Спогад про зустріч з Романом Віктюком

Львів, 17 листопада 2020 року

Сьогодні відійшов у засвіти Роман Віктюк. Попрощаюся з ним спогадом про нашу коротку зустріч і хвилину взаєморозуміння.

Це була осінь 2009 року. Я ще сумувала за екскурсійною роботою і тому приїхала з Німеччини до Львова попрацювати з давніми партнерами, у тому числі з фірмою «Кадуцей». Ця туристична агенція мала постійних клієнтів, які щороку замовляли «щось новеньке», і я залюбки приставала на пропозицію «обкатати» невідомий мені маршрут. І ось під час поїздки з кадуцеївськими туристами тієї незабутньої осені між нами зайшла мова про Романа Віктюка. І не дивно – усе місто було в афішах «Ромео і Джульєтти» в його постановці. Я щиро призналася, що ніколи не була на виставах Віктюка, – то грошей на квиток не вистачало, то десь мандрувала. Мала якось випозичену збірку відеокасет із записами його вистав, але вони мені “не пішли” і я жодну з них не додивилася до кінця. Серед туристок була одна палка шанувальниця творчости Віктюка, яка так перейнялася цим кричущим пробілом у моєму культурному житті, що взяла з мене слово, неодмінно піти на «Ромео і Джульєтту» і обов’язково досидіти в залі до кінця вистави, які б емоції не викликало в мене побачене.

Я належу до тієї категорії людей, що слухаються порад мудрих людей, тому відразу по приїзді додому поскакала за квитком і не пошкодувала грошей на хороше місце, з якого було б добре видно всю сцену.

Надійшов день вистави. Це був початок жовтня. Мама була в санаторії, тому моя підготовка до походу в театр проходила з великим розмахом – я сміливо вигрібала з шафи речі, взуття, біжутерію і починала комбінувати їх між собою – забраковане кидалося на підлогу, із шафи витягувалася чергова партія лахів, котра знову летіла вже на чималеньку купу того, що не пройшло “кастингу”, і так тривало доти, доки мій вибір не зупинився на фіолетовому оксамитовому платті та шпильках від «Тіффані» з такого ж фіолетового оксамиту, на які я, як то кажуть, дмухала. Страшенно задоволена собою, а особливо тим, що не треба було все розкладати на свої місця, я вирушила до театру, залишивши вдома такий рейвах, який би не влаштувала навіть банда найзавзятіших грабіжників.

Зала Оперного була переповнена глядачами, однак ошатно вбраних людей було лише двоє – я у своїх оксамитах у залі та Віктюк у блискучому костюмі на сцені. Режисер спеціально вийшов до публіки і особисто попросив виключити мобільні телефони.

І от почалася вистава. На тлі клаптів тканини, що нагадували вітрила, група юнаків беземоційно проговорювала добре знайомий текст Шекспіра. Їм явно було байдуже, що вони читають. Хлопці блукали сценою, розгойдувалися на тросах, що розтягували «вітрила» і бубоніли-бубоніли-бубоніли. Через 15 хвилин із зали почали виходити перші глядачі. Але, фраза за фразою, і вистава оживала – хлопці один за одним починали перейматися текстом і через якийсь час вже не треба було напружуватися, щоб второпати від кого йде репліка – від Ромео, Джульєтти, годувальниці, Тибальда чи інших персонажів, хоч акторів було всього четверо і це були тільки чоловіки.

