ОPTATA FURIOSORUM

ПЕРЕДМОВА

Цей твір початково не потребував передмови, адже був написаний виключно для близького оточення, котре вже звикло до моїх жартів та іронічного стилю, які незнайомі люди часом сприймають у кращому разі цілком серйозно, у гіршому… ну, різне трапляється. Тому я вирішила, що короткий вступ буде не зайвим.
Отже, десять років тому я зрозуміла, що краще один раз викласти свої враження від свіжої мандрівки на папері й розіслати друзям, ніж черговий раз переповідати їх кожному окремо, тим більше, що з плином часу подробиці забуваються, а враження блякнуть. Так виник цикл есеїв, які я після незначної редакції  виклала у своєму блозі. Виявилося, що формат невеликого документального нарису довільної форми якнайкраще відповідав моїй меті, тому стиль есею і далі залишається для мене найзручнішим та і найулюбленішим. Однак він виявився затісним для опису моїх вражень від екскурсії абатством Мон-Сен-Мішель¹. Вибір манери розповіді про таке неймовірне місце був миттєвим – однозначно художнє оповідання з пригодницьким сюжетом! Досвідчений читач відразу впізнає алюзії на два відомі літературні твори – «Ім’я троянди» Умберто Еко² за змістом і переклад В.Набокова³ «Євгенія Онєніга» О.Пушкіна⁴ за формою, коли об’єм коментарів є більшим ніж сам роман, оскільки Набоков не обмежився конкретними поясненнями, а розбавив їх власними рефлексіями та спогадами, і таким чином, ця частина твору сама стала окремим захопливим чтивом. Ідея винести коментарі в окремий розділ виникла в мене спочатку тільки тому, що я не хотіла різними історичними даними про абатство відволікати читача від сюжету самого оповідання, яке помістилося на 11 аркушах, а вже потім, коли пояснення і довідки виявилися досить об’ємними, то вирішила по-доброму спародіювати Набокова і «роздула» їх до 12 сторінок.

Як же читати такий незвичний твір? А як бажаєте! Можете прочитати спочатку оповідання, а потім коментарі. Звісно,  ніхто не забороняє зробити навпаки. Можна також прочитати лише оповідання, а можна – лише коментарі. Найгірший варіант – читати ці два розділи паралельно. Але вибір залишається за читачем, так само, як і його право не згоджуватися з деякими (або навіть з усіма) тлумаченнями слів та понять, поданих мною в цьому опусі.

* * *

Фантастичне оповідання
з примітками та коментарями,
з яких, крім різних цікавинок, можна довідатися дещо і про саму авторку

_{Одного разу Лао-Цзи⁵ побачив уві сні,
що він метелик, який  перелітає з квітки на квітку.
Сон був настільки реальним,
що після сну Лао-Цзи не міг зрозуміти:
чи то він – Лао-Цзи, якому приснилося, що він – метелик,
чи то він – метелик, якому наснилося, що він– Лао-Цзи.
(Старовинна китайська банальність)}

Ми йшли повільно. Брат Рафал вів мене за руку, оскільки мої очі були зав’язані темною пов’язкою.  Про те, що  вечоріє, мені давала знати легка прохолода, яка проникала під мою хламиду прочанина, грубо перешиту з колишнього дідового чесучового⁶ костюма. Відчувала я і близькість моря – повітря щораз ставало свіжішим, а на губи осідала солона волога.  Хоча було вже 1 листопада,  день  видався спекотним, і ця вечірня вогкість радувала легені. Під ногами шурхотіла суха трава, вона лоскотала ноги, на яких були лише сандалії, що складалися з тоненької підошви і двох шкіряних ремінчиків. Було далеко пополудні. Ми йшли вже майже цілий день, але втоми не відчували. Не було й нетерплячки, яка завжди нападає на людину, коли мета вже зовсім близько. Час був переможений цікавою розмовою.
– То ти кажеш, що завершення зробила все ж  пірамідальним? – перепитав мене брат Рафал.
– Так, це остаточне рішення. Я вже все накреслила і провела всі необхідні розрахунки… Все грає – піраміда, а всередині – 16 куль-світильників…  Моя улюблена геометрична задачка⁷. Колись розповім… Я тобі все на флешку скинула. Розрахунки можеш перевірити, але змінювати суть проєкту – не смій!
– Добре-добре! Все зроблю, як ти запроєктувала, присягаюся,– засміявся брат Рафал. – Тим часом ми вже прийшли!
Я зупинилася і скинула з плеча свою торбу. Поряд плюхнувся і наплічник брата Рафала. Сам він став за моєю спиною.
– Ти готова?
– Почекай хвилю… – Я зібралася з духом. – Тепер – так…
Брат Рафал зняв з моїх очей пов’язку і став поряд. Ми мовчки дивилися вперед, де в блакитно-сірому серпанку височіло абатство Мон-Сен-Мішель…
Яким воно було? Не знаю… У ту хвилину я не замислювалася, а потім… потім в моїй голові виринули всі ті метафори та гіперболи, порівняння й афоризми, які мали за обов’язок висловлювати для нащадків великі люди і які можна прочитати в кожному путівнику, завдяки чому вони стали класичними банальностями.
Але за мить усе це вивітрилося з моєї голови і Мон-Сен-Мішель – Гора Святого Михаїла – стала лише Мон Сен-Мішель, тобто, тільки Моїм Святим Михаїлом⁸. Гм, здається, і цей каламбур я вже десь зустрічала. У голову полізли нові міркування: чи може сучасна людина, обтяжена знаннями, просто на щось дивитися, не думаючи, не аналізуючи, не шукаючи словесних відповідників побаченому? Цікаве питання. Але щодо мене, я, мабуть, ніколи не зможу абстрагуватися від знань і бездумно злитися з прекрасним в одне ціле… А жаль…
Брат Рафал вже давно відійшов від мене і облаштував привал: у затінку самотнього дольмена⁹ він розстелив на траві моє пончо, дістав пакети і пластикові коробочки з їжею та терпляче чекав, коли я надивлюся на довгоочікуване Диво¹⁰, яке здавалося мені міражем…

Я сіла поруч, зняла сандалії і здивувалася, що ноги зовсім не натерті.
– Що, краще за твої Адідаси? Ми, монахи, теж щось у взутті петраємо! І в цілющих мазях також. Не одне століття мандруємо, – засміявся брат Рафал і заходився відкривати пакунки.
Доки він господарював я розглядала дольмен, під яким ми розташувалися.
– Слухай, Рафале, а ти чув, що справжній Ґарґантюа¹¹ родом з Авранша¹²?
– Нормандці кажуть що з Авранша, а бретонці – що в Плевенона¹³… Але яка різниця? Він же був велетнем – що йому такі віддалі! І, цілком можливо, цей дольмен був його дитячим стільчиком…
– А ти знаєш, що гори Сен-Мішель і Томбелен – це могили його батьків¹⁴?
– Як монах я маю сказати, що вірю лише в історію про Архістратига, а як вчений-етнограф – все може бути. Люди на рівному місці легенд не вигадують. Врешті, недарма ж і гора Мон-Сен-Мішель називалася спочатку Мон-Томб¹⁵ . І назва сусідньої гори також має в своїй основі слово “могила” – Томбелен¹⁶… Великий Мер… – брат Рафал затнувся…
– А що, Мерлін¹⁷ справді був? – лукаво запитала я.
– У кого є Христос, тому не потрібен Мерлін, – незвично сухо відповів брат Рафал.
– А ти знаєш, за що насправді побилися Михаїл з дияволом? – не заспокоювалася я. – Не знаєш?! Етнограф, називається! То я тобі розповім! Так от, першим на цій горі збудував своє чортове абатство Сатана. Абатство було споруджено досконало – диявольські технології! Тоді  всього за одну ніч Архістратиг Михаїл будує тна горі Мон-Доль¹⁸, кілометрів за 20 звідси, кришталевий монастир, що так і сяяв в променях світанку. Сатану починає дусити елементарна жаба, і першим його бажанням є полетіти на Мон-Доль  й усе  до дідька порозбивати. Але Михаїл пропонує йому помінятися абатствами. Наївний Сатана радісно згоджується, оселяється на Мон-Доль, але в полудень на палючому сонці кришталеве абатство тане. Воно ж було насправді не кришталевим, а крижаним! Розлючений (а хто б не злився?) Сатана летить до Михаїла з’ясовувати стосунки  і – далі всі знають – починається битва…
– Олю, – засміявся брат Рафал, – ти і про Львів такі самі нісенітниці туристам розповідаєш? І взагалі, де ти всю цю беліберду знаходиш?
Я хотіла було гостро віддзявкнутися, але на пончо вже з’явилися пласкі головки Епуасу¹⁹ і  пляшка Шпетлезе²⁰ – мій супутник вирішив наостанок почастувати мене фірмовими цистерціанськими винаходами. Він же був цистерціанцем²¹!
– Не зажирно, як для ченця? – підколола я Рафала з добродушною уїдливістю.
– Так і знав, що ти це скажеш! Чекай-чекай, за дві години і ти станеш ченцем! Крім того, у цю ніч тобі буде не до їжі. Так що жуй, любий брате! І звикай до цього звертання, брате Ольбере! Ой,  я знову сіль забув, – винувато зітхнув він.
– Нічого страшного, – сказала я, зірвала травинку, скуштувала її і поклала собі на канапку. – Тут же скрізь польдери²² – землі, відвойовані у моря, тому все солоне: і земля, і трава, і навіть м’ясо худоби, яку тут випасають. От наробили справ голландці – володіння Нептуна перетворили на поля…
Далеко в полі крутився вітряк.
– А потім прийде якийсь голландець, побачить вітряк і заявить “О! Вітряк! Моя батьківщина…” – розходилася я, наче вітряк був не вітряком, а берізкою²³.
– Ну, про те, хто винайшов вітряк, можна посперечатися, – зауважив спокійно брат Рафал (він не зрозумів моїх алюзій). – Перші вітряні млини, щоб ти знала, з’явилися в Нормандії ще у ХІІ столітті. А кривошип і маховик взагалі винайшли монахи-цистерціанці, – не без  гордості сказав він, – так що нормандців і цистерціанців можна називати енергетиками №1 в Європі.
Я не стала сперечатися і взялася за хліб з сиром, а брат Рафал  урочисто відкрив останню коробочку, в якій виявилися неочищені морські гребінці.
– За хвилю ти станеш справжнім прочанином,  – сказав він, хвацько відкриваючи мушлю швейцарським цизориком.
Половинку мушлі з молюском він простягнув мені, а в другій, порожній, заходився робити дірочки. Я зрозуміла, що морські гребінці були для нього не витребенькою гурмана, а частиною задуманого ритуалу.
– Дай-но сюди свою панамку, – звернувся він до мене, проте його рука зависла в повітрі.
Я зволікала – останнього тижня мені було дуже важко розлучатися з головним убором. Хоча брат Рафал був ченцем, але в моменти, коли мені доводилося знімати шапку,  я все ж бачила в ньому мужчину і це мене бентежило… Я набралася  духу, відвернулася в бік Дива і понуро стягла панамку.
Брат Рафал із захватом хитнув головою:
– Зізнаюся, я не вірив у щирість твоїх намірів, доки ти цього не зробила… Ой, перепрошую, не зробив…
– А коли зробила, то подумав, що ця дівчина і справді ненормальна, – пробурмотіла я.
Краєм ока я побачила, що брат Рафал причепив між трояндочками на моїй панамці рожеву мушлю. Потім він характерно загнув криси шапочки – вийшла досить симпатична варіація на тему капелюха Святого Якова²⁴. Він помилувався своїм витвором і підсунувся ближче до мене. Я продовжувала дивитися на Диво. Брат Рафал провів рукою по моїй гладко поголеній голові.
– Все ж краще ніж тонзура²⁵… Не переживай! Воно відросте ще ліпшим…
– Угу! Приймай вітаміни Мерц і за тиждень матимеш волосся, як у Марії Магдалини²⁶, – знову пожартувала я і натягла панамку. – Вас вітає президент компанії “Шелл-Ойл”²⁷!
Брат Рафал засміявся – йому подобалися мої  жарти.
– Наразі ти – брат Ольберт, не забувай!
– Ой, не знаю… – Тут я  раптом занепала духом. – Не думала, що саме це буде для мене найтяжчим…  Шкода, що ти не зможеш піти зі мною далі… Чим ближче до абатства, тим більше я мандражую… Я все провалю…
– ТАМ ти просто забудеш про те, хто ти і звідки. Все вийде! Тим більше, з такою Місією, з таким Подарунком… Даси наостанок потримати його в руках?
– Звичайно, – я витягла з торби і простягла брату Рафалу “Розкішні години герцога Беррійського”²⁸.
Брат Рафал з трепетом взяв фоліант у червоному сап’яні²⁹.
– Аж не віриться, що це оригінал… Як би не був свідком, у житті б не повірив!.. І як спритно ти обставила тих лопухів з музею Конде³⁰ ! Це ж треба! Геніально!!!

• 

• 

– Не лопухів, а жлобів, – виправила я брата Рафала, – не треба було ховати його в фондах від людей – це раз, а по-друге, мене дико дратує, коли не реагують на моє посвідчення екскурсовода і не впускають безкоштовно… Скупий платить двічі! От вони і заплатили…
– Квиток, здається,  коштував 11 Є?… – безшумно засміявся брат Рафал.
– Та не в 11 Є справа! Скільки можна пояснювати?! Тут принцип!
– І заради цього принципу треба було порушувати  восьму заповідь³¹?
– От тільки давай не починай! Ти теж у цьому брав участь!
– Ну, ченці завжди грішили тим, що крали книги… За це і спеціальні покарання були, і покаянні молитви…
– Ой-ой, покарання! – я закотила очі. – Тільки, незважаючи на них, всі монастирські бібліотеки якимось чином зубожіли. От і  в Диві  лише 203 манускрипти³² залишилося! А була ж найбільша  колекція в Європі! Вона і  зараз найбільша, але тільки тому, що в інших ще менше зосталося!  Мені за те, що я  ТАКЕ їм принесу, взагалі всі гріхи мають відпустити…
– І відпустять, гарантую! – з теплою усмішкою заспокоїв мене брат Рафал. – Вгамуйся, давай-но краще подивимося на ілюстрацію з Дивом!
Брат Рафал не випускав книгу з рук, але я умудрилася перегорнути товсті, з телячої шкіри сторінки так, що відразу попала на потрібне місце. Ми зачаровано дивилися на мініатюру³³, де на тлі яскравої ляпис-лазурі³⁴ Архістратиг Михаїл навічно завмер з піднятим мечем, а Змій-Сатана, відчуваючи свою останню мить, вже складав крильця. Під ними художник зобразив гору Сен-Мішель, на якій вже було збудоване Диво.

