НЮРНБЕРЗЬКА ЛІЙКА або ЧИМ НЮРНБЕРЖЦІ ЗБАГАТИЛИ СВІТ. Частина І. Простір і час

Не буду приховувати – я люблю Нюрнберг не менше, ніж рідний Львів. І причина цього у внутрішній схожості цих міст при виразній зовнішній різниці. Однак ця  відмінність в архітектурних проявах є результатом подій пізніших століть. Але колись Нюрнберг і Львів були багато в чому схожі.  Свого часу в обидвох містах панувала фахверкова забудова. Тільки у Львові її  знищила тотальна пожежа 1527 року, а в Нюрнберзі – килимове бомбардування  2 січня 1945 року. Під час цих бомбардувань впали й нюрнберзькі оборонні мури.  Львівські ж оборонні споруди були планово розібрані  між 1777 і 1825рр. Наче різні події, але по-суті виною цих руйнацій була Австрія лишень з тією відмінністю, що у Львові зміну обличчя міста здійснила австрійська влада, а в основі трагедії Нюрнберга лежало бажання одного навіженого австріяка перетворити Нюрнберг на столицю Третього Рейху, що й викликало рішення союзників стерти це місто з лиця землі. Але про це буде інший розлогий допис. Нюрнбержці відбудували свої оборонні мури та замок, а львів’яни – ні.  Львів’яни добудовували та видозмінювали  свою катедру на догоду моді, нюрнбержці ж завжди берегли автентику головних готичних храмів міста, а після руйнацій Другої світової війни  відтворили втрачені частини з максимальною точністю. Львівський італійський дворик зберігся, хоча й дещо спотворений пізнішими перебудовами, а аркади в домі Пеллерів ми бачимо в зовсім свіжій відбудові-реконструкції.
І от в моїй уяві втрачене в одному місті доповнюється тим, що збереглося в иншому, створюючи відчуття того, що я ніколи не покидаю жодного з цих двох дорогих моїм очам і серцю міст. Саме тому мені так легко розповідати львів’янам про Нюрнберг, який я й не вивчала так добре, як Львів. Ця задача спрощується ще й тим, що на розвиток цих міст частково впливали однакові фактори – це і надзвичайно вигідне географічне положення, і особливі привілеї, і потужна система ремісничих цехів – ось тому дуже легко проводити паралелі, знаходити аналогії та порівняння. І, звісно, нам львів’янам, ці паралелі приємні, адже ми розуміємо, що наше місто не відставало від центрально- та західноєвропейських економічно-культурних центрів.
Однак, все ж існує одна сфера, де Львів значно уступає Нюрнбергу – і це область винаходів. Маю відразу признатися, що саме за хизування великою кількістю винаходів Нюрнберг добряче недолюблювали в цілій Німеччині та часто підколювали нагадуванням про «нюрнберзьку лійку», світлина з якою зовсім невипадково стала обкладинкою до цього есею.

Отже, “нюрнберзька лійка”  (Nürnberger Trichter) – це стійкий вираз, який описує нетворчий спосіб навчання: вчитель методично розповідає усе, що знає, а учень має це без зайвих питань засвоїти.  Попри те, що порівняння лійки з процесом навчання зустрічалося й раніше, але ідіома «нюрнберзька лійка» закріплюється в німецькій мові у 1647 році, відразу після того, як нюрнберзький поет Георг Філіп Гарсдьорффер  (1607–1658) видає книжку, назва якої викликає неабиякий скепсис серед інтелектуалів того часу. Судіть самі:  “Поетична лійка. Німецьке мистецтво поезії та рими, без посилання на латинську мову, влите за шість годин”. При тому, що гільдія мейстерзінгерів (поетів-співців) мала направду дуже суворі рамки щодо того як і про що складати пісні, але й їх ця назва добряче зачепила. За нею вже мало хто зважав на ідеї, викладені в книзі, а вони були направду слушні: автор закликав писати німецькою мовою, а не латиною, і передавати знання учням так старанно, як винороби переливають  за допомогою лійок вино у бочки та пляшки, тобто, не втрачаючи жодної краплі.
Проте назва зробила свою чорну справу. З часом її почали вживати не тільки стосовно механічного засвоєння знань, але й як знущання над нюрнбежцями, котрі, на думку злосливих язиків, тільки так і навчалися.