Вистава росла, набувала емоцій, темпу, напруження, проте глядачі й далі покидали залу – дійство було дуже незвичним, у постановці чаївся якийсь секрет, що блокував її сприйняття. Десь на середині вистави в мені прокинулися асоціації, і коли я їх усвідомила, то нарешті почала сприймати виставу та ловити від неї кайф, хоча чіткої розшифровки задуму режисера я й далі не мала. Але про це потім. Глядачів і далі меншало. Врешті залишилися лише палкі шанувальники Віктюка та ті, кому була цікава сцена фатального отруйного поцілунку – авжеж, це ж цілуватимуться чоловіки! І ось настав кульмінаційний момент і всі затамували подих:

– Що? Шклянка в милого мого в руці?
Отрута, бачу, смерть звела на нього. Недобрий!
Не лишив мені й краплини?
Я цілуватиму твої вуста…

– промовив юнак репліку Джульєтти, але замість того, щоб нахилитися і поцілувати Ромео, приклав свої пальці до його вуст,

– …ще, може, є на них отрути трохи,
щоб я умерла від цього бальзаму,
твої вуста ще теплі!.. –

і потім повільно перевів кінчики пальців до своїх губ.

Глядачі видихнули – хто з розчаруванням, хто з захопленням, але за кілька хвилин, коли прозвучала остання репліка п’єси, всі, як один, зірвалися на рівні ноги, аплодували і ревіли від захвату.

Сказати, що вистава мені сподобалася – це нічого не сказати. Я була не в собі і, як сомнабула, побрела поночі пішки у своїх дорогоцінних «тіффані» львівською бруківкою додому, де прямо в сукні завалилася спати посеред териконів розкиданого одягу – це був єдиний раз у житті, коли я не змила з лиця макіяж і не намазала повіки кремом. Коліжанки, які добре мене знають, зрозуміють з цього факту ступінь мого емоційного виснаження.

Вранці я прокинулася серед вчорашнього безладу, який, здавалося, треба було б розгрібати два або й три дні. Мама мала приїхати ввечері, але я не могла змусити себе займатися чимось таким приземленим, як прибирання в хаті. Незважаючи на ранню годину, я зателефонувала своїй коліжанці Ларисі та запропонувала їй перейтися вранішнім містом. Мені нестерпно хотілося поділитися враженнями від вистави!!! Але Лариса почала знайому галицьку пісеньку: тре спритати-готувати-пекти-чоловік-родина-обов’язки. Мої вмовляння на коліжанку не подіяли і я пішла в місто одна.

Це був чудовий ранок – середмістя, не знаю чому, було геть порожнє, лише де-не-де виникали поодинокі особи. Як поштар з оповідання Генриха Бьоля, який у свій перший вихідний день пішов звичним робочим маршрутом, я почала повторювати шлях стандартної пішохідної екскурсії. Так я добрела до каплиці Кампіанів, аж раптом з вулиці Беринди до Катедри вийшла дуже колоритна група – артистично вбраний старший чоловік та четверо хлопців. Вони жартували, сміялися, легко вар’ювали. Чоловік давав хлопцям легкі потиличники та стусани в плечі. «Та це ж Віктюк!» – дійшло до мене і я слідом за ними звернула до каплиці Боїмів. Віктюк підійшов до каплиці, посмикав двері – вони були зачинені. Знизавши плечима та розчаровано розвівши руками, він рушив далі. Хлопці пішли за ним. Але ж я за тільки нам, львівським гідам, знайомими ознаками, бачила, що Ірця вже в каплиці, тому підійшла і пошкреблася нашим умовним сигналом. За хвилю двері заскрипіли і на порозі виникла Ірця з віником у руках. «Курча!» – верескнула я. – «І ця, диви, за порядки взялася. Як подуріли! Тут Віктюк Львовом ходить, а вони спритають!» Віник випав з Ірчиник рук – виявилося, що вона якраз готувалася до приходу Віктюка, але він прийшов раніше домовленого часу, тому вона й не відчинила дверей. Я показала напрямок, у якому пішов Віктюк, Ірця схопила віник й помчала його доганяти. Я побігла за Ірцею, відібрала того віника (котрий таким чином вже ввійшов до історії) та повернулася до каплиці, де швиденько сховала його та шуфельку за інкрустовані дверцята. Через кілька хвилин Іруся повернулася разом з групою дорогих гостей, але так засапалася, що розповідь про славну каплицю Боїмів почала я.

