Я не випендрююся

Ситуація, яка склалася на ФБ, змушує мене щораз більше ніяковіти.
Моє ніяковіння не просте (не червонію і піч не колупаю), а сповнене асоціацій і специфічного гумору. Заклики моїх друзів повернутися у мордокнигу викликали в моїй пам’яті останні кадри першої частини знаменитого фільму Сергія Ейзенштейна “Іван Грозний”, що показують нам царя, котрий взимку на зламі 1564-1565 рр. у гніві на бояр покинув Москву і засів в Олександрівській слободі, пообіцявши (в першу чергу собі самому), що повернеться до столиці тільки на народний заклик. Щоб добитися свого, він пішов на великий ризик – оголосив про своє відречення від престолу та направив про це послання до столиці. І не схибив – прості люди відразу виступили проти “зрадників” – Боярської Думи – після чого в Олександрівську слободу рушила делегація вмовляти Грозного вернутися на царство. Як це відбувалося насправді, зараз вже ніхто не скаже, але у фільмі це показано дуже ефектно – нескінчена вервечка людей з іконами та хоругвами йде до терема, де засів цар, а той спостерігає за цим з підсіння.

• 

• 

Ну так от, я в Грозного не бавлюся і делегацій з чолобитними не очікую. Я просто справді не можу переступити через себе і написати щось особисте під лицемірним питанням: “Що у вас на думці, Ольго”. От перепостити співзвучний мені текст можу, відповісти в коментарях – теж, а під цим питанням наче заціпило.
І річ не в тім, що я належу до вкрай принципових осіб, які не прощають ані дрібнички і можуть карати когось мовчанням. Навпаки, я дуже довго можу закривати на щось очі й вмовляти себе, що ніхто в цьому світі не є досконалим, тому не треба бути до людей надто вимогливою. Але іноді мене перемикає. Двічі в житті було так, що я просто не могла відкрити рота і промовити хоча б слово до людей, до яких назбиралося достатньо образ і претензій. От просто стояла і дивилася. Вони щось до мене говорили, а я мовчала, хоча мені було що сказати, хоча я могла надавати таких словесних ляпасів, що вони б звучали тим людям у вухах до кінця життя і навіть після смерті. Зі сторони здавалося, що я знущалася над своїми візаві і просто ставила їх в незручне становище, але насправді я просто не могла з ними розмовляти. Не могла і все.

Отак і зараз з ФБ. Історія зі знищенням профілю Усті Стефанчук стала для мене перемикачем, який взяв і виключив у мені багатолітню звичку чи не щодня писати щось у соцмережах. Крім того, Устя була не єдиною з цікавих мені дописувачів, на котрих звалилася кара фейсбучна: блокування і попередження сипалися в останні тижні як із відра: під репресії попали і сторінка “Треба їхати дивитися”, яка є моїм компасом у світі виставок, і профілі людей, які критикують абсурдні карантинні заходи, і, звичайно, сторінки різних українських організацій. (Якщо що – я не є коронаскептиком, однак вважаю, що не треба затикати людям рота, якщо вони міркують інакше, ніж інші.) Причому знищення неугодних ФБ дописів і блокування акаунтів здійснювалися вкрай безпардонно – пояснень не було, апеляції ігнорувалися.

Але, як виявилося, це все були лише “квіточки”. Розповідаю про “ягідки”.
Кілька днів тому зі сторінки одного мого харківського фб-друга прийшло прохання позичити 6500 грн. Ми з тим паном не в тих стосунках, щоб позичати одне в одного гроші, крім того, якби він і звернувся до мене з таким проханням (у житті всіляке трапляться), то точно не через коротке письмове повідомлення у месенджері. Невдовзі з’ясувалося, що його профіль зламали якійсь шахраї і почали просити гроші у всіх підряд з його списку друзів. Ігор звернувся в поліцію, зареєстрував на інший телефон нову ФБ-сторінку і написав листа до адмінів ФБ, щоб вони ліквідували хакнутий акаунт. А ФБ – уявіть собі!!! – відмовився це робити. Знаєте чому? Тому що на сторінці не публікується нічого, що порушує стандарти спільноти!
Навіть немає сенсу писати тут якісь свої обурення, бо така ситуація – це просто вінець абсурду! А коментувати абсурд – ще більш абсурдніше заняття.

