КИЦЯ-МАНДРІВНИЦЯ

Білорусь, Новополоцьк, 2000 – Нюрнберг, 2022 Передмова написана 14.06.2022. Цей допис було опубліковано незадовго до початку війни, коли ще можна було хоч якось розділяти політику урядів та культурні здобутки наших сусідів. Мистецькі твори російських авторів – це було ще те єдине хороше, що я особисто бачила за “порєбріком”. Але бомби, скинуті на мою країну, вбили моє зацікавлення будь-чим, створеним у країні моральних потвор. Нехай цей допис буде свідченням того, що в мене не було сліпої ненависті до російської культури. І сьогодні я не можу сказати, що я її ненавиджу. Бо хіба можна ненавидіти те, що втратило для тебе будь-яке значення?.. Починаючи з минулого року, у нас з чоловіком один за…

Львів, листопад-грудень 2021 Цьогорічна львівська осінь подарувала мені особисте знайомство з художником Петром Сипняком. Це ім’я було знайоме мені давно – ще з 1986 року, коли в Бернардинському дворику відбувся перший вернісаж, на якому митці могли вільно продавати свої картини людям. Власне тоді ми з мамою відкрили для себе Івана Твердуна та Петра Сипняка і купили в них по кілька робіт невеликого формату на подарунки маминим друзям – якраз тоді починалася череда ювілеїв і мама була щаслива, що зможе презентувати щось оригінальне. Успіх від подарунків кожного разу був просто бомбезний, тому ми з нетерпінням чекали на наступний вернісаж, щоб купити ще кілька ефектних дарунків, що і здійснили. Оскільки презенти готувалися…

Цей текст я написала на Фейсбуці 23 листопада 2019року, в день прощання з В’ячеславом Борисовичем. А нині, 12 грудня 2021, у день його народження, публікую цей допис у своєму блозі з почуттям неймовірної вдячності долі за те, що подарувала мені години спілкування з цією надзвичайною Людиною. Для мене В’ячеслав Борисович був, перш за все, батьком трьох моїх коліжанок з вулиці Вишенського, де пройшло моє дитинство. Саме завдяки цій дружбі я мала щастя бути знайомою і спілкуватися з ним, як то кажуть, неформально. Але й всі ті, хто спілкувався з професором Цайтцом службово, знали, як обтяжують його, інтелігента та життєлюба, будь-які формальності та офіціоз. Власне тому кожна, навіть випадкова, зустріч з…

Львів, 17 листопада 2020 року Сьогодні відійшов у засвіти Роман Віктюк. Попрощаюся з ним спогадом про нашу коротку зустріч і хвилину взаєморозуміння. Це була осінь 2009 року. Я ще сумувала за екскурсійною роботою і тому приїхала з Німеччини до Львова попрацювати з давніми партнерами, у тому числі з фірмою «Кадуцей». Ця туристична агенція мала постійних клієнтів, які щороку замовляли «щось новеньке», і я залюбки приставала на пропозицію «обкатати» невідомий мені маршрут. І ось під час поїздки з кадуцеївськими туристами тієї незабутньої осені між нами зайшла мова про Романа Віктюка. І не дивно – усе місто було в афішах «Ромео і Джульєтти» в його постановці. Я щиро призналася, що ніколи не…

Ватикан, 1996 – 2018 У 1996 році, тобто чверть століття тому я вперше приїхала до Рима. Ось такою цяцею я тоді була. Зараз важко повірити, але тоді можна було спокійно потрапити до Собору Святого Петра, без черги зайти в ліфт і піднятися на дах Базиліки, а єдиним місцем у всьому Ватикані, де треба було проявити терпіння – була помірно довга черга до Сікстинської капели. Не дивно, що охоронці нудилися і шукали привід розважитися. Це тепер вони злі, суворі та псіховані, бо треба давати раду з несамовитими натовпами туристів, яких не зупинить жодна огорожа. У ті ж чудові часи вони швендялися Собором і приставали до молодих туристок. Пристали й до мене,…

Найбільш безглуздим аргументом серед усіх, які виникли під час конфлікту навколо злощасного пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту, було, безумовно, посилання на Європу – «А от у Європі» – і далі йшло те, що видавалося дописувачу найбільш серйозним важелем: «суспільство привчене до сучасного мистецтва», «всі нормально сприймають сучасне мистецтво», «наші протести сприймуть як дикунство» тощо. Я залишу осторонь виховний монолог про те, що не можна судити про країну, навіть якщо людина була там на річному стажуванні чи лікуванні, бо це однаково був погляд з боку, а не з середини, а останнє може забезпечити лише тривале проживання в країні та занурення в щоденне життя. Мені є багато що розповісти, веселого і сумного, курйозного…