Я йду, Христе!

Львів, 17 листопада 2019 року
Вистава творчої майстерні «Театр у кошику». Режисер – Ірина Волицька

Ролі виконують: Митрополит Андрей – Володимир Губанов
Софія Шептицька – Лідія Данильчук

Минуло вже два тижні, як я подивилася у Львові виставу «Я йду, Христе!». Після неї сталося кілька яскравих пригод, веселих та сумних подій, проте жодна з них не затьмарила враження від цього сімдесятихвилинного театрального дійства: у мене в очах досі стоїть кожен рух акторів, а в пам’яті звучить чи не кожне промовлене ними слово.

Звісно, листи Шептицького до матері не були для мене відкриттям, я читaла їх і раніше, але саме вистава дала мені поштовх сприйняти ці тексти зовсім в іншому ключі: історія взаємин Митрополита Шептицького з його батьками – це не тільки історія педагогічного успіху, причому, взаємного, але й відповідь, як його досягнути. Ці 12 листів або ж ця коротка вистава роблять цілком непотрібними всі стоси псевдопедагогічної та псевдопсихологічної літератури, яка засмічує книжкові полиці та Інтернет.

Що казати, «непослух» молодого графа Романа Шептицького був набагато масштабнішим, ніж наші сучасні вчинки проти волі батьків, як-то піти в інший ВУЗ, зайнятися чимось незвичним для них чи вийти заміж «не за того». Тексти листів Романа-Андрея Шептицького відкривають нам, яким стресом для батьків майбутнього Митрополита було його рішення не просто піти в ченці, але в ченці тієї церкви, того обряду, який відкрито зневажався польсько-католицьким оточенням родини. Ми розуміємо, як непросто було відомим аристократам прийняти таке синове рішення, яким травматичним був для них страх перед осудом суспільства. І ми не можемо не захоплюватися тим, як син надзвичайно мудро та аргументовано допомагає батькам не просто змиритися з його вибором, а й підтримати його в цьому чині; як делікатно, але водночас відверто, нагадує їм, коли і як саме вони відкрили йому його Божественне призначення.

Проте всі ці аргументи розбилися б на друзки, якби батьки Шептицького ставилися до свого сина, як до власного творіння, як, приміром, Тарас Бульба до свого Андрія – «Я тебе породив, я тебе й уб’ю». Але Софія та Іван Шептицькі були щиро віруючими людьми й розуміли, що їхній син – є творінням Божим, а вони просто вибрані Господом за його батьків. І вони приймали не рішення сина, а волю Божу…

І от цю непросту історію режисер вистави та актори зуміли донести до нас всього за сімдесят хвилин. Як це можливо? У цьому і полягає сила театрального мистецтва: вплинути на глядача не тільки словом, але й цілим рядом символічних поз-жестів-поглядів, звуками та спалахами світла…

Хоча мені страшенно кортить, але я все ж не буду описувати та розшифровувати всього побаченого, щоб не красти у глядача насолоди від власного сприйняття і розуміння. Але не можу не написати, що робота акторів була прекрасною, зворушливою і переконливою, хоча ані Лідія Данильчук, ані Володимир Губанов не мали найменшої портретної схожості з історичними героями. Та це й не було потрібним, адже вони представляли нам внутрішній світ графині Софії та Романа Шептицьких, а не їхні тілесні оболонки. З цієї точки зору, струнка й водночас міцна статура Володимира Губанова була також символічною – вона показувала ніжність та разом з тим стійкість душі майбутнього Митрополита, тіло якого було тілом велетня, навпроти якого всі здавалися (а може й були) карликами, і яке було завеликим навіть для Святоюрського Собору. Я переконана, що цього Велета Господь спершу задумав для Собору Святого Петра і Латеранської архибазиліки, але потім змінив його призначення, вибравши йому набагато важчий хрест. І власне тому ідея представити виставу в залах Національного музею на тлі «Тайної вечері» Бойчука була геніальною. Саме це образно підносило постать Шептицького не просто до рівня святих, а представляло його Апостолом, якого Господь послав на порятунок нещасному затурканому, розгубленому та загубленому в історичних обставинах народові.

З великим респектом та дуже щиро рекламую читачам і цю виставу, і весь репертуар «Театру в кошику».