Планета Лемурія. Частина ІІ, інформативна: лемур звичайний, лепілемур, ай-ай.

Як я і обіцяла, друга частина мого есею буде присвячена науковим відомостям про лемурів загалом, а також тим кільком конкретним видам, які мені пощастило побачити на власні очі. Але виявилося, що інформації про лемурів я “накопала” не менше, ніж зробила фотографій, тому й у дві частини мені аж ніяк не вкластися. Так видається, що буде міні-серіал з чотирьох частин, але не буду загадувати наперед.

Отже, почнемо з того, що лемури – це примати. Термін “примати” походить від латинського слова Primates, що означає “перші”. Цей ряд виділив ще патріарх наукової класифікації тварин і рослин Карл Лінней. Можливо, при створенні терміну Primates він орієнтувався на статус примаса – почесний титул церковного ієрарха певної країни чи області.
У далекому 1758 році Лінней відніс до приматів: людей, мавп, напівмавп, лінивців і… кажанів. Так-так, кажанів, я не помилилася. Річ у тім, що за основні ознаки приматів Лінней взяв наявність двох молочних залоз та п’ятипалої кінцівки, а така особливість кажанів, як крила та вміння літати видалася шведському вченому абсолютно непринциповою дрібницею, котрою можна було спокійно знехтувати. Лемурів та лорі Лінней відніс до напівмавп.
З того часу класифікація Ліннея була суттєво переглянута, але остаточно не усталена – суперечки тривають і досі. Хоча кажанів таки попросили з ряду приматів геть – нема чого травмувати нас, гомів сапієнсів, своїм вмінням літати! Звісно, була спроба відділити від приматів і людей, але вона не тільки завершилася невдачею, а й підпорядкувала “вінець природи” мавпам, навіть не удостоївши якоюсь окремою позицією.
Тепер картина виглядає так: ряд приматів поділяються на два підряди – мокроносих та сухоносих. Та от, ми, люди, відносимося до сухоносих. Але на цьому наше принизливе місце у класифікації фауни не закінчується: далі нас разом з орангутанами, шимпанзе і горилами зарахували до гомінідів парворяду мавп Старого Світу інфраряду мавпоподібних. Ось така от з нами фігня вийшла, малята.

При цьому інфраряд лемуровидів, який живе виключно на Мадагаскарі, гордо заповнив собою практично весь підряд мокроносих, віддавши лише трішечки місця для інфраряду лоріподібних!
Я покопирсалася у темі глибше та прийшла до висновку, що вся ця класифікація дуже хитка та умовна і, якби лорі й галаго жили на Мадагаскарі, то їх би теж зарахували до лемурів, бо до виключно мадагаскарського інфраряду Lemuriformes (лемуровидів) належать настільки різні тварини, що окремі лемури є більше схожими на лорі чи галаго, ніж на інших представників тієї групи, в яку їх об’єднали люди.
Як приклад наводжу світлину товстохвостого галаго з Вікіпедії та фотографію лепілемура , якого нам пощастило засікти в джунглях.

Відразу зауважу, що точно визначити вид лемура нефахівцю дуже важко. Дилетант може запросто розпізнати індрі та сіфаку, але відрізнити західного бамбукового лемура від східного – це вже проблема навіть для спеціаліста. І взагалі, дай Боже, того бамбукового лемура просто побачити та помилуватися, настільки рідко вони зараз зустрічаються. Тож, якщо я десь помилюся, то прошу мені уклінно вибачити. Я ще не лемурознавець, я тільки вчуся. Тому з моєї сторони охоче приймаються: зауваження, виправлення, версії, повний академічний ілюстрований каталог лемурів у подарунок і фінансування відрядження на Мадагаскар, тепер вже на підвищення моєї кваліфікації з класифікації цих чарівних створіннячок.
А тепер – вперед, розбиратися, who is who на моїх світлинах.

Отже, першим, кого я вам представлю, буде

ЛЕМУР ЗВИЧАЙНИЙ

Латиною це пишеться – Eulemur. Кембриджський словник термінів пояснює префікс eu- як well, good, normal, easily. Тобто, цей вид лемура прийнято за норму, а всі інші види – це якби відхилення від неї, з чим важко не згодитися, наскільки відмінними можуть бути представники інших родин лемурових.
Слід зауважити, що з кожним роком кількість нових і розпізнаваних видів лемурів стрімко зростає: ще в 1999 році до лемуроподібних в цілому відносили 31 вид, у 2008 – 97, на сьогодні йдеться вже про 111 видів.
Частково це пояснюється гібридизацією, яка може відбуватися в межах однієї родини. Тобто, лемури звичайні можуть схрещуватися між собою, але от з індрі чи сіфаками – ні.
У приватному резерваті Пальмаріум, де ми зупинилися на пару днів, нам найчастіше зустрічалися саме плоди внутрішньородинної гібридизації, яких ще немає в каталогах, хіба, може, десь у якій вузькоспеціалізованій літературі.
Наприклад, цей танцюючий лемурчик може бути гібридом “кореневих” видів – бурого та вінценосного лемурів.

