Сенси, заховані у символи. Церква 365-ти зірок абатства Віндберг

Віндберг, листопад 2025

Почнемо з того, що випадковості не випадкові. І навряд я б колись взнала про абатство у Віндбергу, якби не історія, яка сталася з однією моєю знайомою школяркою. Ця дівчина навчається в останньому класі німецької школи, у програмі якої є добровільно-примусові заходи, як, наприклад, семінари, які проводяться десь на виїзді. Такі заходи організовують буцім-то для посилення товариських стосунків між однокласниками. Добровільність участі в таких заходах чисто теоретична, практично ж мають їхати всі. Моя юна товаришка, котрій, як і мені, не властивий дух колективізму, довго й активно протестувала проти своєї участи в цій поїздці, але врешті змушена була поїхати. Оскільки школа функціонує від якоїсь католицької релігійної фундації, то учнів повели до монастирської церкви неподалік спеціального гуртожитку, збудованого спеціально для учасників тутешніх семінарів. А, може, цей гуртожиток належить до церкви – цього я не уточнила. Натомість зауважу, що слово «церква» у своїх дописах про Німеччину я вживаю до церков усіх конфесій, тому що в німецькій мові не має того поділу, що в нас, – церква-костел –  а завжди додається прикметних, який уточнює що це за „Kirche“. Німецькі протестанти не мають інституту чернецтва, тому,  коли в Німеччині згадуєш монастир, то, зрозуміло, що він католицький.

Так от, моя юна товаришка, котра добре розуміється на мистецтві, відразу зметикувала, що цю церкву треба показати своїй мамі й мені. Тепер я знаю, що кількаразові перенесення моєї поїздки до Нижньої Баварії, які нас щоразу засмучували,  були заздалегідь заплановані вищими силами для того, щоб я потрапила до цього чудесного храму – приїдь я раніше, то дівчина б ще не знала про його існування.

І от,  4 листопада ми рушили в дорогу, зовсім  не підозрюючи, як цікаво складеться наш день.
Отже, ми приїхали до абатства, запаркувалися біля його крамниці і пішли до храму. Зовнішні двері церкви були відчинені і ми дуже зраділи, адже тепер, особливо в холодну пору року, церкви в німецькій провінції все частіше  зачиняють у час між службами, бо прихожан та туристів і так немає. Але наша радість була передчасною – доступним був лише нартекс, решта храму була відділена решіткою, усі двері якої були зачинені.

Ми порозглядалися, сфотографували все, що могли, і, мабуть, поїхали б додому, але на столику з різними церковними буклетами ми побачили альбоми про цей храм, на яких не було вказано ціни. Надпис над столиком «за пожертву» не вселив у нас певності, що це стосується також і альбомів, тож  ми вирішили зайти до крамниці та уточнити.
У  крамниці було багато всього цікавого, були тут і ці альбоми, дійсно за пожертву, яку кожен міг визначити сам. Але найцікавішим був пан, котрий сидів за касою. Він був у цивільному. Однак моя юна товаришка знала, що це монах, бо минулого разу цей чоловік  був у рясі. Він відразу впізнав дівчину, адже того разу вони мали розмову про православну церкву та ікони. Користуючись тим, що ми вже якби не зовсім чужі люди, ми поплакалися, що церква зачинена, а нам так цікаво розгледіти якомога більше деталей та символів. Монах поміркував і сказав, що залишить храм відчиненим після короткої молитви монахів, яка має тривати з 12.00 по 12.15. Ми страшенно втішилися і зайнялися покупкою сувенірів. Я знайшла символ, який давно шукала: хрест, серце і якір – Віра, Любов і Надія – обєднані в одне ціле.

Решту часу до 12.15 ми провели в каварні, де нас дуже здивували величезні вергуни, у кілька разів більші від звичного нам «хмизу».

Коли ми повернулися до церкви, решітка знову була зачинена. Наша наймолодша представниця побігла до монаха в крамницю, а ми вдруге почали розглядати нартекс. Розглядали його доти, доки не побачили, що один вхід таки відчинений – ура!
У церкві нас чекало багато цікавого: нам потрібно було ідентифікувати святих, прочитати символіку і це все увіковічнити в наших смартфонах. Найбільше, що кидалося у вічі – це кількість зірок, розташованих в усіх частинах храму. Здебільшого це були восьмикутні зірки, але траплялися й шестикутні.
Незабаром прийшов монах, який заради нас замкнув крамницю, бо вже дуже ми його вразили своїм ентузіазмом.
Я звернулася з питанням про зірки до монаха, а потім, готуючи есей, ще попрацювала з довідниками символіки та “Золотою Легендою”, а найбільше – з новим альбомом, який виявився надзвичайно насиченим корисною інформацією, та взнала наступне.  

