Незриме світло Сен-Мало
Попереджу про всяк випадок, що розповідь про Сен-Мало почнеться допіру з другої половини другої сторінки мого есею, а перед тим потрібно здолати вступ, у якому я ділюся своїми рефлексіями, спричиненими книгою Ентоні Дорра «Все те незриме світло». Для мене особисто якість і цінність книги визначається не тільки художнім рівнем тексту, який приносить насолоду, але й тим, чи викликає вона неочікувані думки щодо речей, наче далеких від сюжетних ліній твору, спонукає подумати над тим, що не давало тобі спокою, зрозуміти щось про себе саму…
Працюючи екскурсоводом, я любила спостерігати за емоціями туристів, за сприйняттям ними тих чи інших країн, міст, пам’яток тощо. Результати моїх спостережень не виявили нічого нового – найпозитивніше люди реагували на те, про що вже мали якісь знання. Найкраще таке явище можна спостерігати на концертах, коли пересічна публіка гаряче зустрічає знайомі, багато разів слухані твори, а до вперше почутих ставиться стримано або навіть упереджено. Власне звідси йде отой вкрай неприємний вираз «публіка – дура», який часто можна почути в середовищі музикантів, котрі марно намагаються якісно різноманітити програму чимось новим або малознаним, однак кількісно програють своїм колегам, які запросто збирають повні зали непретензійними програмами з «попсової» класики. Підтвердженням цього є не тільки концерти Андре Рійо, направду якісні, багаті, різноманітні, але й неймовірний успіх халтур в туристичних містах, як, наприклад, концерти музики Вівальді у Венеції. Щовечора чи не в кожному приміщенні, придатному для концертів, квартети-квінтети-секстети лабухів зривають шалені овації, виконуючи музику Вівальді так жахітливо, що його обурений дух мав би викликати навіть не повінь, а всесвітній потоп, який в секунду змив би Венецію разом з усім цим музикуючим шоблом з лиця землі. Одного разу ми з чоловіком теж повелися на бренд «Вівальді у Венеції», наївно думаючи, що в стінах Скуоли Сан-Марко почуємо незвичайне виконання безсмертних “Пір року”. Що ж, ми не помилилися, виконання було таки незвичайним – я вперше побачила, як мій стриманий і незворушний в стосунку до чужої неадекватності чоловік безперервно дусився і трусився від сміху, а я, якій тільки й дай, що пореготати, сиділа в ступорі і не розуміла, що коїться на сцені (такої кількості фальшивих нот і непристойно експресивної поведінки я не бачила ніде і ніколи). Публіка ж від цього дійства просто шаліла. Авжеж – Венеція+Скуола Сан Марко+добре знайома музика+ екстатичні емоції, які зображали музиканти. І тут ми зачіпаємо ще одну тему: для позитивної реакції на твір часом не потрібно власного сприйняття, а достатньо чужої думки, чужого відгуку, чужих емоцій.
Музика була лише прикладом. Те ж саме стосується і архітектури, і живопису, і скульптури, ба, цілих міст та країн.
І найпоказовішим у цьому плані є, безумовно, Париж, який тримає пальму першості у мріях сучасних туристів (тому я й вибираю його у якості узагальненого прикладу). «Побачити Париж і померти»… Великий пропагандист Ілля Еренбург таки знав, що робив, схрещуючи античний вираз «Побачити Неаполь і померти» з цитатою Маяковського «я хотел бы жить и умереть в Париже, если б не было такой страны Москва». Проте і Еренбург, і Маяковський мали свій Париж, який лежав поза межами маршрутів, що з’єднують обов’язкові для відвідування місця і якими «належить захоплюватися». Для них не грали ролі оті червоні траєкторії в путівниках, що мають над пересічними людьми таку магічну силу, яку не в силі переінакшити навіть особисті бажання.
