Мадагаскарський фотогербарій. Частина друга.

Отже, продовжую тему флори Мадагаскару. Розпочну з кількох слів про дерево няулі (дерево, що дає «туалетний папір»), яке я описала останнім у своєму попередньому дописі. Вже не перший раз я не можу знайти потрібну інформацію через офіційне написання слова, яке не зовсім відповідає звучанню. Як це буває часто, допоміг випадок – пішла за лікувальними олійками, щоб якось зарадити своєму залишковому кашлю, і серед хмари слоїчків з різними екзотичними витяжками раптом узріла й Niaouli. Після цього в Інтернеті відразу знайшлося  достатньо інформації, навіть  в українській Вікіпедії, де це дерево фігурує під назвою найолі.  Майже у всіх джерелах рослина подається як ендемік Австралії та Нової Каледонії (звідки пішла й назва няулі), але французи пишуть ще й про зовсім окремий мадагаскарський вид. Сподіваюся, що саме його я і бачила. Не буду переписувати вікіпедійної інформації, зауважу лише те, що про використання кори няулі в якості туалетного паперу не згадує ніхто, проте є відомості, що якісь австралійські племена пеленали в ніжну кору няулі новонароджених малюків аж доти, доки їхня шкіра не ставала менш вразливою.  Єдиний недолік дерева – його легке вогнезаймання. Тому воно, як і евкаліпт, сприяє розповсюдженню пожеж. Але не будемо про сумне.
Повертаємося до знайомства з дивовижними рослинами, які я на власні очі бачила на Мадагаскарі. Виявилося, що більшість з них не є мадагаскарськими ендеміками, а в різні часи були інтродуковані на острові англійцями або французами, іноді без врахування потенційної небезпеки. Як, наприклад,

ВОДЯНИЙ ГІАЦИНТ
(Eichhórnia crássipes)

Оця рослинка, що неймовірно мене зачарувала, виявилася включеною до списку інвазивних рослин, тобто таких, що можуть швидко та неконтрольовано розмножуватися і не тільки виснажувати воду та пригноблювати  ендемічні рослини, але й сприяти розмноженню різних шкідників. Звісно, ті ентузіасти, які ще в 1884 році привезли насіння та паростки водяного гіацинта з Латинської Америки до США, спершу були дуже втішені успішному розповсюдженню рослини абсолютно скрізь, де її висаджували – від приватних ставків у Північній Америці до рік чи озер в Африці. Їх не насторожило, що рослина при сприятливих умовах легко подвоювала площу всього за два тижні. Усі спохватилися лише тоді, коли збитки стали очевидними. Так, вже в 1890 році невинна з виду квіточка перекрила водяні шляхи Флориди,  у тому числі й ріку Сент-Джонс, найдовшу ріку штату, та пригнобила багато видів місцевої водяної флори. На вирішення проблеми були кинуті фахівці з Інженерного корпусу армії США. Яких тільки ідей вони не навигадували! Але жодна не мала успіху. Навіть миш’як, яким планували потруїти рослину, виявився не тільки безсилим, але й навіть сприятливим – водяний гіацинт активно вбирав його без жодної шкоди для себе. Так само він вбирав тяжкі метали та фосфати. Цю, чи не єдину корисну, властивість водяного гіацинта зараз широко використовують у багатьох теплих країнах з метою очищення води.

Коли ж американські військові інженери виявилися безсилими перед цим ботанічним агресором, свою допомогу запропонувала Нова харчова спілка (New Foods Society). Чому саме вона? Річ у тім, що в 1910 році в Сполучених Штатах досягла апогею м’ясна криза і влада шукала нових ресурсів для насичення ринку м’ясопродуктами. На цьому тлі оригінальна ідея Нової харчової спілки виглядала конгеніальною, адже вирішувала відразу дві проблеми. Мотивуючи тим, що європейські поселенці в Африці абсолютно спокійно без шкоди для організму споживають м’ясо бегемота, а бегемот у свою чергу із задоволенням пожирає величезні кількості водяного гіацинта, що вже проник і до Африки, вони розробили та внесли на розгляд конгресу законопроект № 23621, що ввійшов до історії як «American Hippo bill» –  «Гіпопотамний законопроект». Він був досить обґрунтованим і забракло лише одного голосу, щоб у меню американців увійшло м’ясо бегемота. А гіацинт і далі залишається як і «головним болем», так і кормовою культурою багатьох країн, у тому числі й Мадагаскару. Нижче фотографія, що демонструє доставку гички водного гіацинта до Антананаріво. Світлину я зробила цілком випадково – у останні години перебування в країні по дорозі на летовище, навіть не підозрюючи, що вона стане мені в нагоді.

