Звуки музики

Австрія. Зальцбург. 25.07.2009.
Редакція 2019р.

У саду Мірабель тихо гноми стоять
Ну а в місті  шумить і вирує  свято:
Меломани усіх країн єднаються і
приймають причастя святе –
шоколадні  цукерки “Моцарт”…

От і збулася ще одна мрія – Зальцбург…

Це дуже скромне містечко в ще дуже скромних невисоких Альпах. Воно загубилося б на європейських мапах і абсолютно не цікавило б мандрівників, якби не три речі – Моцарт, оскароносний фільм “Звуки музики” і наближеність до гірськолижних курортів.

Після нашої вилизаної, виплеканої, відреставрованої з маніакальною любов’ю Баварії, австрійський Зальцбург без цих “архібрендів“ не міг би нас ані вразити, ані закохати у себе … От читач і пропустив мою пастку – австрійський Зальцбург! Адже історично Зальцбург – зовсім не австрійське місто. А саме в це словосполучення я й хотіла вкласти дуже багато: по-перше, застерегти на майбутнє тих, хто збирається до Зальзбурга, від того, щоб називати там Моцарта австрійським композитором (це сприймається місцевими мешканцями з образливою іронією), по-друге,  не дорікати мешканцям Зальцбурга за симпатії до гітлерівської Німеччини в часи ІІ світової війни (бо вони самі німці), по-третє, критично сприймати планування і  архітектуру самого міста, враховуючи всі історичні епохи…

Зальцбург до початку ХІХст.  – це  самостійна крихітна гірська німецька державка з принцем-єпископом на чолі, яка процвітала дуже короткий час завдяки торгівлі сіллю, і то тільки доти, доки цю сіль купувала пихата й сита зі своїх угідь Баварія. Від цього часу й залишилися основні архітектурні пам’ятки Зальцбурга, і всі вони – друга похідна від мистецтва сусідів. Князівство Зальцбург не викристалізувало свого самостійного стилю і той, хто вже був у Баварії, згодиться, що зальцбурзька резиденція єпископів могла би бути лише передпокоєм до резиденції їхніх вюрцбурзьких колег, а сад Мірабель з його потворними скульптурами – звичайна клумба в порівнянні з розарієм бамберзьких принців-єпископів. Крім того, у плануванні міста немає жодної логіки і пам’ятки міста втрачають частину свого шарму від поганого розташування. Але це є спадком старих часів і нічого тут не зміниш.

Зальцбург австрійської доби має той наліт австрійськості, як і наші західно-українські провінційні міста, а нам, львів’янам, залишається тільки тішитися тим, що наш Львів був все ж столицею автономного королівства Галичини та Льодомерії і дістав за Австрії той блиск, який раціональна австрійська влада надавала лише головним містам, старанно економлячи на провінційних… Ця схема працює, очевидно, й сьогодні – у Зальцбурзі дуже сумні сірі металеві дахи, нашвидкоруч потиньковані і помазякані фарбою середньої якості фасади будинків, невідчищені від хуліганських графіті цоколі … 

Тому мешканці Зальцбурга у всіх поколіннях мають бути вдячними голлівудським кінематографістам за те, що вони не тільки так блискуче відзняли на якісну плівку нечисленні пам’ятки міста, але й обіграли їх в такий спосіб, що навіть вибагливий турист-скептик покидає Зальцбург з емоційним піднесенням, знайшовши усі знайомі з фільму “декорації”. І зальцбуржці дійсно вдячні – “Звуки музики” і Джулія Ендрюс тут на кожному другому кроці (на першому, все ж, Моцарт). Існують навіть окремі екскурсії та путівники, що ведуть шанувальників цього фільму місцями зйомок і шляхами реальної родини фон Трапп…

Як висновок всього, що наразі було написане: Зальцбург – це місто-емоція і сухому інтелектуалові немає чого тут робити. До Зальцбурга треба їхати вже підготованим і, бажано, в товаристві людей, які бачили цей фільм і чули Моцарта не тільки у виконанні мобільних телефонів. Тоді архітектурні недоліки міста та погана реставрація стають непомітними, а незліченні “дурилки картонні”, що зображають Моцарта, і лубочна Джулія Ендрюс викликають щоразу щире “умілєніє”, а не роздратування.

