Інфіковані печаллю – КИЦЯ-МАНДРІВНИЦЯ

«… у цьому місті моїх галюцинацій я мушу нахомутати
щось непоправне із власною душею…»
Ю. Андрухович «Перверзія»

Цей есей про Венецію перетікав звивинами мого мозку вже давно, мабуть, років зо п’ять, цілісними уривками, готовими фразами та абзацами, але якийсь незримий клапан все не давав вилитися йому на папір. За ці роки остаточно вицвіли плівки з моїх перших мандрівок до Венеції, загубилася також папка з цифровими світлинами, зробленими під час останньої бліц-поїздки до цього дивовижного міста. Разом з ними пішли з пам’яті якісь дрібні враження та моменти, хай несуттєві, але котрі, як мікрограми приправ до вишуканої страви, надали б тексту особливого аромату. Забулося багато історичних фактів, назв, цитат… Проте залишилося найголовніше – настрій, яким Венеція інфікувала мене назавжди. Ім’я йому – Печаль….

У всіх мовах світу є багато слів для передачі будь-якого відтінку почуття смутку. Існує навіть слово, що вказує на конкретний сум: «ностальгія» – «туга за батьківщиною». Але серед десятків відомих мені синонімів, жоден не здатний передати вповні тієї меланхолії, яка опановує мене, як тільки я опиняюся у Венеції. Мабуть, це взагалі неможливо, знайти цьому особливому душевному станові адекватний словесний еквівалент. Що казати – навіть такий майстер слова, як Йосиф Бродський, назвав своє венеційське есе «Набережною невиліковних», хоча сам твір написаний не про що інше, як про оцю нічим непоясненну Венеційську Печаль.

Однак відсутність словесних метафор, не утворила в мені асоціативного вакууму. Брак слів замінила музика. Ця особлива Венеційська Печаль звучить у мені, залежно від того, як я пересуваюся містом – тротуарами чи водою – двома мелодіями: доніцеттівською «Una furtiva lagrima» («Прихована сльоза») або ж “Tu amore mio” Армандо Тровайолі з фільму “Запах жінки», тільки не з того дешевого американського рімейку, з якого у пам’яті залишається тільки танго та фінальні аплодисменти герою (прийоми, які застосовують сценаристи та режисери, коли не мають, що сказати), а з першої італійської екранізації 1974 року Діно Різі з Вітторіо Гассманом у головній ролі…

У Венеції печально завжди, навіть у сонячну погоду і під час карнавалу. Ні, не так – насамперед під час карнавалу. Тоді особливо болісно усвідомлювати, що зараз місто – це «лише привид минулого життя, а вічне свято на Пьяцці – тільки бенкет чужих людей на покинутому господарями місці».

У сучасних венеційських карнавалах є якась штучність та нарочитість, притаманна, врешті, усім заново відродженим святам. І хоча задумки та багатство виконання костюмів вражають, але їхні носії переважно позбавлені тієї легкості, безпосередності, не кажучи вже про вар’ятські вчинки, які власне і мають створювати карнавальну атмосферу. Справжній венеційський карнавал по суті не був святом, він був – стилем життя. Важко повірити, але це шаленство тривало по пів року, і в цей час кожному було дозволено носити маску абсолютно скрізь – на суддівські засідання, до церкви, на роботу в канцелярії чи у пральні. Прочитайте «Венецію XVIII ст.» Марка Моньє – краще за нього це явище не описав ніхто – і ви зрозумієте, що нинішній карнавал є лише одним з проявів ностальгії за минулим…

Венеція – це місто тих, хто може захлинуся Венеційською Печаллю і вижити. Вижити, щоб знову і знову сюди повертатися. Тим же, хто при першому побаченні з Венецією не відчув хоча б дотику цього особливого смутку, повертатися сюди немає сенсу – на світі є багато інших міст і місць, з якими ви будете співзвучні.

Інфікованих Венеційською Печаллю немало, і досвідчене око відразу вирізняє їх не тільки серед натовпу одноразових туристів, але й серед тих, хто щиро любить Венецію. Цих людей можна викрити навіть тоді, коли вони ховаються у яскравих фальбанках та лелітках маскарадних костюмів. Їх видає невтолима туга в очах, що світиться через розрізи у масці, і якась дивовижна одночасність участі у святі та відокремленості від нього. І при зустрічі з цим поглядом ти раптом розумієш безмежну самотність Казанови, авантюрні мандри якого були лише спробою втечі від хронічної венеційської зажури.