^{Листівки з сайтів: https://www.ansichtskartenwelt.com/nuernberg-der-nuernberger-trichter-ngl-f4813?a=743560; https://www.akpool.de/ansichtskarten/31297883-wappen-litho-nuernberg-nuernberger-trichter-lehrer-giesst-wissen-in-den-kopf-eines-schuelers}

Але нюрнбержці мали все це в носі, адже вони постійно демонстрували можливости свого розуму як у власних винаходах,  так і  вдосконаленні чужих,  та ще й в такому об’ємі, що виник ще один усталений вираз “Nürnberger Witz”. Слово “Witz” іноземці зазвичай перекладають і розуміють у значеннях  “жарт”, “дотепність”. Але воно означає ще й “кмітливість” та “винахідливість”. Це невипадково, адже, згодьтеся, щоб подивитися на щось під нестандартним кутом зору чи перевернути усталені погляди з ніг на голову, потрібно бути не тільки мудрим, але й дотепним.
З притаманним їм гумором, нюрнбержці зробили з лійки символ своїй глибоких і розлогих знань, які вони засвоюють завжди без зусиль, почали продукувати різноманітні листівки, сувеніри, а в 1990-их роках створили величезну рекламну вежу, яка нині стоїть на роздоріжжі  у районі Тілліпарк.

Ця лійка непроста – на ній ми бачимо паралелі, меридіани та континенти. І в це зашифровано два смисли: по-перше,  це вказує на те, що нюрнберзька  винахідливість є результатом знань, почерпнутих з усього світу, а  по друге нагадує про те, що саме в Нюрнберзі було створено найстаріший з існуючих зараз земних глобусів. І саме з нього я почну розповідь про винаходи та досягнення Нюрнберга, причому обмежуся лише тими, які було здійснено безпосередньо його мешканцями в межах міста та найближчих околицях, бо якщо я візьмуся за опис усього, що здійснили уродженці Нюрнберга поза рідним містом або долучу до цього винаходи вихідців з сусідніх міст, то моїм дописам на цю тему не буде кінця-краю.

ГЛОБУС МАРТИНА БЕГАЙМА

Відразу в́изнаю, що нюрнбержці не були першими, хто додумався до ідеї глобуса. Існують відомості про окремі моделі небесних та земних карт у формі сфери як у античному, так і в мусульманському світі.  Ми знаємо про них тільки з описів у збережених документах та зі зображень на монетах.  Є також згадки про сферичну карту, яку перси наче представили китайському імператорові, і про сферичні зображення неба та землі, створені для Ватиканської бібліотеки. Прикладом уцілілої небесної кулі є частина елліністичної скульптури під назвою “Атлас Фарнезе”, яка дійшла до наших часів в римській копії 2-го століття нашої ери і зараз зберігається  в Археологічному музеї Неаполя. Звісно, це були лише прообрази сучасного глобуса, на них зображалися здебільшого фантазії тих, хто їх створював.