Отже, емоціїї з домішком корисної інформації…

До Зальцбурга ми вирушили просто фантастичним товариством, а саме: я, мій чоловік Богдан, композитор Сашко Козаренко, скрипалька Наталя Цайтц та її сестра і моя подруга з глибокого дитинства Галя, віолончелістка. Генератором ідеї був Козаренко, який хотів якнайзмістовніше використати своє перебування в Німеччині. Очевидно, це йому вдавалося, бо зустріла я його в Нюрнберзі цілком випадково в церкві святого Лаврентія. Там я й була запрошена на концерт у Мюнхені, де Сашко мав виступи, а вже в Мюнхені, у Наталі в гостях, виникла ідея разом кудись поїхати. Сашко вагався між Нойшванштайном і Зальцбургом, але – не без моєї участі – було обрано Зальцбург. Дата поїздки зумовили два чинника – субота, бо Богдан мав вихідний, і 25 липня – день народження Галі. Наталя також у цей день була вільною. Отже, сформувалася чудова п’ятірка, яка могла купити за 28Є один квиток на всіх (ціна вже, на жаль, виросла) і кататися з ним всією Баварією, заїжджаючи навіть у прикордонні містечка сусідніх країн (от кляті капіталісти, як знущаються з народу – не хочеш, а поїдеш!).

Оскільки всі були цілий тиждень зайняті: Сашко готувався і грав концерт, Наталя і Богдан працювали, Галя намагалася заробити, а  я вчила німецьку і писала екскурсію Зальцбургом, то про те, що цього року моцартівський фестиваль починається саме 25 липня, ми дізналися лише вранці. Цю інформацію Галя і Наталя отримали від мюнхенського таксиста (!), який відразу визначив, що вони спішать на зальцбурзький потяг (це ще можна було б пояснити його досвідом), але потім він сповістив, що сьогодні буде даватися “Jedermann“, бо саме сьогодні відкриття фестивалю. (“Jedermann” – це п’єса Хофмансталя, якою з 1920 традиційно відкривається Моцартівський фестиваль. А саме з 1920р. фестиваль є щорічним, бо до того він був нерегулярним, хоча проводився з 1841р).

Отже, під враженням від обізнаності таксиста і  в переживаннях від майже критичного запізнення Сашка, ми сіли в потяг і відразу почали святкувати день народження Галі. Від Сашка Галя дістала велике медове серце, яке хотіла з’їсти на сніданок, але ми вмовили її цього не робити, тим більше, що мені дуже вдалися мамині фірмові рогалики з тертою трояндою. І отак, гризучи рідні галицькі рогалики і розмовляючи про всяку всячину, ми під’їхали до Альп.

Зальцбурзькі Альпи визначаються географами як самостійний гірський масив з досить вражаючими висотами, але зі сторони Мюнхена їх не видно. Але в цілому враження від краєвидів було дуже приємне, бо в цей день на небі плавали зграйки купчастих  хмар, які мальовничо доповнювали пейзаж з синіх гір і яскраво-зелених лук. А коли на луках з’явилися ще й рябенькі альпійські корівки, наше урбаністське товариство  було остаточно зачароване і розчулене. А потім несподівано заблищала ріка, майнули місточки та скупчення куполів, і ми опинилися на зальцбурзькому вокзалі.

У мені прокинувся екскурсовод, – і я почала “видавати на гора” накопичену інформацію, однак дозовано, бо товариство було все ж богемне і свободолюбиве.

Першою пам’яткою, яка нас зустріла, був пам’ятник жінці з косою (у хорошому розумінні). Звичайно ж, це була не Тимошенко, а улюблениця підданих австрійської імперії – імператриця Сісі. Скромні зальцбуржці не потрафили збудувати як ми, львів’яни, такого величного костелу на її честь, і обмежилися невеличким мармуровим пам’ятником.

Але пам’ятник цей дуже доречний, адже Сісі та Франц-Йосип дуже часто приїжджали до свого палацику в курортному містечку Бад-Ішль, що під Зальцбургом, яке імператор дуже любив, бо саме йому завдячував своїм народженням – після кількох років безплідного шлюбу його батьки приїхали сюди на води і після цього почали народжувати довгоочікуваних спадкоємців…

Другою атракцією, що привернула нашу увагу, була синя  в білі квіти гіпсова корова, на якій стрибала намальована Джулія Ендрюс. Ми сфотографувалися біля корови і втішено промугикали мелодію з фільму.

А далі почалися досить нудні квартали Нойштадту (Нового міста), якими ми швиденько добігли до ріки Зальцах і головним мостом дісталися на Альтштадт, старе місто, де і сконцентровані основні пам’ятки. Хоча в нас була мапа, але вона на даному етапі була непотрібною – над Альтштадтом височить гора з величезною фортецею ХІ ст., що є хорошим орієнтиром. Враження від фортеці  псується невдалим світлим тиньком, який робить її обриси менш виразними. Але насправді фортеця є величною і справедливо вважається однією з найбільших та найкраще збережених у Європі.