Отже, сьогодні абатство, як і в час свого заснування,  належить чернечому католицькому ордену премонстрантів, який ще називають орденом норбертанців, оскільки він був заснований святим Норбертом Ксантенським у Премонтре, що у Франції. Сталося це в 1120 році, а в 1126 було затверджено статут ордену, який опирався на дуже суворий статут Святого Августина. Зараз премонстранти – це маловідомий орден, а у ті часи лише на території Західної Європи нараховувалося більше 1000 монастирів. І саме премонстрантам належав Страхов Монастир у Празі, відомий своєю фантастично красивою і багатою бібліотекою. До речі, на Карловому мосту в Празі є статуя святого Норберта.
У монастирській церкві Віндбергасвятого Норберта вшановано окремим невеликим сульптурним вівтарем, на якому Св.Норберт перемагає єретика (звісно, це метафоричне зображення). Можливо, цей єретик – це знаменитий П’єр Абеляр, вчення якого Норберт Ксантенський категорично не приймав і добивався його засудження, яко єресі.

Монастир у Віндбергу було збудовано в 1142 році – лише через 22 роки після заснування самого ордену. Освячено його було на честь Діви Марії. У 1167 році йому було надано рівень абатства, тобто, було призначено абата.

Тут проясню термінологію:
Монастир – це узагальнена назва згромадження монахів чи монахинь. Він не обовязково має великий рівень автономії. На чолі такої спільноти стоїть настоятель чи настоятелька.

Абатство – це монастир, настоятелю/настоятельці якого надано титул  абата/абатиси. Таку традицію ввели в Х ст. До того, усі настоятелі називалися абатами (від юдо-арамейського “батько”). Але багато орденів не використовували цей титул з почуття смиренності. Такі спільноти очолювалися в різних монастирях старшинами, пріорами, ректорами, гвардіанами. 
Премонстранти, як і всі ордени Високого Середньовіччя, шанував Діву Марію як покровительку та захисницю ордену.  

У Богородиці є багато імен та образних епітетів.  Сьогодні ми згадаємо ті, які повязані з небом та зірками.
Усім відоме такий епітет Діви Марії як Цариця небесна (Stellarum Dominae). Цій назві я знаю два пояснення: 1) Мати Ісуса, Царя небес, є також Царицею небесною; 2) за католицьким догматом, епітет був відображенням Вознесіння Марії на небеса душею та тілом.

Іноді ми бачимо зображення Богородиці у сяйві. Це можна відчитати так: оскільки Ісус – Сонце Правди, то сяйво, що виходить з неї,  символізує вагітність Богородиці Христом або її материнство Сонця Правди, якщо Богородиця зображена з дитям на руках.   
Саме таке зображення ми й побачили у монастирському храмі Віндберга. Також ми бачимо, що Богородиця стоїть на серпі місяця. 

Зображення Діви Марії, яка стоїть кулі (яка символізує небо) чи півмісяці, а часто ще й дванадцятьма зірками над головою, є типовим. Цьому зображенню є два пояснення. Перше має витоки з «Одкровення» Іоана Богослова: «І з’явилося на небі велике знамення: жона, оповита сонцем; під ногами її місяць і на голові її вінець з дванадцяти зірок. Вона мала в утробі і кричала від болю і мук народження» . Друге прийшло ще з язицьких вірувань: місяць символізує жіноче начало, чистоту та цноту – і це все в даному контексті повязано з Богородицею.

Порівняння Ісуса та Його Матері зі світилами можна знайти у багатьох авторів. Наприклад, святий Альфонсо Марія де Лігуорі (1696-1787), засновник конгрегації Редемптористів писав: «Бог створив два світила: світило велике, для керування днем, і світило менше, для керування ніччю. Христос – більше світило, щоб керувати праведниками, а Марія – менше, щоб керувати грішниками. Оскільки Марія – це сприятливе світло, створене для бідних грішників. Що повинні робити люди, якщо вони опиняться у пітьмі гріха? Нехай обернуть свої погляди на місяць! Нехай моляться Марії!»

