Тільки в далекості є баобаби, секвої і пальми?

Швейцарія. Санкт-Ґаллен. Грудень 2019.

2019 рік був для мене незвичайним. Для себе я його назвала Роком Дивовижних Дерев, бо стільки дендрологічних вражень як цього року, я не мала за все своє життя: евкаліптово-мімозні гаї в Португалії, ліванські кедри в Бергамо, баобаби на Мадагаскарі! Здавалось, чим ще можна мене здивувати, враховуючи, що в планах на кінець року не було жодних мандрівок, крім короткої подорожі до Санкт-Ґаллену на оперу, в якій співала наша Софія Соловій. Щоправда, після того, як я знайшла зовсім недалеко біля свого дому таку екзотику, як плоди дерева ґінко, то зрозуміла всю неправоту мого улюбленого Михайла Ореста, який стверджував «Тільки в далекості є баобаби, секвої і пальми». Проте від зимової Швейцарії я не чекала жодних ботанічних вражень – зима є зима. Але якісь жерці-друїди, потайки почитавши в Інтернеті мої дописи про дерева, вирішили зробити мені неочікуваний передноворічний презент і показати дерево, яке я навіть не мріяла у найближчому часі побачити, а саме – величезний СЕКВОЯДЕНДРОН. Секвоядендрони та їхні родички секвої – це дерева, до яких треба їхати на паломництво аж до США, де збереглися як окремі гігантські рослини, так і цілі гаї.
А тут я раптом натрапляю на це дерево у сусідній Швейцарії!
Зараз я розумію, що приїдь я до Санкт-Ґаллена як звичайний турист, а не спеціально на оперу, то навряд чи побачила б цю дивовижу, бо до “мамонтового дерева” мене привела саме Софія – воно росло біля готелю, де вона замешкала, а це було в стороні від усіх туристичних об’єктів міста. (Гм… А, може, Софія була не ким іншим, як таємним посланцем друїдів, а опера – частиною їхнього плану??? )
Секвоядендронів біля готелю було два. У сутінках складалося враження, що це не дерева, а дві гігантські чорні копиці. Такі ж копиці височіли й на сусідньому пагорбі, де були розташовані фешенебельні віли. Потім виявилося, що то також секвоядендрони. Поночі табличку біля готельного дерева годі було прочитати, але я була під таким враженням, що, повернувшись до свого готелю, не могла заснути і до ночі сиділа, вичитуючи про секвоядендрони все, що тільки можна. І тепер у мене з’явилася мрія, поїхати в Америку, до якої мені ніколи не хотілося через складний візовий режим, і поблукати серед тисячолітніх велетів, навпроти яких 35-метровий швейцарський екземпляр віком 180 років є просто немовлям.

Європейцям, які першими виявили ці велетенські дерева, що зараз називають секвоями та секвоядендронами, ніхто не йняв віри – люди просто гадали, що очевидці або помиляються і замість дюймів кажуть фути, або просто брешуть.
Перші письмові згадки про секвою належать іспанським місіонерам і датуються другою половиною 18 ст. У цей час дерево ще не отримало сучасної усталеної назви, а іменується просто “червоним деревом”, бо мандрівників найбільше вразила не їхня величина, а колір деревини. Як називали ці дерева аборигени-індіанці – невідомо. Я перерила весь інтернет усіма мовами, якими я можу прочитати, і нічого не знайшла, що є дуже дивним, адже ареали, де росли і ростуть секвої та секвоядендрони – це здавна залюднені регіони у сучасних штатах Орегону та Каліфорнії. Спершу європейські колонізатори натрапили на ліси дуже високих “червоних дерев” на вузькій смузі, що тягнеться неподалік від узбережжя Тихого океану, а дещо згодом виявили на західному схилі Сьєрри-Невади ще один схожий вид “червоного дерева” – воно вже не було таким високим, як ті, що на узбережжі, бо росло в горах на висоті 1200-1500 м над рівнем моря, зате було ширшим і масивнішим. Оці перші, ще зовсім недосвідчені дослідники все ж зауважують суттєву різницю між формою крони, листям та шишками дерев і здійснюють поділ на coast redwood (згодом це дерево отримало назву секвої вічнозеленої) i sierra redwood (зараз це секвоядендрон = гігантська секвоя = мамонтове дерево).

Проте цим плутанина не обмежується. Треба зауважити, що всі тодішні дослідники були вражені вірусом патріотизму, тому намагалися дати величним деревам такі ж величні назви. Так, англійський дослідник Д.Ліндлі, який у 1853 році вперше науково описав “червоне дерево Сьєрри” (секвойядендрон), дав йому назву “дерево Веллінгтона” на честь британського полководця, що виграв битву при Ватерлоо. Американці ж поспішили назвати дерево вашингтонією. На щастя, на той час назви веллінгтонія і вашингтонія вже отримали інші рослини, тому в стосунку до американських червоних дерев їх офіційно не прийняли. Інші ж патріотичні варіації, як-то “Генерал Шерман” чи “Генерал Ґрант” закріпилися за окремими найбільшими екземплярами дерев.
Але, незважаючи на невизначеність щодо назви, насіння обох ґатунків червоних дерев відразу надсилають до Європи, де воно викликає справжній ентузіазм у дендрологів, які прагнуть інтродукувати незвичайне дерево у своїх країнах. Секвоядендрони виявляються менш вибаглими, тому здобувають більшу популярність. Однією з найблагодатніших країн для секвоядендронів виявилася Швейцарія. Свідченням цього є санкт-ґалленський екземпляр, висаджений тут 1840 року, ще до того, як почалася велика свара щодо назви дерева. Сюди його привезли під іменем “мамонтового дерева”, зауваживши, що гілля дерев звисає та вигинається на кшталт бивнів мамонта, рештки якого потрясли уяву дуже вразливих до наукових відкриттів прогресивних людей 19 ст.