До створення небесних глобусів як  приладів для практичного застосування взялися нюрнбержці. Відомо, що в 1444 році  Микола Кузанський, відомий кардинал, теолог, філософ, мислитель, математик і астроном саме в  Нюрнберзі придбав для своїх астрономічних досліджень кілька спеціальних інструментів. Тому недивно, що саме тут була без зайвих вагань сприйнята ідея Мартина Бегайма (1459-1507), німецького мореплавця, купця і картографа.  Народжений у Нюрнберзі в багатій знатній родині, він практично все своє життя провів у мандрах  і пов’язав свою долю з Португалією – країною, яка в ті часи тримала першість у сфері організації та реалізації морських експедицій. У 1490 році Мартин Бегайм приїжджає до Нюрнберга у спадкових справах. В очікуванні результату спору спадкоємців він вирішує провести час з користю і реалізувати одну свою давню задумку. Він пропонує міській раді міста замовити йому виготовлення тривимірної моделі Землі, де було б зображено усе, що відомо на цей час, включно з останніми відкриттями португальців, і ця ідея викликає в купецькому Нюрнберзі великий інтерес. Невдовзі Мартин Бегайм  та група ремісників беруться за справу. Спочатку була виготовлена глиняна куля, на яку натягли чотири шари льону, скріплюючи їх між собою клеєм. Коли клей висох, тоді тканину розрізали по лінії, яка мала бути лінією екватора. Глиняну кулю витягли, а в дві половинки вставили дерев’яні обручі, які мали тримати сферичну форму. Потім ці дві половинки знову з’єднали, обклеїли вісьмома шматками пергаменту, а потім ще шаром паперу. І от аж тоді взялися до малювання того, що замислив Бегайм ще під час своїх мандрів. За основу Бегайм взяв  різноманітні джерела як давні, так і тогочасні, деякі з них він навіть вказав на самому глобусі. Він використав свої власні карти, які створював під час експедицій. Так, наприклад, в експедиції 1485 під керівництвом Діогу Кана Бегайм досліджував західне узбережжя Африки і разом з колегами наніс на карту понад 2500 км тоді ще невідомої берегової лінії.  Ця експедиція принесла Бегайму авторитет – він удостоївся честі відвідувати і вивчати секретні навігаційні картографічні матеріали в Португальському картографічному архіві. Пишуть також, що Бегайм привіз з собою з Португалії найбільш сучасну мапу світу. Але якими ж недосконалими були ті всі джерела! Скільки там було не тільки неточностей, але й фантазій! Тому на глобусі опинилися не тільки актуальні знання тодішніх картографів, але й усі їхні помилки. І так, на цій карті не було Америки, адже Колумб повернувся зі своєї експедиції допіру навесні 1493 року, вже не кажучи про те, що він сам не здогадувався, що відкрив нову частину світу. Тому й глобус Бегайма є своєрідним курйозом: це глобус без Америки. Тим не менше, завдяки своїм 110 мініатюрам, близько 2000 топонімам  і численним текстам глобус Бегайма є неоціненним джерелом інформації про світ до відкриттів Христофора Колумба. Саме тому в травні 2023 року глобус Мартина Бегайма внесли до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Робота над дивовижним предметом була кропіткою. Допіру  в 1492 році глобус діаметром в 51 cм під назвою “Земне яблуко”  був представлений міській раді Нюрнберга. Ідея назвати глобус “яблуком” могла бути пов’язана з Reichsapfel (“Імператорським яблуком”, державою), яке також зберігалося в Нюрнберзі разом з імператорськими регаліями (Reichskleinodien).

Від моменту створення до початку XVI століття “Земне яблуко” стояло в кімнаті для прийомів у ратуші Нюрнберга. Потім його було вирішено повернути родині Бегаймів. Можливо, причиною такого рішення було те, що Бегаймові так і не була виплачена його частка за роботу, адже він покинув місто раніше, ніж міська рада вирішила заплатити майстрам за їхню роботу. Потім, десь аж до 1823 року, глобус стояв на горищі будинку родичів Бегайма, благо, тоді він  мав ще спеціальний шкіряний чохол. У 1847 році французький географ і вчений Едме Франсуа Жомар (1777-1862) замовив копію цього глобуса для Національної бібліотеки Франції, де вона зберігається донині. А в 1907 році глобус Бегайма передали до Германського Національного Музею в Нюрнберзі, там його можна побачити і зараз. У 1992 році цей глобус на деякий час перевозили до Віденського технологічного університету для вивчення у високій роздільній здатності проектом Behaim Digital Globe. Можна сказати, що глобус мав щасливу долю.

Доля ж Бегайма була сумною – він пережив багато труднощів і зрад, наступному володарю Португалії він був вже нецікавий,  у кінці свого захопливого життя цей шляхетний чоловік, кого свого часу шанував португальський  король,  геть зубожів і помер у німецькому госпіталі Варфоломія в Лісабоні. 
Слава Мартину Бегайму прийшла посмертно. У ХІХ ст. вона зростала з року в рік і 17 вересня 1890 року, до чотирьохсотліття початку роботи над глобусом, у Нюрнберзі на Терезієнпляц було урочисто відкрито пам’ятник славному мандрівникові, картографу і людині, яка не тільки стосовно географічних карт, але й в цілому мислила об’ємно. Через герб Бегайма пробігає навскіс хвиляста стрічка. Я бачу в ній океанські хвилі, бо що краще  слугувало б символом  життєвого шляху цього мореплавця, народженого в місті, у якому немає моря?