Для мене було дуже показовим, як захват туристів перед чимось абсолютно новим, як, наприклад, малознаним серед туристів собором Сен-Дені, потім обов’язково малів у порівнянні з культовим і розрекламованим Нотр-Дам де Парі, хоча з точки зору історії та архітектури Сен-Дені є на кілька порядків цікавішим, самобутнішим, важливішим. Власне так і вважалося до того часу, як Віктор Гюго написав свій роман «Собор Паризької Богоматері». Саме ним він воскресив Норт-Дам і погубив Сен-Дені. Нотр -Дамом треба захоплюватися, а Сен-Дені – «та нашо ото на нього час тратить?» А мова йде про пам’ятку, яка вважається першою готичною спорудою, де, власне, і формувалися абатом Сюжером теоретичні та практичні засади готичного стилю, про абатство, де ховали майже всіх французькі королів, починаючи з Драгобера І!
(Нижче – мої світлини з цього славетного абатства)
Наступний приклад – так, ви не помилилися – «Мона Ліза». Потік людей суне і суне анфіладами Лувру, не звертаючи жодної уваги на шедеври, які висять по дорозі до розпіареної картини. Мені вже давно не шкода туристів, які пропускають важливі речі тільки через власну впертість та обмеженість. Мені шкода луврських екскурсоводів, котрих туристи весь час нетерпляче запитують: «Так, так, все це дуже цікаво, але коли буде Мона Ліза?»
Але найфеноменальнішими є вплив самого Парижа. Навіть на далеких під’їздах до міста, коли автобус ледь суне закоркованою трасою серед страшнючих новобудов, серед пасажирів починаються зітхання: «Ах, Париж! Ах, ця атмосфера!» І вони будуть повторювати цю мантру всі три дні скажених метань між топовими пам’ятками, де від тієї уславленої атмосфери не залишилося геть нічого. Туристи не те, що не бачать бруду, мутної публіки, вад самого мегаполісу – це для них, як і сам Париж, абсолютно неважливо. Вони в захваті лише від того, що вони зараз у місті, від якого в захваті були інші. Вони живуть відлунням відлунь чужих вражень, від яких до них, наче через мільйони світлових років, дійшов лише слабий сигнал «Атмосфера Парижа! Атмосфера Парижа! Атмосфера Парижа!». І те дебільне «Побачити Париж і померти»… Усе, більше про них ані слова.
Поговоримо про іншу категорію туристів, котрі бачить всі недоліки сучасного Парижа, який зараз є антитезою «Belle époque», котра власне і дарувала місту лев’ячу частку його невмирущої репутації, але вдягають магічні окуляри, що перетворюють дійсність на кіно – замість сутенерів та торгашів контрафактними торбами перед ними з’являються персонажі книг, які колись прочитали ці заочні знавці Парижа, замість репу починають звучати хриплі голоси Піаф та Азнавура, запах сечі, яким просякнутий Монмартр, щезає і повітря наповнюється наївним фіалковим чи бузковим ароматом, яким парфумилися миловидні мідінетки та гризетки. Над цими туристами не варто кпити – вони роками підбирали і шліфували лінзи для чарівних окулярів і нарешті користаються плодами своєї багатолітньої праці.
Признаюся, мене іноді таки дратувала така вторинність емоцій моїх туристів, чого б це не стосувалося. Мені хотілося кричати цим далеко не дурним людям: «Люди, сприймайте світ власними очима, а не через відгомін чужих цитат! Не шукайте сліди чужих емоцій, переживайте свої!», але гід не має права нав’язувати своїх емоційних та естетичних оцінок, а тим більше розбивати чужі магічні окуляри…
Мене гнітило моє роздратування, адже воно, як і будь-яке роздратування вказувало на якісь мої суто особисті внутрішні конфлікти. І нещодавно я зрозуміла, що десь в глибинах своєї душі я заздрила цим людям, бо, маючи весь підручний матеріал, я не тільки не вміла сконструювати магічних окулярів, але й відкидала будь-яку спробу їх приміряти, якщо мені хтось пропонував вже готові.