Самця вінценосного лемура розрізнити найлегше – у нього на рудій голівці чорна плямка, що відразу асоціюється з єврейською кіпою! А у класичного бурого лемура – чітко окреслена чорна мордочка-“маска”.

Самички ж вінценосного лемура замість чорної “кіпи” носять на голівці світло-золотисті “корони”.

Ці принцеси є дуже кокетливими та грайливими створіннячками. Вони пересуваються джунглями невеликими гаремами. Часом до них прибивається якийсь гібрид, як видно з цієї світлини – придивіться, особина в глибині кадру явно відрізняється від класичних вінценосців.

До родини звичайних лемурів належить також і червоночолий лемур.

А це вже його самичка. У неї на голівці замість рудої шерсті – сіра.

Існує також така порода, як чорний звичайний лемур. Схрещування з ним дає особливо цікаві гібриди.
Ліворуч – самець “кореневого” чорного лемура; ліворуч – гібрид найймовірніше чорного та бурого видів.

Траплялися зі мною і курйози. Цього лемура я визначила, як класичну самичку чорного лемура, про що й голосно та гордо оголосила чоловікові. Збігалося все – пухнасті бакенбарди, чорна плямочка на чолі, витягнута мордочка. Ну, але основного Оля не побачила… Вийшло ще крутіше за Ліннея з кажанами!

Після цього облому я махнула на науковий підхід рукою і почала, як всі, просто насолоджуватися спілкуванням з таким незвичайними Звичайними лемурами.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Тепер переходимо до інших родин Надродини Lemuroidea (Боже, як ті бідні зоологи в тому всьому не заплутаються!)
Знайомтеся –

ЛЕПІЛЕМУР

Визначення виду цього лемурчика зайняло мені чимало часу. Трохи помаруджу, щоб ви зрозуміли тяжку долю лемурознавців. Місцеві гіди, які плели нам аби що, сказали, що це дитятко лемура. Воно й справді була малесеньке – сантиметрів 25 без хвоста. У моєму визначнику щось схоже називали бамбуковим (або ніжним) лемуром, але мене бентежили гострі відстовбурчені вушка – у бамбукових вони мали бути круглими, невеличкими, притиснутими до голівки і повністю порослими шерстю. Поринувши у довідники реальні та віртуальні, я зупинилася на наступній кандидатурі – Prolemur simus або лемур Широконосий. Цих лемурів довший час відносили до бамбукових лемурів, а потім виділили в окремий вид через будову хребта та нічний спосіб життя. Щоправда, у багатьох мовах залишили стару звиклу назву, просто додали до неї слово “великий” або “широконосий”. Наприклад, в англійській це звучатиме greater bamboo lemur або broad-nosed gentle lemur. Хоча, який він великий? – Максимально 2,5 кг. Побачити такого широконосого лемура – це справжня удача навіть для фахівця, адже їх залишилося вкрай мало: на 2012 рік дослідники нарахували всього 500 осіб, та й це вже було великим щастям, адже до 1972 року вважалося, що цей вид остаточно вимер. Але й тут мене чекало розчарування: широконосики хоча й мали гостренькі вушка, але вони були порослі шерстю. А у мого екземпляра вони були практично лисі. Я вже було подумала, що це якийсь гібрид, аж раптом в одному довіднику знайшла рисунок точно такого звірятка. Погуглила далі, протерла очі і аж запищала – це був лепілемур! Я не змогла визначити, який це конкретно з відомих на сьогодні 26 видів лепілемурів, але деякі з них є ще рідкіснішими, ніж широконосі лемури. Крім того, лепілемури теж ведуть нічний спосіб життя, тому побачити їх можна лише не раніше 16 години, коли на джунглі падають ранні південні сутінки.