Почала, звісно, з того, що подякувала метрові та акторам за виставу. «О! То ви були на виставі! А ну, йдіть сюди і розказуйте! А ви, пані Іро, покажіть хлопцям каплицю!» – скомандував Віктюк. Я слухняно підійшла до Віктюка. «Ну, і що скажете про виставу? Начистоту!» – серйозно запитав режисер, наче я була якимось важливим критиком (мене взагалі завжди дивує інтерес визнаних митців до думки найзвичайнісіньких глядачів). Я чесно вивалила на нього всі етапи сприйняття постановки і закінчила тією асоціацією, яка дозволила мені повноцінно сприймати виставу, а це був спогад про те, як колись у таборі я з подружкою розсварилися з іншими дітьми, нас почали ігнорувати, однак ми не сумували, а чудово розважали себе тим, що читали по ролям якусь п’єсу і геть забули про прикру обструкцію. Віктюк простягнув у моєму керунку руку з виставленим вказівним пальцем і скептично прорік : «Прочитала програмку!». Я заприсяглася, що програмки не купувала і в сусідів не позичала. Це була свята правда! Тоді Віктюк обняв мене, назвав «умнічкою» і подякував. Я нічого не могла зрозуміти. Виявилося, що у своїй постановці Віктюк використав правдиву історію, що сталася десь у XVIII столітті. Вітрильник, на якому в якості команди була група молодих моряків, котрі невдовзі мали самі стати капітанами, попав у течію, яка завжди заносила кораблі на рифи, об які судна обов’язково розбивалися. Це розумів лише капітан, який не міг нічого вдіяти в цій фатальній ситуації. Тоді він розірвав том Шекспіра на сторінки, роздав їх команді та наказав читати по ролям. Хлопцям спочатку було байдуже, їх навіть дратував дивацький наказ капітана, але сторінка за сторінкою вони перейнялися сюжетом і досягли такого піднесення, що не помітили, як корабель налетів на рифи і їх усіх поглинуло море. Тепер розчулення Віктюка стало зрозумілим – він на власні очі побачив глядача, у якого без жодних підказок постановка розбудила давно забутий спогад, а це значило, що він як режисер точно досяг своєї мети.

Я сказала, що мені тепер дуже шкода, що я не маю програмки, на якій метр міг би залишити автограф, але Ірця, моя дорога люба Ірця, дістала звідкись дві (!!!!!!!) листівки, на яких Віктюк був сфотографований серед злітаючих голубів. Віктюк теж втішився забутій світлині і залишив кожній з нас свій підпис.

Ми зворушливо розпрощалися. Віктюк пішов далі показувати хлопцям Львів, а ми з Ірцею відсапувалися від пережитого і “перемелювали” кожен момент зустрічі. У двері знову постукали. На порозі стояла Лариса – вона все ж поборола в собі «зразкову галицьку господиню», але «пізно пити боржомі – нирки відвалилися». Почувши нашу фантастичну історію, вона ледь не розплакалася. Я ж тріумфувала, бо вона, як старша і правильна подруга, завжди читала мені нотації на тему моєї легковажності в стосунку до загальноусталених життєвих пріоритетів. А тут саме ця моя легковажність спричинила таку незабутню пригоду! Я підколола й Ірцю підмітанням, яке могло б стати фатальним непорозумінням, якби не Оля-мікроб (так називала мене одна моя викладачка за те, що я постійно переводила тему заняття з основної на другорядну), яку якісь невідомі сили завжди відволікають від обов’язків та несуть назустріч яскравим людям, спілкування з якими і стає сіллю життя, такого прісного, якщо обмежувати його рамками загальноприйнятої правильності.

Сьогодні я вірю, що Роман Віктюк перейшов свій останній риф, не зауваживши його, весь захоплений свіжим епатажним задумом, і тепер, десь там за хмарами, вже збирає ангелів, щоб почати з ними постановку нової вистави…Земне життя коротке, мистецтво вічне! Як і наші аплодисменти Романові Віктюку.