Амонячки. Смак абсолютного щастя

Нюрнберг,18 грудня 2020 року

Маю зізнатися, що ці невигадливі коржики з кулінарного арсеналу моєї бабусі є моїми найулюбленішими солодощами. І справа не лише в смаку, а в тому, що їхнє виготовлення майже завжди ставало початком того дня, який дарував мені відчуття цілковитого щастя. Саме в процесі приготування “амонячок” до мене з самого малечку прийшло розуміння, що шлях до щастя ніколи не є швидким, а деякі етапи цієї дороги можуть бути навіть неприємними. Наприклад, хімічний запах амонію – він просто виїдав мені очі! – але як я чекала, коли бабуся витягне з шафи щільно заклеєний пластиліном слоїчок з білими смердючими кристаликами! Потім вона замішувала тісто і починався найнудніший етап процесу – очікування, адже тісто мало настоятися в холодильнику протягом аж двох (!!!!!!) годин. Але я знала, що після цього почнеться найцікавіша частина – витискання з тіста фігурних коржиків. Для цього у нас були спеціальні старезні формочки, які вже давно втратили свої первісні контури: сердушко виглядало так, наче воно перенесло щонайменше три інфаркти, місяць – ніби добряче потовкся за пазухою у гоголівського чорта, а ромб був якоюсь проміжною формою у практичному доведенні квадратури круга. І ще була ріпка!!!!! Такої ріпки не було ні в кого, та й тепер я жодного разу не бачила нічого схожого серед сотень формочок у німецьких кухонних супермаркетах, якими ходиш, неначе музейними залами.

Витискання коржиків було виключно моєю справою з того віку, як я лише зіп’ялася на ніжки – мене ставили на масивний ослінчик і я ретельно починала витискати фігурки, а бабуся-математик в цей час гуділа щось про геометричні фігури або спонукала мене рахувати: чотири ріпки, п’ять місяців, шість сердушок…

Наступний етап – вмочування заготовок у білок та цукор – мені не довіряли аж до досягнення шкільного віку, бо я геть їх переквацювала. Потім перше деко запихалося у нашу страшну перехняблену газову братруру і я прикіпала до її скляних дверцят пильним поглядом, спостерігаючи, як пласкі коржики на очах починають розпухати та іскритися кристаликами цукру, котрі, як здавалось спочатку, геть розчинилися в білку.

Амонячки треба було вийняти саме в той момент, коли вони починали ледь-ледь рожевіти. Після того, як всі коржики були спечені, ми викладали їх на «блюдо тьоті Басі» – великий порцеляновий таріль з незабудками, який сусідка подарувала мамі на весілля.

Але це ще не було щастя, ні! Солодкого я не любила, тому з’їдала з жалості найбільш невдалі коржики, після чого починалося чекання на маму. Нарешті мама приходила з роботи, ми вечеряли, але солодкого знову ж таки не їли, натомість вибирали з тареля найгарніші коржики, пакували їх до заздалегідь збереженого від чогось імпортного кульочка чи ж до гарної коробочки і йшли в гості до маминої найкращої подруги – тьоті Лєночки. А у Лєночки був Діма!!! Мій найліпший друг і соратник в усіх можливих і неможливих шкодах.

Діма жив на вулиці Пекарській, у величезному будинку біля палацу Семенських-Левинських. Палац ошатно стояв за розкішним кованим парканом і страшенно мене захоплював. Але Дімин будинок інтригував все ж більше – у ньому мешкало ТРИ найближчі нам родини. Я була переконана, що це не інакше, як якась фея поселила їх усіх в один дім, а нас спеціально віднесла на окремий «острів», щоб ми могли ходити до них в гості.

Наші візити до тьоті Лєночки були завжди несподіваними, бо в неї не було телефону. Однак не пам’ятаю випадку, щоб ми прийшли невчасно. Ще б пак! – мама завжди несла з собою якусь дефіцитну книжку чи журнал, до яких її коліжанка була страшенно ласа, як і до простого базікання. Я протягувала Дімі кульочок з коржиками, він віддавав його своїй мамі і ось тоді починався АПОФЕОЗ ЩАСТЯ! Наші мами йшли на кухню спілкуватися, а ми з Дімою починали бавитися, вірніше, біситися. О!!!!!!! Ми вар’ювали так, що дрижав увесь величезний будинок (згодом, коли він пішов тріщинами і його укріплювали по периметру залізничними рейками, мама казала, що добре знає причину цього лиха і виразно дивилася на мене). Усі сусіди, включно з нашими знайомими, котрі жили в іншому крилі цього величезного дому, відразу розуміли, що до Дімочки прийшла Олюся, але не скандалили (ми були до біса гарнесенькими дітками), натомість кликали до себе “на сто грам” дядю Борю, Діминого тата, або ж він йшов у гараж копирсатися в мотоциклі – у будь-якому випадку цього вечора він теж завжди отримував порцію щастя у своєму власному розумінні.

Так минало година-півтори і надходив час прощання – дітей треба було вкладати спати. Але це ще був не кінець!
Коли ми з мамою підходили до брами конюшні палацу (там, де дві різьблені конячі голівки), ми завжди зупинялися і оберталися до будинку: у вікні стояли тьотя Лєночка і Діма, котрий тримав у одній руці коржика, а другою робив мені «па-па». Потім він надкушував коржика, уважно на нього дивився, переводив погляд на свою маму і задавав одне і те саме питання: «І де це Оля навчилася пекти такі смачні коржики?». Тьотя Лєночка сміялася і строїла загадкову бузю. Потім всі знову робили взаємні «па-па». Ось тепер ритуал було справді завершено і ми з мамою, розмовляючи на якісь мої надважливі дитячі теми, поволі йшли додому на далеку Личаківську, де наша бабуся насолоджувалася своїм щастям – у тиші та спокої розв’язувала хитромудрі задачі зі старих математичних журналів…