Ставлення до водного гіацинта було в цілому скрізь негативним, про що свідчать наступні назви: “блакитний диявол” у Бенгалії, “бенгальський терор” в Індії. Бангладешці ж у твердому переконанні, що це – біологічна атака німців під час Першої світової війни, нарекли рослину “німецьким бур’яном”… У Японії люблять казати, що британці спеціально висіяли водяний гіацинт, щоб створити фальшиві острови біля Шрі-Ланки і ввести в оману японських пілотів, які здійснювали б на них згубні посадки.
У самій Японії до водяного гіацинта сталення непогане, бо вважається, що коріння рослини є сприятливим для нереста золотих рибок, хоча в природі він також створює немало проблем. Взагалі, японці вважають, що саме вони першими виявили гіацинт у Венесуелі та представили його у своєму павільйоні на Всесвітній виставці 1884 року в Новому Орлеані. Правда це чи ні, я не знаю, але фактом залишається те, що перше зображення цієї рослини дослідники зафіксували саме на японській гравюрі 1885 року, де художник Утагава Кунісада зобразив її разом з жовтою водяної лілією у порцеляновій чаші-акваріумі.

А в Амстердамському музеї Ван Гога зберігається гравюра Утагави Хірошіге ІІІ, датована 1871-1873 роком, де водяний гіацинт впізнається однозначно.

Я ж можу похвалитися наступною світлиною, яка є однією з улюблених з мого мадагаскарського фотоальбому! От що значить невігластво: замість того, щоб виконати неписану заповідь “побачиш водяний гіацинт – знищ його” та врятувати водойму, я влаштувала навколо цього “ркупанта” ритуальні танці з фотокамерою.

………………………………………………………………………………………………………………………….

БАУГІНІЯ
Bauhinia

На одній заправці я зауважила дерево, що було рясно всіяне квітками і здалека дуже нагадувало магнолію. Втім, підійшовши ближче, я вирішила, що квітка радше нагадує орхідею і, як виявилося пізніше, мала рацію – рослина виявилася орхідейним деревом, хоча належить до родини Бобових.
Дуже жіночну на слух назву – баугінія – рослина отримала на честь відомих швейцарських ботаніків французького походження Йогана та Каспара Баугінів, що жили на зламі 16-17 століть.

• 

• 

Рослину на честь двох братів назвали не просто так. Листок баугінії є незвичайним – він складається з двох однакових частинок. Коли я робила фотографії, я нічого про це не знала, і взагалі була зачарована тільки квітами, тому зовсім не звернула уваги на листя (ніякий з мене ботанік!) і не зазнимкувала його окремо. Проте на одній світлині все ж видно специфічну форму цього листочка.

Не можу не зробити історичного відступу про родинну історію Баугінів, бо в ній замішані навіть французькі королі. Батько знаменитих ботаніків Жан Баугін свого часу займав посаду лейбмедика при дворі наваррської королеви Жанни ІІІ і під її впливом прийняв кальвінізм. Згодом він як гугенот був засуджений до смерті через спалення, але Жанна ІІІ звернулася до свого дядька короля Франції Франциска І і лікаря помилували. Король у цілому був прихильний до гугенотів, вбачаючи в них прогресивну верству суспільства, проте зовсім відверто захищати їх не міг, і Жан Баугін був змушений покинути батьківщину. Після поневірянь різними країнами він врешті осів у Базелі, де згодом став професором знаменитого Базельского Університету і протягом року займав посаду Декана медичного факультету. Сини ж Баугіна довели, що природа не завжди відпочиває на нащадках і досягли направду всеєвропейської слави. Каспар Баугін, наприклад, описав 5640 рослин! Як бачимо, король Франциск І не помилявся у своїй оцінці гугенотів.

Що ж стосується баугінії, то її, на відміну від водяного гіацинта, полюбили скрізь. І не дивно – вона надзвичайно ніжна та вишукана.

