Украй осучаснена «Каллісто» на сцені Нюрнберзької Опери

Що може бути приємнішим для Олі-оперомана, ніж послухати нову оперу  і поділитися враженнями з іншими оперофілами? Тільки одне – відвідати сучасну брутально-цинічну постановку, сповнену сексу та вульгарності,  і в деталях описати її друзям, які такі постановки ненавидять усіма фібрами своїх витончених душ!
З цієї точки зору «Каллісто» Франческо Каваллі в інтерпретації нашого нюрнберзького режисера Єнса-Данієля Герцога –  саме те, що потрібно!

Тож поїхали –  плачте/ смійтеся/співчувайте/обурюйтеся/скрегочіть зубами/ здригайтеся/насолоджуйтеся  (потрібне підкреслити).

Почнемо, як і належить, з увертюри, у нашому випадку – короткого античного бекґраунду сюжету, який дійшов до нас зокрема у «Метаморфозах» Овідія.
Отже, жила-була богиня Діана, принципова (до пори до часу) цнотлива дівиця, яка оточила себе компаньйонками-німфами, котрі також мали берегти своє дівоцтво. Ці німфи (тут уважно, бо це  має значення для тлумачення нюрнберзької постановки) були смертними  довгожительками. До цих панн належала і юна Каллісто, яка, очевидно, була щиро закохана у свою покровительку, інакше Юпітеру  не вдався б його простий трюк. А так, йому було достатньо просто обернутися на Діану і в її постаті спокусити Каллісто. Ні на що інше німфа-фрейліна  не велася – навіть на ковток свіжої води у дощенту спаленому заповідному лісі. Згідно з версією Овідія, у сексуальній сфері Каллісто зовсім не була  наївним матолком, а з гумором оцінила хід Юпітера, і вже точно невинними ласками не обмежилася, що згодом підтвердила її вагітність. Це викликало лють відразу в двох жінок – Діани та Юнони (дружини Зевса): перша гнівалася за втрату підопічною цноти, друга – нестямно ревнувала чоловіка. Тож Діана проганяє Каллісто з числа «фрейлін», а Юнона перетворює її на страшну ведмедицю, яка приречена в майбутньому бути вбитою своїм власним сином від Юпітера. Але Юпітер рятує колишню кохану, вознісши її та їхнього спільного сина на небо у вигляді двох сузір’їв – Великої та Малої Ведмедиць.  Антична міфологія – це річ заплутана та нелогічна, тому ви можете знати й інші версії, як міфу, так і походження назв зоряних скупчень. 

Але саме вищенаведений  трагічний сюжет взяв за основу лібретист XVII ст. Джованні Фаустіні та провів з ним перші сюжетні метаморфози на догоду своїм сучасникам, які в той час ще не мали надто витончених смаків і  полюбляли грубі жарти, причому, чим вульгарніші та непристойніші, тим краще. Саме заради них і йшли до театру. Музика і вокал грали при цьому другорядну роль, тому особливих вимог до них ніхто не ставив – це були суцільні речитативи під досить одноманітну та фальшиву музику, адже інструменти тих часів були далекими від досконалості. Тому немає нічого дивного, що оперу після 11 вистав цілком забули, і партитура спала летаргічним сном у венеційській бібліотеці Сан Марко аж до 1970 року, а це вже були часи, коли оперні режисери та диригенти, цілком знуджені відомими операми та їх класичним трактуванням, не тільки масово перевертали знайомі сюжети з ніг на голову, але й шукали нові. І «Каллісто» отримує своє друге народження, щоправда ціною таких крутих метаморХВоз, від яких консервативна оперна публіка і нині втискається у крісла, хоча все ж хихотить та попискує від захвату, демонструючи, що ніщо людське (секс, масні жарти, тупі ситуації з переодяганнями а ля «батько не впізнав доньку, коли та вдягла нові рукавички») не чуже й рафінованим  сучасним естетам.  Тріумфальним кроком опера пішла європейськими підмостками і дійшла  до престижної сцени Мюнхенської державної опери, зчинивши там справжній фурор. Мюнхенський  оперний бомонд ще досі не  оговтався від цієї постановки 2014, про яку дуже гарно написала український музикознавець Аделіна Єфименко.
https://www.operanews.ru/14022301.html

