НА ЗЛАМІ СВІТОГЛЯДНИХ ЕПОХ. Частина І. Те, що минуло

Нюрнберг, 31.08.2021.
На заставці – картина художника українського походження Jerry Zeniuk на виставці в Мюнхенській Пінакотеці сучасності

Дискусія, що вирує зараз у реалі та віртуалі навколо щойно встановленого пам’ятника Моцарту-молодшому авторства Себастіана Швайкерта у Львові, чітко задемонструвала, що в багатьох людей, які вирішили висловити підтримку «сучасному» пам’ятнику, відсутнє не тільки розуміння термінів, які вони вживали, але й поняття про те, що таке «сучасне мистецтво» взагалі та чому воно може бути несучасним.  Сперечатися у коментарях з людьми, котрі не розуміють предмета суперечки,  справа безнадійна, тому пишу цей текст, сповнена ідеалістичної надії на те, що хтось з тих, хто зійшовся зі мною на фб-ристалищах і штрикав у мене питанням “а хто така, щоб критикувати пам’ятник???”, забредуть у пошуках відповіді на своє питання до мого блогу і прочитають те, що мають знати люди перед тим, як кидатися в дискусії про сучасне мистецтво.
А ті мої друзі та читачі, що все це знають, освіжать свої знання :).

Я постараюся писати дуже просто, не вживаючи «завумних» термінів, якими зловживають багато фахівців (як я підозрюю, щоб не видатися простаками в середовищі колег-конкурентів), й ускладнюють цим і без того складні та спірні питання.

У минулому я – екскурсовод, а екскурсоводи мають подавати інформацію так, щоб необізнані люди зрозуміли, про що взагалі йдеться, а обізнані могли доповнити монолог екскурсовода своїми думками, як тими, що збігаються, так і тими, що відрізняються від опінії гіда.

І зараз я згадаю, як бути таким зрозумілим (але не зарозумілим!) екскурсоводом.

Отже, почнемо з того, що взагалі вважати мистецтвом.
Одні люди вважають, що мистецтво мусить бути прекрасним, гармонійним, приємним їхнім власним очам/вухам та давати позитивні емоції, а мистці мають чемно задовольняти ці потреби,  інші  визнають мистецьким твором лише те, що визнали мистецтвом авторитети від мистецтва, а ще інші з повагою сприймають лише ті твори, що несуть на собі підпис відомого автора і цінничок з поважною сумою.  І кожен має рацію, і кожен неправий.

Сотні філософів та культурологів намагалися дати об’єктивне визначення поняття «мистецтво» і кожне з цих визначень можна було спростувати через його більшу чи меншу суб’єктивність. Тому врешті довелося визнати, що мистецтвом є те, що вважає себе мистецтвом або, інакше кажучи, – те, що художник представив публіці і буде мистецтвом, при цьому не обов’язково, щоб митець створив об’єкт особисто.
Власне ця сентенція і стала якщо не постулатом, то все ж базовим визначенням поняття «мистецтво».

Хоча в стосунку до мистецьких явищ визначити  хронологічні рамки якогось стилю чи час народження того чи іншого напрямку можна лише приблизно, але щодо появи та прийняття твердження «мистецтвом є те, що представив художник» можна орієнтуватися на конкретну дату – 1917 рік. І пов’язане це не з революцією в Росії, а з революційним вчинком одного невизнаного в той час митця. Але від невизнання до визнання шлях іноді буває дуже коротким. Незабаром після резонансного скандального вчинку Марселя Дюшана вознесли до ступеню «геніального новатора», а в 2004 році, коли серед 500 експертів у галузі мистецтва було проведене  опитування, у котрому треба було також назвати найбільш знаковий витвір мистецтва сучасності,  нагорі списку (64% голосів) опинився власне «Фонтан» Марселя Дюшана – звичайний пісуар, який митець приніс на чергову виставку.
Через багато років виявилося, що Дюшан поцупив ідею в однієї баронеси, з котрою дружив, але та дама не була почута, бо вибрала для презентації неепатажний предмет.

З огляду на все вищесказане,  Ксавер від Швайкерта – таки-так, мистецтво. Але шановний читач може з цим не згоджуватися.  