– Не пам’ятаєш, це ще Лімбурги³⁵ намалювали? – запитав брат Рафал.
– На жаль, ні. Знаю, що Лімбурги перестали працювати над манускриптом в 1416 році, виконавши 65 мініатюр з 129. Точно пам’ятаю, що Пори року виконали вони, а от коли і ким була намальована саме ця  мініатюра – поняття не маю. Але яка, зрештою, різниця? Знаєш, ці середньовічні манускрипти, як і готичні храми, створювалися кількома поколіннями для чогось вищого, для чогось, що недоступне нашому розумінню. Мені здається, що тогочасні художники взагалі не думали про вічність у розумінні вічної слави: якби дуже хотіли, могли б скрізь свої підписи якщо не відкрито намалювати, то, принаймні, зашифрувати!  А вони – ні.  І вже точно, що робили вони це не для грошей. Яким золотом можна оцінити цю працю? Та й навіщо їм були гроші, коли весь час поглинала така пильна робота… Щось вони знали таке, що нам недосяжне…
Ми розглядали мініатюри манускрипту, доки сутінки з легкої вуалі не перетворилися на темну жалобну завісу. Була пізня осінь, тому смеркало рано. Мені було шкода, що Диво розчиняється в нічному мороці. Надія була лише на ілюмінацію, яку я бачила в рекламних проспектах. Але вогні все не загоралися…
– Невже ілюмінації сьогодні не буде? – забідкалася я. – Вона ж має бути кожного вечора… Я читала… У “Паскалі”³⁶ точно написано, що ілюмінація щоденна!!! Я зараз ще раз подивлюся…
– Можеш не дивитися. Сьогодні електричної ілюмінації точно не буде, – спокійно зупинив мене брат Рафал.
– Як не буде?! Халепа! От моє везіння! Чому не буде? Звідки ти знаєш?
– Так, не буде. Я вивів з ладу місцеву електростанцію…
Мені стало погано. Ні, не просто погано! Я ошаленіла. Я відчувала, що зараз порушу ще й шосту заповідь³⁷, власноручно задушивши брата Рафала.
– Щооо? Та як ти міг?! Ти ж знав, що я…, негід…
– Не лайся, ченцям не можна лаятися…
– Я взагалі не чернець! Це ти – чернець!  Божа людина! Може, ти ще й теракти влаштовуєш?! І навіщо ти це зробив? Навіщо?! Щоб зіпсувати людині хвилину щастя?! Та ти…– і я розридалася так, як ревіла тільки в дитинстві.
Але в цю мить над вже  майже невидимим в темряві силуетом Дива спалахнула зірка. За нею засвітилася друга, потім – третя… Щосекунди загоралися все нові і нові зорі – спочатку вони розсИпалися небом, потім вишикувалися у знайомі сузір’я, а потім вистелилися у Чумацький шлях…  Зірки сяяли так яскраво, що я бачила їхні найтонші промінчики. Навколо планет кружляли супутники. Пролітали комети. Здавалося – небо співає…  На тлі цього зоряного килима виростало Диво. У Божественному сяйві було видно кожен контрфорс, кожне готичне ребро, кожну бійницю неприступних мурів. І окремою зорею на шпилі храму сяяв золотий Архістратиг Михаїл…
З неба зірвалася зірка. Це була перша падаюча зірка в моєму житті. Але я нічого не загадала… Це було б  якось замілко, та й непотрібно:  я вже  була в процесі здійснення свого божевільного бажання.

– Ти знаєш, – несподівано схвильовано заговорив брат Рафал, –  коли я жив тут послушником, небо було таким щоночі.  Тлуми туристів приїжджали вже й тоді, але години відвідування не тільки абатства, а й всієї гори, були обмежені. Не було цього огидного електричного кітчу, цього нудотного запаху омлетів³⁸, які видають людям за фірмові. Вечорами скрізь панував абсолютний спокій і можна було молитися просто неба в клуатрі³⁹… Він збудований так,  наче існує окремо від усіх інших споруд і казковим килимом зависає над затокою. В одній з його арок – вид на затоку і вихід у прірву⁴⁰. І кожен раз Бог наче випробовує тебе гординею: полетиш чи змиришся?.. А потім… Ця комерціалізація… Це також було однією з причин, чому я пішов звідси…  Я прагнув суворішого статуту… Бенедиктинство⁴¹ вичерпало себе, але знайшло продовження в цистерціанстві⁴²… Так само віднайшов себе і я…
Я промовчала, хоча чула подейкування, що брата Рафала вигнали з Дива за те, що він порушив сувору заборону входити вночі до монастирської церкви⁴³… Усі, хто до нього на це насмілювалися, вмирали… Як вдалося йому покинути абатство живим, я питати не наважилася…
Брат Рафал продовжував. Він говорив все пафосніше, але в його словах не було жодної фальші:
– Я зміг розлюбити Диво, але не це небо… Я не зміг його забути.  Жодне чудо архітектури, жоден найгеніальніше вирішений купол не замінять мені цього божественного склепіння… Я не хотів щоб твоя перша зустріч з Дивом була освітлена фальшивим електричним світлом… Тому й згадав свої ОРГРЕСівські⁴⁴ навички…
– ????? – я не змогла висловити свого здивування. З усіх оргресівців я знала лише одного, що постригся у ченці, та й то московського патріархату⁴⁵. Когось, подібного до брата Рафала, я не пригадувала. Мій роззявлений від здивування писок викликав у ченця широку посмішку, і до мене дійшло, що він мене розіграв. Проте він не дав мені часу збити урочистість моменту і продовжив:
– Сьогодні тут не буде жодного туриста – у цей день їх офіційно не впускають не тільки до абатства, але й навіть до містечка, прикриваючись великим релігійним святом⁴⁶. Але не у святі справа… Щороку в цю ніч – з першого на друге листопада  – саме тут зупиняється час і розсуваються невидимі двері між світом живих і світом мертвих, тоді в тумані затоки відбувається побачення з тими, хто нас назавжди покинув.  Цього не можна пояснити жодними фізичними законами, але це так… Християни так і нічого не змогли зробити з цими кельтськими штучками! Їм залишилося тільки змиритися і оголосити ці дні поминальними  – тепер це День всіх святих⁴⁷ і Задушки⁴⁸… Прості смертні про щось здогадуються – звідти й Подарунки Мертвих⁴⁹  в ніч на друге листопада і – найголовніше – вчорашній Хелловін⁵⁰! Але правда відкривається кожного року тільки обраним… щоб потім і вони її знову забули. Нинішньої ночі ти побачиш декого з них. А також і тих, кого вже немає серед нас і про кого ти лише читала в книжках… Я спеціально так розрахував наш маршрут, щоб ми прийшли саме сьогодні…
Я було хотіла запитати, чи мене теж можна вважати обраною, але стрималася. Врешті, це було неважливим. Мене огорнув сум – скоро мав надійти час прощання з братом Рафалом і далі мені треба буде йти самій. Ми ще годину  помовчали. Небо сяяло, на ньому з’являлися все нові і нові зірки. Раптом майже над самим абатством спалахнув Південний Хрест⁵¹, але мене це вже не здивувало.
– Тобі час перевдягтися, – брат Рафал простягнув мені пакунок.
Я зайшла за дольмен і натягла на себе чорний габіт. З прочанина я перетворилася на ченця-бенедиктинця. Чесучеву хламиду я запхнула в щілину між камінням. Туди ж я сховала і своє улюблене пончо, сподіваючись на повернення в реальний світ. Коли воно тільки буде? Панамку з мушлею я поклала до торби, насунула на свою лису голову каптур і вийшла.
Брат Рафал вже склав свій наплічник і стояв, дивлячись на Диво.
– Ну що ж, Олю, прощавай! Як би я був звичайним світським чоловіком, поцілував би тобі руку – не часто зустрінеш жінок, які вміють читати і знають геометрію…
– А я, якби ти не був монахом, поцілувала б тебе в губи!
– Та облиш! Якби я не був ченцем, ти в мій бік і не подивилася б. Що у вас, у дівчаток, за  мрія така – спокусити монаха!
Ми розреготалися. Невже востаннє? Мені стало неймовірно сумно.
– Де я зможу тебе знайти? – запитала я, хоча знала, що відповіді не отримаю. За ці два місяці нашого спільного пішого паломництва я встигла прив’язатися до брата Рафала. Мені не хотілося його втрачати. Мила⁵², як я вже знала, він не мав…
Брат Рафал простягнув мені мапу всіх цистерціанських монастирів Франції:
– Буду потрібний – знайдеш.
Я поклала карту до торби, натомість витягла звідти пакунок:
– Тримай!
– Що це? – здивувався він.
– Прощальний подарунок. Сама зробила…
Брат Рафал витяг з пакета руду власяницю⁵³, яку я власноручно вигачкувала зі свого обстриженого волосся.
– І ти справді думаєш, що це допоможе вимолити мені прощення за всі ті витівки, на які ти мене підбила? – брат Рафал беззвучно засміявся у свою темно-русяву бороду. У цю хвилину він страшенно нагадав мені одного мого однокласника⁵⁴. Це означало, що між мною і монахом остаточно щезла тінь тієї ніяковості, яка завжди розділяє світських і духовних людей. Я вже було хотіла пожартувати на цю тему, але брат Рафал знову став зосереджено-серйозним:
– За годину час зупиниться і почнеться приплив⁵⁵. Сьогодні буде справжня повна вода. На той час ти вже піднімешся до воріт монастиря і вона буде тобі не страшна. Нині твій обман не буде гріхом, який треба буде замолювати – цих годин немає в християнському календарі. У цю ніч в цій затоці ти будеш поза простором і часом.
Він  підніс руку:
– Благословляю Тебе, дитинко!⁵⁶ Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Відпускаю Тобі всі гріхи, минулі і майбутні. Ora et labora!^*+57
Брат Рафал  почав підноситися над землею. Його рука і далі була піднята в благословляючому жесті:
– Ora et labora!
На сірій повсякденній сутані цистерціанця блиснув золотий пасок. Борода раптом щезла, а у волоссі, що широкими пасмами розвівалося на вітрі, сяяла діадема. Монах підніс обидві руки до неба – у ту ж мить від сузір’я Риб відділилася група зірок і золотою рибиною лягла йому в правицю, а “Райський птах”⁵⁸ поклав у його ліву долоню сріблясту пір’їну. Так от ким був мій ангел покровитель!
–  Рафаїле, почекай!⁵⁹ – закричала я, не зводячи з нього зачарованого погляду, але Архангел розчинився у зоряному небі….
– Ora et labora! – пролунало вже з самих небес. – Labora e ora!

_{* Молися і працюй (лат.)}

* * *

Вітер не вщухав, але небо і далі було безхмарним та сяяло зорями. Я наближалася до Дива. Трава закінчилася,  пальці моїх ніг, що тирчали з сандалій, торкнулися вологого піску. І хоча я знала, що встигну дійти до гори ще до припливу, все ж було досить моторошно. Мої стопи обліпили мушлі, але вони не ранили ноги, а утворили черевички, які самі несли мене до стін абатства. Я поминула великий хрест, де, як вже знала з путівників, Божою ласкою була врятована прочанка-породілля, яка трохи не розрахувала термін і народила дитину під час припливу… За хвилю пробігли вівця і вовк, навантажені небачено великими кошами з харчами⁶⁰ – вочевидь в абатстві готували чималу трапезу…

Через пів години я вже входила на Гран Рю – головну вулицю містечка, що притулилося до гори під абатством. Без туристів вона виглядала зловісно. Вітрини були закриті могутніми віконницями і жалюзі.
Десь далеко чувся гуркіт припливу. Мені стало страшно і водночас соромно, що раніше я сміялася над порівнянням монтуанського⁶¹ припливу з галопуючою кавалерією, – тепер мені здавалося, що вже цілий табун диких необ’їжджених коней⁶² мчить з усіх сторін на абатство. Я майже побігла на гору. Черевички з мушель розсипалися і я знову була тільки в чернечих сандаліях. Каптур з голови злетів. Я геть забула про свою лису голову і, коли відобразилася в одній із незакритих віконницями вітрин, то страшенно злякалася й відсахнулася: на мене переляканими очима дивився щокастий монах. Але водночас це мене й заспокоїло – нічого жіночного в мені не було, ризику бути впізнаною не існувало. План мав вдатися.
Невдовзі я вже була біля воріт монастиря. На вході висіла табличка-цінник. Вхід для дорослих – 8Є, для фахівців галузі туризму – скидка. Я полізла до торби за посвідченням гіда, але переді мною виріс величний монах і  промовив: “Оra et labora”.
– Labora et ora, – відповіла я, хоча жодних домовленостей про якісь паролі не було.
Вручивши мені буклет з планом монастиря і вказавши потрібний напрямок, монах  без поспіху став замикати ворота – я була останньою, на кого чекали в абатстві.
Поряд зі мною починали з’являтися інші фігури: обдерті жебраки і каліки, святково вбрані селяни й купці, прочани в  шапочках з мушлями і  ченці різних чинів, лицарі в обладунках і лорди в смокінгах,  шляхетні дами та їхні дуеньї.
Усі вони, як і я, зазирали до буклетів і безпорадно озирався навколо – кожна з соціальних верств мала право вийти тільки на свій рівень. Ніхто не хотів ризикувати і опинитися в неналежному його статусу місці⁶³. Аристократи гидливо притискалися до стін, пропускаючи масу жебраків і посполитих.
Мене ж цікавило все. Після відвідин Почаївської лаври⁶⁴ мені вже ніколи не бувало ані страшно, ані огидно. Я сховала план і піддалася течії. Смердюча маса жебраків внесла мене до великого приміщення. Це була Зала Роздачі Милостині (Омонері)⁶⁵ на найнижчому рівні Дива, вище якого старці не мали права підніматися. У сусідньому приміщенні були склади продовольства і вина, з нього через бічні двері монахи вносили на дерев’яних тацях до Омонері неймовірну кількість харчів. Харч був скромний, але свіжий. Жебраки брали його з великою гідністю. Але все ж із заздрістю провели поглядом  величезні ноші, на яких шестеро ченців несли гору розкішних білих хлібин ⁶⁶ – це був хліб для прокажених, яких годували в окремому приміщенні. 1 листопада вони мали право на те, що  вважалося справжньою розкішшю навіть для найбагатших у святковий день.

Серед жебраків я побачила охайного старшого пана з акуратно підстриженою бородою. Він витягував з кишень та різних торбинок їжу і роздавав її жебракам.
Це ж Анрі Дюнан⁶⁷! – впізнала я чоловіка.
“ Блаженні  убогі духом”⁶⁸, – мені згадалося, як брат Рафал тлумачив мені, що  слово  “дух” в даному контексті треба розуміти, як “добровільно”. Тепер незрозумілий мені раніше вираз про убогих душею, які невідомо за що мали стати блаженними і отримати Царство Небесне, ставав чітким, ясним і шляхетним – “блаженні добровільно убогі”, тобто ті, що віддають нужденним останнє.
Я розплакалася і також пороздавала жебракам все, що мала в торбині. Один зі старців жадібно подивився на путівник “Паскаля” – я віддала і його. У моїй торбі залишилися лише Подарунок, панамка, карта цистерціанських монастирів і план абатства.
Я рушила далі й вийшла на Гран Дегри⁶⁹ – основну вулицю монастиря, яка вела на наступний рівень.
Жебраків тут вже не було, але аристократи  й далі почували себе некомфортно.
– У житті не пробачу моїй матусі, що вона змусила мене прийняти лицарське звання, – пробурчав поряд сер Артур Конан Дойл⁷⁰.
– А як на мене, то це все досить кумедно, – заявив чорношкірий атлетичного складу красень, затягнутий у фрак. Це був футболіст Джибріль Сіссе⁷¹, який купив собі маєток у Чеширі, а разом з ним і титул лорда.
Ми вийшли на проміжну терасу⁷², з якої відкривався чудовий вид на польдери і затоку. Води ще не було, але шум припливу наростав. Я до нього вже звикла. Болотисто-піщане дно виблискувало срібними  мушлями і було наче відображенням зоряного неба.
Натовп зменшувався. Селяни, міщухи і бідніші купці один за одним щезали за масивними дверима – у залі Північного Вітру⁷³ на них чекало частування. Я подумала, що за походженням належу власне до цього прошарку і моє місце саме серед цих людей, тож я мала право хоча б на хвилю до них долучитися. Але згадала, що сьогодні там будуть ті, кого зі мною вже немає. На такі зустрічі я не мала душевних сил і тому пішла далі…
Я піднімалася все вище і вище. Мені було шкода, що я не взяла з собою фотокамери – навколо мене росли суворі готичні конструкції, зовсім не подібні до тих, які я бачила у путівниках. “От що значить освітлення!” – подумала я  і, підбираючи сутану, подряпалася вище.

