Найвеличніша з Медічі

Зазвичай я не заповнюю тести, але коли нещодавно взнала, що навіть інтелектуал Вєнєдіктов регулярно бавиться ними в журналі “Дилетант”, я вирішила й собі  відповісти на питання тесту “Хто ти з родини Медічі”. Мама була на 100% впевнена, що  я  буду Катериною Медічі або ще кимось жорстоким та кровожерливим (її думка базується на тому, що я холоднокровно роблю уколи), я ж особисто була переконана,  що  тест 300-відсотково визначить мене Лоренцо Пишним, але результат був несподівано нейтральним:  я виявилася якось там Анною Марією Луїзою Медічі. Звісно, перша моя реакція була негативною, але за хвилю я вже сяяла, бо пригадала не тільки великий (і не кривавий, що нетипово для Медічі) чин цієї жінки, але й  одну забавну флорентійську пригоду, безпосередньо пов’язану з її іменем.

18 лютого 2011 року я відзначала свій день народження у Флоренції. Ми з чоловіком випили традиційне вранішнє еспресо і вирушили до усипальниці Медічі, бо що може бути кращим подарунком для Олі, ніж похід на якийсь цвинтар чи гробницю?

Ми вже були біля церкви Сан-Лоренцо і збиралися підійти до каси за квитками, аж раптом засурмили сурми, затріщали барабани і на площі з’явилася пишна процесія. Люди радісно вітали її, але ніхто не міг мені пояснити, на честь чого відбувається вся ця дефіляда. Всі були такими ж туристами, як і ми, а карабінери були такі гарні та бородаті, що я страшенно ніяковіла…

Ми якийсь час помилувалися  яскравими костюмами, а потім пішли до каплиці, де я відразу ж почала розмахувати своїм посвідченням екскурсовода, щоб дістати принаймні знижку, якщо не безкоштовний квиток, але касирка сказала, що сьогодні у Флоренції велике свято – річниця Анни Марії Луїзи Медічі, з нагоди якої  вхід у всі флорентійські музеї для всіх  без винятку безкоштовний. Почувши слово “аніверсаріо”, я подумала, що  у Анни Марії Луїзи нині уродини, і радісно повідомила касирці, що й  у мене сьогодні також “аніверсаріо”. Касирка зиркнула на мене перелякано-здивованим поглядом і я зрозуміла, що ляпнула щось не те. Прокрутивши в голові слова касирки ще раз, я збагнула, що вона казала про річницю смерті. Ми разом посміялися над моїм проколом, який, як тепер модно казати,  зробив наш день. Але тепер мене почало мучити питання, чому саме на честь Анни Марії Луїзи, а не, наприклад,   Козімо Старого чи Лоренцо Пишного, місто влаштовує пишну процесію і робить такий щедрий жест – нехтує величезним денним прибутком, який приносять містові флорентійські музеї..  І чому в річницю її смерті, а не на уродини?
І хоча я колись супроводжувала туристів до Італії та водила там нелегальні екскурсії, проте, на свій сором, я не знала заслуг цієї жінки.  Відразу з передмови розкішного видання «Музей Уффіції та Палац Пітті. Живопис у Флоренції», яке чоловік купив мені на день народження безпосередньо в галереї Пітті, була потрібна інформація.

Виявилося, що саме Анна Марія Луїза заповіла всі мистецькі скарби своєї родини рідній Флоренції  без права переносити їх деінде. Саме 18 лютого 1743 року,  у день  смерті цієї останньої представниці роду Медічі, Флоренція успадкувала десятки тисяч першорядних творів мистецтва, книг, історичних артефактів, які дали її право називатися у майбутньому  «містом-музеєм» – колекція, яку Медічі збирали протягом майже чотирьох століть, склала лев’ячу частку збірок, які ми тепер знаємо під назвами «Галерея Уффіці» і «Галерея Пітті», Академія.