Тепер поговоримо про основоположні терміни мистецтва останніх 150 років

У багатьох схвальних відгуках, коментатори вживали терміни «модерний», «модерновий», «модернізм», «постмодернізм» тощо, вважаючи, що цим нададуть своїм коментарям ваги, витвору Швайкерта – позитивного забарвлення, собі, коханим, – статусу прогресивних експертів у сфері мистецтва, і – найголовніше! –  у секунду «заженуть під плінтус» «зашкарублих у своїх смаках» львів’ян (тут і далі цитуватиму “тавра”, які ліпили на притомних львів’ян симпатики пам’ятника Моцартові-молодшому).

Так от, у 99% відсотках усі перелічені терміни або хибно вживалися, або автори не відчували різниці між ними, або, що траплялося найчастіше, просто не розуміли, що термін «сучасне мистецтво» є в мистецтвознавстві дуже неоднозначним, тому оперувати ним можна тільки з певними уточненнями.

Найчастіше люди відносять до  сучасного мистецтва ті твори, яким просто притаманне відхилення від усталених класичних форм, незалежно від того, коли ті об’єкти були створені, а те, що відповідає класичним канонам, навіть якщо воно створене нині, – до застарілих традицій.

Справді, пошук нових форм,  гармоній, смислів, який почався у другій половині ХІХ століття був настільки стрімким, кількість нових мистецьких напрямків та течій такою численною, а зміна естетичних орієнтирів такою докорінною, що абсолютно впевнено можна говорити про принциповий рубіж між «старим» та «новим» мистецтвом.

Тому цілком законно узагальнено називати сучасним мистецтвом все, що створене відмінною від класичної художньою мовою з усіма її «діалектами», яка існує останні 150 років.  І це не буде дилетантизмом. Єдине, що при цьому слід завжди бути готовим уточнити, що саме ви маєте на увазі, адже існує й інше, більш вузьке, значення словосполучення «сучасне мистецтво”, про яке я розповім далі. А от огульно таврувати прикметниками «старомодний», “нафталіновим” чи «ретроградний» ті твори, що створені в наш час у класичній манері, щоб виглядати прогресивним – це вже буде проявом неосвіченості.

Однак, якщо  об’єктивно і максимально точно дотримуватися значень слів,  сучасним може бути лише те, що співпадає з тобою у часі, тобто те, що творить твій сучасник. І власне на цій тезі зараз наголошують сучасні (ті що живуть сьогодні і зараз) історики мистецтва, змучившись відповідати на безперервні питання, яка ж різниця є між  Modern Style, Modern Art, Contemporary art і, цілком можливо, проклинаючи в душі попередні покоління, котрі, стаючи свідками чергових переломних процесів у мистецтві,  нічтоже сумняшеся, називали нові явища сучасним мистецтвом, не думаючи, що зовсім скоро, ще за їхнього життя,  воно не те що перестане бути сучасним, а навіть стане класикою. Таким чином виникла несамовита плутаниця між термінами, яка ускладнилася ще й перекладами з мови на мову.

Виходячи з усього вищесказаного, пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту таки сучасний – і з точки зору того, що його створив наш сучасник, і з точки зору стилю, який абсолютно є відмінним від класичного.  Попри це стилістика цього твору не є новою, а вибір скульптором емоційного забарвлення – неактуальним.

Чому? Тому, що ми з вами, мої дорогі, – ура! ура! ура! – пережили смерть постмодернізму (до якого власне належить цей пам’ятник) і, ще вповні цього не усвідомивши, стаємо свідками  – зараз і сьогодні!!! –  появи нового світоглядного і мистецького напрямку (тут маю наголосити, що всі мистецькі стилі є одночасно і світоглядними). Чи  перетвориться цей напрямок на явище, чи стане епохою чи ж, навпаки, мине блідою тінню – це все належить нам побачити.

І отут висловлю ще раз жалі до Швайкерта. Першими вібрації тектонічних зсувів у зміні епох фіксують власне мистці, за що ми оголошуємо їх пророками, провидцями і взагалі вважаємо “поцілованими Богом”. Але це дано не всім мистцям, а лише направду геніальним, котрі на рівні підсвідомості бачать суть процесів ще у їхньому зародку і відчувають потребу змін, передусім себе самих. І те, що Швайкерт наче не відчув ще 30 років тому передсмертних конвульсій постмодернізму, ніби не побачив втоми суспільства від постмодерністських випендрювань, мовби не усвідомив того, що неактуально вже використовувати шокуючі прийоми і спотворювати до невпізнання форми, робить його старомодним, принаймні в очах людини, котра слідкує за мистецькими процесами. А слабе вивчення (або ж взагалі ігнорування) загального ландшафту Львова і ментального клімату міста, для якого він взявся виготоволювати пам’ятник, викликає більше ніж подив.