Особливо шанують її у Гонконзі, де помістили на державний герб та прапор. А
Гонконзькі Авіалінії використовують слово “баугінія” в якості радіопозивного.

• 

• 

Не знаю, у якій зі своїх мандрівок баугінію побачив Жуль Верн, проте вона, безсумнівно, його вразила – він аж двічі пригадує її у своєму романі “П’ятнадцятирічний капітан”:
1. “Над водою схилялися копалові дерева, акації з цупким листям, «залізні дерева» – баугінії, в яких стовбури з того боку, звідки віють найхолодніші вітри, обросли лишайником…”
2. “Тут росла баугінія, або «залізне дерево» …”

В обидвох випадках письменник подає другу назву рослини – “залізне дерево”, хоча в наукових статтях я цього жодного разу не зустріла. Та й в перуанських джунглях під назвою “залізне дерево” нам показували щось цілком інакше. Згодом я дізналася, що “залізним” можуть називати різні породи дерев, чия деревина є тяжкою і тоне у воді.
Може, деревина баугінії й “залізна”, проте квіти більше схожі на метеликів, як формою, так і поведінкою – на ніч вони точно по центральній осі, наче крильця, складаються вдвоє.
Як тут не згадати парадоксальні рядки Мандельштама: “Сестри тяжкість і ніжність, однакові ваші прикмети”…

………………………………………………………………………………………………………………………….
ЕРИТРИНА

Дивна ця наука біологія – у неї є якась своєрідна логіка, яку мені, математику за освітою, іноді важко осягнути. Здавалось, якщо є підродина Метеликові, то до неї треба віднести саме баугінії. Але ж ні! Баугінії належать до зовсім іншого підвиду, натомість до Метеликових ботаніки відрядили еритрину, що радше схожа на їжака…
Коли я зауважила цю яскраву квітку посеред джунглів, у які ми забрели в пошуках диких лемурів індрі, я подумала :”Ось вона, квітка папороті!” Однак рвати я її не стала: не знаючи потрібних ритуалів, диво-квітку так просто у нечистої сили не забрати. А що за нечисть водиться у тих джунглях ліпше не знати. Отже, я вдовольнилася кількома світлинами, за якими потім почала з’ясовувати, що ж то за квітка. Одна знайома відразу безапеляційно сказала, що це – еритрина або коралове дерево, і показала кілька вражаючих світлин з Кіпру, де подібними квітами було всипане величезне дерево.
Моя ж рослинка була тендітною стеблинкою, що намагалася вчепитися за якусь опору, хоча немала для цього жодних в’юнчиків чи присосок.

Проте виявилося, що існує величезна кількість різновидів еритрин, не тільки дерев, але й кущів та напівкущів, і в деяких з них молоді гілки можуть рости відразу з кореневища. Версію додатково підкріпили окремі світлини з Інтернету, на яких квіти також розташовувалися на довгих гнучких стеблах.
Суцвіття різних еритрин мали теж дуже різну форму, часом вони нагадували видовжені китиці акації. Щось подібне я також зафіксувала неподалік від своєї першої “квітки папороті”.

Різні садоводські енциклопедії подавали рослину виключно як ендемік Південної Америки, проте ґрунтовна німецька Вікіпедія представила докладний список чи не всіх відомих різновидів еритрини з місцями їх походження. Виявилося, що існують суто африканські та індонезійські види. Хто-зна, може моя еритрина була мадагаскарським ендеміком, але це питання, скоріш за все, залишиться без відповіді.
Крім кількох видів, квіти еритрини мають червоний колір, від якого і пішла родова назва рослини: грецькою мовою ερυθρóς означає червоний. Але це не просто червона барва – у ній в більшому чи меншому ступені присутній кораловий відтінок. Звідси і назва – коралове дерево. У період цвітіння ці дерева вражають – такий собі кораловий риф на суші!
І коли я стала підшуковувати відповідну фотографію в Інтернеті, мене раптом осяяла згадка, що щось подібне я вже бачила в Перу.

Якою ж нетривкою є людська пам’ять… Побачити таке дерево і начисто про нього забути! А переглянувши заодно свій перуанський фотоальбом, я виявила, що й порцелянову квітку, що також вразила мене на Мадагаскарі і яку я описала в першій частині “Мадагаскарського фотогербарію”, я вже теж бачила в Перу. І не тільки бачила, але й власноруч складала з нею натюрморт… Ось, прошу помилуватися другим доказом мого клінічного склерозу.