Мій чорний габіт служив мені за карт-бланш.. Завдяки йому я сміливо прямувала туди, де мала виконати свою Місію, – на четвертий, найвищий, рівень абатства, куди можна було входити лише духовенству. Згідно з планом, з третього рівня туди мали вести окремі сходи в бічній вежі, але я щось наплутала і влетіла до Зали Для Високих Гостей⁷⁴. На концентрацію голубої крові в цьому приміщенні вказував сильний аромат різноманітних дорогих парфумів, які вже почали змішуватися між собою і створювати сморід, подібний до того, що панував на найнижчому рівні.
У камінах палав вогонь. Свічки врочисто освітлювали шановне товариство, яке пригощалося наїдками, що піднімалися ліфтом з кухні та передавалися челяді через люк. Одна вичепурена служниця гасала туди-сюди залою з неймовірно пухкими омлетами. “Матуся Пуляр⁷⁵!” – здогадалася я. Винахідниця фірмових монтуанських омлетів була просто на сьомому небі від щастя – сьогодні їй випала честь пригощати не абикого, а представників найвищих щаблів суспільства. І не тільки нинішніх, але й минулих часів! Вона була рухливою і люб’язною – давалося взнаки її минуле покоївки. А  от її господарів – архітектора-реставратора Дива Едуарда Корройє⁷⁶ та його дружини серед гостей не було. Вони ж бо не належали до дворян! Зате був Віктор Гюго⁷⁷, який разом з омлетом смакував і свої власні афоризми. “Це абатство, скажу я вам, –  справжнісіньке восьме чудо світу – ПІРАМІДА В ОКЕАНІ, n’est ce pas^*?” – смикав він за ґудзик Віолє-лє-Дюка⁷⁸. “Вам не здається, що  ця в’язниця в монастирі –  не що інше, як  РОПУХА в релікварії?” – чіплявся він за хвилю до якоїсь напудреної дами. “Ще трохи  – і абатство буде Дивом в КАРТОПЛЯНОМУ ПОЛІ, je Vous assure^**!” – махав він пальцем перед носом Саркозі⁷⁹.
_{* – Чи не так ? (фр.)
** – Запевняю Вас! (фр.)}

Мені треба було проштовхнутися через пів зали щоб дістатися  виходу, де був ще один перехід на четвертий рівень, відразу в монастирський рефекторій⁸⁰,  по-нашому – трапезну. Вже біля самих дверей якийсь лицар в обладунках стомленим голосом виховував даму, що тремтіла, як осика, і плакала. Я прислухалася:
– Вельмишановна Леді, ніхто Вам не винен, що Ви мене не дочекалися. Бачить Господь, я квапився Вам на допомогу, а Ви взяли і зробили страшенну дурницю – вмерли зі страху. І чого було так боятися? Не Ви перша й не Ви остання, кого вкрало чудовисько. Врешті я відрубав йому голову, але було вже запізно, і мені тепер тільки й залишається, що носити квіти на Вашу могилу на Томбелені.
Дама трусилася і рюмсала далі.
Та це ж король Артур⁸¹ і принцеса Арморіки⁸² Олена⁸³! Ба, так от чому сусідня гора називається Томбелен!  Томб Елен – могилка Олени.
– Не затока, а суцільне кладовище! – Майнуло  мені в голові.
– Це абатство – справжнісіньке восьме чудо світу – ПІРАМІДА В ОКЕАНІ, n’est ce pas? – почула я наближення зануди Гюго з його “коломийками” і поспішила втекти із Зали Для Високих Гостей…

* * *

В одному з наступних, зовсім неосвітлених, приміщень мої ноги плюхнулися  в щось мокре – посеред зали з потужними колонами стояла справжнісінька калюжа.

Я вилізла з неї, обійшла  навколо і, не зрозумівши що це,  звірилася з планом абатства. План був дуже заплутаним, але врешті я второпала, що саме в цьому місці залишено фрагмент верхівки скелі, яка поступово була оббудована спорудами монастиря. Я занурила руку в калюжу і помацала дно – воно було кам’яне, нерівне,  нічим не вимощене. Так і є: скеля, основа Дива. Але чому тут стоїть вода? Невже високі припливи сягають аж сюди? Маячня якась. За останнє століття приплив жодного разу не доходив навіть до ресторану мамусі Пуляр! Так і не знайшовши відповіді на своє питання, я рушила далі.
Нарешті я була  на сходах і піднімалася на четвертий, останній, рівень Диво-абатства. Поряд зі мною, так само плутаючись в габітах, пхалися й інші ченці. Вони жваво розмовляли між собою різними мовами. Але перед входом до трапезної всі замовкали і в повній покорі входили до величезної зали з аркадою вікон. Стояла мертва тиша, у якій час від часу звучав голос чергового монаха, що читав Писання. Решта монахів послуговувалися лише умовними знаками. Ті, що закінчили трапезу, нечутно щезали, на їхнє місце приходили нові. Використаний посуд миттєво мінявся на чистий наймолодшими монахами, що нагадували привидів.  На столі були рекомендовані  ще святим Бенедиктом варені страви і хліб з висівками. Стояло також і вино. Риба була нарізана шматками і, скуштувавши її, я зрозуміла, що це знамениті осетри та лососі, на ловитву яких монастир мав виключне право. Води не стало, а риба залишилася… Ще одне диво…
Я швиденько поїла. Вино пити не ризикнула, більше хотілося молока. Я знайшла очима ченця-слугу і поклала мізинця до рота. Він зрозумів і приніс мені глечик з молоком… Потім я зібрала крихти зі столу в жменю і проковтнула їх – це було обов’язкове правило всіх чернечих спільнот.
Мені вже був час покидати східну частину Дива, що служила для вдоволення тілесних потреб. Моя Місія мала завершитися в західній, духовній, частині монастиря. Крім дверей, до яких я увійшла, відчиненими були ще одні. Я пройшла темним коридором і опинилася в дорміторії⁸⁴. У ньому нікого не було – навіть найстарші і найнемічніші зрезигнували сьогодні з відпочинку.  Вузькі готичні вікна були відчинені,  вітер колисав фіранки-перегородки між тим, що вважалося тут ліжками…  Біля кожного стояла ваза з лілією –  це означало, що всі тутешні монахи вже подолали терзання своєї грішної плоті, і Богородиця подарувала їм усім тілесний спокій⁸⁵. “Навіть якщо доведеться тут заночувати, це буде безпечно”, – подумки зауважила я і вийшла з дорміторію на широку терасу.
Синє  зоряне небо знову накрило мене своїм куполом-планетарієм. Свіже повітря п’янило. Пахло океаном, але повної води ще не було. Я подивилася на небо – воно було чисте. Я не орієнтувалася у часі, але відчувала, що незабаром проб’є дванадцяту.
Уся площа перед входом у головну монастирську церкву була заповнена ченцями і священниками. Чорні, білі, сірі та брунатні з підпалинами габіти виглядали дуже елегантно. Серед них била в очі яскрава бірюза манто ченців з Фонте-Авеллана⁸⁶. Головні убори також вражали – тут були і  каптурі-настурції капуцинів⁸⁷, і гуміліатські⁸⁸ сірі берети, і характерно загнуті капюшони босоногих міноритів⁸⁹. Як тут було не згадати одного ченця-поета, який порівняв різноманітність чернечих чинів з різнотрав’ям лук⁹⁰!
Монахів була тьма-тьмуща, і  я  засумнівалася, чи я зможу пропхатися хоча б до половини головної нави, не кажучи вже про вівтарну частину, де й мала виконати свою Місію.
– Не турбуйтеся, про вас знають, – прошелестів за моєю спиною вуха м’який чоловічий голос.
Я повернулася і побачила падре Монтанеллі-Бондарчука⁹¹.
– А як же заборона? – раптом згадала я. – Вночі ж заборонено заходити до церкви під страхом смерті! Вони… ми всі загинемо!
– Сьогодні немає жодних заборон! Сьогодні існує  і  не існує. Воно, якби вам пояснити… А, згадав, віртуальне⁹²! 
Лагідний голос і доброзичлива посмішка  наповнили мене спокоєм та вселили в моє серце впевненість. Ми останніми наблизилися до входу в церкву, де роїлося від габітів. Падре простягнув руку – всі вмить розступилися і перед нами відкрилася вузенька доріжка, яка вела просто до вівтаря.

Монтанеллі-Бондарчук підвів мене до Отця-настоятеля, що сидів перед вівтарем в оточенні деканів.
– Отче-настоятеле⁹³, у нас сьогодні гість, кандидат в братію Дива, – промовив він, легко підштовхнув мене в спину і щез у натовпі ченців.
Я відразу опустилася на коліна. Отець-настоятель кивнув мені головою – я піднялася. Пильно дивлячись мені в очі, він щось суворо промовив латиною. Я нічого не зрозуміла і за звичкою мало не відповіла “Entschuldigung, ich verstehe nicht”^*. Але щось мене стримало, і я, притиснувши руку до грудей, смиренно промовила:
– Mia culpa^**….
Отець-настоятель полагіднішав. Він знову заговорив латиною – у цій чіткій скоромовці я розібрала слово amicalis^***.
– Amicus cognoscitur amore, more, ore, rе^****,  – впевнено відповіла я.
Отець-настоятель подивився на пріора⁹⁴ – той ствердно кивнув головою.
Отець-настоятель  знову звернувся до мене латиною. Я напружила всю свою увагу, щоб почути знайомі слова-зачіпки. Так, аve^*****, знаю… Мariambulus^****** – це, здається, щось зв’язане з морем… Мозковий комп’ютер швидко перебирав мою базу даних латинських приказок. “Ave, Caesar, Imperātor, moritūri te salūtant”^******* – ні, це точно не підходить. Аvе Маria^******** – теж ні… Маrе…. mare….^*********…  Як би цим попам підлестити?… Знайшла!
– Ave, maris stella^{**********+95} – чітко відповіла я.
Отець-настоятель глянув на першого декана⁹⁶. Той також схвально кивнув головою. Отець-настоятель знову, тепер вже зовсім доброзичливо, заговорив до мене. Як я не напружувалася, однак так і  не вловила в його зверненні до мене жодного знайомого латинського слова. Зачіпок не було, тому я розсудливо відповіла:
– A bovi majōre discit arāre minor^***********.
Тут вже весь сонм деканів, котрі до цього моменту мовчазними сичами сиділи півколом на х-подібних кріслах, заворушився  і схвально закивав головами, а Отець-настоятель підвівся і, ледве стримуючи сльози, промовив до мене людською мовою (не пам’ятаю якою – чи польською, чи французькою, а може, навіть, і українською):
– Любий брате! Ти потішив наші вуха високою латиною, яку ми вже не сподівалися почути від братів, що приходять до нас з материка. Це дійсно Диво-Ніч, якщо небо послало нам ще одного освіченого брата. І тим більше, коли він носить у серці таку повагу до старших. Ти будеш гідним служителем  Дива!
“Ха! Тягатися зі мною в латині, коли я з 4-го класу володію безцінним для ефекцярства “Словником латинських виразів!!!!!”⁹⁷ – торжествувало моє внутрішнє Я, але зовнішнє Я лише чемно вклонилося.
– Hóc erat ín votís^************, – закріпила я репутацію знавця латини і, не чекаючи реакції на свої слова, полізла до торби за Подарунком. Настав час моєї Місії.
Я знову опустилася на коліна і, покірно схиливши голову, подала манускрипт Отцю-настоятелю:
– Dono dedit^{*************}, – промовила я зі скромністю, на яку тільки була здатна, хоча душа моя  шаліла в передчутті повного тріумфу.
Отець-настоятель мовчав. У кришталевій тиші було чути, як сиплеться пісок у величезній клепсидрі. Потім пролунали кроки – Отець-настоятель спустився з підвищення, підійшов до мене і також став на коліна. Боковим зором я бачила, як вражена братія піднялася з лав і повитягула шиї, щоб краще бачити цей знаменний момент. Отець-настоятель взяв безцінний манускрипт.
– Диво гідне Дива… – ледь чутно промовив він.
– Habent sua fata manuscripta^{**************}, – тримала я далі марку латиниста-відмінника.
Ми  піднялися з колін. Стояла урочиста тиша.
– Відпускаю тобі гріхи твої, минулі та майбутні, – сказав Отець-настоятель, з хитринкою дивлячись на мене (авжеж, він прекрасно розумів, де і як я добула безцінний манускрипт!), і  перехрестив мене ”Розкішними годинами герцога Беррійського”.
Я дістала друге відпущення за останні три години.
І раптом все навколо зарухалося і заспівало. Тільки Отець-настоятель непорушно стояв серед цього вихору габітів, притискаючи до грудей найгарніший манускрипт світу. Раптом через отвір, у котрий за задумом архітектора⁹⁸ в полудень на вівтар мав падати  прямовисний промінь сонця, в апсиду церкви спроєктувався Південний Хрест. Дзвони почали відбивати північ. Монахи вишикувались у якусь, тільки їм відому, послідовність і знову почали кружляли залою, піднімаючи своїми сутанами сильний вітер. До мене наближався огрядний монах. Порівнявшись зі мною, він відхилив свій каптур, хитро підморгнув і сказав:
– Cucullus non facit monachum!*************** – і поплив собі далі.
– О! Ксьондз Павелко⁹⁹, – зраділа я про себе ,  зовсім не злякавшись того, що була впізнана. – Треба принагідно забрати в нього свою книжку “Мазепа”¹⁰⁰!
Я відчувала неймовірну ейфорію і незнану досі легкість – мені було відпущено всі гріхи: минулі були в минулому, мій маленький обман з переодяганням зависав між простором і часом,  а в майбутньому я чесно збиралася не грішити.

_{* Вибачте, я не розумію (нім.)
**   Моя провина (лат.)
***  Дружній (лат.)
****  Друг пізнається по любові, моралі, слову, справі (лат.)
***** Здрастуй (лат.) – залежно від контексту може мати значення “прощай”, “радуйся” та ін.
******  Той, що йде морем (лат)
*******  Здрастуй, Цезарю, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! (лат.)
******** Радій, Маріє! (лат.)
********* Море (лат.)
**********  Здрастуй, зоря морів! (лат.)
*********** У старшого вола вчиться орати молодший (лат.)
************ Це те, про що я мріяв (лат.)
*************  Приношу в дар (лат.)
**************  Mанускрипти мають свою долю (лат.)
*************** Каптур не робить ченцем (лат.)}

* * *

Вихор габітів кружляв і кружляв. Він виніс нас з Отцем-настоятелем з церкви. Отець-настоятель повів мене нескінченими коридорами й залами вглиб монастиря – тепер я мала вибрати собі заняття до душі. “Ora et labora! Ora et labora!” – відбивався луною в монастирських склепіннях кожен наш крок.
Звичайно ж, я хотіла працювати у бібліотеці, але розуміла, що цього бажання виказувати не можна –  все ж я мала в цій сфері добряче зіпсуту репутацію і Отець-настоятель міг запідозрити, що я хочу й тут щось вкрасти. Тому я сказала, що хотіла б бути органістом.
– Ви й на органі вмієте грати? – вражено промовив Отець-настоятель.
– “У моїй країні всі грають на органі, хто краще, хто гірше”¹⁰¹… – процитувала я живого вітчизняного класика.
– А, то ви, напевне, з України. У нас якраз на цій вакансії український письменник. – Просяяв Отець-настоятель, радіючи, що хоч щось знає про мою країну. (“О, і Андрухович¹⁰² тут!” – здивувалася про себе я).
– На жаль, у нас з ним п’ятирічний контракт, так що мушу вам відмовити.  Грає він непогано, але тільки одну мелодію, – продовжив Отець-настоятель.
– Там-тарарарара-а-рамм! – проспівала я перші такти з бахівської Токати і Фуги Ре-мінор¹⁰³.
Отець-настоятель вже навіть не питав, як я вгадала репертуар цього органіста – у його очах я вже була безсумнівним спеціалістом у всіх існуючих на світі царинах.
Переповнений симпатією до мене, він запропонував мені роботу в найтеплішому приміщенні абатства – скрипторіумі¹⁰⁴. Ми ввійшли до величезної кімнати. Там сиділо біля сотні монахів, що старанно скрипіли перами. Деякі тримали в одній руці тонесенькі пензлі, а в другій – масивні берили¹⁰⁵ в срібних оправах – вони малювали мініатюри.
– “Тут зрощують плоди духа і замішують тісто для небесного хліба душі”¹⁰⁶, – прокоментував незнаною мені цитатою їхню роботу отець-настоятель, – чи не бажаєте стати переписувачем книг?
– У мене дуже поганий, просто жахливий, почерк, – почала відкараскуватися я.
– Боже, та це ж чудово! – Вигукнув Отець-настоятель. – Справді, дуже жахливий?
Я здивувалася такій незвичній реакції і запитально подивилася на Отця-настоятеля.
– Розумієте,  – продовжував він, – десь в столітті XIII-XIV, не пам’ятаю точно, у Монте-Кассіно¹⁰⁷ завівся монах-переписувач з просто жахливим почерком.  Він був дико працьовитим і наплодив стільки книжок, що врешті, його манера письма стала нормою, яка мордує нас донині. І от досі не знайшлося ще жодної людини, яка б мала ще гірший почерк, щоб започаткувати нову моду і забути цей, так званий, “готичний” шрифт¹⁰⁸, який нічого спільного з готикою не має!
– Ні, у мене самий звичайний жахливий почерк. У цій царині я повний нездара…
– Шкода. А може, бажаєте стати коректором?
Роль демона Titivillusа –  Придири – мені також зовсім не пасувала. Кожен ранок приносити бідним переписувачам мішок припущених ними літер та орфографічних помилок– ця справа була під силу тільки моїй мамі!
Я заперечливо похитала головою:
– Ні. Прошу вас… Тільки не це…
Отець-настоятель наморщив чоло, замислився і, нарешті, просяяв:
– Бібліотека! Як я  відразу не здогадався!
Я покірно опустила голову, хоча насправді мені хотілося стрибати і плескати в долоні.
Урочистою ходою Отець-настоятель повів мене до святої-святих Дива – Бібліотеки.
Хоча план Дива я знала вже напам’ять, але зовсім не орієнтувалася в тих переходах-лабіринтах, якими вів мене провадив. Та й Бібліотека не була позначена на жодному плані! Деякі приміщення я впізнавала за характерним декором. Так зал трибуналу¹⁰⁹ був вимощений плиткою, декорованою мушлями святого Якова, а альфи й омеги були розсипані по підлозі каплиці Св. Етьєна¹¹⁰.
– О, зараз я вам покажу щось цікаве! – Згадав про щось Отець-настоятель.

