На подіумі скорботи. Частина друга. Скульптурні надгробки.

У надвечір’я Дня всіх святих, допасованого християнськими кліриками до прадавнього вірування, що саме на зламі жовтня і листопада для короткого побачення з близькими відчиняються двері між світом живих та світом мертвих, мені раптом згадалося, що я ще не написала обіцяної другої частини про Міланський монументальний цвинтар. Згадалося про це якось стихійно, так само, як кілька днів тому шалено захотілося побавитися у зацукровування яблук, що, як я нині взнала, були також одним з традиційних почастунків на Хелловін.

Поклавши на тарілочку мармеладне яблучко і посміюючись над таким несподіваним відгомоном язицтва у моїй душі, я сіла обдумувати нове есе, аж раптом завмерла, осяяна думкою, що більшість надмогильних пам’ятників, а особливо ті, що містять в собі буквальне зображення померлого, – це не що інше, як прояв так і не затлумленого за два тисячоліття в людській підсвідомості поганства. Дивно, але навіть сучасні люди ХХІ ст. не можуть виробити в собі розуміння тлінності людської оболонки і навчитися уявляти душу близької людини не у звичнім прижиттєвім образі, а у вигляді якоїсь іншої субстанції. Мабуть тому й досі потребують максимальної наочності на могилах найдорожчих. А ті, хто ще за життя особисто замовляють собі надгробки, чи не прагнуть вони забезпечити собі на віки вічні певний образ?

Якщо ж почати розмірковувати над сенсом багатофігурних надмогильних композицій, то, можливо, вони є не чим іншим, як варіаціями на тему того, що має бути сказане при тій містичній зустрічі в ніч з 31 жовтня на 1 листопада. У мене навіть народився досить категоричний афоризм: “Покажи мені свій родинний надгробок – і я скажу, хто ти”, котрий налаштував мене переглянути альбом світлин з міланського кладовища трохи під іншим кутом зору, а саме – вгадуючи, що ж було для замовників усіх цих фантазійних монументів тим головним, що мало робити їх впізнаваними у таємничі ночі Хелловіну та Задушок.

Звісно, всі мої коментарі – це чисто суб’єктивні асоціації чи висновки, тому вони заледве претендують навіть на статус “версій”, а не те, щоб на “істину в останній інстанції”. А на деякі свої питання я взагалі не знайшла жодної відповіді і загадка надгробка спочиває під ним разом з тими, хто її загадав.

…………………………………………………………………………………………………………………………

Не буду намагатися бути оригінальною і почну розповідь про надмогильні пам’ятники міланського Монументального кладовища з найзнаменитішої композиції – “Тайної вечері” на могилі родини Кампарі. Так-так, саме тих Кампарі, що були винахідниками та виробниками знаменитого напою – бітеру на основі трав та цитрусових.

Цей надгробок зі статуями апостолів у людський зріст є, на перший погляд, вінцем абсурду та марнославства. Сцена, що відображає один з ключових моментів християнської історії, який дав початок Таїнству Євхаристії, на могилі звичайних підприємців викликає щонайменше скепсис, хоча обурення було б більш адекватною реакцією на цю недоречність. Дотепні міланці нарекли цей витвір скульптора Джанніно Кастільйоні та ливарні Батталья – і сміх, і гріх – “останнім аперитивом”.
Композиція була створена згідно з волею Давиде Кампарі, сина винахідника напою Гаспаре Кампарі, що походив з провінції Новара. Давиде був першим з родини Кампарі, хто народився у Мілані, і мені здається, що цей пам’ятник був його декларацією “Ми, Кампарі, – справжні міланці!”, адже “Тайна вечеря” Леонардо да Вінчі в міланській церкві Санта Марія деллє Граціє є тим, чим міланці пишаються ще більше, ніж своїм прекрасним Дуомо.
Давиде був не єдиним, хто побажав мати варіацію на тему леонардівського шедевра на своїй могилі. “Тайні вечері” можна зустріти на надгробках й інших синів та дочок столиці Ломбардії. Їхні масштаби і виконання не до порівняння з кампарієвським набгробком. Вже вибачайте за богохульний каламбур – кожному належиться та “остання вечеря”, на яку вистачило грошей.