Над фортецею весь час пролітали літаки. Вони летіли низько, бо йшли на посадку – за 30хв від Зальцбурга є великий аеропорт, який особливо активно прцює двічі на рік – приймає лижників взимку і меломанів влітку.

У цей день літаків були цілі ескадрильї – гості зліталися на відкриття фестивалю. Чи не така картина ввижалася бідним васюкінцям, коли Остап Бендер змальовував їм Нью-Васюки, і чи не сприйняли б її зальцбуржці моцартівської епохи за кінець свого міста і навіть за кінець світу? Бо, насправді, важко собі уявити, як у маленькому компактному Альтштадті Зальцбурга можуть вміститися такі юрми людей, за криком яких не чути навіть шуму літаків.

Наше львівське товариство не відставало від решти гостей – ми розбігалися в різні боки, збігалися назад докупи, голосно перегукувалися і фотографувалися. Я намагалася знайти і показати товариству пам’ятки старого Ринку, особливо найменший будинок міста. Він насправді був крихітний…

Але от другу пам’ятку мені довелося шукати самій: львів’яни внюхали запах кави і впали за столик відкритої каварні. Я ж конче мала знайти старовинну аптеку і потрачені зусилля були того варті: аптека була такою розкішною і стильною, що цілком могла б служити буфетом для старого байройтського театру (не нового вагнерівського, а того, що в центрі, чи не єдиного вцілілого дерев’яного театру, де знімали фільм про співака Фарінеллі). Повністю дерев’яний інтер’єр аптеки було помальовано в темно-зелений і приглушений золотий кольори, що взагалі є  надзвичайно шляхетним поєднанням, а тут виглядало особливо гармонійно. Золоті різьблені гірлянди провисали в арках шафок, а на поличках стояли слоїки різноманітних кшталтів. Я відмітила слоїки з рожевого мармуру – таких у нас у Львові немає. Але, на жаль, в аптеці не можна було знимкувати, тому її огляд зайняв менше часу, ніж я розраховувала. Я побігла назад до товариства, тим більше, що мій львівський організм теж потребував кави.

Кава була вже на столику. Наталя витягла дуже гарного величезного прецля. Прецль був незвичайний – хвацько закручений і покритий густим шоколадом, – і Наталя влучно, хоча й жорстоко, пожартувала: “какашка Моцарта”… Жарт, на жаль, був дуже доречний. Бренд “Моцарт” у Зальцбурзі, якщо від нього не абстрагуватися або відверто не знущатися, може тільки дратувати…

Прецль, кава і рогалики розманіжили львів’ян, особливо Козаренка, який вже хотів оглядати Зальцбург виключно в сидячому положенні. Добре, що на сусідній площі біля Резиденції єпископів були брички, і ми радісно поїхали заплутаними вулицями міста. Юрми людей були просто несамовиті. Звідусіль звучала музика Моцарта. Її виконували на всьому, на чому тільки можна собі уявити, навіть на балалайках (одна була гігантська, а друга маленька) і на дитячих інструментах – навіть наше музичне товариство вперше побачило дитячі арфу і контрабас! Візник показував нам пам’ятки і коментував усе дуже смішним голосом. Козаренко, який і далі вперто не хотів ходити, дуже втішився, побачивши фунікулер, який піднімав людей до фортеці. Вирішено було піднятися і туди.

Але все ж ми почали огляд міста від Катедри, у якій був охрещений Моцарт. Це, дійсно, дуже велична споруда. Мені було дуже цікаво побачити її на власні очі, тому що в одному путівнику її назвали бароковою, а в іншому – ренесансовою.
Виявилося: ні те, ні інше, а суміш  – власне, що хотіти від початку 17 ст.?

Інтер’єр – чистий ман’єризм. Склепіння були оформлені претензійними фігурами, картушами і він’єтами, які відразу асоціювалися з каплицею Боїмів, хоча були, безперечно, інші, значно скромніші і пофарбовані білим. Коли я поділилася своїми враженнями, то мене гаряче підримала Галя – вона також відчула цю подібність. Отже, мабуть, праві таки сучасні мистецтвознавці, які виокремлюють ман’єризм в окремий стиль.

Особливістю храму є те, що в ньому розташовано кілька органів, а точніше – п’ять. Один, як заведено в храмах, на хорах, а чотири інших – на колонах, що підтримують центральний купол. Вони нагадують кафедри проповідників, і в цьому є якась своя ідея: в місті Моцарта проповіддю може бути тільки Музика!

