Невідома Португалія. Частина 1. Португальські вівтарні «тортики».

       Португалія вже давно і впевнено зайняла перші позиції у переліку найпопулярніших туристичних країн:  2013 року видання Lonely Planet внесло Португалію до першої десятки рекомендованих для відвідування  країн Європи, а журнал Condé Nast Traveller поставило цю країну на перше місце у світі. Наступного 2014 року газета USA Today вибрала Португалію найкращою країною Європи для проведення свят.

Дійсно, Португалія – прекрасна і багата на пам’ятки історії та культури. Однак, хоча серед 17 португальських об’єктів, внесених на сьогодні до списку ЮНЕСКО, лише 3 є природно-ландшафтними (ліси Мадейри та два виноградарські регіони  – Алту-Дору і Піку), проте саме природні фактори – океан, сонячні пляжі, радісна атмосфера прибережних міст разом з місцевим вином та кухнею – є визначальними факторами для наведених вище рішень туристичних експертів. І більшість туристів, якщо не враховувати прочан, що здійснюють паломництва до визначних християнських санктуаріїв, їдуть до Португалії саме за настроєво-кулінарними враженнями і зі здивуванням виявляють, що в Португалії є дивовижні твори архітектури та містобудування.

І справді, що ми знаємо про португальське мистецтво? Кого з португальських архітекторів ми можемо відразу назвати, як, наприклад,  Берніні, якщо йдеться про Італію,  Гауді в Іспанії, Корбюзьє у Франції? Не так  просто спадає на думку  навіть якийсь португальський архітектурний шедевр, у той час, як собор святого Петра в Римі, Альгамбра в Гранаді чи паризький Нотр-Дам згадуються легко та невимушено.

Пересічна людина знає  португальців передусім як перших європейських мореплавців, що на початку XV ст. рушили  на своїх вітрильниках незвіданими шляхами вздовж узбереж Африки і розпочали еру Великих географічних відкриттів. Інспіратор цих сміливих експедицій – король Генрих (1394 — 1460) – отримав за свою нестримну діяльність гордий додаток Мореплавець.

Згодьтеся, увійти в історію Мореплавцем, а не якимось там Коротким, Сварливим, Кривоногим, Безземельним чи навіть Грозним, це таки круто та шляхетно. Власне за правління Генриха Мореплавця стали масово будуватися знамениті каравели зі скошеними вітрилами, які згодом були названі «каравели відкриттів», так як вони були тими кораблями, котрі першими досягли далеких небачених берегів.

  Бартоломеу Діуш, що першим з європейців кинув якір на «мисі штормів», який ми тепер називаємо Мисом Доброї надії, Васко да Гамма, який обігнув Африку і дійшов аж до Індії,  Фернандо Магеллан, котрий здійснив першу навколосвітню подорож, – всі вони були португальцями. Саме португальські мореплавці першими ступили на землі Бразилії, Мадагаскару, Цейлону. Саме португальські купці першими досягли берегів Японії та налагодили зв’язки з цією загадковою закритою країною.
Згодом конкурентами португальців у освоюванні  морських просторів стали іспанці, з якими врешті довелося ділити сфери впливу, а точніше – казкові багатства відкритих земель. Золото іспанських королів, стало мемом, так щедро витрачали  його Ізабела Кастильска та Фернандо Арагонський на спорудження величних храмів, які знаменували тріумф іспанської Реконкісти і які так приваблюють нині туристів. А що ж робили зі своїм золотом португальці?
Тут власне дехто і пригадує самобутній португальський стиль «мануеліно», який виник у часи короля Мануеля Щасливого (1469 -1521), коли Португалія насолоджувалася ситістю та добробутом, а також  «талья дорада» – золоті барокові вівтарі, що виникли у Португалії саме завдяки експорту з колоній золота та бразильського дерева.

Однак, не дивлячись на ці суто португальські мистецькі явища,  португальське мистецтво не визнається самобутнім,  а вважається лише відгомоном стилів, викристалізуваних в Італії, Франції та Іспанії. З цим можна згодитися, бо мануеліно, який вважається португальським Ренесансом, є все ж варіантом пізньої готики, прикрашеної специфічним декором, у якому сплелися елементи ренесансу,  мавританські візерунки та морська тематика, але лише частково. Споруди, зведені у цьому стилі, прекрасні та оригінальні, гідні не меншої слави, ніж шедеври французької та англійської готики або ж химерне іспанське платереско.

