Сад каменів бухти Халонг і роздуми про втрачене мистецтво споглядати Вічність

Почну, як це мені притаманно, здалеку, адже мої дописи – це не звіти про мандрівки, а рефлексії, які вони викликають і котрі мені самій іноді дуже важко підпорядкувати бодай якійсь логіці. Часом, як, наприклад, з дописом про кориду, на це знадобилися роки. Іншим разом якесь свіже враження стає тим пазлом, якого бракує для остаточного розуміння того, що не вдавалося сформулювати відразу.
Доба, проведена у бухті Халонг, викликала у мене ряд спогадів та думок, які мені захотілося викласти письмово.

Серед мого найближчого оточення я маю репутацію людини, яка жорстоко розправляється з мріями. «Подумала – поїхала – побачила!» – так, мав би звучати девіз, написаний на моєму особистому гербі, будь я іменитою аристократкою. І хоча між пунктами «подумала» – «поїхала» іноді пролягають цілі десятиліття, це все ж правда – я завжди реалізовую всі свої мрії та задуми. Але зараз я прийшла до висновку, що іноді мрія має залишатися тільки мрією, особливо якщо її неможливо здійснити в тій атмосфері чи в тому форматі, які мають відповідати її сутності.
Для прикладу розповім наступну історію. Підлітком я годинами вдивлялася у вирізану з газети чорно-білу світлину знаменитого саду каменів у кіотському монастирі Рьоан-дзі і навіть написала філософського вірша про те, що у кожного по життю є свій, схований від розуміння, «п’ятнадцятий камінь», і для кожного він означає щось інше.

І ось на цьому слід було зупинитися, а не пхатися через тридцять років у складі туристичної групи в Японію (а Японія – це країна, яку, на мою думку, слід дивитися тільки індивідуально) та ще й в пік сезону червоних кленів до місця, вся сутність якого полягає в усамітнених медитаціях. Звичайно, можна розвести демагогію, що той, хто опанував дзен, без проблем відключиться від гамору десятків туристів, які товчуться навколо цього скромного сірого прямокутничка. Дурня! Жоден дзен-буддист навіть не наблизиться до цього оскверненого натовпом місця, а поїде до іншої, нерейтингової серед інстаграм-спільноти, однак не менш красивої композиції і отримає там те, що брехливо обіцяють туристам путівники стосовно саду Рьоан-дзі. Не полінуюся, процитую один такий пафосний пасаж: «Особливо цікавою загадкою саду є його гіпнотична дія на людину. Споглядаючи каміння, є можливість подумати над вищим і вічним, отримати спокій розуму і духу, зануритися у себе». Так от, цього всього в саду Рьоан-дзі ви навіть не понюхаєте, якщо, звичайно, не є VIP-персоною такого рівня, що цей сад спеціально закриють для сторонніх осіб на весь час вашої персональної медитації. Натомість я вам гарантую жодного вільного сидячого місця біля цієї уславленої інсталяції, плюс – шум, метушню, роздратування від неможливості зробити пристойне фото і решту атрибутів топового туристичного об’єкта. Що ж до фото… Ох… Якщо ви його все ж зробите, то виявите у кадрі замість омріяних п’ятнадцяти, пардон, чотирнадцяти, каменів три десятка китайців з розчепіреними пальцями. Що казати, навіть авторка меланхолійно-мудрого вірша геть забула про всі дзени, філософії та навіть елементарні правила поведінки і не просто холерично носилася навколо місця медитації, але й умудрилася пробігтися по ньому туди й назад так, що ледь не зачепила ногою один камінь, який до цієї миті сотні років ніжився у своїй священній непорушності.

Подібні ситуації є прямим наслідком стрімкого розвитку масового туризму, хоча до цього процесу мало пасує слово «розвиток», бо масовість, чого б вона не стосувалася, означає деградацію. Із переходом туризму до категорії масових розваг, стрімко почала відмирати освітня компонента цієї галузі. І справа не стільки в інтелектуальному рівні пересічного туриста, а в неможливості повноцінно подати чи сприйняти інформацію безпосередньо біля об’єкта, оточеного чималим натовпом, вже не кажучи про місця, де тебе просто підхоплює потік людей і за лічені секунди проносить повз те, біля чого треба було б затриматися хоча б на п’ять хвилин.
Здешевіння фототехніки та поява смартфонів зсунула сприйняття від безпосереднього неспішного споглядання до короткого «кадрового» позирку на об’єкт через вічко чи екран фото-кіно ґаджету. У цьому б не було нічого поганого, бо фотосправа навчає людину вишукувати деталі та роздивлятися їх з усіх ракурсів, проте Інстаграм-мода вимагає знимки виключно на тлі поп-пам’ятки, після отримання якої інтерес до конкретного місця повністю щезає. Зате натовп зробити топове фото невпинно зростає.
Проте ці дві вищенаведені тенденції з усіма вказаними недоліками все ж не відхиляються від головної мети туризму – побачити світ на власні очі. Цю мету спльондровує індустрія розваг, якою зловживають непрофесіонали або початківці в туристичній галузі. І річ не в халтурному підході до справи, а, навпаки, в прагненні до надмірного захаращення програми другорядними розвагами, забуваючи про основний об’єкт маршруту.