Спочатку я подумала: гарний вчинок, але що  особливого в тому, що, не маючи спадкоємців, заповісти свої скарби рідному місту?  Такі заповіти відомі історії, хоча, звісно, не в таких масштабах. Щось у цій ситуації мало бути особливим, і я вирішила дослідити цю тему глибше. Те, що я взнала про Анну Марію Луїзу, змусило мене перейнятися глибокою повагою до неї та згодитися з  думкою, яку озвучують сучасні історики: вона була найвеличнішою  і наймудрішою з усіх Медічі.
Не має сенсу подавати в моєму дописі біографію Анни Марії Луїзи – вона гарно написана у Вікіпедії і, що дуже приємно, українською мовою. Там, звісно, є кілька абзаців про заповіт, проте без тих подробиць, які по праву ставлять його на один рівень з великими європейськими дипломатичними перемогами.
Отже,  Анна Луїза Медічі була однією з трьох нащадків Козімо III Медічі. Наявність двох синів давала Козімо ІІІ справедливу впевненість, що династія буде продовжена. Однак, з різних причин сини не могли мали потомства. Тоді він вирішив передати право спадкоємства на титул та маєтки своїй доньці, яка завжди була його улюбленицею, і це не викликало жодного спротиву тосканської знаті.

• 

• 

По-перше, сама Анна Луїза Марія була дуже гідною особою, яка проявила себе активною співправителькою свого чоловіка, правителя курфюрства Пфальського,– вона донині залишається у Дюссельдорфі, колишній столиці цього німецького князівства, культовою особою. По-друге, в історії родини Медічі вже були прецеденти, коли династія продовжувалася через жінок, щоправда за допомогою деяких матрімоніальних хитрощів.

Тобто, в цілому ідея Козімо ІІІ не була  утопічною, якби вся ця історія відбувалася в інших час, а не на зламі ХVII-XVIII ст., коли на політичній арені Європи з’явилися сильні гравці, у той час, як герцогство Тосканське вже втратило свою могутність. Крім того, Анна Марія Луїза також не мала і не могла мати нащадків – на ній династія Медічі припиняла своє існування.
Тому, ще за життя Козімо ІІІ, а помер він 1723 року, могутні династії Європи стали міркувати, хто і як отримає Тоскану. Виявилося, що Козімо ІІІ взагалі не міг не те що призначити спадкоємицею дочку, а й взагалі вибирати правонаступника з інших династій, які були йому спорідненими і симпатичними, бо на цей момент герцогство Тосканське було леном імператора Священної Римської Імперії, тому жодної самостійності у вирішенні принципових питань герцог Тосканський не мав. Отже, великі доми Європи стали вести торг за Тоскану виключно між собою. Тим, хто сьогодні обурюється  спробами великих країн вирішувати долю України без України, варто знати, що нинішні політичні ігрища – ніщо у порівнянні з цинізмом не те що феодальних часів, але й епохи Просвітництва, коли невеликі держави могли лише сумно спостерігати за тим, як вирішується їхня доля.

Єдине, що вони мали зробити, це затвердити прийняте «стерв’ятниками» рішення і від свого імені передати свої маєтності спадкоємцеві. І саме в цій абсолютно формальній процедурі останні з роду Медічі побачили шанс зберегти Флоренцію від розграбування новим власником. Вони чудово знали правила своєї доби: разом із землями та комунальним майном спадкоємець  отримував право на все приватне рухоме та нерухоме добро попередньої династії, і були свідками, як вивозилися та розтринькувалися колекції таких же згасаючих родів.