Мені видається, що у відсутності гучної слави португальського мистецтва (та й португальської історії також)  винні самі португальці з їхньою скромністю. От візьмемо, наприклад, Реконкісту – зазвичай цей термін асоціюється у нас з Іспанією. Проте в Португалії Реконкіста – звільнення від маврів –  завершилася набагато раніше, ніж в Іспанії  – у 1249 році зі завоюванням Фару. Це була не менш героїчна боротьба за звільнення своєї батьківщини, ніж в Іспанії.   Однак португальці не робили зі своєї перемоги галасу на цілий світ: звільнивши свої законні  території,  вони стали насолоджуватися миром, розбудовувати політичний устрій, розвивати науку та будувати економіку, наслідком чого і стало створення потужного флоту.  
Іспанська ж Реконкіста, яка тривала аж до 1492 року, набула масштабу  боротьби за християнську віру. Ізабелла та Фердинанд здійснювали всі свої вчинки в першу чергу во славу Христа. Принаймні так оголошували. Тому будівництво святинь на звільнених від мусульман землях набувало не тільки велетенського розмаху, але й всеєвропейського розголосу. Не дивно, що саме ці іспанські королі були наречені «Католицькими королями».
Французька готика була ідеологічним дітищем абата Сюжера, який вимріяв збудувати у Сен-Дені щось схоже на небесний Єрусалим  – казкове місто зі скла,  12-ма брамами та золотими шляхами. Користуючись підтримкою короля і навіть будучи один час регентом, він міг не тільки будувати те, що йому намарилося у найсміливіших мріях, але й поширювати теоретичні підґрунтя готичного стилю серед найосвіченіших людей своєї епохи. Згідно з вченням Сюжера, церковні споруди мали зростати вгору і наповнюватися сонячними променями, що нестримно лилися у храм через високі вітражні вікна, щоб у свою чергу сповнити  людину божественним світлом, а відтак – укріпити її у вірі та привести ближче до Бога.
Італійські гуманісти теж були дуже активними у плані розповсюдження своїх ідей і зуміли «заразити» ними аристократію, без фінансової та ідеологічної підтримки котрої навряд чи відбулося б Відродження у тому виді, як це сталося. Бароко ж стало одним з методів ствердження католицької церкви, після ударів, завданих  Протестанством.
І от за цією гучною, сповненої ідеології, діяльністю сусідів, португальське мистецтво стало вважатися чимось другорядним, вторинним і навіть простацьким. Португальці знову ж таки не сперечаються з цим та нікому нічого не доводять. Можливо, вони дотримуються правила Овідія «гарно прожив той, хто прожив непомітно». Не знаю. Але все ж, як я помітила, що португальці дуже тішаться, коли бачать зацікавлення іноземців тим чи іншим мистецьким об’єктом. Так,  у одній з церков  Браги наш щирий захват помітив  старшого віку португалець і підійшов до нас поговорити. Він належав до того покоління, яке ще не володіло англійською, проте трохи знав французьку, тому йому вдалося донести до мене думку, яка й спонукала мене до цих досліджень. «Я бачу, що ви уважно роздивляєтеся візерунок на вівтарі. Так, це бароко, але це – рослинне бароко, такого багато скрізь. Проте ми, португальці, маємо й свої власні візерунки, яких не має ніхто. Це – морська флора та фауна. Наші предки зображали те, що любили, а вони любили океан. Ви чули про «мануеліно»? Прекрасно! Але морську тематику ви можете побачити і в нашому португальському бароко. А ще у нас дуже багато символіки тамплієрів! Не знали?» Я цього не знала, і взагалі мене цікавило зовсім інше.

Справа у тому, що з першого дня прибуття до Португалії мені не давало спокою  одне питання  – пірамідальні ступінчасті споруди у головних вівтарях практично в усіх церквах, які ми відвідували. Таких я не бачила ніде та ніколи.

Оскільки всі споруди були багатоярусними, я нарекла їх  «тортиками». Іноді ці конструкції були дуже простими, іноді химерних форм та розцяцьковані орнаментами, проте завжди ступінчастими і на горі кожної, як вишенька на торті (вибачайте за легковажне порівняння, але воно пасує просто ідеально), стояла або дарохранительниця, або монстранція, або фігура якогось святого.

Пан добряче забув французьку, яку, вочевидь, вчив ще в гімназії, тому він не зміг підібрати потрібних слів, щоб дати відповідь на моє питання. Він награно-докірливо похитав головню на моє визначення «торт» і заперечив версію, що це просто місцева мода. Потім він подумав і сказав: «У нас багато чого, що видається на перший погляд простим, але насправді за цим завжди стоїть глибокий зміст».