Скористалася я такими окулярами лише недавно. Ними несподівано стала книга Ентоні Дорра «Все те незриме світло». Реклама книги була абсурдною. На обкладинці під назвою я прочитала рядок-приманку «дивовижна й неймовірно життєрадісна книга», а вступ повідомляв, що «у серпні 1944 року древня фортеця Сен-Мало, найблискучіша прикраса Смарагдового узбережжя французької провінції Бретань, була майже цілком знищена пожежею…» Еге ж, дуже життєрадісно…
На щастя, у мене вже був досвід з такими-от горе-анонсами, і ці суперечливі фрази не спровокували мене відкласти книгу в бік, хоча сама згадка про Сен-Мало навіяла на мене відразу страшенну нудьгу. Десять років тому мені довелося побувати в цьому гарному охайному містечку, але єдина асоціація, яка виникла в мене від споглядання практично ідентичних будівель – це зібрання неймовірно елегантних пань, вбраних у бездоганно пошиті сірі костюми з позолоченими ґудзиками.
Найяскравіше у пам’яті закарбувалися млинці-фламбе з такою кількістю підпаленого коньяку, що ми з чоловіком вийшли з ресторанчику на вулицю, наче п’яні боцмани на палубу в хитавицю середнього ступеню.
Підозрюю, що ми сп’яніли не лише від алкоголю – нас просто догнали враження від абатства Мон-сен-Мішель, яке ми відвідали перед Сен-Мало, і від першої зустрічі з океанськими водами, нехай і йшлося лише про Ла-Манш. Скільки часу ми чекали на ці «хіти», заочне знайомство з якими робило побачення з ними таким бажаним! А Сен-Мало? Ну, Сен-Мало… Гарне, але якесь нуднувате. Навіть світлини з нього, здається, жодного разу від часу поїздки так і не передивлялися. Ми нічого не знали про це місто, нічого про нього не читали, тому й не чекали від нього нічого особливого, а відтак нічого особливого й не отримали. Повертаючись до моїх власних міркувань – ми не сприйняли музики, яку слухали вперше…
І от через 10 років Сен-Мало несподівано засяяв до мене зі сторінок книги, від якої я, як колись і від Сен-Мало, не очікувала нічого надзвичайного, але яка в кінцевому результаті викликала в мене непідробний захват.
У книзі було кілька сюжетних ліній, які врешті перетиналися саме в Сен-Мало. Головною героїнею книги була незряча дівчинка, для якої батько, колишній замкар Паризького природничого музею, зробив макет Сен-Мало, щоб вона могла вивчити місто навпомацки і самостійно ним пересуватися, як колись він навчив її цьому в стосунку до рідного Парижа. І ось в процесі читання я відчула себе саме тією сліпою дівчинкою, якій автор, подібно до того винахідливого батька, створював уявну, але водночас опуклу, модель Сен-Мало: «неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти будівель у ньому на своєму місці».
Із цих 865 споруд після висадки союзників у 1944 році вціліло лише 182.
Сталося так, що командування американських військ отримало дані, що в Сен-Мало знаходиться кілька тисяч німецьких солдатів, які мали наказ тримати місто до останнього, хоча насправді німецька лінія оборони знаходилася на підходах до Сен-Мало, а в самому місті було всього-на-всього біля сотні вояків, яким до того ж бракувало людей, боєприпасів і харчів.