Менш відомим є епітет Діви Марії Зоря моря – Stella Maris. Є дві версії виникнення цього епітета:

1. У Вульгаті, латинському перекладі Біблії, в книзі буття у фразі «et congregationem aquarum vocavit márias» («і (Бог) назвав зібрання води морем») , слово море читалося зі зміненим наголосом, як ім’я Марія, а води розумілися як потоки Божественної благодаті;
2.  Через неправильний переклад єврейського імені Міріам латиною, зроблений Отцем Церкви святим Ієронімом,  у якому він сприйняв два склади цього імені «mir» i «jam» як «stilla»   і «maris» – “краплина моря”. Це потім було через помилку чи переосмислення переінакшене на Stella Maris – Зірку Моря або Зрку Морів.

 У такому розуміння Stella Maris  зустрічається з ІХ століття. Так само десь з цього Діва Марія перестає асоціюватися з Вранішнею Зорею (Stella Matutina),  натомість її вбачають у Полярній зірці, яка є  одвічним маяком мандрівників, що дає їм орієнтир, заступництво і надію на спасіння в морі. У переносному ж значенні – це маяк спасіння, що веде християн у правильному керунку в нашому буремному світі світі. 
У католицькому богослужінні широковідомим є гімн на поетичний текст з VIII століття «Ave maris stella»:

Ave, Maris Stella,          Радуйся, Зоре Моря,
Dei Mater alma             Матір Божа, душе
atque semper virgo,     завжди непорочна і
felix caeli porta.            двері щасливого неба.

Узагалі зірки зустрічають на зображеннях Богородиці часто – на її плечах, покрові голови, плащі.

Попри це, епітет Володарка Зірок (Herrin der Sterne) я зустріла вперше у храмі абатства Віндберга. Вочевидь, це локальний вираз, що вживають до Діви Марії, яка знаходиться посеред величезної кількості зірок: усього їх у цій церкві 365 – стільки, скільки ж, скільки днів у році. Пояснення цьому декору досить просте, але неочікуване – абат Бернард Штрелін, який керував переоформленням храму в найкращий період монастиря, що припав на XVIII ст. (ще перед секуляризацією), був не тільки глибоким теологом та очільником монашої спільноти, але й астрономом-аматором.

Тема зірок була своєрідним «пунктиком» цього абата, який проявився не тільки в ідеї «зоряного храму», але й у  всьому, що стосувалося зірок у біблійних та теологічних текстах, тому у храмі багато не тільки зображень цих світил, але й цитат про них, який невтомний абат вишукав у бібілйних текстах, як, наприклад з «Vidi undecim stellas adorare me» – «Бачу одинадцять зірок, що поклоняються мені» (Книга Буття:37), «Cum me laudarent astra matutina» – «Коли ранкові зорі мене славили» (Книга Йова:38). Є фрази, авторство яких зараз не визначене, можливо, вони належать самому абатові Бернарду Штреліну: «Stella micansmeritis» – «Зірка, що сяє заслугами»; «Mariani sydus amoris» – «Зірка Марійної Любові»

Оскільки абат – це очільник абатства у всіх сферах життя чернецькою спільноти, то новий образ підпорядкованого йому храму він міг реалізувати відповідно до своїх уявлень та теорій. Виконувати оновлення церкви він закликав 35-літнього художника і майстра стуко Матіаса Обермайєра, який ймовірно навчався у Штраубінгу і в Вессобрунні, що був відомим на той час центром митців та ремісників художнього оздоблення. Після одруження з вдовою по художнику Іґнацію Гундертпфунду зі Штраубінґа він перебрався до цього міста, перейняв майстерню померлого митця і став провідним штраубінґзьким художником. У Віндбергу він мав створити храм, що відповідав би  духу бароко, який панував тоді у Європі, і тут річ не тільки про мистецький стиль, а й про стиль мислення, віри та життя, що у порівнянні з минулою епохою дозволяв бурхливий прояв людської фантазії. У декорі цього храму вже явно проступають риси рококо – примхливі рокайлі ми бачимо тут повсюди.
Вочевидь абат і художник і абат мали спільні смаки, азарт однакової сили і вміли дослухатися одне до одного, інакше б не з’явився такий цільний та цікавий інтер’єр, про який я вам зараз розповім.

