Магія Романа Дмитрика

Львів, 17 серпня 2022 року

У своїх спогадах Станіслав Лем писав, що йому, як відомому та популярному в срср автору, неодноразово пропонували відвідати Львів, у якому він не бував з липня1945 року. Однак письменник кожного разу відхиляв цю пропозицію, адже місто стало для нього не тим, чим було раніше. У його сприйнятті воно стало колись близькою жінкою, котра тепер належить іншому, має з тим другим нове інакше життя, тому зустріч з нею була б надто болісною. І Лем свідомо уникав цього болю. Я ж приречена знов і знов переживати подібний біль. Щоразу, коли я повертаюся до рідного міста, я стикаюся зі змінами, спровокованими (використаю тут метафору Лема) його новими партнерами. Йдеться не про новітній Львів – це нормально і добре, що місто розростається і нові квартали відповідають сучасним тенденціям. Мені болить у старих частинах Львова, а особливо в дільницях приватних вілл, де більшість колись стильних й елегантних особняків або геть занепали, або ж були до невпізнання перебудовані (читай – спотворені) новими господарями. Тому без нагальної потреби я не навідуюся до цих колись улюблених кварталів, серед них і в “кінець двійки” на Чупринки- Коновальця. Мені вистачає болю від щоденних проходів вулицями мого “кінця двійки”, того, що на Личаківській, зокрема вулицею Кармелюка, де вілла “Marzenie” (“Мрія”) перетворилася на убогу пошарпану хату, а сусідня була перебудована на безликий (зате більший за площею) будинок. Не менш болить на вулиці Вишенського, де з розкішної вілли адвоката Ковшевича одна за одною відпадають унікальні кахлі, виготовлені спеціально для цього шедевра архітектури, однак господар не переймається їхнім відновленням, натомість вкладає кошти в якісь неоковирні шопи в загородженому чорними дошками саду.

Ці та інші квартали мого району стали для мене постійно роз’ятрюваною раною, а от протилежний “кінець двійки”- дільницю Чупринки-Конвальця – я перетворила для себе на далекий острів, який я можу оминати, хоча й не без ностальгії. Ностальгія теж щемливе почуття, але все ж не біль.

Тамувати цю ностальгію мені вдається, переглядаючи старі світлини або, що ще краще, картини. На останніх львівські “квартали щастя” (саме так в Європі часто називали віллові дільниці в межах міст) зазвичай воскресають навіть не в первісному, а в дещо ідеалізованому вигляді, можливо, у такому, в якому вимальовувалися в уяві замовників та задумах архітекторів.

І от вчора ввечері мені несподівано пощастило повернутися в той ідеальний “кінець двійки”. “Машиною часу” для цього стала серія ксилогравюр Романа Дмитрика, яка експонується зараз у привітній та дуже атмосферній галереї “Мадам Пальмґрен”.

Відкриття цієї міні-виставки відбулося в дуже вузькому колі. Я не знаю, як Роман, з котрим ми познайомилися лише кілька днів тому, зрозумів, чим може мене здивувати та розрадити. Мабуть, це ще один з його численних талантів. Можливо, він колись про це розповість. Я ж можу лише подякувати Романові цим своїм дописом за запрошення на відкриття і захопливий супровід у світ створених ним ксилогравюр. Спочатку Роман вів мене повз вишукані вілли і ми обмінювалися тим, що знали про них і їхніх мешканців, а потім якось непомітно з львівських кварталів ми перенеслися до Японії, де власне й була винайдена техніка, у якій Роман виконав свої дереворити. Виявилося, що від творця цієї техніки Тадашіґе Оно нашого Романа відділяє всього два, а не класичних шість, рукостискань… І це все разом створювало в галереї якийсь неймовірний рух, вир, переплетення епох, подій, людей, що здавалося, от-от і відбудеться телепортація в минуле – чи то в часовий проміжок, коли в щойнозбудовані розкішні вілли вселялися нові господарі, чи то ми раптом опинимося в групі учнів Тадашіґе Оно і будемо спостерігати за народженням нового деревориту…

Впали сутінки, галерея зачинилася, ми ще трохи погомоніли й розійшлися до своїх домівок. Але чар, створений Романом, все не зникав – восреслі на ксилогравюрах вілли не губили свого первозданного вигляду, особи, яких ми пригадували у бесіді, не поспішали розчинитися у небутті, знову нестерпно хотілося до Японії, і ніщо в світі не видавалося неможливим.

І на якийсь час я забула про біль, який охоплює мене щоразу, коли я дивлюся на обшарпані львівські кам’яниці. Магія мистецького опіату міцно його притлумила. Звісно, що ненадовго, але я вже знаю в кого дістати нову дозу знеболення.