Цього року за «Каллісто» взялися наші нюрнберзькі експериментатори, великі майстри у справі пересаджування старих сюжетів на сучасний ґрунт.  Мене особисто до чорних заздрощів захоплює їхнє вміння розгледіти у старезних сюжетах паралелі з сучасними тенденціями та  органічно осучаснити персонажі, а також їхню мотивацію, не жертвуючи при цьому рівнем музики та вокалу.  Нюрнберзька «Каллісто» – стала не тільки осучасненням, а дуже жорсткою пародією, як на старі соціальні пережитки, так і на сучасні модні тенденції. Щодо музики, то наша опера пішла не тим традиційним шляхом, коли сучасний оркестр спеціально фальшивить чи імпровізує в дозволених рамках, імітуючи музику бароко, а запросила справжній бароковий ансамбль з інструментами того часу, як репліками, так і автентичними.

Але вернімося до постановки, бо «цимес» саме в ній.

Отже, вистава починається з того, що дівчинка-підліток списує нескінченними формулами величезну дошку, над якою великими літерами виведено до болю знайоме гасло «Вчитися! Вчитися! Вчитися!». Ми з вами знаємо, що вождь світового пролетаріату був не першим, хто виголосив ці слова, але на Заході впевнені, що це сказав саме він – Ленін.  Коли стулки дошки розчиняються, перед нами постають  Природа, Вічність та Фатум, котрі, зачудовані успіхами дівчинки, пророкують їй зоряне майбутнє – фото відмінниці під аплодисменти розміщується на «дошці пошани», тобто, на зоряному небі.
У цей час до класної кімнати просочуються вихлопні гази, дівчинка з жахом притискає до грудей вазонок і тікає. Ось так подали нам загибель заповідного лісу у прекрасній Аркадії.
Щаслива ж Аркадія представлена у виді… жіночої школи-інтернату. До слова, у Німеччині досі існують окремі школи для дівчаток (щодо хлопчиків не знаю) – я особисто благала свою косметологиню не віддавати доньок у такий заклад і не псувати їм психіку. Очевидно, мою думку поділяють і постановники вистави, які зі смаком «проїхалися» по такому анахронізмові. Не важко здогадатися, хто є Директоркою цієї дівчачої школи – авжеж, богиня Діана. Присутній у сюжеті і завуч –  німХВа Лінфея. Цим паралелям я аплодую стоячи, особливо Лінфеї, яку нам подали у виді дивакуватої старої панни. Це була алюзія на довговічність смертних німф і натяк на  те, ким у майбутньому стала б Каллісто, не поведись вона на інтрижку з Юпітером.

У наступній сцені ми  бачимо вже не старанну ученицю, а пристрасну Грету Тунберг (он як впливають на мозок вихлопні гази), що готує презентацію до офіційного візиту   Міністра освіти чи екології (Юпітера). О!!!! Цей Юпітер – просто  архідосконалий збірний образ чиновника. Особливо потішила його мармиза з хитрими очками-гудзичками – вилитий Діма Разумков!  

Цього  Юпітера-Міністра  більше хвилюють дупки учениць, аніж натхненна  презентація Ґрети. Меркурій, типовий водій-спритник високопоставленого чиновника, всіляко сприяє шефові у його задумі спокусити ученицю.
Міністр перевдягається у Директорку і береться до справи – починає співати жіночим голосом. Це саме та музична фішка, яка найбільше потішала слухача XVII ст. – кастрати, контр-тенори, тенори у жіночих костюмах, і контральто в чоловічих користувалися шаленим успіхом. Якість співу при цьому не мала абсолютно жодного значення. Головне, щоб було комічно і смішно. Саме тому лібретист Фаустіно, всупереч версії Овідія,  робить з Каллісто абсолютну дебілку в галузі анатомії – вона нічого не підозрює, навіть тоді, коли  Юпітер від ласк переходить до сексу, як то пише наукова та кримінальна література, з проникненням. У нашій постановці це відбувається у великій кількасекційній душовій.

Здавалося б душова  тут просто для сміху, як і великий  колективний умивальник, який учениці витягують згодом на сцену. Але для тих, хто пам’ятає міфологію, у цих моментах заховано також певний зміст: за свою хвилинну слабкість Каллісто заплатить не тільки цнотою, необхідною їй, щоб залишатися у колі німф, не тільки втратою людської подоби (вона буде перетворенна на ведмедицю), але й задоволенням купатися у свіжій воді. Згадайте, Сузір’я Великої Ведмедиці ніколи не сходить із зоряного неба, а, отже, навіть не торкається океану… І таких натяків у виставі вистачає. Треба тільки зауважити їх за фарсом, який панує на сцені.