Роботу Швайкерта навряд чи можна вважати передовою чи новаторською, до якої «зацофані галичани мають ще дорости». Якраз у цій ситуації більшість львів’ян мають дуже точне відчуття, що їм в обгортці чогось мегапрогресивного підсунули вже нецікавий Європі продукт.

Бо проти тих стилістично сучасних творів, які несуть правильну ідею та ніколи не втратять актуальности, львів’яни не протестували б. І цьому є доказ – пам’ятник жертвам львівського гето роботи скульпторів Луїзи Штеренштейн і Юлія Шмуклера та архітектора Василя Пліхівського. Я б віднесла цей пам’ятник до неоекспресіонізму як за власними емоційно-естетичним сприйняттям, так і за тими емоціями, які я спостерігала у своїх туристів, котрим обов’язково показувала цей монумент, якщо ми потрапляли у цей район. І  щось я не пригадую не те що протестів проти цього пам’ятника, але й хоча б незадоволено підтиснутих губ «безнадійно консервативних львів’ян». Пам’ятник був прийнятий, бо він пробуджував у людей розуміння – розуміння безмежного відчаю у ті хвилини,  коли здається тебе покинув навіть Бог. А з цього розуміння виникала глибока емпатія.

* * *
Але повертаємося у нас час – сюди і тепер. Що маємо ми зараз ? Яке явище породили наші нинішні ментальні, емоційні та естетичні потреби? Чи є йому назва?
            
Так, є.  Це ПОСТПОСТМОДЕРНІЗМ або інакше – МЕТАМОДЕРНІЗМ.

Однак у цій частині есею я про нього не писатиму, бо неможливо пояснити  суть постпостмодернізму, не розповівши про його предтеч (або ж «попередників»), адже мало що в цьому світі виникає просто так на рівному місці.

(Перед тим, як перебігтися ключовими поняттями мистецтва останніх 150 років,  ще раз нагадаю, що чітких хронологічних рамок стосовно більшості мистецьких явищ немає – не можна казати, що, наприклад, Відродження закінчилося  в середу такого-то числа такого-то року, а в же зранку в четвер почалося барокко. Стилі перетиналися в часі, перетікали один в один, змішувалися між собою, тому категоричності в точній періодизації апріорі бути не може.  Так само, не можна вважати «днем народження» якогось стилю чи напрямку, день виникнення його назви – тут достатньо згадати хоча б готику та імпресіонізм, назви яких народилися значно пізніше самих явищ.)

1. Модернізм – від лат. modernus — сучасний  – це умовна узагальнена назва сукупності світоглядних, філософських та мистецьких напрямків. Останні мали за мету оновлення художньої мови,  створення нових стилів, відмінних від академічного, а також пошук нових форм відображення дійсності.
Тут слід зауважити, що в англійській термінології існує два споріднених поняття : Modernism – це широке поняття (філософія, світогляд, мистецтво), а Modern Art – вужче, стосується лише мистецтва цього відтинку часу.
У нас же слово “модернізм” може вживатися в обох значеннях. У стосунку до мистецтва рівнозначно з “модернізмом” вживаються також словосполучення “мистецтво модернізму”, “модерне мистецтво” (до цього я ще повернуся).

Точка відліку для епохи модернізму в образотворчому мистецтві встановлена досить точно – 1863 рік, «Салон невизнаних». Тривав цей період до  +/- до 60-их років ХХ століття.  Французькі мистецтвознавці стверджують, що модернізм закінчився в середині 1950-их з появою поп-арту і перформансів. В англомовній літературі пишуть, що модернізм тривав до 1970-их, але це не принципово. (З літературою і архітектурою періодизація дещо інакша, але ми в це не вгрузатимемо).
У англомовній мистецтвознавській літературі можна зустріти також поділ модернізму на ранній, високий і пізній, причому пізній збігатиметься в часі з постмодернізмом (про нього трохи далі), але не буде йому тотожнім.