^{Пам’ятник Мартинові Бегайму роботи Йохана Вольфґанґа Рьоснера} 
**********

НАЙПЕРША ДРУКОВАНА ДОРОЖНЯ КАРТА ЄВРОПИ “ШЛЯХ ДО РИМА”

Дорожню карту, створену Ергардом Етцлаубом, прийнято вважати першою дорожньою картою Європи, хоча деякі дуже обережні дослідники воліють казати “однією з перших”. Незалежно від того, перша вона чи не перша, ця карта була по-справжньому новаторською  і деякими знахідками її творця ми користуємося й досі, наприклад, замальовуємо країни різними кольорами.

Як же ж виникла ця мапа?
1500 рік був оголошений католицькою церквою Святим і  Рим готувався до неймовірно величних святкувань, наче це свято мало бути останнім. Передчуття не підвело – 1517 року не тільки католицьку церкву, але й всю Європу потрясла Реформація, яка відколола від католицької церкви величезну частину священнників, парафій,  вірян.  Але 1500 року всі щиросердні католики й особи цікаві до видовищ прагли до Рима та заздалегідь взнавали, як же ж туди дістатися. І ось тоді, ерфуртцю за місцем народження Ергарду Етцляубу (1460-1520), який  з 24 річного віку жив  у Нюрнберзі, спала на думку гарна практична ідея: він вирішив створити карту, яка б допомагала прочанам добратися до Вічного міста. У Етцляуба вже був і досвід створення карт, і окремі «рацухи», як, наприклад, позначення міст кружечками замість стилізованих зображень, а літерами – політичної приналежності міст (чи це місто імперське, чи вільне, чи знаходиться під владою єпископа тощо).  Його карта околиць Нюрнберга, яку він створив 1492 року (того ж, що й Мартин Бегайм свій глобус) слугувала не для мандрів, а як інструмент у вирішенні конфліктів зі сусідніми князівствами.
А от карта  “Rom-Weg” 1500 року стала справжнім посібником для мандрівників.  Для створення ксилогравюри було виготовлено матрицю розміром 41х29см у стереографічній проекції в масштабі приблизно 1:5 600 000, з якої було зроблено кількасот (за деякими даними 300) відбитків.  Для створення цієї карти Етцляуб, ймовірно, використовував якісь давніші карти, які не збереглися, але здебільшого – заздалегідь зібрану від купців та мандрівників інформацію.  На жаль, нам не відомі імена рисувальника, гравера і друкаря, які долучилися до створення такої епохальної речі. Нам зараз важко щось второпати у  цій карті з першого погляду, адже вона зорієнтована на південь. Але, звикнувши до цього, наше око починає вирізняти території та міста: ми бачимо Віборг (Данія), Неаполь, Краків, Брюґґе… Імперські дороги зображені пунктиром, де віддаль між кожною крапкою дорівнює одній німецькій милі, що складає 7,4 км. Деякі відомі міста зображені малюночком, а деякі виділені більшим шрифтом. Серед них і Нюрнберг, де було створено цю карту і де донині зберігається один з кількох дивом збережених примірників. 

************

ЛІСОВІДНОВЛЕННЯ

Мандруючи Німеччиною, неможливо не зауважити лісові масиви, які тягнуться вздовж колій та доріг. Ще більш вражаюча картина відкривається нам з літака. Що казати, 33% площі Німеччини покрито лісами! А це… 90 мільярдів !!!!! дерев. І як багатолітня грибарка, я можу сказати – ці ліси настільки прекрасні, що навіть тоді, коли не знаходжу жодного гриба, то й тоді не повертаюся з лісу розчарованою.