Паралельно розвиваються й інші лінії сюжету – лібретист  постарався на славу, аби тільки глядачам було цікаво та весело. Діана кохає смертного красеня Ендиміона, а престаріла німфа уступає пристрасному натискові юного Сатира.  Різниця між богами, напівбогами та смертними подається нам як різниця у соціальному статусі: Діана – директорка, Ендиміон – прибиральник; Лінфея – завуч, Сатир – рознощик піци.  Комізм постановки полягає ще й в тому, що нам, глядачам,  треба  впізнати  за гримом наших місцевих зірок у невластивих їм амплуа. Так Лінфеєю виявляється наш головний тенор Мартін Плятц, а Сатиром – нова улюблениця місцевої публіки меццо-сопрано Ірина Мальцева. До всього цього гармидеру долучаються Пан та його побратим Сильван. Ці напівдикі істоти з’являються перед нами у виді брутальних механіків із садистськими нахилами і час від часу катаються сценою на мопедах. Найефектніший епізод з ними зроблений у стилі «Кримінального чтива». Тільки замість збоченого сексу братці-акробатці, співаючи,  влаштовують Ендиміону  електротортури (метафоричні любовні страждання): Сильван, крутячи педалі ровера, виробляє електрику, а Пан – приставляє до голови конкурента кінці дротів! Божеволіючи від нерозділеного кохання до Діани, Пан приставляє дроти й до себе…

Але повертаємося до головної сюжетної лінії – любовних пригод Ґрети-Каллісто та Міністра-Юпітера. Отже, пан Міністр втрачає інтерес до учениці, та ж натомість  штурмує своєю любов’ю Директрису, яка спочатку нічого не розуміє, аж доки не з’являється Юнона, таки “суча дочка”, бо приводить зі собою якихось наполовину дементорів, наполовину  агентів у цивільному. Ті викручують Ґреті зі суглобів ручки та ніжки. Це все супроводжується дуже переконливими звуками хрускоту кісток та тріскання сухожиль…  У залі чути непідробні жіночі зойки. Публіка шокована, проте зал не покидає. Юнона ж витягує з елегантного клатчу щось на кшталт боа, де замість пір’я – пасма волосся, вирвані у попередніх конкуренток, і, сповнена сатисфакції, покидає сцену.

До знерухомленої Ґрети-Каллісто приходить Міністр-Юпітер, який щиро хоче чимось зарадити, але виправити діяння своєї дружини він не силі. Меркурій же хутко викочує на сцену інвалідний візок, накритий кавалком хутра, і вони всаджують у нього скалічену Ґрету, яка спершу не хоче поступатися своїми принципами – і сповзає з хутряної ковдрочки. Юпітер забирає ковдрочку геть, знову всаджує дівчинку в крісло і за мить таки накриває її хутром, співаючи, що перетворить її на зоряного ведмедика і подарує цим безсмертя. Нарешті на сцені панує справжня ідилія – пара, сидячи вкупочці, гортає атлас зоряного неба та співає дует, який на фоні усіх попередніх речитативів звучить цільним  та гармонійним вокальним номером. Після цього всі покидають сцену.

Здавалось би, фінал, але – НІТ!  –  режисер вирішує дощенту викрити цинізм чиновника від освіти. Пан Міністр знову з’являється на сцені з розкішним жалобним вінком, прикрашеним білою стрічкою. Стаючи на коліно, він покладає вінок до дошки, списаної рукою Ґрети-Каллісто. Усі герої та хор «небесних умів» співають мучениці хвалебно-сумну оду.
Аж раптом стулки дошки знову розчиняються і ми бачимо зоряне небо, на тлі якого в інвалідному кріслі сидить дівчинка, накрита ведмежою шкурою. Юпітер видається вкрай здивованим її присутністю серез небесних світил. І тут весь попередній комізм, гротеск та чорний гумор постановки  зникають, залишаючи нас наодинці з фіналом справжньої античної трагедії. Нам стає зрозуміло, що всі обіцянки міфічного верховного божества обманутій дівчинці були нічим іншим, як просто безсовісною «локшиною» типового сучасного чиновника. Як тут не згадати Аристотеля, який колись сказав: «Комедія має намір відображати людей гірших, а трагедія – кращих, ніж ті, що існують у реальному житті». І введена в оману дівчинка все ж отримує безсмертя, але  за волею  зовсім інших сил – Природи, Фатуму та Вічності.