Вже вдома у Нюрнберзі я стара перевертати Інтернет у пошуках значення цих ступінчатих вівтарних постаментів. Пошук здійснювався кількома мовами, проте безрезультатно. Врешті, я натрапила на московитський форум, де кілька допитливих дамочок займалося пошуком цієї ж інформації. І тут я маю сказати, що в плані докопування відповідей на свої питання з подальшим безкорисливим винесенням результатів своїх пошуків на широкий загал, росіяни тримають пальму першості. От прикро це визнавати (як-не-як, ми вороги),  але маю віддати москалям належне – сало під ковдрою не їдять. Усе, що мають відразу вивалюють на форумах: «Беріть, люди добрі, користуйтеся на здоров’я». Саме ці безкоштовні поради допомагали мені здійснювати мої «міні-експедиції»  у ті місцини, про які мовчать путівники. І от одна з цих невгомонних дамочок таки розкопала португальську книжку, цілком присвячену загадковим португальським постаментам. Второпала вона в ній не все і не докладно, у чому  сама й призналася, але тут без претензій – португальська мова специфічна, і навіть знання інших романських мов допомагає слабо. Проте з характерною московитським форумчанам щедрістю, дамочка долучила лінк на оригінал книжки, яким я і скористалася. У свою чергу передаю естафету – ділюся посиланням на цю рідкісну португальську книжку: https://repositorio-aberto.up.pt/bitstream/10216/20739/2/faustomartinstrono000086630.pdf

Книжка «Євхаристичний трон португальського барокового вівтаря: походження, функція, форма та символіка», навіть у кострубатому та комічному перекладі ґуґл-перекладача, виявилася дуже цікавою та захопливою.  ЇЇ автор, Фаусто Санчес Мартінс, як я зрозуміла, працівник університету в Порто,  почав з того, що він особисто не знайшов жодних письмових церковних приписів чи канонічних обґрунтувань цих ступінчастих конструкцій у головних вівтарях португальських церков, натомість скористався методом дедукції  та провів паралелі між деякими релігійними подіями, церковно-філософськими працями та хронологією розвитку цього типу вівтаря.  У своїй статті я буду опиратися на його текст та додавати те, що уточнювала для себе особисто в інших джерелах.

Отже, автор  почав з традиції релігійних процесій. Знову ж таки, ці процесії, коли на ошатних ношах під балдахінами, несуть великі яскраві ляльки святих (це дійсно скорше ляльки, а не статуї чи фігури, бо вони одягнені у справжні суконки, а іноді мають цілий гардероб на різні свята), ми пов’язуємо з Іспанією, зокрема з Semana Santa – передвеликоднім тижнем. В Іспанії підготовка до цієї події є  окремим культом та досить обтяжливою статтею видатків. Після процесій ці ляльки ставлять назад у вівтарні ніші церков, а громада починає думати над новими «фішками» для наступної ходи. Я особисто спостерігала таке засідання в одній севільській церкві – туди якраз прибули нові гігантські ноші, на які можна було встановити не тільки одну фігуру, але й ціле пасо – багатофігурну композицію на релігійну тему.

Насправді ж, ця традиція не є суто іспанською, а розвинулася ще у давні часи, коли християнство поширилося Римською імперією та отримало статус державної релігії. Нині такі процесії з яскравими ляльками на ношах можна побачити не тільки в Іспанії, але й в Італії, Португалії та інших країнах. Португальскі ляльки видалися мені навіть більш вишуканими та переконливими, ніж іспанські.

• 

• 

• 

• 

У Польщі та у нас на західній Україні лялечок немає, проте під час процесій можна побачити невеликі дерев’яні  фігури святих та звичну дароносицю. От зараз саме про неї і поговоримо.  Після Тридентського (собору 1545 – 1563рр), на якому католицька церква мала знайти відповіді на виклики Реформації, зокрема на заперечення протестантами використання та поклоніння Євхаристії (Божому тілу), католики стали надавати особливого значення саме Євхаристійним процесіям. Собор не тільки підтвердив вірність Євхаристійному  таїнству, але й проголосив,  що це Таїнство не закінчується причастям окремого віруючого  та офіційно затвердив правило, що освячені гостії можна зберігати у храмових дарохранительницях (табернаклях) після літургії, а також нести у спеціальних дароносицях (монстранціях , слово виводиться від латинського «монстраре» – показувати, виставляти напоказ.) під час процесій.  Ці церемонії мали стати символом публічного торжества Святого Причастя. Власне цим часом датуються перші документи, у яких йдеться про замовлення спеціальних «тронів» для демонстрації та перенесення Святих Дарів та обумовлюється висота «трону», для того, щоб монстранція височіла над натовпом. На цих же «тронах» їх могли залишати після процесій у церквах.