Інтродукували секвоядендрони і на території України – у Закарпатті та Криму. Найбільшим серед усіх українських інтродуцентів є екземпляр Нікітського ботанічного саду. Висаджений у 1884 (за іншими даними у 1886) році цей секвоядендрон на сьогодні досяг висоти 38 м і має діаметр близько 2 м.
(Приблизно однаковий розмір усіх інтродукованих у Європі секвоядендронів дає підставу зробити висновок, що поза батьківщиною, вони зупиняються в рості на значно меншій висоті).
Іноді висадку секвоядендрона перетворювали на спражній перформанс. Наприклад, італійський патріот Джузеппе Гарібальді та англійський поет Теннісон ознаменували свою зустріч 1864 році на острові Уайт саме посадкою Веллінгтонії.

Але і ці визначні європейські екзепляри все ж є карликами навпроти своїх родичів, що ростуть на батьківщині . Звісно, не всі дерева й там досягають розмірів “Генерала Шермана”, який за загальним об’ємом деревини вважається найбільшим (крім рослин-колоній) живим організмом на землі, хоча не є ані найвищим, ані найтовщим, ані найстаршим деревом на нашій планеті.
Проте його параметри вражають:
Висота – 83.8.м
Обхват стовбура – 31.3 м
Об’єм 1 486 м куб.
Вік Генерала Шермана- 2200- 2700 років…

Враховуючи, що секвої та секвоядендрони можуть досягати віку 4000-6000 років, можна хибно подумати, що вони мають шанси вирости ще вищими. Однак вчені встановили, що ці дерева досить швидко, за якісь 200-400 років, досягають своєї максимальної висоти, а далі починають старіти – тобто, рости вшир. Це єдиний приклад, коли з віком дерево починає нарощувати більше деревини! Узагалі ж, згідно з недавніми дослідженнями, жодне дерево будь-якого ґатунку навіть теоретично не може вирости вище 122-130м через гравітацію та через тертя між водою та порами деревини, крізь які вона просочується. Чи є так насправді,я стверджувати не можу, проте фактом залишається те, що найвище нині дерево у світі – секвоя “Гіперіон” – досягло висоти 115 м 85 см і зупинилося. Подейкують, що виною став дятел, який обклював верхівку дерева, але ця версія нагадує радше екскурсоводську байку, ніж реальну історію.
А от у те, що товщина кори дорослого секвоядендрона складає в середньому 60 см, а в гігантів удвічі більше, я охоче вірю. Ось , прошу подивитися на кору мого швейцарського “малюка”:

Саме завдяки такій корі секвоядендрони можуть вистояти у пожежах малої та середньої інтенсивності. Звісно, верхній шар кори пошкоджується, але це не шкодить серцевині розростатися далі, фіксуючи назавжди лінію горіння. Іноді за зрізаними стовбурами дерев чи за зразками, взятими зі стовбурів спеціальними зондами, можна порахувати не тільки вік дерев, але й визначити роки пожеж. Кажуть також, що пожежі необхідні для розмноження дерев, але яким чином вони цьому сприяють – я не зрозуміла.

Найгарніший вигляд секвоядендрони мають у дитячому та молодому віці, бо згодом низ та середина стовбура поступово позбавляються гілок. І попри те, що в корі дерева є сплячі бруньки, з яких на місці опалих можуть вирости нове гілля, проте у старих рослин в нижній частині стовбура цей процес не відбувається.

Гілля ж секвоядендрон скидає не просто від старості, а з метою зменшення площі випаровування води в надто засушливі роки. Листя секвоядендрону є також особливим – воно суттєво відрізняється від листя не тільки секвой, але й кипарисів, до родини яких відносять усі три види червоного дерева, включаючи й китайську метасеквою, яка стала сенсаційним відкриттям ХХ ст.
У секвоядендрона листя виглядає як довгі тоненькі вічнозелені спіральки, зібрані у невеличкі “вінички”, що густо кріпляться до гілок.