Але найбільшою атракцією святині є, безперечно, купіль, у якій хрестили Моцарта. Це єдина річ, яку будівничі собору зберегли з попередньої романської святині. Сама чаша дійсно старовинна, а от її накривка видалася нам сучасною. Оскільки чашу підтримували леви, які більше нагадували котів, то товариство вирішило, що мене мають охрестити саме в цій купелі, тим більше, що її розміри цілком це дозволяли.

Наступним пунктом екскурсії мала була фортеця на горі, але тут наші інтереси дещо розійшлися і виникла затримка: Козаренко побачив сувеніри, а я – цвинтар церкви св. Петра, де знімали найбільш тривожні кадри фільму “Звуки музики”.

І тут, не дивлячись на поспіх, у мене виникли дві думки. Перша – про сувеніри і гарячу любов людей до них, навіть інтелектуалів. Здавалося б, от поряд сама пам’ятка, на яку потрібно дивитися і вбирати її в себе всіма органами відчутів, але якась невідома сила тягне тебе до ятки з цим непотребом, який викликає справжній дитячий захват. Може, праві поляки, називаючи пам’ятки zabytkami, а сувеніри – pamiątkami?…

Друга думка була про цвинтарі. От їжджу я світом, оглядаю забитки-памйонтки, починаю їх класифікувати та групувати: це збудовано так, як те, а це – відверте епігонство, а таке я вже там або там бачила… І лише цвинтарі мають найменшу схожість між собою. Звичайно, я маю на увазі старі, історичні… За останній час я була на цвинтарях у Нюрнберзі, Регенсбурзі, Кельцах і Зальцбурзі – і всі чотири виявилися суттєво відмінними одне від одного. Звичайно, скрізь були склепи і земляні горбочки з хрестами, але їх форма, спосіб розташування, огорожі, надгробки, скульптура, зображення на табличках принципово різнилися між собою. От і цвинтарі Зальцбурга (потім я відвідала ще один, про який – потім) є абсолютно самобутні. Це клостери при церквах, де поховання, головним чином, розташовані по периметру мурів під склепіннями аркад за гарними кованими огорожами. Там їх цілі скупчення – центральне поховання, а потім десятки маленьких пам’ятничків і табличок скрізь, де можна їх розмістити (самі  поховання, напевне, все ж під землею).  В одній з таких загородок за такими пам’ятничками і  ховалася у фільмі сім’я фон Трапп. Молодці оператори,  постаралися! Особисто я так і не зрозуміла, як в такий маленький простір могло впхатися 9 осіб! У центрі ж клостеру було скупчення звичайних могил під традиційними ажурними хрестами, що пом’якшувало гнітюче враження від похмурих аркад.

На цвинтарі св. Петра я, якщо можна так сказати, не набулася. Товариство не поділяло моєї любові до кладовищ і рвалося вгору, тож ми рушили до фунікулеру. Тут нас спіткала перша неприємність: ціна – 10Є. За фунікулер?! У мене закралася думка, що ця ціна включає в себе також огляд фортеці, але всі надписи на електронному табло були китайською та японською і я не знайшла підтвердження своїм підозрам. На жаль, вголос я поділилася ними вже тоді, коли ми під дощем пройшли більшу частину шляху: “Весело буде, якщо зараз прийдемо і виявиться, що там потрібно купувати квиток, який коштує 7Є, а 10Є – це ціна квитка разом з фунікулером”. Через кілька хвилин виявилося, що я помилилася лише на копійки – 7.50 з входом до фортеці в конкретно вказаний час, що нас категорично не влаштовувало, адже на нас чекав ще цілий Зальцбург і музей Моцарта. Шкода було, що ці жлоби не пустили навіть на оглядовий майданчик – вміють заробляти гроші!
Але вже через 15 хв ми вже не відчували себе покривдженими – дощ закінчився, і ми розташувалися на відкритій терасі ресторану, звідки відкривався чудовий вид на місто.

Щоправда, я вже знала, що є й кращий краєвид, але його я залишала, як то кажуть, “на закуску”. Ми розмовляли про людей, які були дотичні до Зальцбурга, зокрема про Караяна, який тут народився і сформувався, про Цвейга, який провів тут значну частину свого життя і написав багато творів (шкода лише, що, не дивлячись на купу зусиль, я так і не знайшла жодної цитати Цвейга про Зальцбург). Розмовляли й про Парацельса – я поставила собі за мету знайти його могилу. Згадали композитора Бібера – Галя в центрі міста зауважила меморіальну табличку на його честь. Очевидно, що ми знали лише небагатьох, на кого вплинула атмосфера цього міста. А от зараз я  пригадала ще й відомого гонщика Роланда Ратценберга, який також народився у Зальцбурзі. Від загинув у 1994 році у віці 34 років в Сан-Маріно. За кілька днів до заїзду його запитали, чи не боїться він загинути у Формулі-1, на що він відповів, що перегони – це забава, а от всього за 200 км, в Югославії, йде війна і там гинуть люди…

