заганяємо
Багатство фарб і світла
В душу

Вчасно і тьмяно
З’являється в листопаді
Меланхолія

У співпраці з композитором Паулем Ренертом вона також написала твір “Антоніо, лірична ораторія зі Світла”. Я, звісно, не могла в свою чергу не вставити пару слів про свого коханого Макса Даутендая. Якщо йдеться про вибір між чимось і спілкуванням, я завжи виберу спілкування. Але тут довелося його трішки скоротити, бо я все ж хотіла оглянути те багатство, яке заповнювало магазин.

Я швиденько визначилася з філіжанкою і почала розглядати речі. Чого тут тільки не було! Було все і навіть таке, про призначення чого я лише здогадувалася.

Це були ті речі, які, за словами літературного героя Остапа Бендера, мали бути в кожному пристойному домі Парижа та Філадельфії. А сучасний побут – що він знає про красу?

Серед цих речей були й такі забуті предмети, як ось такі штучки з поролоном (колись замість них був, звісно, инший матеріал).

Для чого вони, зрозумієте з наступної світлини.

Були й тут такі кільця для серветок, від яких би не один майстер сервірування столів застогнавби би голосніше, ніж Еллочка Людожерка від чайного ситечка.

Якраз про такий елегантний аксесуар до святкового столу мріяла ще одна моя коліжанка Юля. Уже не мріє! – Мені винесли на вибір три комплекти трьох різних рожевих (як і належиться мріям) кольорів і я розправилася з Юлиною мрією в один момент, купивши шість кілець у стилі рококо з позолотою, кожне з іншою квіточкою всередині віньєти.

Уже вдома я роздивилася, що два кільця були з іншої серії (без золотих ободків), але обміняти їх на побрібні не склало труднощів – я вдруге з’їздила в магазин, обміняла кільця на потрібні та заодно зробила фотографії усього, що встигла, тому що розуміла, що мені страшенно хочеться розповісти вам про цю порцелянову скарбницю, а як же тут розповіси без світлин!

Розглядаючи багатющий асортимент магазину, я натрапила на малесенькі філіжаночки, можливо, на чотири наперстки напою. Я одну таку маю в своїй колекції. Усе життя я думала, що це просто сувеніри – свою я теж купила у сувенірному магазині музею порцеляни в Хохенберзі.

Яким же було моє здивування, коли я побачила серед них точно таку ж, як і свою! Виявляється, у моїй колекції вже був Lindner. Просто я, купуючи цю мікрофіліжанку в Хохенберзі, не подивилася на клеймо, бо була впевнена, що купую річ місцевого виробництва.

Пан Вальтер пояснив мені, що це зовсім не декоративні філіжаночки, а цілком ужиткові. А призначені вони для лікерів. Саме тому в німецькій мові є ще одна примовка при розпиванні спиртних напоїів: “Hoch die Tassen!” – “Філіжанки вгору!”

Ви, мабуть, здивуєтеся, що я описую такий багатий асортимент, а сама його в очі в німецьких магазинах не бачила. У цьому немає нічого дивного – звичайних відвідувачів сучасних торгових галерей зараз такий товар не цікавить. Ще 2002 року, коли я приїжджала до Нюрнберга туристкою, я бачила в магазинах чудові ошатні сервізи, наприклад, від Rosenthal, навіть купила собі одне кавове тріо. А от зараз такої порцеляни в магазинах немає, хіба в якихось супер спеціалізованих. Зовсім короткий проміжок часу проіснував у Нюрнберзі і магазин Майсенівської порцеляни. Там не тільки було мало покупців, алей просто відвідувачів, хоча речі, які там пропонували, були неабиякої краси.

От тому Lindner обрав собі іншу стратегію. Це магазин для втаємничених, які знають ціну красі та savoir vivre. Причому для таких втаємничених, що навіть інтернет-сторінка фабрики не пропонує й десятої долі того асортименту, що є в наявності. Є постачальники, які мають відповідних клієнтів. Є безпосередньо клієнти, яким надсилають світлини і людина може собі вибрати ті предмети, які сподобалися. А можна замовити певну форму, але з иншим малюнком. Тобто, тут насправді, усе для клієнта. Оскільки фабрика свято береже старовинні класичні форми, то власники порцеляни Lindner не дуже побиваються, коли розбивається (ах який каламбур вийшов!) якийсь предмет – його можна завжди замовити на фабриці, нехай-то буде тарілочка від філіжанки чи накривка до кавника.

Звісно, теперішня порцеляна не є такою тонкою як колись – сучасне життя вимагає більше практичності, навіть в заможних родинах. Тут не йдеться навіть про миття в посудомийних машинах. Але ритм-ритм-ритм. Життя стало швидшим, а тонесенький посуд навіть при всій уважності до нього цього ритму не витримує. Не можна мити в посудомийній машині і вироби з позолотою, а тут фактично всі такі. Є тут сервіз-король – не тільки ручної роботи, але й ручного розпису. Його пан Вальтер показував з особливою гордістю.

Хто ж купує нині такий посуд? Звісно, клієнти з багатих країн. До війни великий ринок збуту був в росії та країнах, до яких цей товар потрапляв через росію. Зараз ринки змістилися на Схід (Китай, Японія) та Південь (Емірати тощо). Є ринок збуту також в країнах Балтії. Закінчиться війна і, сподіваюся, українці, які мають класичні смаки, долучаться до порцелянових фанатів фірми Lindner.
Що ще дивує. так це кількість робітників – їх всього 14, троє з яких виготовленням порцеляни не займаются. Оскільки я ще не була на екскурсії (а вона планується у березні цього року), то я ще сама не можу розповісти аж надто докладно про історію фірми, родинні легенди та инші цікаві речі. Тому наразі закінчую свою розповідь, сподіваюся, що після екскурсії фабрикою розширю цей свій допис, а наразі пропоную просто подивитися на порцеляновий рай фабрики Lindner.

Почну з пам’ятних подарунків, які я отримала від керівників фабрики: Різдвяний дзвоник – від Ґосселя-старшого, Великоднє яйце з котиками – від Ґосселя-молошого.