Едуард Мане, “Сніданок на траві”, найскандальніша картина “Салону невизнаних” 1863 року. Музей д’Орсе, Париж.

Якщо конкретизувати, то імпресіонізм, постімпресіонізм, експресіонізм, абстракціонізм, фовизм, дадаїзм, символізм, примітивізм, кубізм, сюрреалізм, футуризм (а в архітектурі – функціоналізм, раціоналізм, конструктивізм, “Баухауз”, бруталізм) – це все явища модернізму.

Важливий момент: старе академічне мистецтвознавство практично ототожнювало поняття «модернізм» та «авангардизм», але не всі з цим згодні, і слушно. Окремі фахівці розрізняють ці поняття за таким принципом: модернізм  є самодостатнім та інтровертним, він зайнятий пошуками та створенням нового у сфері художньої форми, скандали навколо модерністів – це виключно зовнішня реакція на їхню творчість, а ось авангард (екстравертний) сам потребує скандалу, епатажу, тому свідомо створює відверто провокативні твори. Таким чином до модернізму зараховують відносно «спокійні» течії, такі як  імпресіонізм, постімпресіонізм, символізм тощо, а до авангарду – шокуючі: футуризм, сюрреалізм, дадаїзм.

А тепер знову вертаємося до термінології . Отже, «модерним мистецтвом» в українській мові окреслюється мистецтво епохи модернізму, але його в жодному випадку не слід замінювати виразом «мистецтво модерну» бо:

2. Модерн в українській термінології – це назва конкретного мистецького стилю кінця XIX — початку XX століття, який в різних країнах мав різні  назви: Art Nouveau у Франції, Jugendstil у Німеччині, ), Secession в Австрії, Floreale або  Liberty в Італії, в Іспанії – глибоко вдихнули – «Modernismo». Назва “модерн” питомо російська, яка автоматично поширилася також в українській мові на тій території України, що належала Російській імперії.

Цей стиль існував приблизно 30 років і мав багато стилістичних варіантів, але спільними рисами були наступні: максимальна відмова від загострених та прямих форм, натомість – вигнутість, плинність та плавність ліній, звернення до рослинних та зооморфних образів, підкреслена декоративність, зазвичай дещо приглушені кольори, нестандартне використання мозаїки, емалі, кераміки та металічних елементів.

 
Здавалось би, що модерн, який співпадав у часі і цілях (пошук нових форм!) з модернізмом, можна було б вважати одним із проявів модернізму, але ні, більшість фахівців цього не роблять – цей стиль був надто самостійним, надто вірним сповідуваним принципам, надто відданим віднайденій художній мові,  щоб бути складовою іншого процесу. Цей стиль вважається предтечею модернізму в архітектурі. А ось про стиль «ар-деко» можна сказати, що він виріс з модерну і вріс у модернізм.

3. Сучасне мистецтво – Contemporary art – початком цієї епохи прийнято вважати 1960-1970 рр. Цей термін виник з декількох причин: по-перше,  нові течії у мистецтві вже неможливо було об’єднувати з явищами модернізму, бо сучасне мистецтво – це те, що відбувається тут і зараз, а напрямки модернізму, які існували 30-50-70 років тому  вже стали не тільки минулим, але й практично класикою; по- друге,  новонароджені течії, хоча й були зачаті ще в 1950-их рр. (тобто, в хронологічних рамках модернізму), але стали протиставляти себе ідеалам модернізму та нівелювати його цінності.
Протиставлення було настільки принциповим, що назріла потреба перерізати пуповину і дати дитяткові своє власне ім’я. Досить спонтанно було вибрано  термін Contemporary art, що з часом був теж приречений втратити актуальність, а сьогодні просто вносить чергову плутаницю, бо «contemporary» і «modern» є синонімами. Тому популярність отримав термін, запропонований французами, а саме:

3-а.  Постмодернізм. Contemporary art і постмодерністське мистецтво – є взаємозамінні назви. Але я для ясності надам перевагу слову постмодернізм і надалі дотримуватимуся найпростішої схеми: модернізм – постмодернізм – метамодернізм. Хоча, звісно, я знаю, що українське мистецтвознавство “намудрило” ще крутіше, ніж західні побратими, ввівши терміни “контемпорарне”, “новітнє”, “актуальне” мистецтво. У цілому я можу їх зрозуміти – вони хотіли навести якийсь логічний лад у своєму господарстві, проте не уявляю собі, як вони збираються перекладати свої доробки на іноземні мови.

