Есеї

  • Есеї,  Мистецтво

    «Pietá». Про що мовчать Євангелія

    Уже з назви мого есею зрозуміло, що в ньому піде мова про один з найвідоміших у релігійному мистецтві сюжет, зміст якого відомий та зрозумілий всім: Богородиця оплакує знятого з хреста Христа, який лежить у неї на колінах, як звичайна мати тужить над тілом  своєї замордованої дитини. Така ось паралель між божественним та людським, яку людина може осягнути  розумом, серцем, життєвим досвідом. Насправді ж, у сакральному мистецтві простих речей не буває. І «П’єта» не є виключенням. Почнемо з того, що при слові п’єта, практично у кожної людини, котрій відоме це слово, в очах постане «П’єта» Мікеланджело Буонарроті.  І це не дивно. Молодий  Мікеланджело створив шедевр такого масштабу, що його слава затьмарила усі,…

  • Есеї

    На зламі світоглядних епох. Частина ІІ. Метамодерн навколо мене

    Метамодернізм – це філософія за рамками академічного світу, про яку чули всі, але ніхто нічого не знає.  (З анотації до книги Робіна ван дер Аккера “Метамодернізм. Історизм, афект і глибина після постмодернізму» ) Почну з того, що мій допис – це перш за все спроба пояснити собі самій ті зміни, які я відчуваю та спостерігаю в суспільних настроях загалом та в мистецтві зокрема.  Конфлікт навколо пам’ятного знака Францові Ксаверу Моцарту авторства Себастіана Швайкерта змусив мене сісти «за теорію» і з’ясувати, чи моє неприйняття цього пам’ятника – це прояв консерватизму «львівського обивателя» 50+, чи, навпаки, – здатність самостійно відчувати зміну тенденцій у світовому мистецтві та світогляді. Літератури на тему метамодерну є…

  • Есеї

    Магія Романа Дмитрика

    Львів, 17 серпня 2022 року У своїх спогадах Станіслав Лем писав, що йому, як відомому та популярному в срср автору, неодноразово пропонували відвідати Львів, у якому він не бував з липня1945 року. Однак письменник кожного разу відхиляв цю пропозицію, адже місто стало для нього не тим, чим було раніше. У його сприйнятті воно стало колись близькою жінкою, котра тепер належить іншому, має з тим другим нове інакше життя, тому зустріч з нею була б надто болісною. І Лем свідомо уникав цього болю. Я ж приречена знов і знов переживати подібний біль. Щоразу, коли я повертаюся до рідного міста, я стикаюся зі змінами, спровокованими (використаю тут метафору Лема) його новими партнерами.…

  • Есеї

    Пригода на берегах Західної Двіни

    Білорусь, Новополоцьк, 2000 – Нюрнберг, 2022 Передмова написана 14.06.2022. Цей допис було опубліковано незадовго до початку війни, коли ще можна було хоч якось розділяти політику урядів та культурні здобутки наших сусідів. Мистецькі твори російських авторів – це було ще те єдине хороше, що я особисто бачила за “порєбріком”. Але бомби, скинуті на мою країну, вбили моє зацікавлення будь-чим, створеним у країні моральних потвор. Нехай цей допис буде свідченням того, що в мене не було сліпої ненависті до російської культури. І сьогодні я не можу сказати, що я її ненавиджу. Бо хіба можна ненавидіти те, що втратило для тебе будь-яке значення?.. Починаючи з минулого року, у нас з чоловіком один за…

  • Есеї

    Ключ до підсвідомості. Виставка Петра Сипняка “Втрачений рай”

    Львів, листопад-грудень 2021 Цьогорічна львівська осінь подарувала мені особисте знайомство з художником Петром Сипняком. Це ім’я було знайоме мені давно – ще з 1986 року, коли в Бернардинському дворику відбувся перший вернісаж, на якому митці могли вільно продавати свої картини людям. Власне тоді ми з мамою відкрили для себе Івана Твердуна та Петра Сипняка і купили в них по кілька робіт невеликого формату на подарунки маминим друзям – якраз тоді починалася череда ювілеїв і мама була щаслива, що зможе презентувати щось оригінальне. Успіх від подарунків кожного разу був просто бомбезний, тому ми з нетерпінням чекали на наступний вернісаж, щоб купити ще кілька ефектних дарунків, що і здійснили. Оскільки презенти готувалися…

  • Есеї

    Пам’яті В’ячеслава Борисовича Цайтца

    Цей текст я написала на Фейсбуці 23 листопада 2019року, в день прощання з В’ячеславом Борисовичем. А нині, 12 грудня 2021, у день його народження, публікую цей допис у своєму блозі з почуттям неймовірної вдячності долі за те, що подарувала мені години спілкування з цією надзвичайною Людиною. Для мене В’ячеслав Борисович був, перш за все, батьком трьох моїх коліжанок з вулиці Вишенського, де пройшло моє дитинство. Саме завдяки цій дружбі я мала щастя бути знайомою і спілкуватися з ним, як то кажуть, неформально. Але й всі ті, хто спілкувався з професором Цайтцом службово, знали, як обтяжують його, інтелігента та життєлюба, будь-які формальності та офіціоз. Власне тому кожна, навіть випадкова, зустріч з…