Ми ввійшли до каплиці, вівтарна частина якої була викладена надзвичайно грубим каменем. На вівтарі лежав позолочений череп з діркою, а перед ним на колінах молився якийсь чоловік у єпископському вбранні.

Це була церква Нотр-Дам-Під-Землею¹¹¹. Саме тут зберігся фрагмент тієї найстаршої святині, яку 708 року звів на горі авраншський єпископ Обер. Але він збудував її  лише після того, як Архангел зробив йому дірку в голові (у прямому значенні цього слова!). А до того єпископ досить довго  легковажив проханням Архістратига.

– Це і є сам Обер! – зашепотів отець-настоятель. – Робить вигляд, що молиться, а насправді милується своїм знаменитим дірявим черепом! Його тільки на один день позичають нам з Авранша.
Ми пішли далі. Ще кілька коридорів і крутих сходів і ми, нарешті, зупинилися перед високим готичним входом. Отець-настоятель непомітно торкнувся якогось секретного механізму і двері відчинилися. Всі стіни величезної зали були в книгах, але їх обкладинки були страшенно знайомими і жахливо одноманітними. Я придивилася і не повірила своїм очам – на полицях акуратно вишикувалися повні збірки Маркса, Енгельса, Леніна¹¹²…
Отець-настоятель хитро засміявся:
– Це мій маленький винахід, щоб ввести в оману злодіїв та гостей-книголюбів! А справжні скарби ось де!  Він знову непомітно натиснув секретний механізм, класики марксизму-ленінізму під’їхали кудись вгору, а на внутрішніх полицях завилискували кордобською шкірою¹¹³ безцінні фоліанти.
Я прикипіла до корінців захопленим поглядом – ого! Платон, Аристотель, Вергілій¹¹⁴… Святий Григорій , Святий Августин¹¹⁵… Боже, чого тут тільки не було!
– Не шарь по полкам жадным взглядом, здесь книги не даются на дом¹¹⁶, – раптом заявив отець-настоятель російською мовою і задоволено захихотів.
Томів було багато, однозначно більше ніж 203. Вгадавши мої думки, отець-настоятель сказав:
– В Авранші та інших місцях – підробки¹¹⁷. Ну, невеличкий обман в ім’я Господа… Ми постаралися все зберегти. Згодьтеся,  ми ж не можемо робити копії з копій. Це було б якось… він шукав слово… ПОШЛО! ОТ!
Я з цим згодилася.
Настрій Отця-настоятеля раптом докорінно змінився:
– Але все ж книжок замало, ЗАМАЛО!!! – Зі сльозами в голосі вигукнув він, вказуючи на гігантські, заповнені до самої стелі, полиці.
– Non refert quam multos, sed quam bonos habeas libros^*,  –  спробувала я розрадити Отця-настоятеля.
Він зробив заперечний рух, не приймаючи моїх слів, тяжко зітхнув і почав розповідати про традиції монастирських бібліотек. Він наголосив, що бібліотекарів називають в  монастирях не інакше, ніж “thesaurarius” — “зберігачами багатств”, і що книги потрібно рятувати в першу чергу.
– Знаєте, коли в Монте-Кассіно була велика пожежа, монахи так завзято рятували статут, власноручно написаний засновником монастиря¹¹⁸, що ледь не забули про безцінні мощі Святого Бенедикта… Врятували вони свою бібліотеку і від бомбардувань під час ІІ Світової війни, хоча тоді загинув практично весь монастирський комплекс¹¹⁹…
Після цих слів мені було вручено пергамент з переліком моїх обов’язків і  показано всі секретні механізми.
– Зайве питати, але ви, певно, і комп’ютером володієте? – Спитав Отець-настоятель.
– Certe^**. – скромно відповіла я.
– Ви просто Ангел! Ангел!! – Втішився отець-настоятель і доручив мені створити базу даних  монастирської Бібліотеки.
– Але все це завтра! Завтра!! Сьогодні – ваша перше побачення з Дивом! І ви маєте цим насолодитися, бо ви про нього мріяли щиро і безкорисливо, як можна мріяти лише про справжнє Диво!
Отець-настоятель вказав мені на невеликі двері і помахав на прощання рукою.

* * *

Я опинилася в серці абатства – монастирському клуатрі, про який розповідав мені брат Рафал.

Мені здалося, що це найромантичніший монастирський дворик, який я бачила в своєму житті.  Химерні готичні кам’яні плющі вилися фризом галереї і кидали виклик самій природі. Аркада з подвійного ряду тонких колон оббігала зелену оазу, де квітли запашні лікарські рослини – меліса, лаванда, материнка… У протилежній частині клуатру ця світла зелень переходила в темнішу. Я зрозуміла, що саме там є та 77-метрова прірва, над якою людину спокушають вільним польотом…

Але це був ще не кінець. Мережаними Сходами¹²⁰ я вийшла на найвищу терасу, що пломеніючими аркбутанами і  пінаклями¹²¹ огортала церковну апсиду. З вітражних вікон церкви линули псалми, в складні мелодії котрих час від часу впліталися перші такти бахівського шедевра. Музика виривалася в небо і зливалася зі співом, що линув з небес – до хору монахів долучився хор ангелів. Це сталося вперше з 1263 року…
Наді мною було тільки зоряне небо і охоронець небесних сфер – золотий Архістратиг Михаїл. Він  усмішкою і застережливим жестом зупиняв усіх, хто захотів би піднятися вище…
Я розвела руки в сторони і розчинилася в Абсолютній Гармонії Всесвіту…

Раптом мертва тиша заглушила божественну музику і вирвала мене з моєї готично-зоряної нірвани¹²². Я глянула на затоку  і  серце моє похололо… Відчуття абсолютно щастя і гармонії заступив холодний жах – навколо острова стіною стояли величезні хвилі-цунамі¹²³… Вони як пелюстки гігантської квітки оточували острів. Я відчула себе комашкою, яку зараз зжере прекрасна, але хижа квітка…
– Але ж він – Архангел! Він не міг мене обманути! – майнуло в мене в голові.
Цунамі загрозливо захиталися і вулканічно загуркотіли.
– Я не можу загинути від повної води! – застогнала я.
Цунамі напружилися і грізно зависли прямо наді мною.
– Господи, я ж не встигну врятувати Книги! – закричала я,  і  в цю ж мить хвилі-пелюстки вивернулися назад, піна осіла  і  приплив з мирним шумом вдарив у підніжжя Дива….

Виснажена цим секундним, але несамовитим страхом, я впала просто до ніг золотого Архістратига і відключилася…

_{*   Важливо не скільки в тебе книг, а наскільки вони хороші (лат.)
** Звичайно (лат.)}

* * *

Мені снився кошмар: я була на організованій  екскурсії в Мон-Сен-Мішель – долала крутий підйом Гранд Рю, ліктями прокладаючи собі дорогу в натовпі спітнілих туристів, дві години бігала лабіринтами абатства, затято боролася з китайцями за місце в кадрі на фоні ефектного краєвиду, знавісніло відтирала вологою серветкою товсте оргскло, що закривало вихід з клуатру в прірву, щоб зробити знимку (а потім виявилося, що скло було запльоване зі зворотної сторони – невже це зробили ангели?  Крім них, на такій висоті більше нікому!), хаотично хапала потрібні і непотрібні сувеніри в магазині, що містився (о жах!) у колишньому дорміторії…

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Після істерики, що я не встигла все зазнимкувати і купити мушлю (вже не йшлося про те, щоб знайти її самостійно в болоті затоки!), я, нарешті, зайшла до автобуса і майже непритомна впала в крісло. Щоб заспокоїтися, я вирішила помасувати собі голову і тут виявила, що на ній немає панамки. Я вивернула на коліна вміст торби. Звідти висипалися пожмякані роздруківки інтернет-путівників, тексти яких на 97% повторювали один одного (ніколи не зрозумію, навіщо дослівно переписувати чужі тексти) і сувеніри жахливої якості – в купленій книжці про Мон-Сен-Мішель мініатюра із зображенням абатства з “Розкішних годин герцога Беррійського” виявилася просто препаскудною, видові листівки були явно підтягнуті в Фотошопі, особливо кидався в вічі домальований приплив… Де були мої очі, коли я все це хапала? Але найбільше здивування викликала в мене мапа цистерціанських монастирів Франції –  я ніяк не могла зрозуміти, навіщо я її купила. Панамки серед цього мотлоху не було…
…Тим часом ми вже від’їжджали від Мон-Сен-Мішель, оточеного багнюкою і піском. І чим далі ми віддалювалися від абатства, тим більше воно нагадувало мені Олеський замок¹²⁴. І я все чіткіше розуміла, що всі дива, які сталися зі мною, – і викрадення для абатства знаменитого ілюмінованого рукопису з бібліотеки музею Конде, і споглядання зоряного неба над Мон-Сен-Мішель у товаристві брата Рафала, який виявився Архістратигом Михаїлом, і ніч на учті мертвих напередодні Задушок, і моє жонглювання латинськими цитатами перед наївним Отцем-настоятелем – все-все-все було лише моєю Optata Furiosorum… Я ковтала сльози, солоні, як трава на польдерах, які ми минали.

– Та не плачте, знайшов я вашу панамку! – Простягнув мені шапочку наш гід, що, нарешті, перерахував усіх туристів і тепер роздавав квитки на якесь вечірнє шоу. –  Це ж ваша, правда? Я відразу її впізнав, але вчора в Руані на ній, здається, були лише розочки…
Я здивовано підвела очі. Так, це справді була моя панамка, тільки між вим’ятими шматяними трояндочками рожевим віялом розгорталася справжня мушля Святого Якова…

Кінець

^{Мон-Сен-Мішель – Нюрнберг, вересень 2009р.}

* * *
Коментарі

1. Абатство Мон-Сен-Мішель – французький острів-монастир, знаменитий тим, що до будівництва дамби дістатися до нього можна було тільки під час відпливів. Власне цей монастир і є головним героєм мого опусу, тому немає сенсу давати тут більш розлогий коментар. Легенда про заснування цього абатства викладена в коментарі 111. Іншу конкретну інформацію про абатство Мон-Сен-Мішель можна знайти в коментарях 10, 40, 43, 46, 55, 60, 62, 63, 72, 98, 109, 110, 117, 120.
   
2. Умберто Еко (1932-2016) – сучасний італійський письменник-інтелектуал і просто інтелектуал, який все життя старанно турбувався про те, щоб всі це помітили. Власне тому його твори особливо потребують коментарів та глосаріїв. Оскільки інтелектуалів, що могли б зробити таку титанічну працю, крім самого Еко не існує, то, щоб повні насолодитися не тільки сюжетом, але й грою думки автора, потрібно озброїтися усіма словниками, які тільки існують, однак і це не завжди допомагає. Попри це, читати Умберто Еко дуже цікаво, бо він завжди дотримувався виведеного собою ж правила : “Якщо мені немає чого сказати людям, я не пишу”.
   
3. Володимир Набоков (1899 -1977) – російський письменник, котрого більшість знає, завдяки роману “Лоліта”. Не напиши він цей скандальний роман, то геніальний “Захист Лужина” прочитали б заледве пару тисяч російських емігрантів.
   
4. Олександр Пушкін (1799 -1737) – російський поет, драматург, прозаїк, основоположник сучасної російської літературної мови. Цей коментар я написала виключно на зло тим росіянам, котрі впевнені, що “їхнє всьо” мають знати всі без виключення, і приходять у жах від того, що “Євгеній Онєгін” не входить до шкільної програми європейських шкіл. Проте цей роман у віршах дійсно чудовий, а з коментарями Набокова – поготів!
   
5. Лао-Цзи – давньокитайський філософ VI—V ст. до н.е., один із засновників даосизму. Пізніше піднесений до рангу божества. Автор трактату “Канон Шляху і Благодаті”, який займав три вози, бо був написаний на бамбуці. Ім’я Лао-Цзи має два переклади – “Старе дитя” або “Старий мудрець” (бо ієрогліф “цзи” одночасно має два значення). Лао-Цзи зображується старим чоловіком, але з по-дитячому усміхненим лицем.
   
6.  Чесуча (з кит.: че-су-ча) – китайська шовкова тканина з нерівномірних за товщиною ниток. Випускається нефарбованою, натурального світло-кремового кольору. Дуже міцна, але одночасно приємна на дотик. Влітку створює відчуття прохолоди. Знаю з особистого досвіду, бо мала штани, перешиті з дідових. Поки що я єдина серед усіх моїх знайомих, хто мав річ з такої тканини.
   
7.  Задачку, в якій йшлося про піраміду, в основі якої лежав восьмикутник і в яку було вписано 16 куль, я запам’ятала на все життя – різні підходи до вирішення цієї проблеми викликали між мною та моєю бабусею-математикою дикий скандал. Врешті, ми з нею на інші теми і не сварилися.
   
8. Гра французьких слів: в іменнику “le mont” (гора) не читається остання літера “t”, тому він звучить як і  займенник “mon” (мій).
   
9. Дольмени  (від бретонського tol — стіл и men — камінь) – древні мегалітичні (тобто  великокам’яні) споруди у формі стола: три-чотири камені стоять вертикально, їх накриває ще один, розташований горизонтально. Призначення дольменів точно не визначене. У міфології вважається, що дольмени, як і інші мегаліти, були створені велетнями.
   
10.  La Merveill – (з франц.: Диво) – так буквально називається головний корпус монастиря Мон-Сен-Мішель, збудований з північної сторони головної монастирської церкви. Вирішений в готичному стилі, він частково має за свою основу скелю, а частково – старі романські споруди монастиря. Найвищий, третій рівень, розташований на висоті 77м над рівнем моря. Могутня 40-метрова споруда була збудована всього за 17 років (з 1211 по 1228) коштом короля Філіпа ІІ, союзник якого Гі де Тур спалив попередні споруди абатства в ході війни з герцогом Норманським. Назва споруди монастиря – Диво – часто переноситься на весь комплекс абатства Мон-Сен-Мішель.
    
11. Ґарґантюа (з франц.: Обжера) – загальновідомий завдяки Франсуа Рабле  велетень Ґарґантюа, був запозичений письменником з народного галльського, а можливо, й кельтського епосу.
    
12. Авранш – маленьке містечко (8тис. мешканців) в департаменті Ла-Манш в Нормандії. Розташоване недалеко від Мон-Сен-Мішель. З V ст. до 1791  був резиденцією єпископів, а за часів Карла Великого – важливою фортецею. Центр виробництва мережив.
    
13. Плевенон – комуна у Франції в 665 мешканців, розташована в департаменті Кот д’Армор французького регіону Бретань.
    