А потім ми пішли гуляти Зальцбургом. Оскільки в Зальцбурзі є кілька музеїв (а ми були свідомі, що час проходить швидко), то вирішено було піти лише до музею Моцарта в будинку, де він народився (існує ще Моцартвонхауз, у якому композитор жив з 17 років). До Резиденції єпископів ми не пішли свідомо – на огляд художньої збірки часу явно б не вистачило. Особисто я протестувала проти  Резиденції ще й з того приводу, що не хотіла відвідувати будинок, де Моцарта так кривдив вредний єпископ. Оглядати ті покої, де бездарність “маринувала” генія по кілька годин на день, крала найдорогоцінніше, що є в людини – час, тільки для того, щоб показати свою вищість (чиновницька метода forever!), було б у такий святковий день помилкою. І ми рушили шукати рідний будинок композитора, роблячи знимки біля всіх тих “забитків”, які навіть без фотографій не забудуться.

Увагу від пам’яток відволікали вітрини магазинів – чого тут тільки не було: і новорічні іграшки, і великодні яйця, і солодощі, і зальцбурзька сіль…  Важко собі уявити, що в такому крихітному місті з кількома вулицями може бути така маса магазинів, але це пояснюється дуже просто: майже кожне подвір’я зальцбурзької старувки – це торговий пасаж.

І раптом, серед цього свята споживацтва і споживачів, мені стало неймовірно сумно… Пройшовши майже весь Зальцбург, я так і не побачила нотного магазину, хоча чи не на кожній вітрині чи вивісці був або Моцарт, або нотки. А як це було б чудово, якби із Зальцбурга можна було привезти не якусь там стандартну запальничку з Моцартом, а ноти його твору. Наприклад, того рондо 1792р., яке Сашко так гарно грав у Наталі і Романа… Це була б така радість, як ота книга Бруно Шульца, яку я купила в Дрогобичі, і не деінде, а в провулку Суецький канал, і в перекладі Андрія Шкраб’юка! Оце сувенір!…
Але світ дуже а дуже недосконалий…

Потім ми побачили церкву Колегіати або, як ще її називають, Університетську. Вона виявилася направду чудовою. Путівники називають її бароковою. Але мені здалося, що в ній вже проглядається щось класицистичне. З двома характерними і вигнутими по-бароковому  вежами,  завершеними балюстрадками і ненав’язливими бароковими  елементами, вона  має особливу елегантність, яка суттєво вирізняє її серед інших церков Зальцбурга.

Незабаром ми дісталися до фестивального комплексу, розташованого в колишній школі верхової їзди і в новій споруді, збудованій в сучасному стилі. Перші фестивалі відбувалися у старій споруді, саме там виступала і перемагала реальна сім’я фон Траппів, тільки дещо в інший час, ніж у фільмі. Перед входом до фестивального палацу  якраз розгортали червону доріжку, і ми хотіли загнати на неї Козаренка, але він виявився надто скромним. За фестивальним комплексом ми побачили знаменитий тунель, пробитий вручну в горі Ченців в 1764-67рр. Довжина цього тунелю 135 м. Він з’єднує Зальцбург з сусіднім містом Ріденбург. Через тунель ходить громадський транспорт, який створює неймовірний шум, що зовсім не пасує до маленького камерного містечка. В’їзд до тунелю дуже атракційний –  тріумфальна арка, вбудована в скелю. Але моє зацікавлення викликала не вона, а те, що було поряд з тунелем.

Це так звана “Купальня коней”, надзвичайно оригінальна споруда, і я не розумію, чому її оминули творці “Звуків музики”. Купальня (або – за іншою версією – поїльня) коней – це споруда, прибудована впритул до гори Ченців, бічна стіна якої оформлена як фасад зі “сліпим” входом. На цьому псевдо-фасаді намальовано кілька дуже гарних скакунів, а перед ним зроблено басейн зі скульптурою коня. Це насправді найбільш оригінальне і “фотогенічне” місце Зальцбурга, яке цілком могло б служити візитівкою міста, якби Зальцбург був звичайним турцентром, а не містом Моцарта.