• 

• 

• 

Особливим талантом усіх Медічі була здатність точно визначати слабе місце супротивника. А слабина була й у великих та, здавалось, сильних династій. Річ у тім, що всі правителі Європи були пов’язані між собою династичними шлюбами і кожен кожному був якимось племінником, зятем, внуком, кузеном і т.д. Крім того всі вони були паталогічно жадібними. Тому, як тільки у них з’являлася перспектива щось за кимось успадкувати, починалася не тільки гризня, але й війни, які так і називалися «Війна за іспанську спадщину», «Війна за польську спадщину», «Війна за пфальську спадщину», «Війна за кастильську спадщину» і т.д. Причому, часом претензії усіх ворогуючих сторін були однаково обґрунтованими. Знаючи небезпеку таким ситуацій, їх старалися уникнути, заключаючи різні превентивні угоди, зокрема так звані  «Родинні пакти». Всі сторони були також свідомі того, що яким би не було їхнє колективне рішення щодо спадщини згаслої династії, кожна сторона може згодом цього рішення не дотримуватися, не кажучи вже про можливість появи якогось нового несподіваного для всіх претендента. Тому для гарантії треба було отримати ще якийсь вагомий доказ своїх прав, і документ про правонаступництво від ще живого власника був найкращим варіантом.
Таким чином, коли 1731 року спадкоємцем Тосканського герцогства визнається інфант Іспанії  Карлос Бурбон,  він особисто їде за цим документом до останнього представника родини Медічі чоловічої статі  – Джана Гастона Медічі, сина Козімо ІІІ та брата нашої Анни Марії Луїзи.

Джан Гастоне, котрий був не просто гомосексуалістом, а й цінителем ідеальної чоловічої краси, щиро підписує потрібний документ: Карлос був прекрасним, освіченим та вихованим юнаком, як і сам Джан Гастоне у свої найкращі роки, тому після підписання конвенції останній Великий герцог Тосканський сказав: «Я тільки що одним розчерком пера отримав сина і спадкоємця, чого не зміг зробити за 34 роки шлюбу». І справді, шлюб Джана Гастоне був не просто невдалим, а навіть фатальним, і, можливо, саме він привів до депресії, що потягла за собою розпад особистості Великого герцога. Проте Джан Гастоне, якого сучасники небезпідставно звинувачують у повній моральній та розумовій деградації, все ж не втратив обачності та прозорливості Медічі: він вписує у «Родинний пакт» пункт про те, що алодїальні (вотчинні, вільні від ленних зобов’язань) маєтності герцогів Тосканських за межами Тоскани, а також родинні цінності та майно, залишаються  власністю Медічі як за життя, так і після смерті Великого герцога Тосканського. Оскільки для Бурбонів, які посіли іспанський престол, володіння Тосканою було лише справою престижу, то цей пункт було прийнято. Відтак, Анна Марія Луїза могла після смерті брата спокійно доживати віку серед своїх скарбів, а потім розпорядитися ними за власним розсудом.

• 

• 

Проте через 4 роки ситуація докорінно змінюється. У результаті війни за польський спадок у 1735 році відбувається черговий переділ власності та корон. Тут все дуже складно та заплутано,   я ледь у цьому всьому розібралася, однак у даному дописі постараюся триматися тільки  питання Тоскани, бо інакше забуду про Медічі і  почну розповідати про Пилипа Орлика.
Отже, в результаті вдалих воєнних дій Франція займає герцогство Лотаринзьке і віддає його Станіславові Ліщинському.  Проте вже колишнього герцога Лотаринзького теж не можна було залишити без нічого, бо імператор Священної Римської Імперії здавна готував Франца Стефана Лотаринзького собі в зяті. Можливо, це можна було б і переграти, якби наречена, Марія Терезія, та сама наша укохана імператриця, згодилася вийти замість герцога Лотаринзького за іспанського інфанта Карлоса. Тоді б для Тоскани нічого не змінилося. Але майбутня імператриця була по вуха закохана у Франца Стефана, навіть тоді, коли він раптом опинився не тільки без герцогства, але й з боргами за воєнну кампанію. Франція, хоча й перемагала у війні, проте заїдатися з імператором Австрії та Священної Римської Імперії все ж не хотіла. Тому вона згодилася визнати Прагматичну Угоду, за якою імператор Священної Римської Імперії Карл VI за відсутністю спадкоємців чоловічої статі передавав корону своїй  доньці Марії-Терезії, а землі  Габсбургів визнавалися їхньою неподільною власністю. Французи також натиснули на своїх союзників іспанців, щоб ті уступили Францові Стефанові Лотаринзькому Велике герцогство Тосканське, яке було гідною моральною та матеріальною компенсацією за втрачену Лотарингію. Про інші партії на цій шахівниці я не буду розповідати, бо вони не мають до нашої теми стосунку.
Джан Гастоне і Анна Марія Людвіка Медічі, не дивлячись на поважний вік та хвороби, розуміють реальний стан речей: розорений Франц Стефан не буде таким щедрим, як багатий іспанський дофін, а вигребе все, як для виплати боргів, так і для свого «приданого», яке перетягне до віденського гніздечка, а у Флоренції будуть хазяйнувати його представники. Джан Гастоне знову отямлюється від своїх розгулів і добивається від Імператора священної Імперії та нового спадкоємця обіцянки, що Велике герцогство Тосканське ніколи не буде включене до складу імперії Габсбургів. Але до «Родинного пакту» справа не доходить – Джан Гастоне помирає 9 липня 1737 року.