14. Батьки Ґарґантюа – велетні  Гран Ґосьє (з франц: Grant Gosier – Велика Горлянка)  і Ґарґамелла (з франц.: Gargamelle Горлянка) – були створені Мерліном спеціально для його вихованця короля Артура, щоб допомогти останньому захищати його землі від народів Гога і Магога. Коли ж велетні передчасно помирають від болотяної лихоманки, Мерлін ховає тата Ґарґантюа під горою Мон-Томб, яка в майбутньому стала Мон-Сен-Мішель, а маму – під сусідньою Томбелен.
    
15. Гори Мон-Томб (Mont-Tombe) і  Томбелен (Tombelaine) мають в  своїй основі
16. французьке слово “могила” – la tombe.
    
17. Мерлін – мудрець і добрий чарівник з кельтських міфів, наставник знаменитого короля Артура, а також його батька Утера. Сам Мерлін був сином найдобрішої дівчини за всю історію людства і диявола, який скориставшись єдиною в житті дівчини хвилиною гніву, оволодів нею. Дівчина так молилася, щоб не народити диявола, що, врешті, з усього темного генетичного спадку дитина отримала тільки магічні здібності.
    
18. Мон-Доль – Гора-обман (з франц: le dol – обман, замір) – розташована в 23 км від Мон-Сен-Мішель. На ній є каплиця, а біля каплиці – камінь, на якому є слід від дупи самого Сатани.
    
19. Епуас (фр. Époisses) – найвідоміший бургундський сир, який виробляється в містечку Епуас. Згідно з легендою, рецепт було придумано  цистерціанцями на початку 16ст. Епуас належить  до м’яких сирів з білою промитою червонуватою скоринкою. Виробляється з сирого коров’ячого молока. Термін дозрівання 5-8 тижнів. Жирність 50%, смак – легко алкогольний. Ріжеться на четвертинки від середини. Найкраще споживати з бургундськими винами, а також з Chablis, Puligny-Montrachet, Santenay, Savigny-les-Beaune. У 1991 р. Епуас отримав “контрольовану назву”, що автоматично залічує його до національних багатств Франції і ставить під захист законодавства.
    
20. Шпетлезе (нім. Spätlese – пізній збір)– категорія вин пізнього (переважно жовтневого) збору, винайдене спільно монахами-цистерціанцями монастиря Ебербах і монахами-бенедиктинцями Іоганнесберга в долині Рейну. Вперше виготовлене на винному заводі Іоганессберга в 1775р. Це – білі дозрілі, але не обов’язково солодкі, вина з ягідним елегантним смаком. Гармонують з пряними м’ясними стравами, але можна пити й просто так.
    
21. Див п.42.
    
22. Інтенсивну “польдеризацію” (осушення земель) в затоці Мон-Сен-Мішель почала голландська фірма Mosselman. Варварська польдеризація затоки припинилася допіру в 1933, але на той час у моря було відвойовано вже 15 000 гектарів і польдери підійшли на 1 км до гори Мон-Сен-Мішель. Не дивно, що зараз тут практично не можна побачити високі припливи – все це перебільшення путівників. Через порушення природного ландшафту повна вода буває в затоці лише два рази в рік – на весняне і осіннє рівнодення, коли припливи є найвищими.
    
23. Натяк на відомий анекдот про берізки як метод зазіхання “братів” на територіальну цілісність України і не тільки.
    
24. Святий апостол Яків – Яків Зеведеїв або Яків Старший – апостол Ісуса Христа, свідок його Преображення і моління в Гетсиманському саду. Старший брат Іоанна Богослова. Родився в Палестині. Це єдиний апостол, смерть якого описана в Новому Заповіті. Був вбитий мечем Іродом Агріппою в 44 році в Єрусалимі. Човен з його тілом був пущений його  учнями в в Середземне море і чудовим чином доплив до Іспанії, де апостол раніше проповідував. Там човен був віднайдений за сяйвос чудесної зорі. У ньому виявилися нетлінне тіло апостола, яке помістили в раку і поховали в Сантьяго-ді-Компостела, який став одним з найважливіших християнських прочанських центрів. Невдовзі Апостол став вважатися патроном Іспанії та реконкісти. Апостол зображується  в образі прочанина і є покровителем пілігримів, так як сам здійснив довгий перехід зі Святої Землі в Іспанію.  Зазвичай атрибутами Апостола Якова є шапочка з загнутими вперед крисами і мушлею на ній, а також посох. Є дві версії, чому саме мушля стала атрибутом апостола Якова і прочан взагалі. Згідно з першою, мушлями був обліплений човен, в якому пливло тіло апостола,  за другою – мушлі обліпили ноги віруючих, які виносили цей човен з моря.
    
25. Тонзура (від лат. tosura – стрижка) – місцина, що вистригається на маківках католицького духовенства, символ відречення від мирських інтересів. Традиція походить від грішників, що на знак каяття голили собі голову. Потім це перейняли духовні особи. Цей звичай було узаконено четвертим толедським собором 633р. Тозури є двох різновидів: тонзура апостола Павла (голилася передня частина голови), звична для грецької церкви, британського та ірландського духовенства, і тонзура апостола Петра (виголена маківка), звична для католицького. Величина тонзури є різною для різних духовних санів. З часом величина тонзур змінювалася, тому описувати докладно всі види тонзур у даній примітці недоцільно. Монахам-новіціям зголюють все волосся.
    
26. Марія Магдалина – одна з найважливіших християнських святих, послідовниця Ісуса Христа. Зображується завжди з дуже довгим волоссям. За однією з версій , її ім’я означає “та, що завиває волосся” – з івр. Magadella.
    
27. “Шелл-Ойл” (Schell-Oil)– одна зі старих назв нафтогазового гіганта Royal Dutch Shell, історія якої бере початок у 1907р. На її емблемі завжди була мушля (до 1948 року – мідії, після 1948р. – морського гребінця), оскільки слово “Schell” у перекладі з англійської означає “мушля”. Але що має мушля до нафти? Нічого. Просто Маркус Самуель, предок одних із засновників компанії, був торговцем шкатулок, прикрашених мушлями. Зв’язок назви фірми з мушлею нерідко обігрувався в різних творах, зокрема, у знаменитому фільмі “У джазі тільки дівчата”.
    
28. “Розкішні години герцога Беррійського” («Très Riches Heures du Duc de Berry») – найвідоміший рукопис 15ст., замовлений герцогом Беррійським трьом братам Лімбургам. Саме ці імена і стали загальновідомими, хоча і герцог, і Лімбурги загинули в 1416 році, а естафету підхопили інші, не менш щедрі меценати і не менш талановиті художники. Нам більш звична російська назва “Роскошный часослов”, хоча у французькій мові слова “часослов” немає, для означення щогодинної молитви вживається просто слово “година” – “Très Riches Heures du Duc de Berry”. Українська Вікіпедія подає докладний опис усіх мініатюр, які власне і прославили цю книгу.
    
29. Сап’ян (з перс. сахтийан)– спеціальним способом оброблена і пофарбована в яскраві кольори козяча або овеча (рідше) шкіра найвищої якості. Сап’яни відрізняються особливою м’якістю – для цього їх не тільки дублять в соці ягід дерева сумах, але й вимочують в киселі з висівок, після чого промивають великою кількістю свіжою проточної води. Використовувалася зазвичай для виготовлення верхньої частини взуття і книжкових палітурок.
    
30. Музей Конде – друга за величиною і цінністю після Лувру колекція Франції. Зберігається в одній з найвідоміших аристократичних резиденцій країни, яка розташована недалеко від Парижа в долині ріки Нонетт. Заснована родиною Монморансі, резиденція Шантії переходить в 1632 році їхньому родичу принцові Конде (чоловікові сестри останнього Монморансі). Власне Конде і зібрали колекцію, яка не перестає вражати і сьогодні. І хоча рід Конде згас у 1830р., наступний власник, герцог Омальський, не тільки зберіг її, але й передав у дар Французькому інститутові. У колекції Музею Конде Біблія Гутенберга, “Розкішні години герцога Беррійського”, полотна Ботічеллі, Рафаеля, Ватто, Енгра…
    
31. Восьма Божа заповідь  –  “Не вкради!”
    
32. Манускрипт (пізньолат. manuscriptum, від лат. manus — рука и scribo — пишу) — прообраз сучасних книг: древній або середньовічний сувій, кодекс, книга або окремі незшиті аркуші. Манускрипти писали на всьому, чому тільки можна: від шкір тварин і папірусів – до воску і серцевини стовбурів деяких рослин. У Середньовіччі найбільш популярним був велін – теляча шкіра. Чорнило робилося із сажі, клею та води (потім із чорнильних горішків), до яких додавався оцет (щоб чорнило не вицвітало) і полинна настоянка (щоб рукопис не гризли миші). Кольори чорнила, а також аркушів манускриптів були найрізноманітніші. Так, наприклад, червоне чорнило було довгий час привілеєм імператорів, “Години” Карла Лисого написані золотом, а “Години” Карла V – сріблом по чорному тлі.
    
33. Мініатюра – слово походить не від латинського слова minimum (малий), а від латинського minium, що означало фарбу червоного кольору (сурик або кіновар), якою спершу просто виводили перші заголовні літери, потім ці літери почали прикрашати різнокольоровими декоративними елементами , а потім вони взагалі перетворилися на малесенькі картинки, які й стали називати мініатюрами.  Мініатюри виконували інші майстри, яких переписувачі (скриптори) спеціально запрошували для цієї справи. Ці майстри називалися або мініаторами (miniator), або  ілюмінаторами (illuminator), або  просто живописцями (pictor). Часто можна зустріти вираз “ілюмінований манускрипт”, що означає – прикрашений ілюстраціями.
    
34. Ляпис-лазур, ляпис-блакить – один з найцінніших і найдавніших мінеральних пігментів. Його застосовували і в Древньому Єгипті, і на Арабському Сході, і в Античній Греції, і в Римі. Лазурит любили і геній Відродження Леонардо да Вінчі, і російський іконописець Діонісій. Лазурит привозили до Європи здалека: з Бадахшану (північно-східного Афганістану). Потім, у  XVIII ст., велике родовище лазуриту було відкрито в Росії  – у Прибайкаллі біля ріки Слюдянки. Лазурит – це непрозорий мінерал Na₆Ca₂(AlSiO₄)₆(SO₄,S,Cl)₂. Буває синього, блакитно-сірого, насичено-блакитного, синьо-фіолетового кольорів. Назва цього мінералу з’явилася в Середньовіччі. Слово “лазур” походить від арабського слова «азул», яке вживають для означення неба або ж навіть і ширше – чогось неймовірно блакитного. В Італії камінь назвали Lapis Lazzuli, у Франції – Pierre d’ Azur. Сучасна назва “лазурит” з’явилася у XVIII сторіччі.
    
35. Брати Лімбурги (фр. Frères de Limbourg) – Поль, Ерман і Жеаннскен. Народилися в Неймегені (Брабант, територія сучасної південної Голландії і Бельгії). Їхній батько, різьбяр по дереву Арнольд ван Лімбург, походив з Лімбурга на Мьозі, що біля Льєжу (сучасна Бельгія). Хоча за походження брати Лімбурги є брабантцями, але вважаються французькими художниками, так як прославилися роботами на замовлення французьких аристократів. Період їх творчости 1385-1416рр. Свою репутацію завоювали першими ж роботами – «Bible Moralisée» (“Моралізуюча Біблія”),  «Valerius Maximus» (“Кодекс Валерія Максимума”). Для герцога Беррійського брати Лімбурги створили спочатку “Маленькі години”, потім почали працювати над “Прекрасними годинами” (закінчені в 1409р.). Саме за цими назвами можна побачити, як зростали апетити герцога Берійського: «Petites heures» –«Les Belles Heures»– «Les Tres Belles heures»  (“Маленькі години” – “Прекрасні години” – “Розкішні години”). Останній манускрипт, роботу над яким Лімбурги почали у 1410 році, приніс їм посмертно всесвітню славу. Найвідоміший дослідник “Розкішних годин” Поньйон вважає, що кожен з братів мав свій стиль і “спеціалізувався” на певній темі, тому кожен брат має у нього своє творче ім”я:  “Куртуазний”, “Рустикальний”, третьому він чомусь такого імені не дав. Лімбурги запрошували до роботи помічників, які залишилися безіменними і відомі тільки під творчими іменами, як, наприклад, “Благочестивий майстер”.
    “Пори року” – найставетніші мініатюри з “Розкішних годин герцога Беррійського”. Їх однозначно приписують Лімбургам. Після смерті Лімбургів (вони всі померли в один рік (1416), тому вважається, що від епідемії) над “Розкішними годинами” працював так званий “Майстер Тіней”, у якому деякі досл ідники бачать Бартоломео ван Ейка, а фінансував роботи герцог Лотарингський. Закінчена робота була у 1489 році  Жаном Коломбо на замовлення герцога Савойського. Таким чином створення манусткрипту тривало майже 80років.
    
36. “Паскаль” (“Pascal”) – польське видавництво, що спеціалізується на мапах і путівника. Лідер на польському ринку (50%). За роки існування видано біля 300 путівників міст і країн світу, в тому числі й України. Без перебільшення можна стверджувати, що путівники цього видавництва – найбільш вдалі з усіх існуючих. (Це не реклама, а безкорисна порада друзям, щоб не витрачали гроші на беліберду!). Центральний офіс видавництва – у Бєльсько-Бялій.
    
37. Шоста Божа заповідь – “Не убий!”
    
38. Омлет – мається на увазі Омлет матусі Пуляр (про неї далі), який сьогодні є фірмовою стравою гори Мон-Сен-Мішель і монтуанців (так називають жителів гори Мон-Сен-Мішель, яких за листом виборців є сьогодні 72 особи). Омлет готується зі збитих яєць (окремо білки, окремо жовтки). За одними рецептами до них додається трохи збитих вершків, за іншими – трохи Кальвадосу. Печуться вони у великих печах, куди закладаються на спеціальних лопатах. Коштують дорого. Ті, хто куштували, кажуть, що повна фігня.
    
39. Клуатр (від франц. cloître  або від лат. claustrum – закрите місце, іноді – просто монастир) – типовий (і навіть в певні часи обов’язковий) для романських і готичних монастирів внутрішній двір або сад, оточений обхідною галереєю. Для  монастиря клуатр був земним аналогом раю та ідеальним місцем для lectio divina (Божественних лекцій) – усамітненого, мовчазного, медитативного читання молитов і святих текстів. Не дивлячись на таке високе призначення, до клуатру часто виходили двері різних інших приміщень, навіть іноді кухні, звідки час від часу міг виходити кухар щоб зірвати потрібні приправи, які поряд із лікарськими рослинами вирощувалися монахами у своєму “раю”.
    
40. Клуатр абатства Мон-Сен-Мішель міститься на третьому поверсі монастирської споруди (так званого “Дива”). Багато  путівників відверто брешуть, що клуатр “висить між небом і землею”. Насправді цей клуатр є звичайним третім поверхом споруди. Достатньо подивитися на будь-який план монастиря, щоб побачити, що під ним розташовано залу скрипторіуму (писання книг). На якого ідіота розраховані ефектні фрази путівників – невідомо. Все ж інформація стократною луною повторена майже в усіх інтернет-статтях. Не вірте! А от зал Капітули (вищої ради абатства), очевидно, і повинен був стати тим приміщенням, яке мало зависнути над прірвою, так як нижче немає ні жодного іншого приміщення, ні скелі.  На жаль, ця зала так і не була збудована, тому сьогодні існує тільки арковий отвір в стіні клуатру, який веде просто в небо.
    