Ну і нарешті ми дійшли до будинку, в якому народився великий композитор. Всупереч нашим песимістичним очікуванням, черги в музей не було. Музей спочатку викликав мою симпатію, бо мене за моїм посвідченням екскурсовода пустили безкоштовно, усі ж інші мусіли купити квитки, включаючи композитора Сашка, що я вважаю чорною несправедливістю. Але потім музей геть розчарував…

Тут усе було зроблено по супер-економ класу – далеко не те, що зробили поляки в Желязовій Волі для Шопена і для Словацького в Кременці. Я не випадково вживаю слово “для” – місто, 75% населення якого живе з експлуатації імені Моцарта, мало б зробити щось і для свого годувальника. Єдине, що мене втішило, що саме в цьому музеї, а не в другому корпусі (Mozartwohnhaus), були виставлені справжні інструменти композитора. Ми це навіть спеціально уточнили в працівників, бо в путівниках була дещо інша інформація – очевидно, корпуси час від часу роблять якісь обміни. Доки ми не дійшли до залів з інструментами, було досить нудно – пусті кімнати зі скупою експозицією, де навіть цінні експонати були розставлені без чіткої системи і концепції. Не було й друкованих коментарів до них, які б допомогли хоч трохи зорієнтуватися, а біля деяких експонатів не було навіть елементарних надписів, що це таке… А це ж був будинок, де НАРОДИВСЯ МОЦАРТ, і відвідувач мав би перейнятися кожною дрібничкою! У самій квартирі мене особисто вразила надзвичайно низька стеля, я навіть могла доторкнутися до неї рукою. Ця стеля придавлювала мене, і я була не в силі уявити, що в такому гнітючому приміщенні могла розвинутися така життєрадісна людина, як Моцарт. А він тут жив до 17 років! Можливо його рятували часті від’їзди? А потім ми побачили фортеп’яно Моцарта…. Клавіатура, як і в більшості музеїв, була накрита прозорою пластиковою кришкою. Я покрутилася біля нього та й пішла собі далі, а дарма: Сашко з Наталкою відкрили кришку і доторкнулися до клавіш!!! Богдан сказав, що то було надзвичайно приємно – почути живі звуки музики Моцарта в цьому казенному музеї. Я думаю, що це були ті секунди, які мали б потішити дух Моцарта, якщо він не покинув назавжди це огидне приміщення. А потім ми бачили ще один інструмент Моцарта – клавікорд, і поряд – незакінчений портрет Моцарта пензля художника Ланге, який вважається найдостовірнішим…

Усі портрети, представлені в музеї, були настільки різні, що важко сказати, яким же він був насправді, цей геніальний чоловік…

Яким би бездарним не був музей, але організатори постаралися, щоб відвідувачі обов’язково потрапили до магазину сувенірів. Для цього його впхали посеред самої експозиції (потім знову йшли зали для огляду і каварня). Сувенірів було багато і мені справді кортіло щось купити. Але що? Звичайний комплект листівок? Ні! Якусь цяцьку з Моцартом? Категоричне «ні»! Був величезний комплект фестивальних постановок опер (не тільки моцартівських), але він коштував майже 500Є! Окремих дисків з операми Моцарта не було. Нарешті я знайшла те, що більш-менш мене потішило –  опера “Чарівна флейта” Моцарта, але представлена маріонетками і озвучена знаменитими співаками. Такого в моїй збірці опер ще не було, тож я зупинила свій вибір на цьому дискові.

Коли головний пункт нашої екскурсійної програми було виконано, нам залишилося тільки перейти в Нойштадт та оглянути решту пам’яток. Першим на нашому шляху був Mozartwohnhaus, звідки вийшов цілий натовп високошанованих гостей – очевидно, завершилося урочисте відкриття фестивалю. З протилежної сторони вулиці нам важко було розгледіти і впізнати якусь знаменитість, але ми знову зауважили, що Козаренко не в тому товаристі і ситуацію потрібно виправляти. І хоча все це були лише жарти, але я все ж вбачаю в пасивності львів’ян у стосунку до моцартівського фестивалю якусь недбалість – все ж таки син Моцарта провів на Галичині 30 років і так багато зробив для розвитку музичного життя  Львова!.. (Есей писався 2009 року. Тепер же у Львові є свій грандіозний моцартівський фестиваль, у якому беруть участь також музиканти, що є на цій світлині!)

Звідси ми попрямували до парку Мірабель, який заклав і впорядкував для своєї коханки та 15 спільних дітей один дуже лекговажний єпископ, за що, врешті, поплатився – втратив сан і попав до в’язниці. Але палац і парк залишилися. Впритул до парку збудовано корпус Моцартеуму, де вчилося багато знаменитостей, наприклад, Герберт фон Караян і наш спільний з Галею знайомий Рура.