***

Одна моя знайома, котра написала мені листа з обґрунтуванням, чому мені треба повернутися на ФБ, вжила наступний аргумент: “Чи ми маємо через недолугість кондуктора йти пішки?”
Маю їй опонувати: ФБ – не громадський транспорт, що існує за рахунок наших податків та куплених нами квитків. По-перше – це приватна власність конкретної людини, по-друге, ми нічого не платимо за користування даною платформою. Тому, якщо вже начистоту, то маємо зважати на вимоги господаря з усіма його схибленнями на “правильності” та “праведності”. У чужий монастир, як відомо, зі своїм статутом не пхаються. А я не хочу стати жертвою якоїсь “святоші”, котра в сентиментальній фотографії дитячих тапочок побачить педофілію, а у вірші “Убий підараса” заклик вбивати гомосексуалістів, і в одну секунду “без суду та слідства” знищить мої тексти.

Тому зараз мої стосунки з ФБ виглядатимуть як взаємне використання: він пхає мені свою рекламу, а я – свою.
Звісно, власна сторінка – теж не гарантія уникнути бану. Так нещодавно було заблоковано ФБ-акаунт однієї пані, яка дала на ньому посилання на свій вірш, опублікований в її власному блозі. Вірш був болючий, рвав серце, але нічого агресивного чи кримінального в ньому не було. Але цензорам ФБ він псував солоденьку картинку, яка вже давно складається переважно з грибочків, квіточок, пляжів, заходів сонця, хмарок, світанків, маків, соняшників, лаванди, котиків, песиків, їжачків тощо. Врешті на “тощо” вже практично нічого й не залишилося.

***

Кілька років тому наш з Слєсарєвим тандем написав п’єсу-антиутопію, де описувалося емоційно вихолощене суспільство, у якому навіть соцмережі стали людям нецікавими, бо спілкування в них було зведено до заповненням конкретних шаблонів про змістовні та корисні справи, адже витрачати дорогоцінний час на всілякий “непотріб”, як-то спілкування про все, що хочеш, було класифіковано урядом як безсенсовне, нераціональне і навіть небезпечне заняття. Люди майбутнього навіть не уявляли, що в соцмережах минулого можна було писати все, що спаде на думку. Взнавши про це, героїня п’єси, програмістка, чи як тепер кажуть, айтішниця, ламає алгоритм і починає розповсюджувати у всесвітній павутині всіляку фігню. Чесно кажучи, фінал нам з Сергієм не вдався, він вийшов дещо наївним та ідеалістичним, адже всі наші герої були наївними ідеалістами, позбавленими власного життєвого досвіду, вихованими на уривках художньої літератури та чужого романтичного листування, знайденого в руїнах старої мережі, і просто не могли придумати чогось справді поганого. Але в цілому ми з Сергієм передбачили і цензуру, і контроль, і чистку соцмереж від того, що можновладці оголошують шкідливим чи непотрібним, хоча тоді, коли ми писали п’єсу, бани були досить рідкісним явищем.

Тому, дорогі мої ФБ-друзі, маєте зрозуміти, що навіть якби мене не заціпило чисто на психологічному рівні, то мені як співавторці такої п’єси і як прототипові програмістки-бунтарки, взагалі якось не комільфо особисто підпорядковуватися чужим абсурдним правилам.
Але покинути я вас теж не можу, тож і далі буду поширювати свої нецензуровані думки “в чужому монастирі”, надсилаючи свої цидулки з особистої території, розташованої поза кляшторними мурами.

***

Пі-Сі. Хотіла спершу метафорично написати про горобців з прив’язаними до лапок трутами, але вирішила, що допис і так почався асоціацією з Іваном Грозним, а якщо закінчиться порівнянням з хитромудрою княгинею Ольгою, то нарід подумає, що в мене шаленими темпами прогресує манія величі. Ще нє. Але в цілому собою задоволена, особливо на світлинах, зроблених моїм смартфоном-підлабузником.

•