41. Бенедиктинський чин (лат.: Ordo Sancti Benedicti, OSB ) – найстаріший католицький чернечий закон, заснований святим Бенедиктом Нурсійським у VІст. в Монте-Кассіно (Італія). Значення Бенедиктинців важко переоцінити, так як вони були першими, хто в часи, коли Європа потопала у нашестях варварів, рятували і зберігали античну філософську спадщину, творили і розвивали християнську філософію, збирали бібліотеки, були справжніми співавторами романського та готичного стилів.
    Після смерті Бенедикта Нурсійського в 547 році монастир в Монте-Кассіно існував ще 30 років, а потім був зруйнований лангобардами. Монахи розійшлися в різні кінці Європи і розповсюдили Статут Святого Бенедикта.
    Бенедиктинці були надзвичайно працьовитими й невибагливими у повсякденному житті. І це привело до парадоксального результату. Накопичені в монастирях багатства стали джерелом лінощів і морального падіння. А оскільки Статут Святого Бенедикта не передбачав централізованої структури і всі відбруньовані чернечі спільноти були незалежними, то багато з них  почало проводити реформи, щоб повернутися до ідеалів, які заповів св.Бенедикт. Але це вже були інші ордени, які не варто називати бенедиктинськими, хоча вони і мають в основі  бенедиктинський статут.
    
42. Цистерціанський чин (лат. Ordo Cisterciensis, OCist) – католицька чернеча спільнота, що відбрунькувалася в ХІст. від Ордену Бенедикта Нурсійського. Цей орден заснував  у 1098р. Робер Молемський, який був бенедиктинцем, що безрезультатно боровся з падінням моралі у своєму монастирі і, врешті, заснував новий. Назва “цистерціанці” походить від першої обителі чину – монастиря Сіто. Ще однією знаменитою постаттю серед цистерціанців є Бернард Клервоський, який провів чергову реформу, і монахів знову почали називати бернардинцями (знову ж, ця інформація стосується Західної Європи, у Польщі з цими назвами дещо по-іншому). Історія із занепадом ордену повторилася, і від цистерціанців відокремилися вже “другі”  похідні – фельяни і  трапісти. Кого цікавлять деталі, прошу звертатися до католицької енциклопедії або особисто йти в монастир.
    
43. Кажуть, що в Мон-Сен-Мішель існує категорична заборона входини вночі  до монастирської церкви. Ввели її після того, як в 1045 році несподівано помер чернець Дрогон, який написав перед смертю, що коли напередодні зайшов вночі до монастирської церкви, то побачив трьох пілігримів, які виявилися ангелами і обурилися тим, що чернець не тільки їм не вклонився, а й взагалі увійшов до храму вночі, і в ту ж хвилину невидима сила кинула його на підлогу. Але в тому ж ХІ ст. інший монах, Колібер, все ж вирішив задовольнити свою цікавість і порушив заборону. Опівночі він увійшов до церкви і побачив якісь страшні та огидні образи, що миготіли перед вівтарем Архангела Михаїла. За хвилину перед ним виник і сам Архангел у супроводі Діви Марії та апостола Петра. Він звинуватив Колібера у проникнення у страшні таємниці і заповів йому швидку смерть. Колібер помер через три дні…
    
44. ОРГРЕС – одна з найвідоміших енергетичних фірм СССР, а потім незалежної України. “Кузня кадрів”, яка дала путівку в життя багатьом талановитим інженерам. Мала честь працювати в ній 13 років. Однак, через самокритичність, що викликала у мене моральні терзання, як можна називатися інженером, коли існують такі круті специ, як, наприклад, мій чоловік, я подалася в екскурсоводи – за виразом Набокова, “останній прихисток посередностей”. Зараз ОРГРЕС у стані повного занепаду, проте якось існує, ілюструючи вираз “Те, що мертве, померти не може”.
    
45. Свята правда – років двадцять тому один з програмістів з цеху Автоматики (ім”я не називаю з коректності) постригся в монахи Києво-Печерської Лаври. Зараз його висвячено в сан єпископа.
    
46. Абатство Мон-Сен-Мішель закрите у дні великих релігійних свят, а також 1 січня і 1 травня.  З кожним роком число цих днів скорочується – комерційна структура  не терпить збитків через простої.
    
47. День Усіх Святих (лат. Sollemnitas Omnium Sanctorum, нім. Allerheiligen, англ. All Saints, фр. Toussaint) — 1 листопада – християнське свято, коли поминаються всі святі, як  офіційно шановані католицькою церквою, так і ті, котрі залишилися невідомими.
    
48. Задушки – польська назва поминального Дня, коли католики йдуть на цвинтарі на могили померлих. Історію започаткування цього свята можна послухати в подробицях на моїй екскурсії у Вірменській Церкві у Львові. Так як брат Рафал був польським монахом, то він вживав саме це слово – Задушки.
    
49. Подарунки мертвих  (іт. cosi di morti – букв. речі мертвих). Традиція в деяких регіонах Італії, приносити в ніч на 2 листопада дітям (від 6 до 11 років) подарунки ніби від їх покійних батьків, близьких та знайомих. На Сицилії вважається, що в ніч з 1 на 2 листопада, мертві встають з могил і збираються ватагами, щоб пограбувати найкращі кондитерські та дитячі магазини та обдарувати цими речами своїх дітей-сиріт.
    
50. Хелловін – назва походить від англ. All Hallows’ Eve -«переддень усіх святих», так як Хелловін святкується 31 жовтня. Насправді, це пізня назва дуже давнього кельтського свята Самайн. В сучасній ірландські мові «Самайн» (Samhain) означає просто листопад, а от в давньоірландській – кінець літа. Свято тривало три дні (в латинській версії свято називалося «Три ночі самоніоса» (trinux samonii)  в кінці жовтня-на початку листопада в повний місяць. Саме в ці дні кельти святкували надходження закінчення “світлої” пори року і початок “темної” . Відзначалися одночасно і закінчення збору врожаю і вшанування мертвих. Також вважалося, що в ці дні помирають люди, які порушили свої гейтси – обітниці зречення чогось, щоб не гнівити богів надлишковим благополуччям. Сучасний Хелловін, хоча не має практично нічого  ні з старим кельтським Самайном, ні з сучасними християнськими традиціями, все ж є офіційним в багатьох країнах Заходу. Кажуть, що в Російській Федерації в Республіці Саха це свято неофіційно прийняте як республіканське, але вірогідного підтвердження цього я поки що ніде не знайшла.
    
51. Південний Хрест – сузір’я південної півкулі, яке в наш час видно лише південніше північного тропіка, тобто в північній півкулі його не видно. Але через прецесію (періодичні зміни напрямку земної осі під впливом тяжіння Місяця і частково Сонця), воно було доступне для спостереження в Давній Греції, тому його описи є у Плінія і Птоломея, правда під іншими назвами. У Середньовіччі вважалося, що Африка та Азія не переходять за екватор і в південній півкулі нічого немає, крім Земного Раю, з яких Адам і Єва бачили це сузір’я. Антична наукова спадщина, очевидно, не була доступна середньовічним мандрівникам (хоча про сузір’я знав Данте – звідки???), тому претендентів на “відкриття” Південного Хреста є досить багато, але основна слава дісталася Августинові Ройє, який у 1679р. запропонував назву, яка гарно прижилася.
    
52. Мило – (з англ.:electronic mail→e-mail – електронна пошта), сленг, що в побутовій мові означає не стільки саму комп’ютерну пошту, скільки індивідуальну електронну адресу.
    
53. Власяниця – у минулому власяниці плели з довгої шерсті (волоса) різних тварин – верблюдів, кіз. Плелася вона дуже грубо, тому асоціації з верблюжими ковдрами і ангоровами светрами тут недоречні.
    Власяниця мала колоти і навіть ранити тіло ченця, щоб нагадувати йому про терпіння і смиріння. Іноді власяницю одягали і миряни на знак туги за кимось близьким або глибокої печалі.
    
54. Туманов Олег – мій однокласник, з котрим ми придумували багато різних шкодних розваг, за які нам часом добре діставалось. Наприклад, одного разу ми накрутили його болонку на бабусині бігуді і зібралися висушити її в духовці. На щастя, додому повернулася Олегова бабуся і врятувала нещасного пса. Зараз Олег розписує православні храми. Раджу подивитися його роботу в храмі у Великих Мостах, а також у Мюнхені.
    
55. Великих припливів в затоці Мон-Сен-Мішель, про які путівники пишуть з захватом, як про найбільший у Європі, зараз немає. Можливо, колись вони й були, але польдерізація і побудова дамби повністю перетворила затоку на болото і високі припливи тепер велика рідкість. Не дивлячись на це, в абатстві постійно вивішують графік припливів.
    
56. Ця сцена має коріння в одній реальній історії. Я справді маю високе благословення, щоправда, не архангельське. Саме цими словами благословив мене в дитинстві один з високих ієрархів МП, зараз я вирахувала, що це був Філарет. Ми з мамусею цілком випадково опинилася попереду вірян, що вітали владику, коли він виходив з храму Святого Юра. Владика, імпозантний мужчина середнього віку, з посохом і в ратиновому пальто поверх шитого золотом вбрання, справді мав нюх на заблудлих овечок – серед усього натовпу, що прагнув благословення і покути, він вибрав невоцерковлених людей, котрі прийшли показати собор своєму родичеві, колись другому секретареві Полтавського обкому партії. Він зупинив на мені свій погляд, підійшов ближче, поклав руку мені на голівку і промовив: “Благословляю тебе, дитинко”. У відповідь владика отримав моє дзвінке “Добрий День” і мамине стримане “Дякую”. Після цього владика проігнорував решту людей, що тягнули до до нього руки та виштовхували дітей в надії отримати благословення. Він явно був збентежений. Але, можливо, саме тоді він посіяв зерно, що зійшло допіру через 40 років – таких палких прихильників Автокефалії, як ми з мамою, ще треба пошукати.
    
57. Девіз Бенедикта Нурсійського і всієї бенедиктинської спільноти.
    
58. “Райський птах” – навколополярне сузір’я неба південної півкулі. З території України не видно.
    
59. Архангел Рафаїл (івр. Рафаель — «зцілив Господь», від «рафа» — зцілювати) – згідно з апокрифами Рафаїл є одним з Архангелів.  Вважається, що Рафаїл приносить людям як фізичне, так і душевне зцілення. Про Архангела Рафаїла мидізнаємося з Книги Товита (другої канонічної книги, яка все ж включається у Старий Заповіт, хоча й викликає дискусії), де Архангел оберігає під час мандрів Товія, сина Товита. Саме тому Архангела Рафаїла стали вважати покровителем прочан та мандрівників. Іконографія Рафаїла наступна:  молодий чоловік з діадемою в волоссі, що тримає в одній руці велику рибину або посудину з риб’ячою жовчю, яка вважалася лікувальною, а в другій – пташине перо для змазування ран або посох прочанина.
    
60. Згідно з однією з найпопулярніших легенд монастиря, харчі монахам носила вівця, яку якогось разу з’їв вовк. За це на нього було накладено єпитимію – самому носити харчі в монастир.
    
61. Монтуанський – оскільки назва і містечка і абатства є складним словом, то всі прикметники та особові назви утворюються від першого слова – “mont” (гора). Тому монтуанський означає Мон-Сен-Мішелевський, а монтуанці – це мешканці містечка Мон-Сен-Мішель.
    
62. Мудрі книжки і путівники пишуть, що приливи  в затоці дуже швидкі: вода, що відходить під час відпливів від острова на 18 км, в час припливів повертається зі швидкістю 3.5км за год. Зараз це спостерегти важко. Ймовірно, це було можливим у ХІХ ст., коли Теофіль Готьє і порівняв ці припливи з “кавалерією на білих галопуючих конях”(більшість путівників помилково приписують цей афоризм  Віктору Гюго), але, скоріш за все, у Готьє черговий раз розгулялася поетична уява.
    
63. Головний корпус монастиря – Диво – має три поверхи. Це якби відображення трьох основних прошарків середньовічного суспільства: перша – плебс, серви, друга – лицарство, дворянство, третя, найвища, – духовенство.
    
64. Святоуспенська Почаївська Лавра – чоловічий монастир Православної церкви МП в Тернопільській області. Невдячна справа порівнювати непорівнюване, однак враження, яке складає комплекс цієї лаври не уступає захвату від зустрічі з Мон-Сен-Мішель.
    
65. Омонері  (франц. la аumônerie – від la aumône – милостиня) – спеціальне місце в монастирях, де роздається милостиня. Роздача милостині була  в монастирях була окремим ритуалом.
    
66. В усіх середньовічних монастирях до хліба було особливе ставлення. Білий хліб, зазвичай, належався тільки хворим, решта братії споживало хліб, спечений з суміші різних злаків грубого помолу. Але прокаженим, які не трактувалися як звичайні хворі, “для втіхи в День Усіх Святих” рішенням 1385 року в багатьох монастирях, що мали за основу бернардинський статут, видавали 36 пшеничних хлібів.
    
67. Анрі Дюнан (8.05.1821 – 30.10.1910) – засновник Червоного Хреста, автор основних засад першої Женевської конвенції, перший лауреат Нобелівської Премії Миру (1901). Усі свої немалі особисті кошти Анрі Дюнан до копійки віддав Червоному Хресту та на інші харитативні справи. Ставши абсолютним жебраком, Дюнан певний час мандрує пішки Європою, де й далі роздає біднішим за себе те, що вдається йому роздобути. Потім він опиняється в селянському госпісі для найбідніших. У 1895 про нього довідується один журналіст і публікує сенсаційне інтерв’ю, після якого Дюнан отримує кошти від російської імператриці та інших багатих осіб, щорічну пенсію золотом від Російського Червоного Хреста, однак всі ці  кошти до останньої копійки він знову віддає в Червоний Хрест. Зайве писати, що й свою Нобелівську премію Дюнан віддав на благочинність… Днем поминання Анрі Дюнана можна вважати 8 травня – День його народження,  коли в усьому світі відзначають День Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Коли я писала ці рядки, мені стояли перед очима відгодовані бабиська з хитрими очицями з українських  організацій  Червоного Хреста…
    
68. Матф.5:3
    
69. Le Grand Degré (фр.: “Велика сходинка”) – головний прохід абатства Мон-Сен-Мішель.
    
70. Сер Артур Ігнаціус Конан-Дойл – Sir Arthur Ignatius Conan Doyle –  (22.05.1859, 7.07.1930)— шотландський (!!!!!!!) і вже потім англійський лікар, письменник, правозахисник.  24.10.1202 року отримує від короля Едварда VII лицарський титул. Це дійсно правда, що він хотів відмовитися від високого звання, вважаючи себе недостойним, але його обожнювана  матуся ледь не вмерла від такої скромності свого чада і, врешті, Конан-Дойл змушений був стати сером…
    
71. Джибріль Сіссе (р.н. 1981) – французький футболіст івуарійського походження. Неймовірний красень, відомий не тільки як спортсмен, але й як актор, що знявся у фільмі Таксі-4.  Грав у складі збірної Франції, потім у “Ліверпулі”. Зараз (інформація на 2009р.)– центральний нападник грецького “Панатінаікоса” і найвище оплачуваний гравець за всю історію цього клубу. Нещодавно Сіссе купив маєток Фродсхем в Чеширі, а разом з ним і титул лорда Менора (благо, що з 1926р. британське законодавство дозволяє такі оборудки). Якби у нас в Україні існували свої лицарські титули, ми б також нагородили ними Сіссе за те, що у фіналі кубка УЕФА 2005р. Сіссе своєю блискучою грою привів свою команду до вирішального голу, в результаті якого московська ЦСКА програла матч. Слава Його Світлості Джибрилю Сіссе, серу Джону Сміту, лорду Менор!!!
    
72. Мається на увазі тераса   Le Saut-Gauthier  (фр. стрибок або падіння Готьє). Чесно скажу, я не знаю, що то за Gauthier таке з літерою “h”, але й без неї було б не зрозуміло, кого мають на увазі: Теофіля Готьє, чи просто готьє, що в перекладі з французького сленгу означає голодранець. (От, як щось потрібно по суті, то в жодному путівнику – жодного слова!). Моє філологічне дослідження в цьому напрямку ще не закінчене, як і доля самого Готьє – виходячи з назви, від мав би стрибнути з цієї тераси. А взагалі, з цієї тераси відкривається надзвичайно гарний краєвид:  польдери, дамба, по якій їде на острів транспорт, а також ріка Куенон, яка помилково вважається кордоном між Нормандією і Бретанню.
    
73. La Salle de l’Aquilon. Слово “аquilon” можна перекласти з французької і як “північ”, і як “північний вітер”. Я, звичайно, вибрала більш поетичне.
    