Не менше здивування викликала в мене також композиція на біблійний сюжет “Христос проганяє торговців з храму” роботи скульптора Доменіко Гідоні.

Я довго ламала голову, що хотів сказати цим адвокат Альфредо Подрайдер, коли вимислював надгробок своєму батькові Франческо Подрайдеру, учаснику Рісорджименто і Кавалерові ордену Корони Італії – нагороди, запровадженої королем Італії Віктором Еммануїлом ІІ на честь об’єднання країни. Після недовгих роздумів мені видалося, що цей пам’ятник мав показати вищість родини Подрайдерів (які, вочевидь, відносили себе до аристократії) над іншими соціальними прошарками, а особливо над купецьким станом, який на очах міцнів і впевнено просувався соціальними щаблями вгору. “Лізьте-лізьте, Бог однаково покаже вам ваше місце”, – наче кажуть купцям Подрайдери, впевнені у непорушності усталених підвалин тогочасного суспільства. Тоді, у 1894 році, Альфредо ще не підозрює, що руйнувати ці підвалини буде не хто інший, як його майбутня кохана дружина, знаменита модельєрка, феміністка, соціалістка, антимілітаристка та антифашистка Роза Дженоні. Саме їй Італія завдячує появою національної моди і об’єднанням навколо цієї ідеї провідних виробників текстилю та одягу. Обмежуся наразі цією інформацією та трьома ілюстраціями, бо інакше допис про міланське кладовище перетвориться на панегірик цій невгамовній жінці.

………………………………………………………………………………………………………………………..

Зауважу, що мене в цілому дуже бентежили надгробки, що містили зображення Ісуса Христа. Можливо, замовники цих монументів хотіли сказати ними щось на кшталт: “Христос понад усе”, але для мене ці надмогильні статуї були не чим іншим, як порушенням третьої Заповіді: “Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно…” і цілковитим ігноруванням продовження цієї настанови – “…бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно”.

Іноді претензійним умудрялися зробити навіть простий хрест – от, здавалося, наче скромні мотузочки, що тут такого? Але це не що інше, як алюзія на Голгофу.

Так само вселяли “іспанський сором” й інші “Голгофи”, а разом з ними найрізноманітніші варіанти “Покладення в гріб”, Успіння Богородиці” та “Пієти”- ну от невже в людей не було відчуття неспіврозмірності своєї персони з тими, чиї образи замовлялися для надгробка?
Я можу зрозуміти амбітні захцянки пап – все ж намісники Бога на землі, у кого від такого не помакітриться?! Але ж тут замовниками виступали настільки пересічні люди, що про них годі щось знайти навіть на суто міланських ресурсах.

На тлі цих пам’ятників міфічні персонажі та різні алегорії виглядали менш претензійно, тому – доречніше.

Серед цих типових алегорій виділяється усипальниця родини Галльєні роботи скульптора Оресте Лабо.

Цей пам’ятник не треба розуміти буквально, як поховання дитини з цієї сім’ї. Маленьке дитинча, що бавиться на ідеальному зеленому лузі, символізує тут відродження душі після смерті та початок нового чистого життя. Цю ідею додатково розвиває і надпис латиною: “Для кожного померлого трударя Бог запалює зірку на небі, вічну лампу твердині”. Мене трохи збентежило слово “lavoratore” (“трударі” або ж “робітники”). Що хотіли цим сказати цим Галльєні, власники потужного міланського механічного підприємства? Чи направду вони були невтомними підприємцями, що рухали прогрес, чи лише асоціювали себе з тими, хто на них працював?