Я вже писала, що  парк Мірабель є дуже скромним у порівнянні з єпископськими садами, які ми бачили в Баварії. Але місце все ж приємне, не дивлячись на огидну скульптуру. Було враження, що хтось просто познущався над замовником і зробив пародії на світові шедеври, зокрема, на “Аполона і Дафну” та “Плутона і Персефону” Берніні. Потворних пар було чотири, причому з обійм одного з атлетів виривався явно… мужчина… Потім виявилося, що це алегорії чотирьох стихій, причому одна, дійсно, зображає нещасну Персефону і Плутона.

Не дивно, що саме для цього саду були замовлені і фігурки гомів, такі огидні, що Людвік І Баварський, який був володарем Зальцбурга на початку ХІХст.,  наказав їх сховати, аби його вагітна жінка не злякалася і не народила потвору. Потім гномів знову витягли і поставили на одній галявинці, щоправда, їх було вже не 28, як раніше, а 15, як дітей єпископа…

І от серед цих дійсно гидких гномів обидвох статей я згадала, з чого почалася наша поїздка…

Для того, щоб приїхати з Нюрнберга до Зальцбурга вчасно, нам з Богданом потрібно було встигнути на потяг о 5.10. Зрозуміло, що встати потрібно було ще раніше. Отож, у потяг ми сіли дуже сонні, але я вирішила все ж перечитати свій конспект, який старанно складала для поїздки. Матеріал був мною вже відредагований, але один розділ залишався неперечитаним. Це була стаття з Брокгауза та Ефрона 1890-1907 “Герцогство  Зальцбург в Австро-Угорщині”. Щоб зрозуміти весь гумор ситуації прошу впасти в сонний стан і перечитати поданий нижче абзац:

(Salzburg) — герцогство в Австро-Угорщині; межує з Верхньою Баварією, Штирією, Каринтією, Тіролем та Баварією; 7165 кв. км, 163570 жит., німців-католиків. Складається з долини Зальцаха і суміжних з нею; дуже гориста країна: Венедігер (3673 м), Вісбахгорн (3576 м), Великий Глокнер — всі покриті льодовиками. Ріки: Зальцах, притока Інна, с Заалахом, Енс, Мур; багато озер (Веллерське), мінеральних джерел (Гаштейн), водоспадів (Кримлерський). Ущелини: Ліхтенштейнська та Кіцлах.   Клімат суворий, але здоровий. Серед народонаселення багато кретинів.  Видобуток  міді, заліза, олова, миш’яку, солі (Галлейн) та мармуру; розведення рогатої худоби та коней(Пінцгау); плодоводство, мисливство. Промисловість незначна. Гол. гор. того ж імені (див.вище). Провінційний сейм з 26 членів.

Ні, вам не здалося. Я також спершу проскочила несподівану фразу і читала текст далі, але потім здригнулася, перечитала абзац вдруге і розреготалася так голосно, що на мене озирнулися наші нечисленні сусіди по вагону. Богдан обурився, а потім прочитав і розсміявся сам. Потім це саме ми проробили в Мюнхені о 7.40 з напівсонними Галею з Наталкою. Реакція була така ж. Наше товариство, яке користало з кожної нагоди, щоб пореготати, оцінило “фішку”: тема “кретинів” переслідувала нас всю подорож, і ми не втомлювалися її обігрувати. Варто було нам побачити групу в однакових тірольских костюмах або якихось інших організованих туристів, ми тут же вибухали сміхом і кричали: «Ось, ось вони!». Коли до нас, чи то в кафе, чи в потязі  присусіджувався хтось, хто нам не подобався, відразу лунав коментар: «Це один з тих, про кого написано в енциклопедії». І так увесь час.

Але біля цих гномів мені знову стало сумно. Бо я збагнула, звідки в людській уяві з’явилися казкові потворні створіння – гноми, які добувають скарби в скелях, і гірські духи-тролі… Я уявила собі тих людей, маленьких та корінастих, вироджених від близьких замкнутих гуральських шлюбів, які вимушені були виконувати найпримітивнішу та найтяжчу роботу в гірських печерах і шахтах і фанатично берегли кожну зароблену тяжкою працею копійку. Не дивно, що при випадкових зустрічах вони вражали своєю зовнішністю та необтесаними манерами мешканців рівнин і здавалися останнім огидними потворами… Хіба ж вони були винні?.. Я змусила себе відволіктися від цих думок і за хвилю вже уявляла себе такою собі джинсовою Білосніжкою та фотографувалася чи не з кожним гномиком.