74. La Salle des Hôtes (з фр.: Зала для Гостей). Хоча слово “hôte” означає просто “гість” (саме від цього слова пішло всім відоме “hôtel“), але в даному контексті його треба розуміти як “високий гість”.
    
75. Матуся Пуляр, ім’я якої зараз стало патентованим брендом (омлети, печиво і готель на горі Мон-Сен Мішель), спочатку була просто Анеттою Бутіо, покоївкою дружини реставратора замку. Потім, після свого одруження з сином місцевого пекаря Пуляра (прізвище перекладається, як “поліцай”), вона започаткувала свій бізнес, настільки успішний, що наступні власники зберегли назву торгової марки.
    
76. Едуард Корройє (Edouard Corroyer) – архітектор і реставратор, який разом з Віоллє-лє-Дюком досліджував руїни абатства в 70-их роках ХІХ століття, а потім здійснив успішну реставрацію головної монастирської церкви.
    
77. Віктор Гюго (Victor Marie Hugo; 26.02.1802 – 22.05.1885) – французький поет і письменник, глава і теоретик французького романтизму. З 1841 року – член Французької академії. В 1845 р. отримав графський титул і звання пера Франції. Відзначався чіткою політичною позицією, а також небайдужістю до пам’яток історії та архітектури. Саме його роман “Нотр-Дам-де-Парі” привернув увагу громадськості до катастрофічної руйнації цього паризького готичного храму. Був членом багатьох комісій, у тому числі й комісії в справах реставрації абатства Мон-Сен-Мішель. Гюго мав маленьку слабість: він любив видавати афоризми, часом дуже вдалі, а часом – ні. Але ми йому це пробачимо.
    
78. Ежен Еммануель Виоллє-лє-Дюк – фр. Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc, – (27.01.1814- 17.09.1879) – знаменитий французький реставратор, архітектор, мистецтвознавець і ідеолог неоготики. Відреставрував найславетніші пам’ятки французького зодчества, такі, як абатство Сен-Дені (усипальницю французьких королів), королеву всіх каплиць Сент-Шапель, Ам’єнську катедру, цитадель Каркассона, замок де Кусі в Венсані та багато інших, хоча його підхід до реставраційних робіт викликав і викликає принципові суперечки. Віоллє-лє-Дюк був автором солідних монографій. Варто згадати хоча б 10-томний “Тлумачний словник французької архітектури XI—XVIст.”, 6-томний “Словник королівських предметів від Каролінгів до Ренесансу”, двотомник “Бесіди про архітектуру”. Брав участь у роботі комісії з реставрації Мон-Сен-Мішель та науковому дослідженні руїн цього абатства. Архітектор не був дворянином, але його прізвище настільки аристократичне (le-Duc можна перекласти і як “сич” і як “герцог”), що рідко в кого виникають сумніви у його шляхетному походженні. Тому немає нічого дивного, що він також був запрошений до Зали Високих Гостей.
    
79. Ніколя Саркозі – фр. Nicolas Sarkozy, повне ім’я – Nicolas Paul Stéphane Sárközy de Nagy-Bócsa; – (нар.28.01.1955) – чоловік відомої моделі та співачки Карли Бруні. Працював 23-ім Президентом Франції. Каже, що походить з угорського дворянства. Всі вдають, що вірять.
    
80. Рефекторій (з фр.: lе réfectoir – їдальня, від лат. refectio – підкріплення, освіжування)
    
81. Король Артур – вождь VI ст., що об’єднав Британію, постать якого вважається міфічною, хоча в історичному творі ХІІ ст. Гальфріда Монмутського “Історія королів Британії” він  постає як цілком реальна особа. Маємо визнати: факт, що Артур був зачатий за допомогою чаклунств Мерліна вже після фізичної смерті його батька Утера,  є настільки вірогідним, що будь-які сумніви в реальності цього англійського короля є більш ніж недоречні. В епоху екскорпорального запліднення та сурогатного материнства нічого неймовірного в цьому немає.
    
82. Арморіка (більш вірно Ареморіка – приморський край).  Кельтська назва Західної Галлії на узбережжі Атлантичного океану, між гирлами Сени і Луари. Пізніше назва закріпилася безпосередньо за територією Бретані. Арморіка була населена британськими кельтами, що об’єдналися в Союз арморійців і в 420 році оголосили себе незалежними від Риму, а в 497 визнали своїм зверхником короля франків Хлодвіга.
    
83. Принцеса Олена – племінниця одного з королів Арморіки. Якщо вірити історичним байкам, ці арморіканські принцеси були якщо не непутящими, то пришелепуватими – одну чудовисько краде, інша йде в такий загул, що небеса затоплюють її рідне місто Іс (власне, звідси приказка “коли Париж затоне, тоді вирине місто Іс). Ізольда Білорука, та, котра набрехала Трістанові про чорне вітрило, також належить до цього достойного списку. Вона була донькою короля Хоуела.
    
84. Дорміторій (з лат. dormitorium – спальня від лат.  dormitiо – сон). Дорміторії були спільною спальнею для всієї чернечої братії. Треба відмітити, що це викликало спротив у нових членів спільноти (очевидно в монастирях було багато хропунів), і новіції боролися за відокремлення спальних місць. Врешті, у ХІІІ ст., коли кількість монахів в монастирях зменшилася (бо монастирів стало суттєво більше), то дорміторії почали ділити перегородками на окремі спальні. Але це суперечило  принципам аскетизму і спільності у всьому. З  проявами дорміторної “аколективності” боролися в різний спосіб: так, наприклад,  у ХІV ст. папа Бенедикт ХІІ під страхом відлучення від церкви наказав цистерціанцям познищувати всі окремі келії. Ця боротьба з окремими спальнями зумовлювалась ще тим, що монахи починали ховати в своїх келіях різні приватні речі (у тому числі і вкрадені книжки), заводили собі різні ковдрочки, матрацики і навіть кольорову білизну, на що вони, згідно зі статутом, не мали права.
    
85. Біла лілія – символ цноти. Найчастіше лілії зустрічаються на зображеннях “Благовіщення”, де цей атрибут вказує на дівоцтво Діви Марії. Цей же атрибут ми часто можемо побачити в руках Св.Антонія Падуанського, Св. Домініка, Св.Франциска Асизького і цілого ряду інших святих чоловічої статі. Це означає, що всі вони, прийнявши обітницю фізичної чистоти, були змушені ціною жорстоких страждань боротися зі своїми сексуальними бажаннями – “демонами”, як це було прийнято називати. Так от, Богородиця спостерігала, чи ченці дійсно серйозно “умерщвляли плоть”, і коли переконувалась в їх щирості та цілеспрямованості в цьому занятті, дарувала білу лілію, яка навіки позбавляла монахів сексуальних бажань і, відповідно, страждань.
    
86. Конгрегація Фонте-Авеллана – гілка бенедиктинського  ордену, яка отримала свою назву від монастиря, побудованого в 1001р. в пустелі Фонте-Авеллана біля Фаенци. Монастир виник під час так званої камальдолійської реформи, яка почалася в 1-ій половині ХІ ст. в  місцевості Кальмадолі біля Ареццо з метою повернення до найсуворіших чернечих правил:  еремітства (усамітнення), обітниці мовчання, дотримання постів, носіння власяниці і т.д. Зайве казати, що з часом всі ці жахливі крайнощі в боротьбі за усмирення плоті привели до таких же жахливих моральних неподобств.
    
87. Капуцини. Французькою і італійською мовою “капуцинами” називаються квітки-настурції. Назва, вочевидь, походить від латинського “cappa”, що означало своєрідний головний убір. Від цієї капи походить також італійська назва каптура – cappuccio, а також назва ченців, які мали дуже оригінальні капюшони – капуцини. Але хто в кого запозичив назву – чи монахи у квітки, чи квітка у монахів – важко сказати, бо і одні, і другі з’явилися практично одночасно – капуцини виділилися в окремий орден у 1525р, і в цьому ж ХVІ ст. іспанські конкістадори завезли чарівні настурції до Європи з джунглів Мексики та Перу.
    
88. Гуміліати – Смиренні (від іт.: umilita – смиренність). Спочатку гуміліатами називалися члени союзу ломбардських аристократів, які повернулися в 60-их роках ХІІ ст. (датування дуже спірне) з німецького полону після багаторічної боротьби Ломбардської ліги міст проти німецького завоювання. Що вплинуло на них під час ув’язнення – невідомо, але вони об’єдналися в союз з метою покаяння і спільної праці.  Мало-помалу світський орден перетворився на чернечий.  У 1201 році гуміліати отримують свій власний статут. Гуміліати мали дуже оригінальні сірі берети. До речі, широко знана вовняна індустрія Флоренції починалася від гуміліатів, які мали у Флоренції свою церкву – і сьогодні знамениту Онісанті (Усіх Святих).
    
89. Босоногі мінорити або обсерванти – незалежна група в складі францисканської спільноти, яка притримувалася первинного, більш суворого, статуту, складеного ще Франциском з Ассізі, у той час як мінорити-конвентуали мали пом’якшений статут. Цей поділ був офіційно визнаний в  1517 г. папою Львом X. Щодо обітниці ходити босими, то вона в різний час і в різних чернечих спільнотах розумілася по-своєму. Так зовсім босими ходили перші францисканці, кармеліти, домініканці, камальдокійці та інші. Пізніше деякі монахи почали враховувати сезонність і ходили босими лише до початку жовтня. А ще пізніше вже всі придумали собі якесь більш-менш чи менш-більш аскетичне взуття, яке носили без шкарпеток: кармеліти ходили в полотняних сандаліях на підошві з мотузок, траппісти – в сабо, бернардинці вдягали черевики на дерев’яній підошві. Потім монахи почали вдягати шкарпетки і панчохи. Одним словом, монахи долучалися до комфорту і до моди. Але що і далі суворо заборонялося – то це різнокольорове взуття (згадаймо середньовічну моду, коли на кожну ногу вдягали черевики різного кольору і відповідно різного кольору панчохи). Гостроносе взуття також не віталося – у ньому вбачали непристойні натяки і вважали “гріховним”. У ХVI ст., коли було проведено чергову реформу з навернення чернечих статутів до більшої суворості, знову з’явилися “босоногі” монахи.
    
90. Парафраз рядків Жиля ле Мюзі на захист різноманітності жебрущих орденів: ”Краса світу – це його різноманітність, яке є даром божим. Гляньте на багате різноцвіття лук”.
    
91. Монтанеллі-Бондарчук – образ падре Монтанеллі, створений видатним артистом Сергієм Бондарчуком у фільмі режисера Мащенка “Овод”, є, на мій погляд,  найвдалішим у всій його творчій кар’єрі.
    
92. Цей коментар – для абсолютно відсталих верств населення.
    Віртуальна реальність (від лат. virtus — потенційний, можливий і realis —дійсний, існуючий) — уявний світ. Словосполучення вживається дуже широко і отримує в різних обставинах різні акценти. Так падре в моєму оповіданні вживає його в старому значенні , маючи на увазі одну з можливих реальностей. А ось сучасний термін “віртуальна реальність”, котрий ввів Джарон Ланьєр у 1989р. , доречніше вживати лише до моделей світу, що створюються за допомогою технічних засобів і передаються людині через його природні органи відчуттів. До цього у вжитку були інші вирази: штучна реальність, електронна реальність, комп’ютерна модель реальності. Вперше термін і поняття “штучної реальності” було введене Майроном Крюгером в кінці 1960рр. Першою ж системою штучної реальності стала “Кінокарта Аспена”, створена в Массачусетському Технологічному інституті в 1977р. Це була симульована за допомогою реального набору фотографій прогулянка містом Аспен у штаті Колорадо.
    
93. Отець-настоятель, абат – згідно з думкою св. Бенедикта, настоятель є вікарієм (замісником) самого Христа, батьком всього монастиря, пастирем і лікарем душ, наставником усієї братії, організатором життя всієї спільноти.  У кожному розділі бенедиктинського статуту можна знайти слова, які вказують на повноваження отця настоятеля: арбітр, заступник, той, хто приймає рішення.
    
94. Пріор або прево (букв. лат. – передній, найближчий)– помічник і заступник отця настоятеля у випадку хвороби або відсутності останнього.
    
95. “Вітаю, зоре морів!” –  це початкові слова католицького церковного гімну, і якому звернення спрямоване до Діви Марії, яка вважалася милостивим дороговказом, надією  мореплавців. Цей вираз виник в зв’язку з помилковим пов’язуванням єврейського імені Марія з латинськими словом “море” – mare. Я ж хотіла делікатно натякнути , що цією “зіркою морів”,  цим дороговказом у прямому й переносному значенні, є саме абатство. Очевидно, монтуанська братія, зрозуміла мене правильно.
    
96. Оскільки пріор міг бути конкурентом настоятеля і не скільки його заступати, скільки підсиджувати, то абати вимислили інститут деканів (“decanus” — “десятник”), тобто старост над групами ченців. Але цього виявилося все ж недостатньо, щоб обійтися без пріора. Тому іноді у настоятелів було стільки “замів”, що не кожному сучасному міністрові присниться.
    
97. “Словарь латинских крылатых слов”, Москва, “Русский язык”, 1988, – книжка, котру до появи Інтернету повинна була мати на своїй полиці кожна свободолюбива дитина для інтелігентної боротьби з вчителями, які з якогось добра-дива вважають себе мудрішими за учнів. Кожного дня вивчайте по приказці  і ви – непереможні!
    
98. Особливість споруди монастирської церкви. На жаль, у жодному путівнику я не знайшла, на честь якого святого вона освячена. Цілком можливо, що на честь Архангела Михаїла. Якщо так, то укладачі, мабуть, вважають, що це й так зрозуміло). Так от, головний храм монастиря  також міг би з повним правом називатися Дивом. Він об’єднав в собі елементи з усіх епох і остаточного вигляду набув в ХІХст., коли під активним впливом Віоллє-Лє-Дюка полюбили неоготику. Зараз вже важко сказати, якою церква була спочатку, адже вона пережила кілька руйнацій, відбудов і перебудов, але незаперечним фактом залишається те, що реставратори ХІХ ст. ідеально впоралися зі своєю роботою і зараз в церкві абсолютно не відчувається фальші. А в мене є лише одна претензія: чому не ліквідували  класицистичний “недоношений” фасад. А одне вирішення було просто геніальним: коли відновлювали головну наву і робили купол середохрестя, то архітектор Петігран (класне прізвище – Маленький-великий) запропонував зробити в ньому отвір і розрахував його розташування так, що в полудень через цей отвір на вівтар падає сонячний промінь!
    
99. Ксьондз Павелко – настоятель Жовківського костелу, добрий пастир і друг екскурсоводів. Своєю постаттю дає реальне підтвердження того, що “хорошої людини має бути багато”
    
100. Книга Тетяни Таірової-Яковлєвої “Мазепа” має бути в бібліотеці кожного освіченого українця. Це не просто апологія опального гетьмана, але й документально підтверджена історична розвідка, зроблена неупередженим російським істориком, яка перекреслює всі наклепи, що зводилися на Мазепу протягом минулих століть.
     
101. Цитата з роману Юрія Андруховича “Перверзія”, якою письменник розписався у вмінні грати на органі  за усіх мешканців одного з українських міст (за цю честь конкурують Львів і Станіславів).
     
102. Цей фрагмент базується на правдивій історії, як Юрій Андрухович у 2007 році відкривав у Львівському органному залі Фестиваль органної музики і заграв на органі першу фразу з Токати і Фуги Ре-Мінор Баха, чим викликав шквал овацій, яких костел Марії Магдалени не чув з дня свого освячення. Після цього я попросила Андруховича поставити автограф в моєму примірнику його книжки саме на цих рядках.
     