Звісно, цього багатства б не було, якби німці не займалися відновленням лісів, а займаються вони цим з другої половини XIV століття. Початок цій мудрій справі було покладено членом малої міської ради Нюрнберга Петером Штромером (1315 -1388). Він зауважив, що ліси навколо міста катастрофічно щезають. Виною цьому була не тільки переробка деревини на вугілля для використання в домашньому господарстві. Деревину у величезній кількості використовували в будівництві та в меблярстві, її потребували гірничодобувні заклади, дерево також вивозили як товар в інші краї. 
І ось у 1368 році Штромер наймає так званих “Zapfenhufter” (“шишкових стрибунів”), які піднімалися на хвойні дерева і збирали кондиційні шишки. З цих шишок потім витрусили неймовірну кількість насіння. Чому Штромер вибрав саме хвойні? Тому що вони росли швидше, а йому не терпілося побачити результат свого задуму. Штромеру вдалося переступити також через забобон: у середньовіччі до хвойних бло упереджене ставлення, їх навіть подекуди вважали диявольськими деревами.

Штромер також сконструював спеціальний плуг, який зорював землю глибше, ніж звичайний. Такими плугами було зорано спустошені території Нюрнберзького Імператорського лісу, який місто отримало як феод від німецького імператора. Щоб захистити молоді хвойні паростки, Штромер висадив поряд з ними ще й берези, які на початковому етапі ростуть швидше. Коли хвойні паростки підросли й зміцніли, ці берези просто вирізали. (Сама березова деревина не цінувалася через її схильність до гниття та вразливість до механічних пошкоджень). Таким чином біля Нюрнберга виник перший у світі рукотворний ліс. Його можна також вважати першою моделлю сталого лісового господарства, адже нюрнберзький досвід зацікавив мешканців инших країв і нюрнбержці використали цей попит з величезним успіхом. Вони не просто продавали суміш  насіння трьох ґатунків дерев  (ялиць, смерек і сосен), але й створили групу так званих «ялинкових сіячів» – фахівців, які виїжджали з насінням до замовника, контролювали процес посадки та надавали докладні інструкції на майбутнє.

Невдовзі нюрнберзьке насіння розповсюдилося усією Європою: зокрема у 1426 році воно було висіяне у Франкфуртському міському лісі,  у 1483 – у Шварцвальді, 1485 – в Угорщині, у 1514 – у Голландії, у 1540 – в Богемії, у 1570 році – в австрійських Альпах.
Я лише трішки злукавлю, якщо назву вальс “Казки Віденського лісу” “Казками Нюрнберзького лісу”, бо віденський сосновий ліс у Вінер-Нойштадті, що в 56 км на південь від Відня був створений за нюрнберзькою технологією з нюрнберзького посівного матеріалу. Звичайно, ліс існував там і раніше. Пишуть, що там були мисливські угіддя імператора Максиміліана І. Попри те, що цей ліс доглядався імператорськими лісниками, у ньому, по-перше, відбувалися досить великі вирубки для потреб імператорського двору, а по-друге, у 1496 році цей ліс був частково знищений великою пожежею. То ж постала потреба у його відновленні. Інструкція про те, що територія має бути зорана і засаджена нюрнберзьким насінням датується 1497 роком. А потім насіння з цього лісу вже природнім чином розповсюдилося сусідніми територіями.
Процес лісовідновлення виявився взаємним: внучаті племінники Штромера привезли з Альп до Франконії насіння модрини і успішно інтродукували це чудесне дерево в тутешніх лісах.
А ілюструю я цей допис – малюнком уже згаданого мною вище картографа Ергарда Етцляуба, що зображає Нюрнберзький Райхсвальд станом на 1516 рік.

ПЕРШИЙ КИШЕНЬКОВИЙ ГОДИННИК І РАДІОСИНХРОНІЗАЦІЯ ГОДИННИКІВ

«На початку XVI віку в городі Нюренберзі проживав один мідник — Петро Гельє. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника…

…Опріч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механіці. Раз якось навідався до нього один італіянець, з котрим Гельє, вандруючи, запізнався в Флоренції. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілим дням читав книжки, рисував і вирізував всілякі шруби та коліщатка», – так починається оповідання Коцюбинського «Нюрнберзьке яйце», у якому він художньо описує історію винаходу кишенькового годинника, дещо переінакшивши ім’я і змінивши вік нюрнберзького механіка Петера Генляйна (1472-1542), котрий, як вважається, у 1505р. вперше створив годинник, який безпроблемно можна було носити чи на грудях, чи в гаманці без впливу на його точність, наскільки філігранно були виготовлені його мініатюрні деталі.