Отже, почнемо із зірок. Як я вже казала – їх тут 365. Домінують восьмикутні, які несуть у собі певні, обґрунтовані біблійно і духовно, сенси. Найголовніший – це восьмикутна Віфлиємська зоря. Але восьмикутна зірка має ще інші значення. Восьмиконечною є «Роза вітрів», яка показує сторони світу. Октаграма – це також здвоєний хрест. Вісім це була кількість людей, які зійшли з Ковчега: сам Ной і його родичі. Вісім це – музична октава, де остання нота стає початком нової октави. Вісім – це літургійний період, що включає церковний праздник і сім настпуних днів.  Врешті, вісім – це восьмий день, що йшов за сімома попередніми днями і починав новий тиждень . Так-так, я не помилилася: у Давньому Римі був восьмиденний тиждень (він включав ще й ринковий день), який у Християнські часи починався Днем Воскресіння.

Тлумачення шестикутної зірки є завжди дискусійним і має відчитуватися так, як прийнято в тому місці, де ми її бачимо. Автор альбому про  монастирські церкву Віндберга абат Гурман Йозеф Куґлер вважає, що в його церкві шестикутна зірка означає щит Давида, з роду якого походить Месія, для християн – це Христос.

Найголовінша зірка прикрашає вівтар. Щодуже незвично, так це те, що вона служить оправою для годинника. Годинники у всередині європейських церква зустрічаються, але я ніколи не бачила їх у вівтарних частинах.

Є в цій цекві й знаки зодіаку на блакитному тлі, всипаному зірочками. Ці зображення розміщені у верхній частині вівтарів. Їх важко побачити, бо немає віддалі, щоб охопити вівтарі цілком, лише, якщо дивитися на вівтарі збоку.

Зодіакальний ряд і зображення окремих зодіакальних знаків у християнських храмах є в цілому забороненими. Церква бачить в астрології спробу контролювати невизначеність свого життя, не покладаючись на волю Господа. Зірки трактуються яко боги, і віра в цих «богів» суперечить перші Заповіді. Тим не менше, зодіакальний ряд ми все ж зустрічаємо в різних церквах. Львів’яни можуть його побачити у Вірменській церкві. Які міркування спонукали абата Бернарда  Штрелінга дозволити (чи ж самому замовити) зображення зодіакальних знаків у своїй церкві, зараз достеменно невідомо, але дослідники церкви стверджують, що вони безпосередньо пов’язані зі святими, котрим присвячені вівтарі і переосмислені так, що їх можна прочитати інакше, ніж астрологічні символи. Я собі це пояснила таким собі жартом теолога, що кохається в астрономії (чи астрології?), який знайшов спосіб обійти заборону.
 
І от тепер  ми розглянемо це все докладніше.

Найпростіше впізнати вівтар святої Катерини Александрійської.

Вона тут коронована, тому спочатку можна подумати, що це Богородиця, але символи на вівтарі та поряд з ним чітко вказують, хто це. Корона в даному контексті означає мучеництво цієї святої. Це підсилює ще один символ мучеництва – пальмова гілка в руках путто, який возносить святу на небо разом з ангелом, що тримає в руках смолоскип,  з якого виникає блискавка, що розбиває колесо, на якому римляни тортурували Катерину. Коли ж римляни  стратили Катерину, то її тіло щезло – його забрали ангели та поховали на горі Синай. Зараз там стоїть монастир, названий на честь цієї святої, тут же зберігаються і її мощі. Що цікаво, що в цьому монастирі є бібліотека стародруків: навіть після смерті вчена діва може займатися найулюбленішим заняттям – читанням. Цю бібліотеку вочевидь символізують колони, які обрамлюють вівтар – вони оформлені під книжкові полиці, на яких стоять фоліанти.