Але повертаємося до постмодернізму.

Постмодернізм має ще більше течій, ніж модернізм. Знайомство з ними я рекомендую для самостійної роботи.
Я ж зосереджуся на принципових питаннях.

Попри справді величезну кількість напрямків та необмежену свободу творчості,  постмодернізм себе вичерпав за 40 років і десь у середині 1990-их почалася його стагнація. На сьогодні він практично став минулим (хоча окремі митці за інерцією ще сповідують постмодерні принципи).
І тепер, з віддалі часу, можна впевнено згодитися з головною характеристикою, яку давали цьому явищу культурологи практично з самого початку, – «те, що протиставляло себе модернізмові». А протиставляти – це не завжди творити. І вийшло так, що результатом постмодерністського мистецтва, стало не так багато власних принципово новаторських знахідок.
Тому постмодернізм найчастіше описують не стільки притаманними йому якостями, скільки його відмінностями з модернізмом. І зараз я перелічу найбільш зрозумілі, не зачіпаючи філософського аспекту питання.

Отже,

 1. Модернізм – це цілеспрямований пошук нового, в існуванні якого не було сумнівів, а постмодернізм – це переконання у тому, що в мистецтві все вже знайдено, тому залишається лише творити варіації на існуючі теми та твори. Через це постмодернізм часто називають мистецтвом цитат, колажів, варіацій. Постмодернізм не соромиться і не приховує своєї вторинності.

2. Модерністи (якщо не враховувати Дюшана і небагатьох йому подібних) творили нові індивідуальні авторські форми. Постмодерністи масово використовують для своїх творів готові чужі форми.

3. Модернізм – це завжди серйозно, навіть, коли смішно і захопливо. А постмодернізм – це майже завжди гра, забава, до якої може долучитися і глядач. Іноді – гра в ніщо, переливання з пустого в порожнє, а іноді, як, наприклад,  література Умберто Еко – напружений інтелектуальний процес, у який тебе втягує автор і таки змушує попрацювати мізками.

4. Модерністи не були прагматиками – вони  ставили ідею вище комерційного успіху, тому часто, як ми це знаємо, жили в злиднях, але від свого не відступали. (Звісно, були й спритники, як вже згаданий мною Марсель Дюшан, котрий дуже вправно втюхував свої «твори» за грубі гроші. Щоправда, дідусем постмодерністів його нарекли не за це. У стосунку до мистецтва він не був конформістом. Він просто йшов своїм власним шляхом, який виявився успішним. )
У постмодерністів же головною метою є комерційний успіх. Звідси – гнучкість, тримання носа за вітром, конформізм.

Тут мені кортить зацитувати сентенцію художника та мистецтвознавця Круглікова, яка мені колись так сподобалася, що я аж її записала: “Постмодернізм нічого не пропагує, ні на чому не наполягає, він поза ідеологіями, і в його лоні ніколи не з’явиться художник, котрий життям заплатить за своє мистецтво”. З останнім твердженням згодна лише частково – здоров’ям іноді таки дехто з постмодерністів платить.

5. Модернізм мислив і створював об’єкт мистецтва, як щось матеріальне. Постмодернізм же зумів дематеріалізувати мистецтво – мистецтвом може стати не конкретний об’єкт, а будь-який процес, у якому навіть тіло самого мистця може бути складовою перформансу. Співучасником творчого процесу можуть зробити також і глядача. Особливо несподіваними є гепенінги, адже в них обов’язковим є момент випадковості та спонтанності.
Слід наголосити, що перформанси і гепенінги (як і цілий ряд інших напрямків) з’явилися ще тоді, коли постмодернізм лише зароджувався у лоні модернізму, тому за певною логікою їх можна віднести і до модернізму, що іноді й роблять окремі історики мистецтва, але принципово – це вже постмодерні форми.
Власне ця дематеріалізація мистецтва є дійсно цікавою і вартісною знахідкою постмодернізму, хоча й базується на примітивній людській рисі – схильності до підглядання за чужими діями,