Власне це й сталося з нами в бухті Халонг.
Бухта Халонг – це одне з чудес Матінки-Природи, яка у Тонкінській затоці Південно-Китайського моря створила нерукотворний «сад каменів» з 3000 островів. Спостереження за повільною зміною цього несамовито різноманітного у своїй одноманітності пейзажу – це вищий ступінь естетичної насолоди або медитації, що кому до вподоби. Але одне і друге належить до мистецтва споглядання, неважливо куди направлений цей погляд – назовні чи всередину самого себе.

Той же, хто вибирає у бухті Халонг споглядання через об’єктив, отримує справжню забаву в лови «п’ятнадцятого каменю», бо навіть при повільному русі кораблика, композиція щосекунди змінюється і ефектний стрімчак або зливається з своїм сусідом у безформну масу, або вислизає з кадру взагалі.

А світло! Ще ніколи в житті я не спостерігала, щоб освітлення змінювалося буквально на очах. І це в туманну погоду, коли вся бухта була затягнута рівномірною сизою імлою, яка, однак, не робила пейзаж нудним, а надавала йому особливої поетичності. Краса не завжди має бути кричущою та ефектною. І найкраще цей урок естетики засвоюється саме на Сході, звичайно, якщо на цей урок залишається час…

Правильна організація мандрівки, а особливо круїзу, – річ тонка і складна. Коли за це беруться майстри своєї справи, тоді виходить шедевр, який неможливо стерти з пам’яті. Мені пощастило побувати в такій мандрівці Онезьким озером, де нас не тільки регулярно запрошували на палубу, коли ми наближалися до чогось цікавого, але й навіть влаштували один неймовірно емоційний “удар”. Коли ми покидали острів Кіжі – найзнаменитіший з островів онезького архіпелагу – то під час підйому туристів на корабель заздалегідь було перекрито всі входи, крім як на відкриті частини корабля. У такий спосіб нас організовано спрямували на корму нашого невеличкого кораблика, а коли він відчалив від берега, то в радіорубці включили запис урочистого передзвону, після якого відразу залунали могутні акорди 2-го фортепіанного концерту Рахманінова, що звучав доти, доки Кіжі не розчинилися у вечірньому тумані. І ніхто з присутніх не покинув корми, хоча проходи до кают вже були відчинені. Я не знаю, хто це придумав, але щоразу, коли згадую ці 15 хвилин свого життя, а пригадую я їх доволі часто, то бажаю цій людині всіх можливих благ і Божого благословення.

Моїм другим великим корабельним досвідом був круїз Середземним морем. Під час цієї подорожі ми щодня отримували погодинний графік наступного дня, де, крім розкладу харчування та різних забав, був вказаний час, коли планується проходити якісь визначні природні чи рукотворні об’єкти. Про це також нагадували багаточисленні радіо-оголошення: «Увага, через годину ми будемо входити у Босфорську протоку!», «Увага! До Босфору залишилося 15 хв», «Шановні пасажири, скоро на горизонті з’явиться вулкан Стромболі», «Увага! Увага! На горизонті вже видно вулкан Стромболі!». Завдяки цьому ми не пропустили жодного пункту, вартого уваги на цьому старовинному морському шляху, навіть якщо ми їх проходили вночі чи на світанку.

Решта ж організованих розваг проводилася в інший час, так щоб людина не розривалася між спокусами і не терзалася муками вибору.