Ці книги мають вказувати ще й на особливу вченість Святої Катерини, яка не тільки  перемогла в теологічному диспуті п’ятьдесятьох римських філософів та вчених, котрих викликав імператор Максимін Даза, щоб переконати Катерину повернутися до язицтва, але й навернула їх у християнство. Можливо, старий сивий чоловік, поруч з яким стоїть глобус, є одним з цих філософів. Колони вівтаря прикрашені також каламарями, що також мають вказувати на високоосвіченість святої Катерини.
Увінчує вівтар рокайль, у якому ми бачимо терези, яку тримає рука з неба, вочевидь, рука Господа. На одній шальці ми бачимо символи влади скіпетр та корону, на другій – квітку лілії, символ чистоти та дівоцтва. Лілія однозначно переважає, що вказує на те, що Катерина Александрійська була непорочною. Доречі, у перекладі з давньогрецької   ім’я Катерина походить від слів  Άεί καθαρίνα — завжди чиста.   Ну от до чого тут знаки зодіаку, скажете ви, якщо терези мають тут зовсім інше значення, і не можуть бути пов’язані з Катериною, бо  день її вшанування 25 листопада  аж ніяк не попадає в часовий проміжок Терезів. Наче й ні до чого, але все ж перша думка – зодіакальні Терези.

Угорі наступного вівтаря, присвяченого святій Доротеї Кессарійській, ми бачимо Діву. Знову ж таки, день вшанування святої Доротеї 6 лютого аж ніяк не вписується в час, який охоплює цей зодіакальний знак. Скорше всього – це також  Доротея з букетом квітів, що мало підсилювати зміст зображеного на головній частині вівтаря.
Вибір Святої Доротеї для одного з вівтарів цього храму є невипадковим.

Свята Доротея Кесарійська , як і святі Катерина Олександрійська, Барбара і Маргарита є чотирма головними непорочними святими дівами  – Virgines capitales.
Зображення цих святих або когось із них наголошують на темі непорочності, а в Марійному храмі створюють як би додаткову оправу для Діви Марії.
 
На цьому вівтарі ми бачимо святу Доротею над регулярним партерним садом з фонтанами. Над нею – стилізовану крону розлогого дерева, а маленький путто кладе їй на голову вінок з різнобарвних квіток. Ці елементи тут зовсім невипадкові, адже агіографія святої Доротеї зробила її є покровителькою садів, парків, садівників. Колони вівтаря прикрашені маскаронами, з яких витікає вода – це алюзія на химерні фонтани, популярні в той час у Європі. На жаль, до наших днів не дійшов хитрий трюк Обермаєра, який мав за мету,зробити потоки води схожими на справжі – для цього він посріблив стюкові деталі, а потім наклеїв на них шматочки блакитного скла. Колони прикрашені також гронами винограду, трояндами і яблуками. Все разом має представляти Христовий Сад Насолод.

Чому так, це ми взнаємо з наступної оповіді, яка в різних варіантах присутня у трьох джерелах. Отже, свята Доротея народилася в Каппадокії у християн на ім’я Дор і Теа. Поєднані разом вони означають у перекладі з грецької «Дар Божий». Цікаво, що ім’я Теодора має такеж значення, тільки слова переставлені навпаки – «Божий дар» – але це зовсім инша свята. Дор і Теа походили з римських патриціанських родів, але вимушені були покинути Рим, яко християни, яких там переслідували. Доротею хрестили, як і її сестер. Коли Доротея подорослішала і перетворилася на дуже гарну дівчину, то її захотів пошлюбити місцевий прокуратор Фабрицій. Коли ж вона йому відмовила, мотивуючи тим, що вона християнка і наречена Христова, Фабрицій розлютився і вирішив помститися. Доротеїні сестри злякалися і відмовилися від віри батьків. Але Доротея переконала повернутися їх до християнства, за що вони поплатилися життям. Коли ж надійшов час страти самої Доротеї, вона сказала: «Щоб ти не казав, я прийму страждання за Христа, мого Володаря та Нареченого. У Його Саду насолод я буду збирати троянди та яблука, і навік отримаю радість разом з Ним». (Тут прошу звернути увагу на погляд святої, обернений вгору – це вказує на її прагнення воз’єднатися з її небесним Нареченим). Коли ж Доротею повели на страту, то цісарський протонатарій (писар)Теофіл (його ми бачимо в лівому куті вівтаря) кинув їй глузливе прохання принести йому троянди із саду її Нареченого, і Доротея пообіцяла йому це зробити. Коли ж Доротея помолилася перед стратою, то перед нею виник ангел у пурпуровому плащі, всипаному зорями, який простягнув їй кошик з трьома трояндами і трьома яблуками. Доротея попросила віднести цей дар писареві Теофілофі. Після цього прийняла мученицьку смерть від меча – на вівтарі нам це представлено путто, який тримає меч, і має пальмовою галузкою за спиною Теофіла. Коли ж Теофіл побачив у лютому місяці в руках холпчика свіжі тронди і яблука, він був настільки вражений, що увірував в Христа і почав так славити Христа та Доротею, що навернув у християнство чи не всіх у своєму краї, за що також прийняв мученицьку смерть.
Мощам святої Доротеї можна помолитися у церкві її імені в Римі, а також у церкві Богородиці на Трастевере, де зберігається її голова.  