Проте Інфіковані Печаллю – це далеко не занурені у журбу самітники. Вони можуть збиратися цілими групами в місцях, особливо просякнутих венеційським смутком. Якщо хочете це побачити на власні очі, то зайдіть у церкву Сан-Заккардія, що заховалася серед щільної забудови неподалік Набережної Ск’явоні – треба лише пірнути у бічну вуличку неподалік від пам’ятника Віктору-Еммануїлові ІІ – і ви відразу побачите цю «секту», що завмерла перед Мадонною пензля Джамбеллінно (так любовно називають венеційці уславленого Джованні Белліні). Звичайні туристи входять і виходять, а ці все сидять і сидять, ані звуком, ані рухом не порушуючи колективного споглядання, лише час від часу хтось із них безшумно підіймається, щоб кинути монетку в апарат, який включає додаткове освітлення цієї магічно прекрасної картини. «Джованні Белліні намалював безліч Мадонн, дуже простих, серйозних, не сумних і не усміхнених, але завжди заглиблених у рівну та поважну задуму. Це споглядальні та тихі душі, у яких є повнота якоїсь рівноваги – чи не таким був сам художник?» Цього нам уже не взнати. Проте ця Мадонна у церкві Святого Захарії однозначно є покровителькою всіх Інфікованих Печаллю, котрі, однак, не читають перед нею акафісту : «Радуйся, Радосте наша, утамуй наші печалі», а, навпаки, приймають свій смуток, як особливе таїнство…

Інфікованих Печаллю, як магнітом, тягне у найсумніші місця Лагуни. Саме вони сідають на катери, які йдуть на один з найвіддаленіших від Венеції островів – Торчелло, щоб вдалині від гармидеру площі Сан-Марко поблукати поміж візантійських споруд, найдавніші частини яких були зведені ще у VII cт. Це ще одне «місце сили» Інфікованих Печаллю.

Недарма ж один з найпечальніших мачо літератури ХХ ст., який врешті пустив собі кулю в скроню, починає розповідь про Венецію саме з опису цього острова: «Зараз ми під’їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко… Ото прямо — Торчелло, — показав полковник. — Там жили люди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію. »
Татусь Гем таки розумівся на житті і на печалі, раз вибрав саме це місце для написання «За річкою, у затінку дерев». У ресторанчику «Locanda Cipriani» досі можна побачити стіл, за яким письменник працював над своїм романом, а навколо будиночку бродять коти, хотілося б думати, нащадки якогось з його місцевих улюбленців…

Завдяки Гемінґвеєві смуток на Торчелло стає на крихту зрозумілішим. У голові мимоволі виринають давно забуті цитати з давно неперечитуваного роману:
« – А що стається з людьми, які кохають одне одного?
– У них, напевне, щось є – щоб це не було, – і вони щасливіші за інших людей. А потім одному з них навіки дістається порожнеча».

Невимовний смуток стискає горло. Вапоретто подає сигнал і скликає усіх «прочан», що гармонійно не заважали одне одному впиватися печаллю Торчелло, на пристань. До побачення, острове «Маленької вежі», якої вже давно немає, ми ще повернемося сюди, а, може й навіки поселимося на тобі, коли невтомні коучі зі своїми тренінгами, як випромінювати оптимізм і завжди бути щасливим, остаточно заповнять собою реальний і віртуальний простір…

Вапоретто минає покинуті острови, кожен з яких викликає черговий клубок у горлі. «Una furtiva lagrime», «due furtive lagrime», «tre furtive lagrime», а далі… А далі – «я плачу й можу сліз не витирати», бо настрій тут один на всіх…

І ось вапоретто причалює до “мекки” найбільш Інфікованих Печаллю – острова-цвинтаря Сан-Мікеле. Тут рідко хто з померлих знаходить спокій у землі, більшість возноситься над нею у кількаповерхових склепах, і щоб вшанувати покійну душу свічками чи квітами, часто треба користуватися драбиною. Але там, тлінним решткам принаймні не загрожує висока вода.

Навколо зловісними постатями височать кипариси і своїми гострими верхівками протикають низьке зимове небо. Зазвичай на цьому цвинтарі нікого немає. Тільки чайки. Господи, як страшно вміють кричати ці птахи! Вони закидають голови і голосять, наче проклинають за щось Бога. Хто вони? Неприкаяні душі, яким не знайшлося місця ані в Раю, ані в Пеклі, ані на цьому маленькому клаптику суші?..

