У затінку ліванського кедра

Однією з моїх дитячих звичок, якої я не можу (і не хочу) позбутися, є пристрасть до збирання у мандрах різних жолудів, горіхів та шишок. Вистачить мені побачити якесь дивовижне дерево, як я враз забуваю про пам’ятки чи музеї, до яких прямувала, і починаю кружляти навколо нього в пошуках цікавого плоду. З мандрівок я тягну купу всілякого ботанічного мотлоху, з якого  вже вдома вилізають різноманітні кузки та хробаки.  Чоловік жартує, що рано чи пізно мене арештують на якомусь кордоні як біологічного терориста і посадять до цюпи. Жарти жартами, але у свій перший приїзд до Італії я дістала попередження від поліцейського в Термах Каракалли, коли  полізла в закриту зону за шишкою пінії, яка дотепер є найбільшою в моїй колекції. А минулого року за мною ганялася охорона папської резиденції у Кастель Гандольфо, коли я побігла алеями парку за шишками, які вгледіла з туристичного електромобіля. До речі, я таки проростила зі зернятка тієї “папської” шишки пінію!
Одним словом, шишка чи який жолудь – це найдорожчі моєму серцю сувеніри, які мама береже замість кришталю у креденсі.
Проте моїй колекції давно бракувало одного експоната. Незвичайна, схожа в торці на троянду, шишечка-діжечка з невідомого мені лапатого дерева, яке я час від часу зустрічала в Європі,  стала для мене справжнім об’єктом полювання.

Вперше я вгледіла такі шишки на цвинтарі у швейцарському містечку Кляран неподалік від могили Набокова. Це були товстенькі, чудесних пропорцій  та незвичного зеленого кольору, плоди, які вертикально тирчали на похилих гілках, наче новорічні іграшки на прищіпках. Але моє непорушне правило – з цвинтарів нічого не брати! – не допустило навіть спроби шукати дивовижну шишку. Але жалю за нею я  позбутися так і не змогла.
Удруге я побачила ці шишки у Вероні. Гілка з ними звисала з-за огорожі якоїсь церкви  на вулицю, але була все ж надто високо, щоб зірвати хоча б одну шишку. Трясіння гілки також нічого не дало. На землі ж не було жодної ознаки навіть старої, бодай зіпрілої, шишки. «Мабуть ще не достигли», – подумала я, ще не знаючи особливості цієї рослини.

І лише цього року в Бергамо я, нарешті, здобула жаданий трофей! Але не відразу. Спочатку, спускаючись від руїн замку, ми натрапили на два велетенські дерева, густо всіяні знайомими шишками кольору «зелений Веронезе». Я завила і змусила чоловіка стрибати та трусити гілки. Проте вперті шишки, як і минулого разу в Вероні, не падали. Я знову залишилася без сувеніра і час від часу бухтіла з цього приводу. Проте під вечір останнього дня в Бергамо ми вирішили спуститися з „Citta Alta“  (“Верхнього міста”) додолу не туристичними вулицями, а доріжками поміж розкішних віл та мальовничих садиб, що густо обсіли бергамський пагорб. Коли ми зійшли вниз, то на першій широкій вулиці, яка нам трапилася, дещо віддалік побачили церкву з великим куполом, який зацікавив нас ще на горі. Чесно признаюся, йти до цієї церкви мені вже не хотілося – ноги гули, а італійське сонце перетворило мене на купу рухомого смальцю. Проте ми напружили сили і рушили до церкви. І були винагороджені –  біля церкви росло ще одне велетенське дерево з омріяними шишками, причому гілки були не просто на доступному рівні, але й з однієї сторони лягали на землю широкими лапами.

Дерево давало  густу тінь, а на камінній огорожі церкви дзюрчав невеликий фонтан. Чоловік радісно пішов вмиватися, а я стала обмацувати симпатичні шишечки. Вони виявилися хвилясто-складчастими,  шільними, мов тенісні м’ячики, без жодного натяку на шпаринку з зерням, і наче покриті  густим велюром товщиною в мікрон. Шишки були молоді, того ж оригінального зеленого кольору, що й бачені  раніше. На тих,  що були на сонці, виступали краплинки смоли зі знайомим хвойним ароматом, проте ніжнішим за звичайний. На землі ж плодів знову не було. Де-не-де поміж трави лежало лише якесь коричневе лушпиння.  Я стала розглядати гілку і зі здивуванням побачила на ній і фіолетові зародки нових шишок, і дивні сухі сторчаки, схожі на свічки, які втикають у торт.  І тут я все зрозуміла – шишки ніколи не падали на землю цілими, як ото соснові чи ялинкові! Дозрівши, вони просто осипалися, залишаючи по собі стовбурці, жорстко прикріплені до гілок.

• 

• 

Я вдосталь нафотографувала  мої діжечки з усіх можливих ракурсів і, нарешті, зірвала одну для своєї колекції, міркуючи, чи вдасться мені її висушити так, щоб вона не обсипалася. Проте назви дерева я так і не довідалася. Зазвичай у Європі біля екзотичних дерев встановлюють табличку з поясненням. А тут такої, на жаль, не було. Я дбайливо довезла шишку додому у “кофрі” з пластикової пляшки і стала наполегливо гуглити, що ж то воно таке, однак безуспішно. Всі невідомі мені хвойні, які я нагуглила, мали зовсім інші плоди. Довелося скористатися пошуком за зображенням і виявилося, що це… ЛІВАНСЬКИЙ КЕДР!!! Так-так, той самий ліванський кедр, який біля 70 разів згадується у Святому Письмі! Якого і в самому Лівані залишилося всього декілька сотень. Що не кажіть, Біблія таки пророча книжка: «І залишок дерев буде таким малим, що й дитя зможе їх облічити». Це щастя,  що ліванський кедр був ще у давні часи інтродукований до Європи, де його плекали власне біля церков і монастирів, як найбіблійніше дерево. До слова, знаменитий сибірський кедр не є кедром, це – різновид сосни. Річ у тім, що православні священники шукали найближчий біологічний відповідник священному дереву, і сибірська сосна успішно стала виконувати його роль, як ото вербові гілки замінюють нам на свято пальмове листя. Різниця між цими деревами та їхніми плодами дуже суттєва, тому я, маючи в колекції шишку сибірського кедра, навіть не припускала, що моя шишечка-діжечка може бути кедровою!

Цілий тиждень я не переставала милуватися своїм трофеєм.  Кілька разів на день я обмацувала та обнюхувала симпатичний велюровий еліпсоїд – це ж був тепер не просто хвойний аромат, а знаменитий Lebanon Cedar, який входить до найелітніших арабських парфумів! Але через кілька днів шишка почала губити свою пружну і цілісну структуру – монолітні товстенькі складочки почали брунатніти, потім тоншати, а потім поступово відшаровуватися одна від одної так, що я вже могла запхнути поміж них ніготь.

• 

• 

Плід, як і людина, невблаганно старів. І рано чи пізно ця шишка таки розсиплеться в моїх руках, залишивши по собі стовбурець-свічечку та цей літературний експромт.
Хіба би мені вдасться проростити її насіння, як зерня пінії з папських садів.