Американці ж, щоб уникнути великих втрат під час потенційних міських боїв, впродовж кількох днів здійснювали килимові авіабомбардування міста і лише після цього увійшли в Сен-Мало, де їх “зустріли” сотні трупів цивільного населення і поодинокі німецькі солдати, котрі відразу здавалися в полон. Місто ж лежало в суцільних руїнах…
А вже в 1948 році французи взялися до відбудови середньовічної столиці корсарів та флібустьєрів – замість знищених будівель було зведено споруди в однаковому історичному стилі, а всі вцілілі будівлі були відреставровані, у тому числі й будинок на рю Воробель, описаний Ентоні Дорром у його книзі, і всі вони знову поросли тим самим золотистим лишайником, що оздоблював їх з незапам’ятних часів і що викликав мої асоціації з позолоченими ґудзиками…
Я не пам’ятаю, чи проходила я вулицею Воробель під час тих десятилітньої давності відвідин міста, але зараз… Зараз я можу запросто знайти її – для цього мені потрібно просто пройти у зворотному напрямку покроковий маршрут, описаний в книзі: «…двадцять два кроки до перехрестя з рю д’Естре. Ще сорок – до арки в стіні. Дев’ять сходинок униз – і Марі-Лор на піску, й двадцять тисяч звуків океану поглинають її…”
Так, а тепер йдемо далі: «Двадцять два кроки по рю Воробель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера Сюркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка і прошу: «Одну просту хлібину, будь-ласка». І з цією хлібиною я йду на берег океану годувати чайок, які наче піратські чорно-білі «веселі Роджери» майорять на дахах, парапетах, балюстрадах, щоглах яхт та вітрильників…
Десь тут має бути грот, де «міські псарі тримали мастифів, великих, як коні. Коли дзвін оголошував прихід ночі, собак відпускали бігати узбережжям, щоб вони розривали на шматки кожного моряка, який наважився зійти на берег»…
Зараз тут немає жодних мастифів. Проте є багато різної морської дивовижі»: «Марі-Лор знаходить морських жолудів, анемону, м’яку, мов шовк, якомога ніжніше торкається морського равлика. Той відразу завмирає, заховавши голову й ніжку всередину черепашки… Що ти шукаєш равлику? Ти живеш лише в ці миті чи хвилюєшся за майбутнє, як професор Аронакс?»
І так, крок за кроком я просуваюся містом за Марі-Лор, а по суті за Ентоні Дорром, який нам обом прокладає дорогу своєю ніжною любов’ю до прекрасного у своїй одноманітній елегантості міста. Я починаю читати в Інтернеті додаткову інформацію про Сен-Мало, і воно вже зовсім мені не нудне, не чуже, не байдуже. Мене обганяють герої Жуль Верна, що спішать у гавань, у трьох елегантних жінках, котрі йдуть мені назустріч, я впізнаю Джулію Ламберт з її матусею та тітонькою, на мою українську обертається цілком реальний, а не літературний герой – Борис Акунін, який вже давно оселився в замку неподалік від Сен-Мало: «я люблю Сен-Мало, це прекрасне місто, щоб писати…». Як я зараз з ним згодна! – у спеку, що останні роки накриває влітку Центральну Європу, стає неможливим ані писати, ані перекладати. Зараз, кажуть, він продає свою оселю. Ех, були б гроші!…
Проте й свіжий океан може стати на заваді творчости: оцей безконечний простір, оцей пронизливий вітер, оці хмари, що непереможною армадою рухаються кудись вдалечінь, не можуть не спокусити на мандри. І найперше, куди я спрямовую свою уявну бригантину – це Мальвінські острови. Чому? А спробуйте створити прикметник від Сен-Мало, на кшталт львіський, паризький, римський? Ну? Що вийшло? Сен-Малошний? Фееее! Мальвінський!!!!! – ось як вірно! А мешканців Сан-Мало слід називати не малонцями, а Malouin-Malouine. При швидкій вимові сполучення –уе перетворюється на звук «в» і маємо ціле місто Мальвенів і Мальвін! «Ми не французи, не бретонці, а мальвінці», – і нині люблять наголошувати ці нащадки піратів та першопрохідців нових земель та морів, на честь яких французький мореплавець парижанин Луї Антуан де Бугенвіль назвав архіпелаг вже відкритих раніше островів, які та той час не мали узагальненої назви. Зараз вони більш відомі як Фолклендські, але, згодьтеся, Мальвінські звучить більш казково…
А от мальвінець Жак Картьє використав для нововідкритих земель туземну назву – Канада. Для тих, хто не знає, розказую – мовою ірокезів це слово означало просто село або селище, але Картьє помилково подумав, що саме так місцеве населення називає увесь свій край. Звісно, що тепер, коли Канада стала однією з найуспішніших країн світу, трохи кумедно називати її «селом», але, сподіваюся, ніхто не буде її перейменовувати в дусі сучасної надкоректності.
