Український куточок у Соборі Святого Петра

Ватикан, 1996 – 2018

У 1996 році, тобто чверть століття тому я вперше приїхала до Рима. Ось такою цяцею я тоді була.

Зараз важко повірити, але тоді можна було спокійно потрапити до Собору Святого Петра, без черги зайти в ліфт і піднятися на дах Базиліки, а єдиним місцем у всьому Ватикані, де треба було проявити терпіння – була помірно довга черга до Сікстинської капели. Не дивно, що охоронці нудилися і шукали привід розважитися. Це тепер вони злі, суворі та псіховані, бо треба давати раду з несамовитими натовпами туристів, яких не зупинить жодна огорожа. У ті ж чудові часи вони швендялися Собором і приставали до молодих туристок. Пристали й до мене, коли я, запхнувши останню порцію своїх туристів у ліфт, пішла собі спокійно оглядати Базиліку. Я тоді досить не зле говорила італійською, тож біля мене й скупчилося кілька плечистих чорнявих молодиків. Кожен з них хотів показати мені в Соборі щось особливе, «про що туристи не знають». Але ж я, зараза така, все знала і не давала хлопцям можливості себе здивувати. Але одному все ж вдалося.
– А ти взагалі звідки? – запитав він.
– З України, – відповіла я.
– О! А ти знаєш, що у нашому Соборі є зображення ваших святих, Володимира і Ольги? – відразу запитав він.
От цього я не знала, тому аж підстрибнула: «Де???»

Хлопець переможно глянув на конкурентів, взяв мене за руку і повів кудись у глиб Базиліки.
По дорозі він триндів про те, що до них приїжджають групи греко-католицької молоді, які завжди шукають вівтар Святого Еразма, бо там власне знаходяться мозаїки з образами Володимира та Ольги.

Я була страшенно зворушена цим невідомим тоді мені фактом і біля образу княгині Ольги навіть призналася хлопцеві, що мене теж звати Ольгою (перед тим я робила з цього таємницю). Вже не пригадаю, як було звати того охоронця, але він  направду знав багато – доки я чекала на своїх туристів, він розповів мені ще кілька цікавих фактів, яких не було в путівниках. Мені було дуже шкода, що я не можу прийняти його запрошення на вечірню прогулянку Римом –  у мене вже була назначена рандка з каваліром з партнерського турбюро – але я пообіцяла пам’ятати його вічно і, як бачите, дотримую свого слова.

Щодо вівтаря, він  направду був дуже цікавий, не тільки зображеннями наших рідних святих.
У його центральній частині знаходилося мозаїчне полотно “Мученицька смерть Святого Еразма”, виконане за картиною не кого-будь, а Ніколя Пуссена.
У моїх примітивних путівничках лише фіксувалася наявність такого вівтаря, літератури про римські споруди в наших бібліотеках було вкрай мало, тому цікаву інформацію про цей вівтар Святого Еразма мені вдалося «нарити» лише з появою Інтернету, чим і ділюся.

Отже, вівтар  Святого Еразма  здавна є  одним з найшанованіших у римських вірян, оскільки культ  цього святого, єпископа Антіохії, замученого за імператора Діоклетіана, був започаткований у Соборі Святого Петра дуже-дуже давно – ще  в старій споруді Базиліки на початку далекого ХІІ ст. Тоді до каплиці Святого Еразма було перенесено його мощі, а віряни не втомлюватися прикрашати вівтар вотами, квітами та різними саморобними оздобами.
Саме тому при побудові нового Собору було вирішено зберегти культ цього святого і спорудити для мощей мученика новий вівтар, що й було зроблено. Однак старий вівтарний образ не відповідав новому модному вівтарю ані якістю, ані формою, тому назріла потреба замовити новий.

У цей час кардинал-племінник (був і такий сан!) Франческо Барберіні, великий колекціонер і меценат, саме той із суддів, завдяки якому Галілео Галілей уникнув довгого тюремного ув’язнення, з подачі свого секретаря взяв під своє крило Ніколя Пуссена. І власне  кардинал Барберіні забезпечив своєму протеже престижне замовлення, котре той і виконав у 1628-29рр.