У цей же час остаточно встановлюється ритуал «40-годинної молитви». Традиція молитися 40 годин – рівно стільки, скільки Христос провів у гробниці між смертю та Воскресінням ( і взагалі число 40 має в християнстві багатющу символіку) – існувала давно.  Але 1556 року в італійській Мачераті єзуїти провели таку 40-годинну молитву в останні три дні М’ясопусного тижня. Єзуїти чудово розуміли, що для того, щоб відтягти публіку від карнавальних балаганів, потрібно зробити щось дуже гарне та незвичайне. І вони таки придумали ефектне видовище, що стало прообразом  конструкції, яку зараз називають «Спорудою (машиною) сорока годин» і яку мені пощастило сфотографувати у Португалії, ще не знаючи, що це таке.

Отже, «Споруда  сорока годин» – це висока ступінчаста конструкція, на кожному рівні якої мали виставлятися свічки ( їхнє число могло сягати кількох сотень), а на останній платформі встановлювалася монстранція зі Святим Сакраментом.  Це був по суті стаціонарний варіант нош для пересення Святих Дарів, збільшений у кілька разів.

Традиція 40-годинної молитви разом з новим «атракціоном» стала поширюватися католицьким світом. Прийшла вона і до Португалії. І якщо в одних країнах  «споруди 40-годин» ставали все більш вищими та помпезнішими, а  в окремих церквах їх взагалі перестали розбирати після урочистостей 40-годин, а залишали на постійно, то в Португалії  в кінці XVII ст. вони трансформувалися у високі громіздкі постаменти, розташовані у головних вівтарях. Автор книги пропонує називати такий постамент  «Євхаристичний трон португальського барочного вівтаря». 

Проте згодом на ці  «трони» почали встановлювати не тільки дарохранительницю зі Святими Дарами, але раки з мощами, й фігури Богородиці, святих і навіть Розп’яття.  

У португальських церковних документах та історичній літературі починають зустрічатися означення цього постаменту у термінах «престол», «майданчик», «трибуна». Ці вівтарі відрізнялися від «споруд 40-годин» тим, що з них свідомо були прибрані свічки – ніщо не мало відволікати увагу від головної фігури. Для кращого сприйняття центральна фігура мала залишатися «у фокусі» уваги, тому вівтарі «зростали» пропорційно до висоти церкви.

Ці вівтарні трибуни були чисто португальським явищем (хіба би хтось запозичив, проте цих фактів я не знайшла), але не йшли в розріз з папськими документами, що регулювали всю церемоніальну урочисту експозицію Святого Сакраменту. Однак самі португальці не залишили жодних згадок про символічність цих споруд, хоча у інших країнах який-небудь релігійний діяч розвів би цілу філософію, бо  в ті часи жоден предмет культу чи релігійне зображення не виникало на рівному місці – у все вкладався глибокий зміст, усе було просякнуто багатозначною складною символікою.
І автор книги дуже слушно та зі знанням справи береться за те, чого свого часу не зробили португальські церковні філософи.

Отже, практично в усіх релігіях гора – це або обитель божества, або місце його явлення, або просто прояв божественної сили. Я гадаю, що немає сенсу наводити приклади, бо кожен відразу може налічити добрий десяток священних гір. Тому  звернемося до Біблії,  також вибірково, бо там згадується більше двох десятків гір. Почнемо з гори Синай  – саме на ній  Мойсей отримав Божі заповіді. На горі Арарат зупинився Ноїв ковчег. На горі Кармель пророк Ілія  закликав народ Ізраїля зробити остаточний вибір між справжнім Богом і Ваалом та довів існуванням правдивого Бога жертвою цілоспалення.  Гора Елеон – Оливкова гора – пов’язана з найтрепетнішими сторінками життя Іісуса Христа – він часто приходив сюди зі своїми учнями, тут оповідав їм свої притчі та описав кінець світу та Друге пришестя,  у Гетсиманському саду, що на схилі цієї гори,  молився про віддалення від себе Чаші страждань, з вершини цієї гори Він вознісся на 40-ий день по Воскресінні. Гора Фавор стала місцем чуда Преображіння Господнього. Голгофа… На ній був створений та похований Адам, тут  закінчився земний шлях Іісуса Христа.

Бачите, як багато сенсів можна вкласти в образ гори. Цілком ймовірно, що, замовляючи «трибуну» для своєї церкви кожен священник бачив у ній ту священну для християн гору, яка відповідала його особистим улюбленим фрагментам Святого Письма та мала глибоке значення, як, наприклад, Голгофа несла у собі символ  сповідування Євхаристії як співстраждання Христу і прилучення до хресної Жертви Спасителя.