…………………………………………………………………………………………………………………………

В окрему групу слід виокремити монументи, які відображають прижиттєві заняття людей. Було надзвичайно цікаво розглядати всіх оцих натхненних карбонаріїв, масонів, поетів, спортсменів тощо… І тут особливо гостро бракувало гіда, бо віднайти бодай мінімальні відомості про когось з них в енциклопедіях виявилося марним заняттям, хоча монументи давали зрозуміти, що персони були зовсім непростими, особливо коли авторами надгробків виявлялися знані митці.

Що ще дуже вразило мене на міланському цвинтарі, так це велика кількість пам’ятників, які зображали простих людей – робітників, селян, тощо… Звісно, жоден звичайний роботяга не міг дозволити собі подібної розкоші, тож ці надгробки на могилах заможних міланців мали нести якийсь особливий зміст, а, зважаючи на їхню кількість, виражати якусь тогочасну модну в місті ідею. Мабуть, як і Галльєні, ці люди цінували в собі чи в протопластах свого роду той факт, що до великих статків вони доробилися власною наполегливою працею.
Найзнаменитішим серед надгробків такого плану є, безумовно, скульптурна група “Праця” роботи Енріко Бутті. Ми застали її в риштуваннях – йшли реставраційні роботи. Їх розпочали нові власники цієї могили – родина Лігрешті. Вони дістали право купити місце на престижному цвинтарі разом з надгробком за умови, що збережуть монумент у первозданному виді та належним чином відремонтують. Про те, куди подінуть тлінні останки членів родини Безенцаніка, котрі займалися будівельним бізнесом і спорудили для себе такий оригінальний надгробок, інформації ніде не було.

Що символізували всі інші робітники-сіячі-орачі-шахтарі-сирітки і хто їх замовляв, за допомогою Інтернету та енциклопедій також взнати не вдалося, а цьогорічна поїздка в Мілан, під час якої я хотіла докладніше дослідити Монументальне кладовище, так і не відбулася.
Тому наразі просто світлини з цими “соцреалістичними” монументами.

Єдиний, про кого вдалося вичитати чіткі та конкретні відомості, був Еудженіо Віллорезі (надгробок на попередній світлині), інженер, котрий запроектував канал між ріками Тічино та Аддою, який вирішив питання зрошування так званої “сухої рівнини”, що пролягала між ними. На пам’ятнику, очевидно, зображено вдячного за воду селянина.

…………………………………………………………………………………………………………………………

Зустрічалися на цьому кладовищі загадки й іншого плану – алюзії на відомі твори мистецтва чи варіації на їхню тему. Ось тут в мені прокинувся неабиякий азарт, хоча ці загадки були не такими вже й складними.

Ось практично буквальне відтворення знаменитої картини Арнольда Бьокліна “Острів мертвих”, репродукції котрої на зламі ХІХ-ХХст. були чи не в кожному домі, де цікавилися мистецтвом. Тому й не дивно, що хтось забажав відтворити на своїй могилі саме цей модний сюжет.
Згадки про цю картину можна знайти в багатьох літературних творах, а ще цікавіше, що саме бьоклінський “Острів мертвих” викликав появу чи не найбільшої кількості музичних творів, ніж будь- який інших твір образотворчого мистецтва, і найзнаменитішим серед них є, безумовно, однойменна симфонічна поема Сергія Рахманінова.
За звання місця натхнення Арнольда Бьокліна досі сперечаються кілька островів у Європі, проте найбільш схожим на нього мені особисто видається чорногорський острівець Святого Георгія.

А ця група апостолів, що супроводжують Христа, викликала асоціацію з Роденівськими “Громадянами Кале”, хоча градус експресії є в ній набагато меншим.

У лицях ангела та плачки з дуже незвичними розрізами очей я відразу впізнала дуже емоційних персонажів Джоттівських картин та фресок.