Пуссен зобразив на своєму полотні мученицьку смерть Святого Еразма. Зобразив так переконливо, але водночас красиво, що картина стала предметом критики зі сторони інших художників, причиною чого була звичайна заздрість.  Архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, котрий особисто спостерігав за роботою Пуссена над полотном, чесно сказав, що якби він був художником, то ця робота викликала б і в нього глибоку заздрість, а так він може лише захоплюватися твором, котрий демонструє «глибину та міцність знань».

Картина залишалася у вівтарі до 1739 року, коли його замінила  мозаїчна репродукція роботи П’єтро Паоло Крістофарі. Заміна живописних полотен на мозаїки була зумовлена підвищеною вологістю у Соборі Святого Петра, який в той час не обігрівався.

На світлинах нижче – картина і мозаїка за її мотивами.

Саму ж картину було передано до Квіринальскього палацу, звідки вона за наполеонівської окупації була вивезена до Лувру, де й пробула з 1797 по 1817 рік. Після поразки Наполеона цю картину в числі інших загарбаних “узурпатором” творів мистецтва Франція повернула Італії, і зараз «Мученицьку смерть святого Еразма» Ніколя Пуссена можна побачити у Ватиканській пінакотеці в будь-який чинний музейний день.

А от мозаїку побачити на власні очі в наші дні значно важче, адже ту частину, де знаходиться вівтар Святого Еразма, кілька років тому закрили для туристів – туди можуть доступитися лише віряни для молитви чи сповіді.

Унаслідок цього вівтар перестали докладно описувати навіть у досить серйозних путівниках і він геть випав з уваги екскурсоводів, яким і без того є що показувати й розказувати в головній католицькій святині світу. Чесно кажучи, мені теж не було вкрай принципово мати доступ до нього, але ситуація докорінно змінилася, коли в 2018 році я привезла до Рима свою мамцю, яка ще тоді, у 1996 році, була дуже вражена тим, що в Соборі Святого Петра є зображення Володимира, Ольги і Тризуба та конче хотіла побачити їх на власні очі.  І я точно знала – якщо мамине бажання не буде виконане, то вся поїздка разом з усіма римськими красотами, готелем в 10 хв. ходу від Piazza Venezia, ватиканськими садами, фресками Генриха Розена та обідом у папській резиденції в Кастель Ґандольфо, все, абсолютно все, піде коту під хвіст – мама до кінця життя мені не пробачить, що “ото була у Римі, а найголовнішого для українського серця так і не побачила, і це маючи дитину-гіда, яка для чужих людей старається , а для матері ні” (саме так вона бурчала, доки я не здалася і не почала носитися Базилікою в пошуках вівтаря – отетерівши від ґвалту, який створювали сотні китайських туристів, я втратила орієнтацію і шукала його в зовсім в іншому боці святині).

І от коли я втретє оббігла Собор по периметру і з відчаю вже була ладна піднятися на купол і кинутися з нього вниз, я побачила десь далеко в глибині правого трансепта заповітний овал з обрисами Святої Ольги. Однак вхід до всього трансепта було не тільки загороджено оксамитовим поясом – вздовж нього стояли охоронці, котрі пильнували, щоб туристи не проникли у неналежний їм простір.

(На плані Собору Святого Петра трансепт позначено номером 60, а вівтар – 61)

Не тямлячи себе від щастя, я побігла за мамою, яка сумно розглядала «П’єту» Мікеланджело, притягла її до загорожі і пальцем показала на образ Святої Ольги, гадаючи, що обов’язок гіда і доньки вповні виконано. Але мама цим не вдовольнилася: «А Володимир і Тризуб?! Я їх не бачу! Хочу ближче! Скажи йому, нехай він мене туди пустить!». І вклякла біля охоронця, який незворушно стояв біля стовпчика, до якого кріпився загороджувальний пояс.   
Мені не залишалося нічого іншого, як почати видобувати з глибин моєї пам’яті італійські слова, які я зв’язала у приблизно такий текст:

«Я і моя мама приїхали з України. А там (я вказала пальцем в сторону вівтаря) – наші святі, Володимир і Ольга. Вони покровителі нашої країни. Вони нас хрестили. Мене звати Ольга. На честь тієї Ольги (я знову вказала пальцем у сторону вівтаря). У мами ювілей – 80 років. Мама дуже стара. Вона хоче перед смертю помолитися покровителям нашої країни. Тільки помолитися».