103. Токата і Фуга Ре-мінор Й.-С. Баха – Toccata and Fugue in D minor, BWV 565 – чи не найвідоміший органний твір Й.-С.Баха. Він написав його зовсім молодим – довідники подають як роки створення 1703-1707 , тобто, Баху було 18-22 роки, і всі наступні його шедеври не затьмарили слави цього короткого десятихвилинного твору. Фуга – це твір філософський, тому даю тему для роздумів: Слово “фуга” можна перекласти  з латини, як “втеча”, а слово “токата” походить від італійського дієслова toccare , яке має декілька значень — доторкатися, досягати і … хвилювати. А далі – фантазуйте самі…
     
104. Скрипторіум  (лат. sсriptorium від scriptor — писець, переписувач) — майстерня, де переписували рукописи, до ХІІІ ст. існували виключно в монастирях. Перші скрипторії виникли в VI-VII ст. на півдні Італії, у Франції, Іспаніі, Ірландії. Коли сьогодні ми говоримо про переписування рукописів, то, в основному, вважаємо, що цим монастирі займалися заради хорошого заробітку. Це правда, але лише частково. Не забуваймо, що часи, коли виникало феодальне суспільство з  поділом  на основні класи (лицарство і сервів), виник маргінальний прошарок, який не хотів ані воювати, ані займатися чорною працею. Власне, це й були монахи, великий відсоток яких пішли в монастирі не стільки через віру в Бога, скільки від прагнення до освіти. Аналіз манускриптів доводить:  практично все, що ми маємо сьогодні з античної спадщини, дійшло до нас завдяки ченцям-переписувачам. Для деяких ченців переписування було методом боротьби з лінощами, нехлюйством, плотськими спокусами і шляхом до спасіння своєї душі (пишу і згадую, як ми конспектували, а точніше, переписували, твори Леніна)… Переписуванням могли карати і найбільших лінюхів – це була для них найгірша аскеза. Гріхи можна було викупити певною кількістю переписаних букв  (так от для чого інтернет-писаки дослівно переписують чужі путівники!). Але ця аскеза мала і позитивну сторону: приміщення скрипторію було найкомфортнішим в усьому монастирі – воно завжди добре обігрівалося. Але робили це не від великої турботи про скрипторів, а тому, що в скрипторіях зберігалися також книги-оригінали, з яких робили копії!
     
105. Берили – клас мінералів, силікатів алюмінію і берилію. Різновидами берилу є аквамарин, смарагд і геліодор. Хоча в буквальному перекладі з латини “берил” означає “зелений мінерал”, але кольори цих каменів дуже різноманітні: білі, рожеві, жовті. Кристали берилів завжди прозорі. Саме тому з безбарвних прозорих берилів в старовину робили оптичні скла, лупи – звідси і німецьке слово “brille” – окуляри. Тому  літотерапевти (цілителі каменями) використовують берили для лікування хворих очей та зміцнення зору.
     
106. Цитата з Петра Високоповажаного про користь переписування книг.
     
107. Монте-Кассіно (італ. Montecassino) — місцевість в Італії в 100 км на південь від Рима, де на скелях збудовано один з найславетніших монастирів Європи.  Саме тут, на місці колишнього храму Аполлона, Бенедикт Нурсійський створив чернечий осередок, присвячений Іоану Хрестителю. У 540 році в Монте-Кассіно Бенедикт Нурсійський створив “Статут Бенедикта”, що став основним принципом західного чернецтва. 
     Монастир кілька разів знищувався, але найстрашніша руйнація сталася 1944 року. Так як у 1943 році монастир Монте-Кассіно був перетворений німцями в центральний пункт укріпленої лінії, що захищала підступ до Рима, з січня по травень 1944 року тут точилася одна з найбільших битв ІІ світової війни. Німців та італійців атакували союзні війська. У складі британський військ був 2-ий польський корпус під орудою генерала Владислава Андерса. Поляки проявили справжній героїзм. Пісню про це – “Червоні маки Монте-Кассіно”- можна вважати другим польським гімном. А от британська авіація увічнила себе повним знищенням монастирського комплексу
     Дивом збереглася частина реліквій Святого Бенедикта Нурсійського. Пізніше, після відбудови абатства італійським урядом в 60-их рр. ХХ ст., мощі знову стали основною святинею монастиря.
     Принагідно хочу згадати той факт, що монахи абатства Мон-Сен-Мішель умудрилися вмовити німецьких генералів забрати артилерію з монастиря, чим і врятували свою обитель від союзної авіації.
     
108. Щодо походження готичного шрифту з монастиря Монте-Кассіно: ця версія досить сумнівна, і я не згоджуюся в цьому питанні з Отцем-настоятелем. Історія розвитку шрифтів, від рукописних до друкованих,  почалася набагато раніше, і досягнення Монте-Кассіно були лише проміжним етапом їхнього розвитку. Італійське середньовічне письмо було більш заокругленим, ніж те, яке ми називаємо “готичним”, і мало лише деякі “винесені” елементи, які вже потім, на німецькому культурному просторі перетворяться на фантастичні нечитабельні “пінаклі”.  Але в цій примітці я хочу відмітити, що назва “готичний” була дана цьому шрифту, зрештою, як і всій, готиці, пізніше. Це письмо було більш відоме як “текстура”, тому що на певній відстані сторінка, заповнена такими літерами, нагадувала текстуру тканини.
     
109. Зала Трибуналу або Зала Прекрасного Стільця. Очевидно, колись у цій залі були якісь надзвичайно гарні сідала для членів найвищої монастирської ради. Слово “трибунал” у перекладі з латини означає “підвищення”, на якому сиділи найвищі офіційні особи при виконанні службових обов’язків. Вже потім “трибунал” став означати особливий суд. У монастирях він існував також, оскільки було багато проявів непокори, скандальних порушень правил та інших проблемних ситуацій. Сьогодні в залі Прекрасного Стільця дуже прості лави, але саме приміщення складає урочисте враження дякуючи світлу з великих готичних вікон.
     
110. Каплиця Св.Етьєна присвячена першому мученику за християнську віру дияконові Етьєнові, по-нашому… Стефанові. От що ці французи можуть наробити з нормальними людськими іменами! Міркуйте: було собі грецьке Стефан (вінок, кільце), яке стає у нас Степаном,  у англійців – Стівеном, у іспанців – Естебаном. У цих варіантах Стефана ще якось впізнати можна. Складніше вже з угорською – Іштван. Але все ж у цій варіації ще можна побачити якусь фонетичну логіку. А от шлях, яким французи від Стефана прийшли до ЕТЬЕНа, я відслідкувати не можу. Доки я не прочитала окремо історію Стефана, а окремо – Етьена, і не побачила разючої подібності, доти не второпала, що це одне й те ж ім’я. А якщо серйозно, то Стефан-Етьен-Естебан був один із семи дияконів, який своєю полум’яною проповіддю в Єрусалимі (Діяння 7:2-56) викликав гнів Синедріону і був закиданий камінням на смерть. Позаяк він був Першим мучеником, то до нього вживається особливий персональний титул – Протомартир. До речі, існує наукова версія того, що ще перед культом Архангела Михаїла на горі Мон-Сен-Мішель вже була каплиця і , можливо, саме ця, Святого Етьєна.
     
111. Notre-Dame-Sous-Terre – найстаріша споруда на горі Мон-Сен-Мішель. Була відкрита в 1960р. архітектором І.-М. Фруадво при  реконструкції монастирської церкви, яка була збудована частково над первісною святинею. Відомо, що після побудови і монастирської церкви, і Дива, ця невеличка каплиця служила місцем молитви прочан біля черепа Св. Обера, якому абатство, власне, і завдячує своїм початком. І тут я, нарешті, розповім вам легенду про постання монастиря.  Але перед цим хочу пояснити слово “легенда”. Останнім часом слово “легенда” все більше і більше розуміється як байка або вигадка. Насправді слово “легенда” середньовічною латиною означало “збірник літургічних уривків для щоденної служби” і була одним з різновидів НЕказкового поетичного фольклору! Мандруючи закордоном, прошу не полінуватися і придивитися до надписів під святими образами з маленькими клеймами, які ми називаємо “житіями”. А в багатьох європейських мовах “легенда” – це і є “житіє”. Тобто, під словом “легенда” слід розуміти поетичну розповідь про якусь ІСТОРИЧНУ подію або героя, овіяних славою і описаних з особливим захватом. Так от, основна ЛЕГЕНДА гори  Мон-Сен-Мішель розповідає нам, як року Божого 708 до єпископа Обера, що мав свою резиденцію в Авранші, вночі прилетів Архангел Михаїл і попросив збудувати на свою честь каплицю на самотній горі в морі. Скептичний єпископ (а чи вірив він в Бога взагалі?)вирішив, що йому все це наснилося, і навіть не подумав виконувати прохання нічного гостя. Архангел не полінувався і прилетів вдруге. Прохання вже звучало як наказ, але єпископ і далі не чухався. Тоді Архангел прилетів втретє (очевидно, це вже була справа принципу) і стукнув єпископа Обера пальцем по голові, та ще й з такою силою, що пробив йому дірку (цілком можливо, що фразеологічний вираз “зробити в голові дірку” походить саме від цієї історії). Обер відразу помчав будувати каплицю. При будівництві сталося багато чудес. А Обер цим прославився так, що пізніше навіть був оголошений святим. Його дірявий череп позолотили і довгий час саме він був основною реліквією абатства Мон-Сен-Мішель.
     
112. Класики марксизму-ленінізму. Одні вважають, що це – “крайня ліва політична  ідеологія ХХ століття”, інші – «цілісним економічним та політичним вченням», ще інші (у тому числі і я ) – “псевдорелігією.
     
113. Кордобська шкіра, курдибан (cordoban) – вироблена і позолочена шкіра, яку першими почали виготовляти чинбарів Кордоби в Іспанії. І хоча  в ХІІІ ст. цим ремеслом оволоділи майстри вже багатьох країн, саме назва цього міста спричинила появу у французькій мові слова “cordonnier”, а в англійській – “cordwainer”, що означають “швець”. Кордобську шкіру використовували не тільки для виготовлення взуття, сідел та шкіргалантереї, але й для оздоби приміщень (варто згадати хоча б палац на Вавелі, чи будинок Рубенса в Антверпені).
     
114. Класики античної літератури та філософії.
     
115. Класики християнської літератури та філософії,
     
116. Відомий вірш з “кухонного” фольклору, який я з ідіотської тактовності не внесла на свій екслібрис:
     «Не шарь по полкам жадным взглядом –
     Здесь книги не даются на дом.
     Лишь только жалкий идиот
     Знакомым книги раздает
     (Не лазь жадібним поглядом полицями – тут книжок не випозичають.
     Лише жалюгідні ідіоти роздають знайомим книги).
     
117. Путівники пишуть, що в 1791 р., під час Великої французької революції, бібліотеку абатства реквізували і перевезли на тимчасове збереження до ратуші містечка Авранш, де вона перебуває донині. Кажуть, що знамениті манускрипти можна побачити на спеціальних екскурсіях, які проводять лише в липні-серпні. Але в поважних путівниках, виданих абатством, зустрічається інформація, що 203 знаменитих манускрипти все ж повернулися до Мон-Сен-Мішель.
     
118. Доля Статуту Бенедикта сумна. Після кількох нещасть в Монте-Кассіно, манускрипт було перевезено задля безпеки в Рим, а потім – до Теано. Там у 896 році оригінал статуту і загинув. Але! Ще в 787 році мій улюбленець Карл Великий наказав зробити копію з оригіналу цього безцінного документа. Вона зберігалася в моєму улюбленому німецькому місті Аахені, звідки, як і капа св.Мартина, щезла без сліду. Але! У 817 році, коли копія Карла була ще в Аахені, монахи монастиря Райхенау , що на Боденському озері, завбачливо зробили з неї копію, яка збереглася донині. Так що Статут Бенедикта Нурсійського дійшов до нас у третій похідній.
     
119. Тут Отець-настоятель свідомо чи несвідомо помиляється. У ході ІІ світової війни бібліотека Монте-Кассіно була врятована не монахами.  Ще до початку битви під Монте-Кассіно німецький генерал-полковник Юліус Шлегель ініціював евакуацію монастирської бібліотеки до Ватикану. Загалом було вивезено 1200 документів і книг, у тому числі манускрипти Цицерона, Горація, Вергілія і Сенеки. Евакуйовані були також і полотна Тиціана, Тінторетто, Леонардо да Вінчі.
     
120. Мережані сходи – Еscalier de dentelles – готичні сходи що ведуть до  найгарнішої частини абатства, яка дійсно нагадує мереживо, тільки кам’яне. Щиро признаюся, що я там не була, бо туди пускають лише організовані екскурсії, на яку ми не мали часу. Щоправда, я підловила таку групку на самому підйомі на сходи, але як я не просила і не розмахувала своїм посвідченням екскурсовода, мене до групки не приєднали.
     
121. Аркбутани, пінаклі і контрфорси (згадувані мною в абзаці 2 на стор.4) – характерні елементи готичної архітектури.
     Контрфорс (фр. contre force — «проти-сила») — зовнішня вертикальна конструкція (виступ стіни подібний до ребра) що безпосередньо підсилює несучу стіну, приймаючи на себе горизонтальне навантаження склепінь. Іноді це навантаження перекладається на аркбутани.
     Аркбутан (фр. arc-boutan : arc -арка, дуга,  bout  – кінець, гострий кут) — зовнішня конструкція у виді пів-арки. Разом з контрфорсом дозволяє значно скоротити кількість і розміри внутрішніх опор і прольотів склепінь. А завдяки винесенню опорних елементів назовні  значно збільшується внутрішній простір споруди та  збагачується її екстер’єр. Контрфорси і аркбутани не тільки самі виступають у ролі характерних декоративних деталей, але й дозволяють розмістити на собі величезну кількість інших оздоб, наприклад, пінаклів
     Пінакль (фр. pinacle, від лат. pinnaculum — загострена верхівка даху) – в романській та готичній архітектурі – гостра декоративна вежка. В великій кількості їх розміщували на контрфорсах, перилах, гребнях дахів. А іноді пінакль несе не тільки декларативну функцію – посталений на контрфорсі він витримує навантаження п’яти аркбутана в місці примикання останнього до контрфорса.
     
122. Нірвана. Згідно з вченням Будди, не зважаючи на страждання, яке пронизує всі рівні сансаричного існування, все ж існує стан, в якому страждань більше немає, і цей стан є досяжним. В буквальному перекладі зі санскриту слово “нірвана” означає “згасання”, “припинення”. Зрозуміло, що саме поняття нірвани є значно ширшим від буквального значення слова, і навіть в самій буддистській філософії є не до кінця визначеним. А деякі філософи стверджують, що стан нірвани неможливо описати жодними словами. Спрощено можна виділити три види нірван:
     Вічна нірвана – стан, який ТОЙ, ЩО ДОСЯГ НІРВАНИ, отримує після зруйнування фізичного тіла;
     Життєва нірвана – стан, який ТОЙ, ЩО ДОСЯГ НІРВАНИ, отримує в своєму тілі ще за життя;
     Моментальна нірвана – короткочасний стан заспокоєння та просвітлення, який буває у кожної людини.
     У мене, очевидно, була власне моментальна нірвана.
     
123. В цьому пункті я не збираюся описувати явище цунамі, а лише своє ставлення до нього. Цунамі – це моя нав’язлива ідея (буба), яку я отримала ще в глибокому дитинстві після перегляду фільму про мегацунамі в бухті Літуя на Алясці 8 липня 1958 року. Прадавні цунамі в цій бухті досліджував за різницею віку дерев вчений Міллер, якому ніхто не хотів вірити, бо він твердив, що в цій бухті цунамі виникали принаймні 4 рази, причому хвилі сягали кількох сотень метрів (а прийнято вважати, що цунамі сягають 40-50м, рідше – 80-100м). Але 8 липня 1958 року в бухті стався землетрус, що викликав цунамі, свідками якого були моряки, що перебували за 10км від кошмару. На жаль (а може, на щастя), вони не бачили всіх хвиль, а лише одну, маленьку, яка перекотилася через 50-метрову гору острова Кенотафія. Коли ж вся ця маса води влилася в вузьку затоку, то витіснила таку кількість води, що виникло цунамі висотою близько 600м і понищило все на горах, що охоплювали цю затоку. Після цього дослідження Міллера визнали, а мені час від часу сняться цунамі, і я завбачливо не купую путівки  в Індонезію, Алеутські та Гавайські острови, Курили та інші небезпечні регіони.
     
124. Олеський замок – найвідоміший замок Західної України. У порівнянні з європейськими замками він є маленьким, скромним і геть занедбаним. Але, повірте мені, багатолітньому гідові, про нього можна розказати не менш захопливі історії, ніж про абатство Мон-Сен-Мішель.