Для двох инших вівтарів логічно було б вибрати непорочних святих Маргариту та Барбару, але, як не дивно, цього не сталося. Для них були вибрані святий Егидій та святий Сабінус.

Почнемо з вівтаря святого Егидія. Знову ж, подивимося спочатку на гору – там ми бачимо Стрільця.

Цей знак Зодіаку, що також не має стосунку до дня вшанування святого Егидія, який припадає на 1-ше вересня. Він радше натякає на святого,  агіографія якого є безпосередньо пов’язана з полюванням. Егідій, який був народжений в Афінах приблизно в середині  VII століття, у своїх мандрах дійшов до території сучасної Франції. Там він оселився у лісовій хащі, у кам’яному гроті, і єдиним створінням, яке йому товаришило, була лань, котра годувала його своїм молоком.

Так тривало багато років, доки в цих лісах не організував полювання вестготський король Вамба. Стріла короля влучила в лань, що дуже засмутило короля, коли він дізнався, що лань була єдиним другом Егидія,  адже ереміти  тоді глибоко шанувалися. Щоб викупити свою вину перед Егидієм, Вамба збудував у цій місцині абатство, яке очолив Егидій і прослужив у ньому абатом до самої смерті. Ось тут символіка вівтаря входить у протиріччя зі сюжетом: на вівтарі ми бачимо пальми, які можуть наштовхнути на мучеництво святого, але, як відомо, Егидій помер своєю мирною смертю.  Хоча, можливо, це мучеництво стосувалося лані і ось чому.
 Отже, у християнській символіці існує думка, що олень топче змій, які були уособленням диявола, тому часом зображення оленя можуть символізувати в певних контекстах Христа. Олень може символізувати також Воскресіння – цьому слугував факт, що олень скидає взимку роги, а навесні в нього відростають нові. Лані ж символізували  щирих вірян та їхнє стремління до Бога. За основу цього символу було взято рядок зі псалма 42:2: «Як лань бажає припасти до потоків води, так бажає душа моя до Тебе, Боже!»
Це може пояснити, що король Вамба так сильно розкаявся, коли відійшовши від азарту полювання, зрозумів, що вбив не тільки безмовну компаньйонку Егидія, але й священну тварину. А підбив його на це диявол. Придивіться до вівтаря – він ховається за гротом.

Бачите, скільки всього цікавого можна вичитати з одного вівтаря, якщо уважно до нього придивитися.

Четвертий, останній вівтар присвячений зовсім невідомому в нас святому Сабінусу. Особисто я почула про нього вперше у житті.

Нагорі цього вівтаря зображено бика. І знову ж це не пов’язано з календарною датою вшанування святого, яка припадає на 7 грудня.

Згідно з переказом, єпископ Сабінус жив у Римській Імперії на зламі ІІІ і IV ст. Разом зі своїми товаришами-християнами він був ув’язнений намісником імператора Максиміана Венустіаном в Ассізі. Коли на суді Сабінуса запитали, ким він є, він відповів: «Мене звати Сабін, я раб Ісуса Христа, вільний від Сатани. Якщо ви дозволите мені зробити те, що я можу, я негайно покажу вам, що боги, яким ви поклоняєтеся, ніщо». Йому принесли статуетку Юпітера, зробленого з якогось дуже міцного каменю, але Сабін легко її розбив. За це святотатство йому відрубали обидві руки, і саме цей момент  ми бачимо на вівтарі.

 Безрукого Сабіна відпустили, але він не пропав – його прихистила вдова (її ми бачимо праворуч), сліпому внукові якої, єписком Сабі повернув зір. Вочевидь, саме вона підібрала і відрубані кисті єпископа-мученика.