У 1512 році гуманіст Йоганнес Кохлеус згадав Петера Генляйна у своєму «Короткому описі Німеччини» («Brevis Germaniae descriptio») як виробника маленьких портативних годинників на шестерінках; які працюють протягом 40 годин, «навіть якщо їх носити в кишені в складках халата».

Назва “Нюрнберзьке яйце” в стосунку до годинників Петера Генляйна не є правильною:  цей майстер не виготовляв годинники у формі яйця – такий кшталт з’явився вже після його смерті.
Його ж годинники мали спершу форму маленького помандера – «мускусного яблучка» (розцяцьованої кульки для ароматних речовин, зокрема мускусу). Вартість такого годинничка була еквівалентна в ті часи вартості десь половині невеликого будинку в середмісті.

^{Годинник 1505 року, який вважають першим кишеньковим годинником у світі і приписують Петеру Генляйнові. Діючий.
Ринкова вартість 50-80 млн. доларів США. Світлина з Вікіпедії.}

Потім годинники Генляйна набули форми невеличкого циліндра, висота яких з часом зменшувалася. Нинішня загальновідома назва «яйце» виникла, скоріш за все, через схожість  слів «Eierlein» («яєчко»)  і   «Aeurlein» («Ueurlein», «Ührlein»), що є зменшувальним від слова Uhr (година).

^{Годинник 1510 року, що зберігається у Германському національному музеї в Нюрнберзі. Світлина з Вікіпедії.}

 Зручний маленький годинник відразу завоював популярність і дав старт як  їхній масовій продукції, так і вдосконаленню.

Зараз німецькі дослідники (а вони просто зациклені на чесності та достовірності) докопалися, що Генляйн, можливо, не був першотворцем кишенькового годинника, а годинник 1510 року, який з 1897 року є гордістю колекції Германського національного музею, можливо, не є його витвором, однак у людській пам’яті ім’я Петера Генляйна закарбувалося назавжди. Та й
Асоціація годинникарів Німеччини прийняла за початок відліку виробництва кишенькових годинників 1505 рік, і в 1905 році відсвяткувала 400-річчя винаходу кишенькового годинника саме в Нюрнберзі великою виставкою годинників і встановленням фонтана-пам’ятника Петерові Генляйну.

Однак цим годинником історія нюрнберзького годинникарства не обмежилася.
Ще одним славним майстром годинникової справи став Карл Ґебгардт (1928-2014), котрий, перейнявши майстерню батька, сконцентрувався на проблемі визначення «нульової точки часу». Сонячні годинники, за якими в давнину вимірювали абсолютний час, уже не відповідали потребам нового глобалізованого світу. І з 1958 року Карл Ґебгардт фанатично взявся за розробку принципово нового підходу.
Він став винахідником транзисторного механізму керування радіосинхронізацією для синхронізації часу головних годинників через радіо з точністю до секунди. Не буду описувати тут його суть, адже особисто на цьому не розуміюся, але про це можна прочитати у вікіпедійній статті “Geschichtliche Entwicklung der Zeitübertragung per Funk”. Згодом разом з Карлом Ділем він розробив принцип радіокерованого сонячного годинника.
Нюрнберг не забуває Карла Ґебгардта і популяризує колекцію годинників, зібрану ним і його предками, яка, маю сказати, складає неабияке враження. Мешканці та гості Нюрнберга можуть побачити цю колекцію в приміщенні Bildungszentrum на Gewerbemuseumsplatz, 2 безкоштовно!
І в кінці мого першого есею зі серії “Нюрнберзька лійка. Чим Нюрнберг збагатив світ” я пропоную помилуватися кількома пречудесними експонатами зі збірки цього фаната своєї справи.