Пам’яті В’ячеслава Борисовича Цайтца

Цей текст я написала на Фейсбуці 23 листопада 2019року, в день прощання з В’ячеславом Борисовичем. А нині, 12 грудня 2021, у день його народження, публікую цей допис у своєму блозі з почуттям неймовірної вдячності долі за те, що подарувала мені години спілкування з цією надзвичайною Людиною.

Для мене В’ячеслав Борисович був, перш за все, батьком трьох моїх коліжанок з вулиці Вишенського, де пройшло моє дитинство. Саме завдяки цій дружбі я мала щастя бути знайомою і спілкуватися з ним, як то кажуть, неформально. Але й всі ті, хто спілкувався з професором Цайтцом службово, знали, як обтяжують його, інтелігента та життєлюба, будь-які формальності та офіціоз. Власне тому кожна, навіть випадкова, зустріч з ним завжди була сповнена позитиву. «Сьогодні зустріла В’ячеслава Борисовича, так весело поговорили!», – ще недавно почула від Мами по телефону цю звичну в нашому домі фразу. У нього справді був іскрометний гумор, який він успадкував від своєї Мами і передав своїм донькам. Я, мабуть, сміялася з його дотепів більше за всіх, бо до мого сміху з жартів додавався ще й сміх з себе самої – як же ж я могла боятися цього доброго і веселого чоловіка?! (Коли я була малою, то солідна постава та капелюх професора Цайтца вселяли в мене не те щоб страх, але неабиякий трепет). Гумор В’ячеслава Борисовича був гумором інтелектуала з неймовірно широким колом інтересів. Навіть у своїх хобі він досягнув професійного рівня, причому невимушено і без зусиль. Тому з ним завжди було мегацікаво.

У моєму житті є дві речі, які на рівні підсвідомості асоціюються з В’ячеславом Борисовичем. Це «Страсті за Матвієм» Баха і сузір’я Південний Хрест. Я вже не згадаю обставин, за яких В’ячеслав Борисович прочитав нам з Мамою міні-лекцію про наймасштабніший твір Баха, але саме з цього імпровізованого викладу почалося моє захоплення хоровою музикою, до якої я була майже байдужою.

А от історію з Південним Хрестом я пам’ятаю дуже добре. 2007 рік, у Консерваторії відзначали ювілей професора Цайтца. Академія була не тільки урочистою, але й веселою, бо В’ячеслав Борисович дуже влучно відповідав на всі віншування. Та й гості старалися бути дотепними. Один з колег сказав, що В’ячеслав Борисович постає в його уяві капітаном великого білосніжного лайнера, наповненого жінками (це був натяк на 99% жіночий склад родини професора). В’ячеслав Борисович відразу уточнив, що корабель має рухатися до Південної півкулі. Чому? Тому що він мріє побачити Південний Хрест.

Я, як і всі, знала, що В’ячеслав Борисович серйозно захоплюється астрономією, але чому саме Південний Хрест? І десь невдовзі після ювілею я його про це запитала. У відповідь він прочитав мені цілу наукову-поетичну лекцію про особливості зоряного неба Південної півкулі, про значення Південного Хреста, про те, як його вирізнити серед міріад інших сузір’їв та не сплутати з декількома фальшивими хрестами (виявляється, є й такі) і завершив свою розповідь переліком усіх країн, провінцій та територій, на гербах яких є це важливе і символічне скупчення зірок.

Я вже двічі побувала південніше екватора і щоразу, коли піднімала очі, щоб відшукати на небі це знакове сузір’я, відразу згадувала В’ячеслава Борисовича. Так само я згадую його кожного року на Страсний тиждень, коли в наших нюрнберзьких церквах традиційно виконують Страсті. Там він і залишиться для мене назавжди – у звуках Бахівських Страстей та поміж зірками Південного Хреста…