Померлий на прізвище Венеція… Поштова скринька на могилі Бродського… Зворушливі стерті і просякнуті потом пуанти на надгробку Дягілєва… Концентрація печалі досягає критичної густини.

Тиша. Безлюддя. Раптом повз тебе прошмигує якась постать. Потім друга. Божевільні. Обидві, наче з фільмів Фелліні. Розумом розумієш, що не слід за ними йти, однак, як наркоман, якому потрібна все більша і більша доза, крадешся за цими опудалами, з густо підведеними очима та вбраними у пошарпані норкові манто, і опиняєшся у місці, страшнішому за пекло – дитячому цвинтарі, де погребальні стели поділені на маленькі комірки для малесеньких трун…

Ти присягаєшся усіма святими, більше ніколи не приїжджати на цей острів, однак наступного разу тебе знову тягне сюди, і ти починаєш підозрювати, що не Печаль вибрала тебе, а ти вибрав її, бо в принципі не мав вибору:

«Поміж печаллю і нічим ми вибрали печаль.
«Навіщо?» запитає хтось, а хтось промовить «жаль».

А взагалі, хіба можна логічно пояснити, “чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило?» Або силует Венеції?…

І ти знову сідаєш на вапоретто, щоб причалити до наступного місця Печалі – Fondamenta Incurabili – Набережної Невиліковних, яка нинішньому туристові відома під сучасною назвою Fondamenta Zattere -Набережна плотів.

Щоправда, йдеться не зовсім про плоти. Легенда каже, що у 810 році саме тут, на каналі Джудекка, відбулася вирішальна сутичка між Піпіном Італійським, сином Карла Великого, та військами молодої Венеційської республіки, які використали в бою схожі на плоти плоскодонні човни без бортів, чим і забезпечили собі перемогу. Стару назву зі словом Невиліковні венеційці з усіх сил старалися забути і затерти, адже йшлося про хворих сифілісом, для яких тут, на самому краю міста, у 1517 році була збудована окрема закрита лікарня. Цим жертвам знаменитих венеційських карнавалів та не менш знаменитих венеційських повій залишалося у ті часи тільки гнити та помирати. Гарного мало. Але завдяки Йосифу Бродському, який використав колишню назву набережної для свого есе, венеційська влада була змушена відновити у кількох місцях стару назву. Гіди воліють пояснювати її епідемією чуми 1630-31 рр., яка забрала 100 000 життів. Туристи вірять у цю версію, адже поряд височить церква Санта-Марія-делля-Салюте (Святої Діви Збавительки), збудована на честь закінчення цього страшного лиха…

Набережна Невиліковних викликає нерозривну асоціацію ще з однією одою Венеційській Печалі, а саме – зі знаменитим романом Томаса Манна «Смерть у Венеції» і з його не менш знаменитою екранізацією Лукіно Вісконті. Шарм цього образу – «Смерть у Венеції» – донині має якийсь магічний вплив навіть на абсолютно незалежних у своїх судженнях людей – той же Бродський, написав у своєму венеційському есе, що довгий епізод з головним героєм у шезлонзі на початку фільму змусив його пожалкувати, що в нього немає жодної смертельної хвороби. Проте тут він лукавив – він таки був невиліковно хворим – смертельно інфікованим Венеційською Печаллю, яка була необхідна йому, як повітря, інакше, чого б він приїжджав сюди кожного року саме взимку, коли Венеція наскрізь просякнута туманами і смутком?..

Ті, хто відчуває, але не може прийняти цю Печаль, намагаються пояснити її собі тим, що це просто жаль за містом, як от-от загине. Але… «Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних. Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве. Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати… Насправді ж вони рятують зовсім не те . Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих. Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи. Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости . Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях»…

Проте сьогодення з відсутністю гамірного натовпу на венеційських площах моделює нам образ справжньої смерті міста. Мертве місто – це безлюдне місто, дарма, що канали стали чистими і в них повернулися дельфіни. І стає абсолютно зрозуміло, що саме гамірні натовпи людисьок є кров’ю, яка тече артеріями міста, робить його живим організмом і наповнює емоціями – подивом, захватом, радістю, щастям і, звичайно, Великою Венеційською Печаллю.