Почувши про зцілення незрячого хлопчика, прокуратор Венустіан, котрий мав якусь дуже прикру хворобу очей, звернувся до Саібна про допомогу ( і не соромно ж було!). Сабін допоміг і своєму мучителю, який щиро розкаявся, прийяв християнство і похрестив усю свою родину. Про це взнав імператор і наказав стратити їх усіх. Можливо, їх забили дубовими палицями, про що свідчить два дуба, які обрамлюють вівтар та знаряддя вбивства в руках ангела, що завершує вівтар вгорі ліворуч. Сталося це 303 року в околицях Сполето, де на місці гробниці святого Сабінуса вже у Vст. було зведено храм. До часів Середньовіччя культ Сабінуса поширився Європою. Внук фундатора монастиря у Віндбергу  граф Альберт ІІІ, котрий перебував у вигнанні в Італії, задумав здобути рештки  святого Сабінуса, коли отримав дозвіл повернутися на батьківщину. Кажуть, що він викрав голову святого Сабіна, великі гомілкові кіски і голову Серени, яку теж возвели в святі, склав їх до мішка, який поклав на фіру, запряжену волом (тепер розуміємо, до чого у вівтарі присутнє зображення бика, і знаходимо також ще одне – на землі за лівим дубом з мішком на спині),  і 1193 святі реліквії були доставлені у Віндберг, де спочили під спеціально зведеним вівтарем.

У церкві є ще цикл образів Страстей Христових , що створюють Хресну Дорогу. Це живописні полотна, вставлені в рами, які також оздоблені символікою, здебільшого тією, яка вказує на те, які стражданння переніс Ісус Христос. Але я опишу її иншим разом, можливо, на наступний Страсний Тиждень, адже цей мій допис і так вийшов досить об’ємним. Не буду його перевантажувати. Покажу лише одну стацію для прикладу, щоб ви мали уявлення як це виглядає.

Потім монах запросив нас до захристії, де ми просто охнули і від яскравих розписів, і від розкішних корпусних меблів.

Цикл розписів розповідають нам про чудодійну силу Віри та Святого Причастя. Монах вказав нам на дві цікавинки, одна з яких нас розвеселила, а друга здивувала.
Розвеселила нас історія про спокушання людської душі чортами, які відвертають її від справжньої Віри тими спокусами, що, як тоді вважалося, підступно занапащають християнську душу – алкоголем і… кавою! З алкоголем усе зрозуміло, а от чому кава? А тому, що хоча Європа вже знала, що таке кава і залюбки її пила, але церква не дуже вітала нову традицію, оскільки вважала її суто басурманським звичаєм. (Сиджу, редагую допис і посьорбую чорну-пречорну каву).

А друга цікавинка була на Тайній Вечері.

Подивіться уважно на фігуру Юди, він в нас на першому плані. До його голови ззаду вчепився маленький чортик, а під його стільцем сидить пес з кісткою.

Що робить біля Юди звичний для нас символ вірності? Ну, тут він виступає в діаметрально протилежному значенні, бо десь до початку ХІХ ст. існувало двояке ставлення до собак. З одного боку, на гербах вони символізували вірність, а от у инших контекстах мали репутацію зажерливих, хтивих і нечистих створінь (згадаймо одні з найнеприємніших лайливих слів – вони пов’язані саме зі собаками). Тому це зображення відчитуємо тут як аналогію між Юдою, котрий повівся на 30 срібляків, та псом, що вчепився у кинуту під ноги кістку.

Ми провели в церкві доволі багато часу і, мабуть, залишалися б там ще довше, але на нас чекала екскурсія знаменитою бібліотекою Меттенського абатства. І хоча ця бібілотека дуже вразила мене своїм бароковим інтер’єром, але все ж не перекрила мені вражень від вінтерберзької церкви. У бібліотеці я отримала лише естетичне задоволення, а от в церкві Зорі Морів – крім насолоди очам, ще й купання у відчитуванні символів та новій інформації, що ще й дало нову тему для мого блогу.
І єдине, чого мені бракувало – це зустріти сутінки в абатстві, коли над Віндбергом, такою далекою від моря Вітряною горою,  сходила Зоря Морів.