Охоронець скептично подивився на величезний «Нікон», що висів у мами на шиї. Мама в долю секунди перевісила фотоапарат на мою шию, благально склала ручки і дуже влучно повторила мої останні слова: «Soltanto pregare!»
Це все підкріплювалося нашими дуже жалібними поглядами. Охоронець ще раз уважно на нас подивися і суворо промовив: «Solo mamma. Soltante pregare. Presto!». Потім  відчепив гачок захисної стрічки, мама швидко проскочила, після чого гачок негайно повернувся на своє місце, а охоронець сухо мені буркнув: «Non fare foto». Я це розуміла і без нього, та й у тому освітленні і на чималенькій віддалі нічого путнього  з того фотографування не вийшло б. Я вже зробила кілька спроб відразу, як знайшла вівтар, – зберегла і демонструю ці неякісні світлини виключно як пам’ять про цей випадок. Тому я стояла і чемно чекала на маму, яка, на щастя, не забула перехреститися, молитовно скласти ручки і щось шепотіти, хоча я підозрювала, що вона не молиться, а читає якийсь вірш.  Охоронець був щиро здивований цією картиною, він думав, що ми просто схитрили і мама буде бігати та розглядати все, що є у закритій частині, тому коли мама верталася назад і повернулася до образів, щоб послати їм прощальний поцілунок (вона зауважила, що так часто роблять італійки і їй це дуже сподобалося), він милостиво кивнув мені на фотоапарат, мовляв, давай, фотографуй.

Момент повітряного поцілунку я не зловила, але тріумфальне повернення мами порожнім трансептом таки увіковічнила.

Під заздрісні погляди туристів, котрі безперервним потоком пропливали вздовж оксамитової ковбаски, ми, “щирі віряни”, сердечно подякували охоронцеві (мама при цьому притискала руки до серця і закочувала очі) і вже в піднесеному настрої пішли оглядати Базиліку далі.

Я поцікавилася у мами, що ж вона промовляла біля образів, виявилося, вона декламувала «Ще не вмерла Україна» – це вийшло спонтанно, несподівано для неї самої. Що ж, дуже доречно!

Після огляду Базиліки ми почимчикували пити каву на дах Замку Святого Ангела, де у відносному спокої взялися читати мій конспект (у Базиліці це було просто неможливо), щоб уточнити, звідки ж взялися наші Ольга й Володимир у Соборі Святого Петра.

Тепер розповідаю це вам.

Отже, мозаїки святих Володимира і Ольги були подаровані собору святого Петра в 1989 році на честь тисячоліття хрещення України-Руси українським греко-католицьким єпископом Василем Лостеном з американського міста Стемфорд.

За рік  до святкування ювілею епохальної події владика звернувся до президента фабрики, котра займається виготовленням та реставрацією мозаїк у Ватикані, із листом, у котрому висловив бажання замовити мозаїки, ескізи котрих доручив своєму другові професорові Уго Маццеї, який вже займався декоруванням церков у Стемфордській єпархії та інших сакральних спорудах.
Президентом фабрики був у той час архієпископ Ліно Заніні, котрий займав одночасно посади президента Студії мозаїки, а також президента Постійної комісії охорони історичних і мистецьких пам’яток Святого престолу. Він підтримав ініціативу Єпископа Стемфордського – вже через два місяці єпископ Василь Лостен отримав кошторис, а невдовзі у ватиканських майстернях почалися роботи з виготовлення мозаїк під керівництвом професора Вірджиліо Кассіо.

А 17 серпня 1989 року, рівно через рік з дня написання листа єпископом Лостеном, у Базиліці Святого Петра були встановлені мозаїчні образи святих Володимира та Ольги, легендарних осіб, завдяки котрим Русь увійшла до великої християнської родини.

Ось така історія, вірніше, цілих дві історії з серії моїх італійських пригод. А доказом того, що я ніц вам не набрехала, а казала правду і тільки правду, нехай буде оця перевірка мене «Устами істини» 😊. Руцю не відгризли!!!