Наші друзі-музиканти далі мліли в розарії (чи все ж в трояндарії???). Ми з Богданом здалеку поспостерігали за ними. Вочевидь, вони сприймали Зальцбург зовсім інакше, ніж ми. Цілком можливо, що Сашко під враженням від поїздки напише щось нове, а Галя з Наталкою виконуватимуть Моцарта зовсім по-іншому, ніж раніше… Нам же залишалося лише сприймати творчість митців і втішатися галиною фразою, що таких відданих та безкорисливих меломанів, як ми, “потрібно плекати”…

Ми залишили друзів далі відпочивати серед запашних квітів, а самі побігли шукати цвинтар Св.Себастіана. Це було недалеко, і невдовзі ми вже блукали цим кладовищем. Могила Парацельса виявилася на почесному місці – при самому вході до церкви. До речі, ще одна цікава малознана інформація. Кажуть, що слово «гном» ввів у вжиток Парацельс у XVIст., до того  в кожній мові було своє слово, яким називали ці створіння (їх вживають і зараз).  Своє слово Парацельс виводив від грецького «Γνώση» — знання. Знову питання: що за інтерес був у Парацельса до гномів? Цілком можливо, що він був викликаний його зацікавленням гірничою справою і здоров’ям шахтарів. Саме Парацельс виокремив специфічну хворобу гірників – силікоз – і пояснив її природу та причини…

• 

• 

Потім ми перейшлися під галереями, а в кінці прогулянки на зеленому травнику при алеї, що веде до головного входу цвинтарної каплиці, побачили могилу родини Моцартів. Це був маленький відокремлений клаптик землі, на якому стояв кам’яний стовпчик висотою біля 120 см з ім’ям Констанції Ніссен і написом, що вона була вдовою Моцарта. Також тут були поховані батько Моцарта, бабуся Моцарта по материнській лінії, і пані Вебер – тітка Констанції і мама композитора Вебера. Таблички з їхніми іменами, маленькі й плоскі, були просто вкопані в землю поряд з основним хрестом. Сестра і мама Моцарта поховані на інших цвинтарях. А могили Моцарта, як відомо, не існує… Отут мені і пригадалася сентенція одного учасника якогось інтернет-форуму: “Якщо не буде знайдена могила Моцарта, то археологія і генетика не доведуть свою потрібність”. Дуже категорично, але щось у цій думці є…

У нас залишалося трохи часу і “закуска” – панорама Зальцбурга. Для цього нам потрібно було здолати підйом на місцеву “Голгофу”. Стації на Хресній дорозі були великі, кольорові і дещо претензійні, а от сама “Голгофа” дійсно складала гнітюче враження – Розп’яття у глухому затінку  великих старих дерев. Ми обійшли “Голгофу”, спустилися трошечки вниз, і перед нами відкрився чудовий краєвид. На жаль, не той, відомий усім з фільму “Звуки музики” (у розпорядженні знімальної групи був вертоліт!), але ненабагато гірший. Куполи, вежі та шпилі вишикувалися у знайомій з путівників послідовності, і я зробила останні фотографії. Монетку в Зальцах вирішено було не кидати – мені не хотілося повертатися в це місто, нехай і симпатичне… Я розуміла, що більш вдало і в кращому товаристві нам до Зальцбурга більш не поїхати, і що ця імпровізована мандрівка львів’ян, які спонтанно зустрілися в Німеччині, є найкращим подарунком не тільки Галі на її день народження, але й всім, хто її супроводжував.

Дорогою на вокзал ми  випадково натрапили на те, що я вже навіть і не сподівалася знайти – цукерню Фюрст, де продають справжні цукерки Моцарткугель, а не ті кульки у всім відомій червоно-золотій обгортинці, що кидаються в вічі не тільки на кожному розі в Зальцбурзі, але й в кожному універмазі світу.  Справжні Моцарткугель можна купити лише в зальцбурзькій кондитерській Фюрст!  У цій кондитерській зберегли не тільки справжній рецепт цих цукерок (вони дійсно інші на смак і значно калорійніші від сучасних), але й елегантну срібну обгортинку зі срібним профілем Моцарта в синьому медальйоні.  Вона набагато доречніша, ніж червона, бо нагадує ті елегантні блакитно-сріблясті перуки, що були такими модними у XVIII ст.  і без яких ми сьогодні не уявляємо ні Моцарта, ні його дружину Констанцію, ні єпископа Колоредо, ні Сальєрі…

Ми купили по штучці на брата і вже в потязі, прощаючись з містом в оправі блакитних гір, ними “причастилися”. Чи не прекрасний обряд для всіх, хто приїжджає на побачення з Моцартом до Зальцбурга.