Мене зацікавило значення префіксу lepi-. Я перерила купу літератури і з великими труднощами знайшла в одному Кембриджському словнику список наукових префіксів, серед яких було оте lepi-: scale, flake, але жодне з цих значень мені не пасувало. Про які пластівці могла взагалі йти мова? Яку луску? Підходив хіба варіант – пухнастий, пушинка. Але підтвердження цієї версії я ніде не знайшла.
Нарешті польська Вікіпедія подала той варіант, який видався мені майже ідеальним:
Lepilemur: łac. lepidus „czarujący, elegancki”, od lepos, leporis „czar, urok”.
Чарівний, елегантний… Ну, щодо елегантності не знаю, але чарівність – так – зашкалює. Схожі на маленьких котенят лепілемурчики викликають несамовите “мі-мі-мі”, хоча і не йдуть на руці.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Я страшенно втішилася, що докопалася до істини і відразу пішла в похід за наступними “відкриттями”. Мене осяяла геніальна ідея, що вухастенький лемур Моріс з мультика “Мадагаскар” належить до лепілемурів.

Але я помилилася. Кумедний та симпатичний Моріс виявися тим лемуром, котрого малагасійці (і не тільки вони) вважають найстрашнішим з усіх відомих лемурів. Знайомтеся –

АЙ-АЙ або РУКОНІЖКА

Є дві версії появи назви ай-ай. Перша – це просто найтиповіший звук, який видає ця тваринка. Підтвердити не можу – не чула. Чула лише якесь глухе порохкування та чавкання. А друга версія – це дуже симпатична байка. Кажуть, що коли французький дослідник П’єр Соннера в 1780 році зловив у мадагаскарських джунглях ай-ая та приніс його в село, у якому зупинився під час своєї експедиції, то туземці страшенно розхвилювалися і почали кричати: “Ай-ай-ай-ай, ай-ай-ай, ай-ай-ай-ай!” Оскільки на всі питання Соннера, туземці й далі кричали лише це “ай-ай”, то він вирішив, що це і є назва тварини і впевнено вжив її у своїй науковій праці, хоча й не був піонером у дослідженні цього виду лемурів.
Ця мила історія виникла небезпідставно. Насправді, нікому невідомо, як малагасійці називають цього лемура, бо є забобон, котрий забороняє вимовляти вголос назву тварини. Взагалі, щодо ай-ая існує неймовірна кількість різних забобонів. Згідно з одними, його не можна вбивати, бо через рік вбивця ай-ая помре сам. Тут маю зауважити, що вбивати не можна не тільки ай-ая, але й інших лемурів. Ще задовго до Ліннея та Дарвіна малагасійці зауважили спорідненість людей та лемурів, тому вважали, що лемури – це здичавілі (варіант – ледачі) люди, котрі обросли шерстю.
Загальної малагасійської назви лемурів не існує, кожен вид називався по-своєму. Європейці ж, наслухавшись малагасійських легенд про лемурів, провели аналогію з давньоримськими ларами та лемурами – добрими та злими духами – і перенесли назву останніх на весь зоологічний ряд.
У цілому ставлення мадагаскарців до лемурів залежить від локального забобону. Взагалі, придумування фаді (забобонів) – це улюблене мадагаскарське заняття. Можна навіть говорити про культуру фаді. Є загальнонаціональні фаді, а є суто місцеві. Виникають вони за обставинами. Так, наприклад, якщо в село прийшов якийсь лемур, поскакав біля хворого, а той одужав, то цей вид лемура надалі вважатиметься добрим духом і щиро шануватиметься: при зустрічі з ним жителі села будуть кланятися і давати щось смачненьке. Якщо ж після візиту лемура в селі хтось помер, то попри усі загальнонародні табу на вбивання лемурів, у даній місцевості кожного лемура цього виду при першій ліпшій нагоді без вагань затовчуть на місці.
Широко поширеним на Мадагаскарі є повір’я про подушечку ай-ая. Отже, якщо якась людина заблукає в джунглях і засне просто на голій землі, то до неї може прийти ай-ай. Він сяде поруч і своїми гострими пальчиками швиденько зробить подушечку з моху та трави. (Я так розумію, що йдеться про техніку сухого голкового валяння – рукодільниці мене зрозуміють). І от, якщо ай-ай покладе таку подушечку людині під голову, то на цю людину чекає несподіване велике багатство, а якщо під ноги – неминуча смерть.
Тобто, бачимо, що ай-ай є досить двоїстою істотою, від якої краще триматися подалі.
Однак нам усім він несамовито сподобався. Щоб побачити цю тваринку на власні очі, ми вночі пливли човнами на острівець, де ай-аї живуть у відносному спокої, принаймні вдень. Вночі ж, завдяки туристам, вони отримують свою “наркоту” – кокосовий горіх, який винюхують навіть тоді, коли плід є цілим-цілісіньким. Працівники резервату спеціально затискають під вечір стиглі горіхи між деревами, а потім на момент прокидання ай-аїв приводять у ці місця туристів, котрі спочатку мають вести себе тихо-тихо. За деякий час у джунглях починається шарудіння і вже за мить людиська захоплено видихають – ай-ай-ай-ай! – із темряви виходить звірятко, кольором хутра схоже на чорно-буру лисицю, але дещо менше за розміром.
Ай-ай, не вірячи своєму щастю, підкрадається до кокоса, обмацує його, обнюхує…

