Рятівний клінч. Дерева і мури Ангкору

Коли під час своєї мандрівки Камбоджею я буквально “на ходу” виставляла у Фейсбуці нові світлини, на одну з них відреагував літературознавець Ігор Котик. Він процитував фрагмент своєї рецензії на книгу Володимира Діброви, котра містить лапідарний текст “Ангкор-Ват”:
“… автор переказує інформацію про стан архітектурних пам’яток столиці кхмерського царства, аби наголосити на нерозривному зв’язку цивілізації із хаосом природи: «Дерева тиснуть на храми, але водночас вони й не дають їм завалитися». Протилежності – сходяться й міцно тримаються одне за одного. Завершується цей доволі сухий текст афористичним пуантом: «Тільки дичина і може врятувати імперію. Видно, тепер такі часи».

Ця цитата була вислана дуже доречно – вона допомогла мені вчасно позбутися ходульного порівняння вражаючого симбіозу дерев і споруд Ангкору з любовними обіймами та визначитися з моїми власними відчуттями та асоціаціями, котрі були далеко не сентиментальними. Затятість, з якою камінь та коріння обхопили одне одного, не залишали жодного місця для романтики. Гігантські корені нагадували то потоки застиглої лави, то щупальці гігантського восьминога, то могутнє тіло пітона, що дотискає свою жертву. Але й каміння не здавалося кволим чи безсилим – воно явно чинило опір: щосили випихало з мурів зловредні кореневища, позбавляючи дерева опори і рівноваги, вперто вичавлювало з себе непроханих інтрузів, мстиво перетворюючи їх на огидних хробаків, але водночас, як це не дивно, і не відпускало, стискаючи ворога у своїх потужних лещатах…

Асоціацій було багато, однак я ніяк не могла викристалізувати з них одну-єдину всеохопну метафору. Вона, як і капризне вранішнє освітлення, була поряд, але не давала себе зловити. Мені не вдавалося зосередитися на чудесах Ангкору, відволікаючись на виснажливий пошук світла і слова.
Я вдивлялася і вдивлялася у цей вимушений симбіоз і бачила в ньому боротьбу не на життя, а на смерть, проте без жодних видимих ознак руху. Супротивники наче завмерли… – нарешті потрібне слово! – у КЛІНЧІ!
Цей бійцівський термін, коли один боєць навалюється на іншого і стримує його міцним захватом, часто називають “другом” боксерів (чи борців), що дає можливість відпочити, перевести дихання, а іноді й вийти зі складного становища в бою. Зазвичай клінч застосовує більш ослаблений учасник, однак іноді буває й так, що в цьому захваті “зависають” обидва супротивники, однак у спортивних змаганнях клінч практично відразу перериває рефері чи незадоволений шум публіки.
Але тут, на рингу, де вступили в бій за територію джунглі та цивілізація, не було жодних рефері, і клінч затягнувся на століття…

Двобій застиг у фатальній безвиході. Не буду вигадувати нових слів, процитую текст В. Діброви: “… Це вже давно не ситуація “хто-кого” й не боротьба між добром і злом. Ми не знаємо, хто тут є чиїм заручником і як його рятувати. Дерева тиснуть на храми, але водночас не дають їм завалитися. І навпаки, варто якійсь гілляці підгнити й упасти – і вона щось неодмінно розтрощить: як не барельєф з танцюристами, так схожу на лотос башту.”
Від себе додам: варто зруйнуватися храму – і впаде дерево, адже більша частина коріння ледь сягає землі, а те, що заглиблюється в ґрунт, призначене вже не для “заякорення”, а лише для споживання необхідної кількості води в бездощовий період.

У боротьбі між джунглями та цивілізацією важко передбачити чиюсь перемогу. Хоча ми чітко знаємо, хто і коли цю боротьбу почав.
Ще в кінці першого тисячоліття тут панували дерева. Це були потужні монстри, чиє коріння намертво чіплялося в землю, вриваючись в глибину і розповзаючись в ширину.

Хто б міг подумати, що цих гігантів знищить маленька людинка (котра ще й не мала тоді пристойних знарядь праці) і збудує на звільненому від джунглів місці столицю імперії загальною площею 200 кв. км з абсурдною кількістю гігантських храмів. Джунглі здалися і відступили, здавалось, навіки…

Однак через кілька століть цивілізація згасла, люди переселилися в інші місця, а храми спорожніли. І тоді джунглі почали свою повільну і впевнену реконкісту. З маленької насінинки, ніжного паростка ліани, хилявого корінця…

Йшли століття, дерева росли, ліани товщали, коріння розширювало проміжки між кам’яними брилами… Здавалося, що перемога природи вже близька – ще століття-друге, камінь втомиться чинити спротив і від одного з найбільших свого часу міст світу залишаться лише купки потрощених камінців…

Однак сталося непередбачуване – рослини для надійності стали чіплятися за мури, подібно до того, як слабший боєць зависає на сильнішому, не підозрюючи, що цим своїм необдуманим клінчем зміцнює свого супротивника і губить під власними ногами ґрунт. І вже скоро заклятий ворог дерев – камінь – став їм життєво необхідною опорою…

Таким чином, дика природа, прагнучи відвоювати свій законний простір, зробила протилежне – дотримала загублену шкаралупу забутої імперії цілою аж до ХІХ ст., коли в ці хащі знову забрели люди і, зачаровані величчю та красою храмів, вирішили повернути їм первозданний вигляд, відчистивши їхні стіни від буйної фітомаси. І тепер надійшла черга кам’яних мурів стати найнадійнішими захисниками дерев – тепер вони нізащо не відпустять своїх супротивників, бо тоді розсипляться самі…

А ми… А що ми?.. Нам просто неймовірно пощастило бути свідками цього фантастичного клінчу, котрий, на відміну від спортивного, став найкрасивішим моментом двобою, тисячолітнього поєдинку природи і цивілізації на рингу, ім’я якому Ангкор.