P.S. Одна з перших читачок допису відразу після публікації написала мені, що квітка схожа на індійську квітку “Лісове полум’я”, по-науковому Бутею Однонасінну. Я погуглила і дійсно побачила велику схожість. Спочатку засмутилася, що ввела читачів в оману, але це тривало недовго – виявилося, що англійська Вікіпедія подає назву Еритрина Моносперма, як синонім до Бутеї. Так що все вірно!
………………………………………………………………………………………………………………………….

БРУНФЕЛЬЗІЯ, вона ж ФРАНЦИСЦЕЯ
Brunfelsia uniflora

Тепер мені важко стверджувати, що й кущ, що цвіте одночасно квітами двох кольорів, я вперше побачила на Мадагаскарі. Тим більше, що брунфельзія також походить з Південної Америки, з джунглів Амазонії.
У цей допис брунфельзія попала згідно з моєю власною класифікацією: її, як і баугінію, було названо на честь вченого, що працював у Базельському університеті. Біографія його сповнена крутих поворотів. Спотатку Отто Брунфельс (1488—1534) , як належиться порядному німцеві, студіював богослів’я та філософію в університеті Майнца. Потім йому щось зайшло і він став монахом тутешнього картезіанського монастиря. Можливо, його привабила знаменита бібліотека цього закладу. Там він раптом захопився ботанікою. Умови картезіанських монастирів цьому сприяли якнайкраще – кожен монах жив в окремому “котеджі” з садочком.
Ось, демонструю світлину з одного з найуславленіших картезіанських монастирів Чертози ді Павія. На другому плані ви можете побачити ці індивідуальні “котеджі” монахів-аскетів.

Картезіанці завжди були знатними бібліофілами і ботаніками – ну а що ще робити, коли всі молитви прочитані, а далі треба дотримуватися аскези та практикувати мовчання? Ну от вони й читали та переписували старі грубезні фоліанти і проводити марудні селекційні досліди. Щоправда, десь поміж цими заняттями вона намішали зі 130 різних рослин славетний лікер “шартрез”, секрет якого донині не відкрили нікому, але це вже інша історія.

Отже, дали тобі “і садок, і млинок, і з рослинами садок” – що ще потрібно для щастя ботаніка? Проте Отто мав бентежну душу. Він переходить у протестанство і розвиває таку бурхливу діяльність, що його в числі перших вносять до списків єретиків. Але відданість протестанству не завадила йому в усмерть заїстися з батьками нового вчення – самими Лютером та Цвінґлі. І Отто Брунфельс знову подається в науку – він удруге стає студентом, але вже природничого напрямку, і вивчає медицину в Базельському університеті. Паралельно вже немолодий студент займається вивченням арабської мови та своєю улюбленою ботанікою, причому доволі успішно – він пише і видає ілюстровану книгу про німецьку флору “Живі зображення трав”. І хоча книга є такою ж безсистемною, як і все життя автора, Брунфельса однак вважають одним з отців ботаніки.

• 

• 

Коли я прочитала біографію Отто Брунфельса у мене виникла версія, чому Шарль Плюмье назвав нову дивну рослину на його честь. Можливо, два кольори – фіолетовий і білий – символізували двоїсту та суперечливу натуру вченого: студент- монах, богослов – натураліст, католик – протестант, філософ – бунтівник…

До речі, південноамериканська рослина виявилася дуже корисною –
її застосовували для лікування різної гидоти, як то діареї, сифілісу та виведення глистів.
Але була й приємна сторона – брунфельзію використовували, як додатковий домішок, для знаменитого в басейні Амазонки галюциногенного напою Аяваска, основою якої є ліана баністеріопсіс каапі, про яку нам так натхненно розповідав наш провідник у перуанських джунглях. ФотоХВакт додається.

Цілком ймовірно, що десь поряд причаївся і кущик брунфельзії, який без своїх квітів виглядає досить скромно. Але саме за квіти її так полюбили європейці, що розвели брунфельзію не тільки біля своїх родинних гнізд у Старому Світі, але й коло садиб у нових далеких колоніях.

На цьому прощаюся та сповіщаю, що незабаром у блозі з’явиться третя і остання частина Мадагаскарського фотогербарію, яка буде цілком і повністю присвячена різноманітним стручкам.