… і з азартом починає довбати горіх своїм знаменитим середнім пальцем-шилом, завдяки якому й виникла німецька назва цього лемура Fingertier – пальцева тарина. А звідcи й польська калька – Palczak madagaskarski. ( В українській та російській мовах цю тваринку називають ще руконіжкою).

А ось так виглядає цей знаменитий палець у дії!
(Прошу збільшувати відео, бо якість погана. Щось я не впоралася цього разу з режимами. Вагалася чи розміщувати взагалі, а потім вирішила, що ще одне місце збереження не завадить.)

Пробивши дірку в горісі, ай-ай починає жадібно хлебтати молоко, не перестаючи працювати пальцем. Ось тоді можна включати ліхтарі, підсвітки камер і знімати ай-ая, скільки душа забажає – відволікти ай-ая від насолоди кокосом не може ніщо, навіть світло, якого він панічно боїться (навіть під час денного сну в густих темних хащах ай-аї ховають голівку між ніжками і прикривають її своїм пишним хвостом).
Він все більше і більше розширює отвір своїм гострим нігтем, котрим зазвичай добуває з дерев та землі різних комах та личинок. Вуха-локатори дозволяють ай-аям чітко визначати ходи жучків-хробачків навіть у доволі товстій корі дерев. Зоологи жартують, що ай-ай – це мадагаскарський дятел.

Ай-ай настійльки призвичаєний працювати своїми пальцями, що навіть коли отримує у пластиковій мисочці чи стаканчику якусь мармолядку чи кіселик, то просто хлебтати відмовляється, а перекидає посудинку догори дном, пробиває в дні дірку і далі починається те саме, що й на попередньому відео з кокосом. Якщо ж ай-аю дати розсипчастий корм, то він буде користуватися своїми середніми пальцями, як китаєць паличками.

Не можна було висловити словами відчай, який опанував мене не менше, ніж смак кокоса ай-ая, – саме перед виходом на цю нічну екскурсію я роздовбала в готелі і випила кокос, а з собою взяла лише банани. Але на банани після кокоса ай-ай йде неохоче – хіба схопить, понюхає і викине. А ось до виїденого горіха може повертатися знову і знову, щоб до краплини вилизати густе та солодке молочко.
Ох… Мала б я кокос!!!!! Тоді ай-ай пішов би мені на руки і я мала б фото-століття!!!!

У наступному відео можна побачити процес остаточного вилизування кокосової шкаралупи.

Пристрасть ай-аїв до кокосів виявилася пагубною – вона призвела до того, що ай-аї знищували цілі промислові плантації цих горіхів, за що робітники почали їх нещадно вбивали, попри старе табу. Зменшення популяції спричинило також і тотальне знищення лісів. Не можна забувати і про дуже повільне та малоінтенсивне розмноження ай-аїв. Самичка вагітніє один раз на два-три роки, виношує плід 170 днів і потім ще 7 місяців вигодовує маля молоком.
Довгі роки спроби привезти ай-аїв до Європи не увінчувалися успіхом, годі вже говорити про їхнє виживання та розмножування в неволі. Але поволі деяким особливо опікунчим зоопаркам вдалося адаптувати лемурів до нового способу життя, а двом англійським звіринцям навіть отримати потомство. Вперше це сталося у Джерсі в 1992 році, а вдруге – у Брістолі в 2005. Проте туристам навряд чи вдасться побачити ай-аїв у звіринцях. Нагадую – це нічні лякливі тварини, котрі вдень сплять у сховках. Та й у зоопарках їх тримають не для демонстрації туристам, а для збереження виду як такого.
Тому на побачення з ай-аєм треба таки їхати на Мадагаскар, де теж часу не гають – на 1994 рік було організовано 16 спеціальних резерватів, у котрих налічувалося загалом 1000 ай-аїв. З рожним роком їх більшає. І це вселяє надію, що ми були не в числі останніх, хто в захваті шепотів: “Ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай!!!!!!!!!!!!!”