Проте для кожного християнського священника вівтарна частина в першу чергу символізувала одне – Сіонську світлицю, що була розташована на горі Сіон і в якій відбулася Тайна вечеря та здійснилося перше Таїнство Євхаристії, яке дало початок ритуалові, що донині здійснюється на кожній літургії: «Я — хліб живий, що з неба зійшов. Коли хто їсть цей хліб, житиме повік, а хліб, що я дам, це — тіло моє, що я дам за життя світу», «хто їсть тіло моє і п’є кров мою, в мені перебуває, і я в ньому»…

Ще один повчальний смисл нестиме цей пірамідальний трон, якщо бачити в ньому драбину Якова, яка  з’єднує Землю і Небо і по якій підіймаються та спускаються ангели. Згодом вона  стане марійним символом: «Марія стає на сходах, що ведуть на небо, бо через неї Бог спускається на землю, і люди можуть підніматися на небо». Ось, прошу, і поясненння фігури Богородиці на постаменті замість Святого Сакраменту.

А ще  у драбині Якова вбачають  шлях, що веде людину до неба,  а він обов’язково проходить через аскетизм.  Зацитую автора книги: «Духовне сходження душі до Бога через драбину чеснот було домінуючою темою подвижницьких творів усіх орденів і конгрегацій сучасності. Набір кроків престолу символізував таким чином чесноти, які потрібно практикувати. Все це подвижництво мало на меті встановити зв’язок між двома світами: земним і небесним, людьми і Божим, гріхом і благодаттю, духовним голодом і хлібом життя».

Цю тему розширюють релігійні філософи, які сходинками чеснот вважають Справедливість, Стійкість, Розсудливість, Помірність, Великодушність, Велич, Щедрість, Добросердечність та Милосердя.  «І послідовними кроками моральних цих чеснот (…) можна досягнути останнього і найвищого блага, яким є Бог, наш Творець, голова всіх чеснот», – цитує автор дослідження італійського писменника Чезаре Ріпу.

Власне оце посилання на Чезаре Ріпу, автора «Іконології», яка досі дає ключі до розшифровки популярних у старовину алегоричних та символічних зображень, вселило в мене довіру до компетентності Фаусто Мартінса. Книга Ріпи давно  мені знайома і є у моїй бібліотеці, тому я змогла перевірити перелік чеснот особисто. Це розвіяло мої сумніви у коректності цитування у моєму дописі незнайомої та досить ексцентричної інформації, яку в інших пунктах я не мала можливості перевірити.
Отже,  подаю дві цікавинки:

Ступінчаста форма португальського євхаристійного трону не може не породити асоціацій зі знаменитим троном царя Соломона: «Він також зробив великий трон із слонової кістки, обкладений найкращим золотом. Престол мав шість ярусів… У жодному іншому царстві жодної подібної роботи не було ».

Кожен рівень цього престолу зі слонової кістки, за тлумаченням іспанського проповідника Хорсе де Барсія і Цамбрана, мав своє значення (цього всього у Біблії немає і я не знаю, чим керувався проповідник у класифікації слонової кістки, але подаю цю символіку, бо вона направду дуже оригінальна та ніде не зустрічається):
Перший ярус  з темної слонової кістки – символ простої віри.
Другий ярус зі слонової кістки після смерті слона – символ смирення до причастя.
Третій ярус зі  слонова кістки без плоті – символ чистоти прийняття Ісуса Христа.
Четвертий ярус з  різьбленої слонової кістки – символ загибелі заради спільноти.
П’ятий крок з червоної  слонової кістки – символ чистої любові Ісуса Христа.
Шостий крок з  суцільної слонової кістки – символ сталості у любові та стражданні.

А от алхімики могли вбачати у цьому постаменті свої потаємні смисли, а саме –  сім сходинок сходження до Святилища Сполук, описаних у Кабалі: Випалювання, Сублімацію, Розчинення, Гниття, Дистиляцію, Коагуляцію та Настоювання. Лише після подолання цих семи сходинок алхімік міг наблизитися до своєї  заповітної мети – «lapis philosophorum» – філософського каменю.

………………………………………………………………………………………………………………………..
“У нас багато чого видається на перший погляд простим, але насправді за цим завжди стоїть глибокий зміст», – як я тепер розумію цю фразу старого португальця!
Аж тепер мені пригадався вислів Леонардо да Вінчі: «Простота – це найвища форма складності». На жаль, у своїй статті я цього правила не дотрималася, проте, сподіваюся, що у тих, хто вирушить тепер до прекрасної Португалії буде на одне питання менше і вони вже не вважатимуть португальське мистецтво простацьким.