6. Ще однією ознакою (позитивною) постмодернізму можна назвати знищення значення авторитетів. Тут не працює «Ти пишеш неправильно, бо з великих ніхто так писав».  У відповідь пролунає: «Ну і що, що не писав? А я пишу так. І що?», «Високе мистецтво? А чому воно високе? Хто сказав, що воно високе?»
А модерністи, хоча й відмітали те, що їм передувало, але відкидали це тільки як канон, якому вони не хотіли точно слідувати. При цьому вони віддавали належне досягненням, техніці, художнім засобам минулих епох. Модерністи щиро вірили у «високе мистецтво» і бачили себе його служителями.

7. Для постмодерністів всі естетичні цінності – відносні та умовні. Митець робить те, що вважає за потрібне і не зобов’язаний доводити, що це має право на життя чи щось пояснювати, якщо, звісно, сам не захоче цього робити.
А модерністи вже ж прагнули обґрунтувати те, що вони роблять, пояснити суть своїх творчих пошуків, хоча й декларували, що глядач має сам все осягнути . Модерністи не хотіли бути безсенсовними.  Винятком були хіба дадаїсти, тому (і не тільки тому) постмодерністів цілком слушно трактують їхніми наступниками.

8. І  ще.  У постмодерністів різко відчувається смак до руйнівної деформації, причому не тільки в стосунку до чогось матеріального, але й моральних основ. “Немає нічого святого” – це про постмодернізм.
А модернізм при всіх епатажних і хуліганистих  проявах окремих його течій, все ж не відривався від таких категорій, як «душа», «істина», «щирість», «доброта», «серйозність», «доцільність», «співчуття» – всі ці поняття були субстанціями, які наповнювали твори модерністів. Вважається, що для постмодернізму це все втратило (або майже втратило) свою цінність і стало лише темами для іронії –  саме це слово прийнято вживати в стосунку до гумору постмодерністів, хоча у багатьох випадках це ніяка не іронія, а висміювання, «чорний гумор», глумління, сарказм. (Що ми й бачимо у неадекватно гротескному зображенні Франца Ксавера Моцарта Швайнкертом).

«Боже, невже все так жахливо? –  схопиться за серце людина, яка все це прочитала. – Невже тепер немає загальноприйнятого поняття прекрасного, сокровенної істини у мистецтві і жодних табу? І… невже всі постмодерністи – суцільні моральні потвори?»

Звісно, що ні. По-перше, не всі мистці післявоєнного періоду належали до постмодерністів.
По-друге, у кожному напрямку мистецтва завжди є як таланти, так і бездарі. І ось, за моїми особистими спостереженнями та висновками, саме бездарям притаманне самовираження у деструкції, нівелюванні, злобному висміюванні. Бо що залишається робити, якщо сам не здатен створити нічого вартісного?
І так, на деструктив є попит. Часто від примітивного пересичення. Як колись римському імператорові треба було споглядати палаючий Рим, так нинішньому олігархові – одночасну загибель тисяч метеликів (угу, було й таке).  

Але талановиті постмодерністи ніколи не вписувалися у рамки постмодерністської парадигми і ніколи не мали потреби в грубому деструктиві чи недоброму висміюванні.
Іронічно-веселим є (не можу написати був) інтелектуал Умберто Еко, пронизливо відвертою і відважно правдивою – Марина Абрамович, добрим і небайдужим – Йозеф Бойс (про нього я писала у відгуку на фільм «Робота без авторства”), насмішкуватим, але водночас сповненим співчуття – завжди несподіваний Джуліан Барнс, філігранним перфекціоністом – Дейл Патрік Чіхулі, котрий вивів скульптуру зі скла у ранг високого мистецтва, карнавально веселим – архітектор Фріденсрайх Гундертвассер.

І саме вони і ще десятки таких талантищ, як вони, створили у вселенському океані постмодерного деструктиву острів, на якому виникло те, що зараз спинається на ноги, розвивається і дорослішає десь тут, між нами, деким навіть ще не помічене, але таке дієве, що вже не дозволяє суспільству вважати постмодернізм сучасним і актуальним.
І друга частина мого есею буде присвячена цьому нашому молодому сучаснику – МЕТАМОДЕРНІЗМУ.