А ця бронзова Богородиця намалювала мені настрій “Мадонни Мізерікордії” Пьєтро делля Франческа в момент коли Діва Марія залишилася на самоті…

…………………………………………………………………………………………………………………………

Мені, як колишньому львівському екскурсоводу, було надзвичайно цікаво зустрічати пам’ятники, схожі на ті, що стоять на наших міських цвинтарях. Іноді схожість була просто вражаючою, як, наприклад, у випадку надгробків міланської родини Джокка-Реджіорі (на фото ліворуч) та львіського благочинця Юзефа Торосевича (на фото праворуч). Мені здається, що тут немає місця епігонству, радше в уяві скільпторів виникли схожі ідеї.

Були на міланському цвинтарі й свої “сплячі красуні”. І про них розповідають такі ж історії, як і про нашу Регіну Марковську. Показую спочатку нельвів’янам фото легендарного львівського надгробка з львівською красунею, котра, як кажуть, заснула втомлена після балу і більше ніколи не прокинулася, що й відтворив скульптор на замовлення її чоловіка.

А ось її міланські посестри – одна з яких, зовсім юна, заснула вічним сном за читанням книги…

… а друга, дружина графа Джан Луїджі Казаті, померла під час пологів у віці 24 років. Міланські екскурсоводи люблять розповідати, що скульптура була зроблена з ще не остиглої покійниці, вимучене тіло якої стало після смерті таким же прекрасним, як і до фатальних пологів.

Насправді ж скульптор Енріко Бутті взявся за роботу лише через рік після цієї трагічної події і за модель йому слугувала його коханка, Вірджінія Савезі. Мало того, робота була представлена на Першій трирічній виставці 1891 року в Regia Accademia di Belle Arti di Brera, де викликала неабиякий скандал – пам’ятник видався громадськості надто відвертим і непристойним, хоча на Cimitero monumentale на той час вже були чуттєві пам’ятники з оголеними тілами. Проте перемогла все ж прогресивна думка і до сьогоднішнього дня надгробок Ізабелли Казаті вважається одним з найпрекрасніших у цьому гігантському місті мертвих. Можу засвідчити особисто, що цей надгробок направду заворожує – у мене аж руки тремтіли, тому ніяк не могла наести різкість і світлину крупним планом мені довелося поцупити зі сторінки http://www.necroturismo.it/il-sogno-della-morte-di-enrico-butti/. Відпустило лише на віддалі, от тоді й вдалося зосередитися і зловити небанальний ракурс.

………………………………………………………………………………………………………………………….

Міланські екскурсоводи не є такими щедрими, як їхні львівські колеги, і не вивалюють в Інтернет усієї інформації, що знають. Тому тематичні екскурсії, які проводяться цвинтарем, викликають завжди великий інтерес і збирають чимало публіки. Особливо “Ерос і Танатос”, котра знайомить з найчуттєвішими надгробками цього некрополю. На жаль, ми не очікували, що міланське кладовище виявиться таким цікавим, тому не планували жодних організованих екскурсій, але навіть просто анонс “Ероса і Танатоса” налаштував око на “виловлювання” відповідних монументів. Мені здалося, що за рідкісним винятком всі скульптури на чуттєву тематику відносилися до часів Ар Нуво.

І власне найбільшу естетичну насолоду на Cimitero monumentale я отримала від надгробків, виконаних саме в стилі а Ар Нуво та символізму, а також від небанальних сучасних робіт – тут мені були абсолютно байдужі як замовники, так і значення пам’ятників. Хотілося лише дивитися-дивитися-дивитися на обтічні лінії, елегантні силуети, химерні форми, казкові створіння, футуристичні образи…
Власне ними я й закінчу своє есе, робота над яким несподівано розпочалася напередодні Хелловіну і була закінчена пізно ввечері на Задушки, коли всі католицькі цвинтарі, а разом з ними і рідні львівські некрополі, мерехтять тендітним світлом воскових свічок, а душі померлих, такі несхожі на свої камінні та бронзові подоби, гріються біля теплих вогнів пам’яті.