Після смерті брата Анна Марія Луїза відразу  першою пише до Відня листа, у якому нагадує спадкоємцеві про «Родинний пакт», заключений з Бурбонами, і висуває ті самі вимоги, чудово розуміючи, що Габсбурги  ніколи на них не підуть. Спадкоємиця Медічі просто розширює простір для торгів: усім відомо, щоб отримати хоча би щось, треба для початку заявити претензії на все. Звісно, Франц Стефан  і Марія Терезія обурені. Вони відповідають старенькій Медічі досить жорстко, проте роблять реверанс: найцінніші речі, що прикрашають Флоренцію і «зачаровують усіх іноземців, яких собою приваблюють», залишаться, як і казалося у попередньому пакті, на своїх місцях, а решта багатств буде використана виключно для виплати боргів, як за війну Лотарингії, так і для погашення заборгованостей самих Медічі та Тоскани  (тут потрібно сказати, що багатюща Тоскана теж брала і не сплачувала  вчасно борги, тому їх таки трохи накопичилося, як приватних, так і комунальних).  Анна Марія Луїза не повірила цим обіцянкам, бо вже на власні очі побачила, як «берегтимуть» найцінніші речі нові спадкоємці: представники австрійської влади, що прибули до Флоренції та розмістилися у Палаццо Веккіо, щоб розвісити картини посередньої якості, які привезли для чогось зі собою у Флоренцію, почали забивати величезні гаки у стіни, вкриті старовинними безцінними фресками…