Усі три експедиції Жака Картьє, цього «французького Колумба», починалися і закінчувалися, як врешті і його власне життя, у рідному Сен-Мало. Зараз ось пригадала, що на могилі Картьє у міській катедрі я замислилася над питанням, чи знав він у далекому 16 ст. хоч щось про існування русинів, котрі в майбутньому заселять відкриті ним землі?
Сан-Мало і мальвінців багато разів згадує у своїх творах Жуль Верн. Недарма ж крізь увесь роман Ентоні Дорра йде тема прочитання героїнею вернівського роману шрифтом Брайля. Вона долає його навпомацки, подібно до того, як мальвінці-першопрохідці долали невідомі їм океанські простори, стаючи з кожною милею сміливішими, впевненішими, досвідченішими. Жуль Верн не був банальним безвідповідальним фантазером. Він старанно вивчав усе, що могло стати в нагоді при написанні роману, і вміло вплітав історичні факти у свої літературні полотна. Так, у «Дітях капітана Ґранта» він детально описує трагічну загибель мальвінця Марка-Жозефа Маріона Дюфрена, якого разом з частиною його команди вбили та з’їли маорі.
Проте слава усіх цих мореходів міліє в порівнянні з «досягненнями» Робера Сюркуфа, якого за піратське захоплення 47 семи англійських, голландських та іспанських кораблів мальвінці назвали Королем Корсарів, а Наполеон нагородив баронським титулом і вивів в офіцери ордену Почесного легіону, хоча Сюркуф відмовився від офіцерської служби і далі займався каперством. А ось вам приклад шанування відомого морського грабіжника у наші з вами дні.
На тлі цих шибайголів ще один знаменитий мальвінець – письменник, філософ, політик, дипломат і взагалі універсал скрізь і в усьому Шатобріан – виглядає досить блякло, хоча його буремна біографія абсолютно не відповідає образу замисленого і відірваного від дійсності філософа та батька французького романтизму. Час змінює людські уяви про ті чи інші явища або характери. Я вже колись писала про те, що натуралісти минулого були антиподами тим лабораторним хлюпикам в окулярах, яких малює нам наша уява при слові «ботанік». Те саме й з романтиками. Вони не зітхали в альтанках, шкрябаючи сентиментальні вірші, – ні! – а з головою кидалися в історичні події, сучасниками яких їм довелося стати. Але це тема зовсім іншого есею.
Щодо Шатобріана, то ще за свого життя він починає турбуватися про те, щоб бути похованим не просто в рідному Сен-Мало, а на прибережному острові, аби після смерти завжди чути шум океану. Так, у душі він теж був моряком і корсаром, просто в його життєвій програмі стався неочікуваний збій…
Я перегорнула останню сторінку роману, але продовжила його в своїх фантазіях – мені малюється, що казковий діамант «Море полум’я», навколо якого закручується сюжет роману Ентоні Дорра і який врешті-решт юний німецький солдат викидає в океан, за всім правилами романтичного жанру прибивається саме до Гран-Би – острова-могили великого філософа та літератора – і служить тепер маяком для тих, хто бачить незриме, для тих хто сам стає лінзою для окулярів мрійників, котрі шукають минуле в сьогоденні, хто старанно конструює laterna magica, що відтворює для нас образи давно неіснуючого світу…
І ось так, переступивши п’ятдесятилітній рубіж, я вперше закохалася у щось з чужих слів і нарешті повірила, що можна насправді щиро захоплюватися чужим захватом і любити чужою любов’ю… Мені самій, на жаль, вже ніколи не взнати, яким би було моє враження від Сен-Мало, якби я потрапила туди після прочитання роману Дорра, але…
Але тепер, коли я пізнала це місто через призму чужої любови, я у жодному випадку більше ніколи не повернуся до нього, щоб бува не розбити магічні окуляри, які, наче бонус, отримала в комплекті до книги, і не погасити притаманним мені тверезим та скептичним поглядом «все те незриме світло», яким осяяв мені Сен-Мало письменник з далекого Айдахо.
Вам також може сподобатись
“Украдене щастя” Івана Франка в постановці “Театру в кошику”
Неоцвітна краса