Звісно, особливу радість мені принесли шишки, які я назбирала біля дерева і зірвала безпосередньо з гілки. Спочатку я думала, що коричневі шишки на землі – це минулорічний врожай, а зелені – плоди біжучого року. Однак мене здивувало, що обидва вида шишок одночасно знаходяться у спільних гронах, яких на дереві видимо-невидимо. Виявилося, що шишки секвоядендрона можуть залишатися зеленими до 20 років, хоча визрівають за 18-20 місяців. Дерево починає плодоности у віці 12 років, а в кожній шишці міститься до 230 насінин. Здавалось би розмноження гарантоване. До моєї великої втіхи, з моїх шишок повисипалося трохи зрілого на вигляд насіння, схожого на вівсяні пластівці, тільки меншого за розміром у 2- 3 рази. Звичайно, я загорілася проростити зібраний врожай вдома у вазонках, проте виявилося, що насіння секвойядендронів сходить у домашніх та лабораторних умовах дуже погано – всього до 10%. У природі це дерево розмножується також радше порослю або ж пагонами, що виростають зі скинутих деревом гілок.
Але забавним виявилося те, що пророщуванням насіння секвоядендрона в Україні найуспішніше займаються науковці нашого львівського ботанічного саду. Проте справжньою несподіванкою став факт, що саме там, у Львівському ботсаду, що на бічній вулиці моєї рідної Личаківської :))), росте невеликий, але справжній, секвоядендрон! От! А я про це взагалі не знала!

Про секвоядендрон і його найближчих родичок – секвою та китайську метасеквою – можна розповісти ще багато цікавинок, однак всі вони тьмяніють перед історією назви, яку тепер носять ці дерева. Навколо визнаної нині офіційної версії точилося багато суперечок, проте згодом шляхом логічного аналізу всі сторони дійшли єдиного висновку – назва дерев пішла від імені видатного представника племені черокі на ім’я Секвоя. Доки англійці та американці чубилися щодо назви на честь своїх політиків та воєноначальників, австрійський вчений Ендліхер надав велетенському американському дереву найкращу назву, яку тільки можна було придумати. Річ у тім, що Ендліхер був не тільки видатним ботаніком, але й поліглотом та лінгвістом, до того ж непересічним – варто лише згадати його популярну китайську граматику: «Anfangsgrundzüge der chinesischen Grammatik“. З листування Ендліхера стало достеменно відомо, що він, як і всі лінгвісти того часу, був під враженням від великого чину, який задумав та втілив у життя неписьменний індіанець Секвоя, знаний серед білих американців під іменем Джорджа Гесса. Цей Секвоя у 1821 створив першу абетку та письмо для свого народу, який ніколи не мав власної писеменості, та впровадив її у життя – через рік після опублікування абетки її освоїли тисячі черокі, хоча це було зовсім непросто. Секвоя проявив неабиякий хист та кмітливість, щоб переконати вождів різних племен черокі популяризувати свій винахід серед народу. Спочатку він навчив абетки та письма свою шестилітню доньку, яка потім прочитала вождям все, що він записав з їхніх слів, а потім продемонстрував, як можна передавати інформацію листами, особисто доставивши послання від вождя західного племені вождю східного.
І саме завдяки його впертості мова черокі залишилася єдиною з 5 індіанських мов Оклахоми, яка ще використовується у повсякденні та яку ще вивчають діти. Цікаво, що сам Секвоя не вмів ані читати, ані писати англійською, він просто второпав закономірність: звукам має відповідати літера. Спочатку він думав створити мову на основі символів, але потім все ж звернувся до латинських літер. Оскільки він сам не знав англійської, тому букви абетки черокі відповідають зовсім іншим звукам, наприклад, буква D означає звук [а], R — [e], T — [i], S — склад [du], M — склад [lu]. Створену абетку він назвав ємним та поетичним слоосполученням – “Листя, що розмовляє”. І геніальність австрійського вченого полягала в тому, що він пов’язав між собою два неординарних явища – природне та культурне – величне ендемічне американське дерево і велику людину корінного народу Америки.

**Штефан Ладіслаус Ендліхер** **Секвоя**

Сам Секвоя свого власного імені не любив та уникав. Sikwa мовою черокі означало чи кабана, чи опосума. Дослідники гадають, що дитина отримала ім’я за фізичним недоліком (відомо, що Секвоя кульгав). Але який зв’язок між кульганням та свиньми з опосумами? Тому набагато ймовірнішою є версія, що Секвоя був метисом (за деякими даними його батько був торговцем з Німеччини по імені Джон чи Натаніель Гіст), в уяві черокі – майже білим створінням, що асоціювалося не тільки у черокі, а й у інших індіанських племен з опосумом. Але тепер вже ніхто не пам’ятає неприємного відтінку слова “секвоя”, воно цілком змінило своє значення та статус. Що казати, якщо навіть така поважна фірма як Тойота назвала одну зі своїх моделей “Секвоя”, натякаючи на надвисоку якість та довговічність автомобіля.
Що ж до мови черокі, то вона є на межі зникнення. Нею користується приблизно 17% від загального числа представників народу черокі. Всі надії зі збереження мови покладаються на дуже складну та коштовну багатолітню програму, метою якої є до 2050 навернути до рідної мови 80% черокі. Утопія? Хтозна. Але так хочеться, щоб ця мова, у якій немає еквіваленту нашого песимістичного поняття довічного “прощай”, збереглася не тільки в шелесті листя…