На жаль, організатори мандрівки бухтою Халонг так захопилися тим, щоб вразити туристів справді бездоганним сервісом і розважити найрізноманітнішими заняттями, що природні дива бухти стали для більшості туристів ледь помітною декорацією. Навіть мені, яка прекрасно розуміла, як треба дивитися саме природні об’єкти, було важко сказати «ні» тим пунктам програми, що пропонував нам наш чудесний кораблик.
Від спокуси фотографуватися в дуже стильному інтер’єрі нашого міні-лайнера, де цілком можна було б зняти водний варіант «Убивства у Східному експресі», я відмовилася відразу. Весь дизайн, що в каютах, що в ресторані і навіть у вбиральні на палубі, був витриманий у кращих традиціях англійського колоніального стилю. Для гідної підгонки свого образу до цих «декорацій» треба було би чимало часу. Тому я зазнимкувала дещо просто на пам’ять , але без себе коханої, і побігла в ресторан.

З точки зору гуманності в’єтнамці зробили наче й правильно – відразу запросили зголоднілих туристів на обід. Але саме в цей час ми почали входити в бухту. І перше побачення з островами відбулося дуже змазано та буденно – через скло ресторану. Ми з чоловіком все ж вискакували на палубу, попри те, що це було страшенно неввічливо, бо капітан і команда якраз виступали з вітальними словами. Їх би виголосити на палубі, включити при цьому якусь гарну музику, дати 5-10 хвилин на споглядання, а вже тоді запросити до вже накритих столів – це було б грамотно. А так… На страви однаково довелося чекати, хоча вони справді вартували очікування – в’єтнамська кухня підкорила мене відразу і безповоротно, перекривши і китайську, і японську. Сервірування теж склало неабиякий ефект. Проте першого враження від бухти це все не вартувало.

Цей промах частково компенсувався прогулянкою на човнах, коли нас розсадили групами у невеликі “шкаралупки”, які провадили мініатюрні в’єтнамки. Веслування у цій країні – суто жіноча справа. Чоловіки-веслярі становлять у цій справі лише незначний відсоток, хоча провадити човен, на якому сидить кілька вгодованих європейців, – справа зовсім нелегка.

Наші хлопці, заряджені добрячою порцією віскі, забрали у човнярки весла і спробували керувати самі. Ха! Це виявилося не так вже й просто. Зате дуже весело.
«Ми пливемо в жовтому човні, жовтому човні, жовтому човні!
І ногами шгрябаєм по дні, шкрябаєм по дні, шкрябаєм по дні!»
– співали ми, вітаючи наших колег, що вибрали для цієї прогулянки байдарки жовтенького кольору.

Єдине чого бракувало серед цього казкового пейзажу – це традиційних в’єтнамських джонок під вітрилами незвичної форми. На нашому шляху ми зауважили тільки одну – іграшкову.

Я була страшенно розчарована – у моїх мріях бухта Халонг була нерозривно пов’язана саме з цими вітрилами. Але – о, щастя! – коли ми, пересівши з човників на катер, вийшли з вузьких проток між островами до місця рейду наших кораблів, то побачили над одним з них ці специфічні паруси. І цей корабель був наш! Отут щиро скажу велике спасибі та схилюся у доземному уклоні за здійснення моєї мрії.

Саме в такі поетичні моменти особливо віриться у легенди. Халонг перекладається приблизно як «місце, де дракон занурився в море». Легенда каже, що колись тут було досить гладке і спокійне узбережжя, яке трохи далі від берега переходило в бескиди. А в тих бескидах жив величезний дракон. І ось одного разу, він з якогось добра-дива виліз із своєї нори і став повзати берегом, утворюючи своїм в’юнким тілом химерні яри, які відразу ж заповнилися морською водою. На поверхнею залишилися лише верхівки новоутворених гір. Де зараз живе дракон – невідомо. Однак мені здається, що він нікуди не щез, а просто закам’янів. І ці скелі та стрімчаки, що тирчать з води – це не залишки земної поверхні, а частини його вигнутого тіла. А вітрила джонок – гігантські висохлі плавники легендарного чудовиська.

Цього вечора був відплив. Скелі видавалися вищими, а вода була такою чистою та приємною, що в ній було можна було купатися. Щоправда, після п’яти сезонів, проведених на березі Жовтого моря, я остерігаюся водойм, які мають стосунок до Китаю і не мочу в них навіть ноги. А бухта, нагадаю, належить до Південно-Китайського моря. Тому я обмежилася милуванням, як бухта романтично зникає у синьо-бузкових сутінках.

Ранок підтвердив мої побоювання щодо чистоти моря. На світанку до каюти став проникати неприємний запах, а, вийшовши на балкон, я побачила на воді, що піднялася вже досить високо, купу огидного сміття – пластикові пляшки, зігниле шмаття, тощо. Я є страшенно гидлива, тому відразу відмовилася від чергового пункту програми – поїздки на байдарках серед цього бруду до сіл та ферм на воді, хоча багато з них виглядають здалеку досить мальовничо. Я піднялася на верхню палубу і вляглася на шезлонг.

Однак навіть згори було видно брудну воду і я вирішила переключити свою увагу на щось інше. Я намагалася осягнути, чому й нині люди далі мешкають у таких непростих умовах, як водяні села, хоча В’єтнам на очах змінюється у кращу сторону і міста потребують нових робочих рук. (У комфортних умовах, зауважу, дуже гарно думається про чужі нещасні долі, і нинішні західні ліваки стали мені дещо ближчими і зрозумілішими).
Звичайно, причиною є не краса бухти Халонг, хоча, напевно, є окремі люди, які направду прив’язані до цього магічного місця і не мислять свого існування без цих циклопічних краєвидів. Але для більшості тутешніх мешканців реальність полягає в тому, що В’єтнам країна хоча бідна, але недешева. Земля, будинки коштують дуже дорого, а податки є високими. А ось на воді податок на землю платити не потрібно. Так само існує пільга на продаж того, що місцеві мешканці виловлюють чи вирощують у морі. Щоправда цю пільгу вони відпрацьовують, збираючи сміття, яким наповнюється бухта після припливів або після проходу каравану туристичних корабликів. Але власне туристи є хорошим джерелом прибутку для мешканців цієї бухти – корабельні коки залюбки купують для страв свіжесенькі морепродукти, туристи – перли та різні сувеніри. Є також гуртові скупники, які регулярно припливають по товар для ринків та магазинів на суші. Навіть якщо з якихось причин товар не продасться, їжа на столі завжди буде. Море – добрий та надійний годувальник у порівнянні з містом, яке, як правило, є дуже жорстоким до новачка… Та й міське житло для бідноти є дуже часто не набагато комфортнішим, ніж тут, на воді. Ось, для прикладу, знимка з центру Ханоя.

Водяних сіл – скупчень халупок на плотах і човнах – зазвичай не видно з корабликів. Вони ховаються у вузьких протоках, де туляться до скель з печерами, які є природнім прихистком від дощів та локальних штормів.

Правда мені було важко уявити бодай найменший шторм у цій захищеній горами місцині – вітри мали б заплутатися і знесиліти між частоколом із міцних, порослих деревами та чагарниками, скель, на які мені абсолютно не було нудно дивитися, і я аж незчулася, як з-за них почали з’являтися байдарки з нашими туристами.

Туристи гребли старанно і радісно – фізичні зусилля, якщо вони не є рутинним обов’язком, приносять особливе щастя. Однак у цьому випадку власне ця гарна сама по собі прогулянка була помилкою з точки зору огляду бухти. Туристи, втомлені греблею, розбрелися каютами саме в той час, коли корабель рушив, і з палуби почали відкриватися «найфірмовіші» пейзажі у знаменитому халонзькому вранішньому тумані. За хвилин десять мала початися найефектніша зміна краєвидів, яку я потім назвала для себе «Танцем семи покривал бухти Халонг», а мого чоловіка з його дзеркальним «Ніконом» все не було. Мій же широкоформатний цифровик абсолютно не хотів сприймати пастельного пейзажу і нещадно перебріхував як кольори, так і пропорції. З лементом та криками, відлуння від яких ще довго блукало бухтою (а незабаром, я впевнена, увійде в місцеві легенди під якоюсь химерною назвою, наприклад, «Верескотня роздратованого дракона»), я витягла Богдана з каюти, і саме завдяки цим репресивним діям маю тепер ілюстрації, без яких цей допис був би просто текстом, а разом з ними стає нехай віртуальною, але все ж екскурсією. А метою будь-якої екскурсії є в першу чергу вплив саме на зорові рецептори.

Поїздка до Індокитаю стала нашою останньою мандрівкою перед карантином, спричиненим коронавірусом. Земля наче сказала «стоп» усім тим пересуванням людисьок, які кудись бігли й не могли самі зупинитися. «Більше, активніше, швидше, ані хвилини простою!» – ось гасла нинішньої людини, яка чомусь самовпевнено вирішила, що вона народжена на цьому світі для якоїсь особливої місії, ба, навіть зробити його кращим, хоча її основне завдання перед самим собою – це не упустити шанс просто вдосталь надивитися на цей світ, напитися з його краси і, перефразовуючи Й.Бродського, запам’ятати пейзажі, котрі цілком можуть обійтися без нас. Однак мистецтво споглядати Вічність, як і будь-яке мистецтво, потребує часу та неспішності…