• 

• 

Взагалі австрійці поводили себе грубо та безцеремонно. Флорентійці й так не любили австрійців (тут озвучу факт, що крім нас, галичан, з нашим «Ах, матінка Австрія та наш укоханий найясніший цісар Франц-Йосип!»)  та «братів за порєбріком» з їхнім «Ах, Вєна, ах, Штраус, ах Вєнскій бал!» австрійців не жалує ніхто), а після такого варварства стали відкрито виражати їм ворожість. Це змусило віденську владу стати ввічливішими в стосунку до Анни Марії Луїзи,  вона ж зосередилася на питанні, що ж можна витиснути з досить непевної та розпливчатої уступки Франца Лотаринзького. Тому  вона стала вимагати залишити не тільки у Флоренції, але й на своїх місцях УСІ цінні речі, меблі та коштовності родини Медічі (окремі прикраси вона обіцяла давати Марії Терезії в тимчасове користування). Для маневру при торгах вона й далі наполягала на тому, щоб у її власності залишили медицейські маєтності поза Тосканою, а саме вони були гарним ресурсом для виплати боргів. Торг тривав 4 місяці – з початку липня до кінця жовтня 1737 року. Нарешті 31 жовтня було підписано «Родинний пакт», за яким остання представниця роду Медічі передавала владу Францу Лотаринзькому, а також заповідала йому все приватне майно за умови, що колекція Медічі ніколи не покине ані Флоренції, ані кордонів Великого герцогства Тосканського “per ornamento dello Stato, per utilità del Pubblico e per attirare la curiosità dei Forestieri“ – «задля окраси держави, користі для населення та приваблювання цікавості іноземців». До пакту додавалася повний звіт з інвентаризації всіх медицейських скарбів, яку Анна Марія Луїза провела відразу після смерті брата. Крім того пакт був безстроковим – «завжди і навічно» – що теж зіграло свою роль. Хоча Франц Стефан і Марія Терезія в цілому дотрималися пакту і колекції не покинули Флоренції та Тоскани, але на дорогоцінності та столове срібло родини Медічі ця вінценосна сімейка все ж поласилися – частину вони забрали собі, а частину віддали для продажу в Константинополь. Так от, завдяки грамотно складеному “Родинному пактові”, після Першої світової війни за Сен-Жерменською угодою всі медицейські коштовності, як ті, що зберігалися у Відні, так і ті, що знаходилися в інших руках і навіть у переробленому виді, були повернуті до Флоренції!

Логічно запитатися, чому Франц Лотаринзький прийняв ці умови Анни Марії Луїзи курфюрстини Пфальської, хоча міг просто дочекатися її смерті? По-перше,  він особисто потребував отого, нехай чисто формального, документа про спадкування з рук останнього представника попередньої династії, про що я писала раніше – саме такий пакт надавав законності рішенням Віденської мирної угоди 1735 року, що мінімізувало  зазіхання інших претендентів. Тим більше, існував попередній пакт з Бурбонами. А Бурбони могли його використати з користю для себе. (Згодом Бурбони таки порушили Прагматичну Угоду щодо престолоспадкування Марії Терезії). По-друге, Папою Римським у той час був Климент ХІІ, у миру – Лоренцо Корсіні, не тільки флорентієць за похоженням але й аматор мистецтв: саме він наказав реставрувати арку Костянтина у  Римі, хоча то була пам’ятка язицьких часів,  ініціював будівництво фонтану Треві, без якого ми не уявляємо собі Рим і, що найголовніше, був прибічником відкриття приватних колекцій для публіки – саме за його наказом 1734 року були відкриті для відвідування кожним бажаючим Капітолійські палаци, які стали першими публічними музеями у світі. Тому Франц Стефан чудово розумів на чиїй стороні будуть симпатії папи. По-третє, надворі все ж була доба Просвітництва і Габсбурги не хотіли відставати від передових дворів Європи. Чи загальний настрій доби, чи дух конкуренції з іншими династіями, чи сумління через вивезені з Флоренції коштовності, чи усвідомлення ваги титулу Великого герцога Тосканського, чи все це разом взяте  спонукало Франца Стефана не тільки опікуватися колекціями Медічі, але й поповнювати їх. А 1769 року син Франца Стефана та Марії Терезії , що став правителем Тоскани під титулом Пьетро Леопольдо І відкрив Уффіції для широкої публіки. Проте матір’ю музею вважається все ж Анна Марія Луїза.

Щодо Анни Марії Луїзи Медічі, то вона доживала віку в своєму рідному Палаццо Пітті в оточенні дорогих серцю та оку речей, які залишилися на своїх місцях. Вона отримувала  велику ренту, яку витрачала на впорядкування Капели Медічі – усипальниці своїх великих предків. Померла вона 18 лютого 1843 року, після чого Флоренція вступила в права законного спадкоємця усіх медицейських колекцій. Про день її смерті виникла ціла легенда.    Кажуть, що тієї лютневої ночі почався ураган – небо потемніло, почався великий вітер, який і забрав зі  собою тіло Анни Марії Луїзи. А вранці, коли засяяло сонце і Флоренція прокинулася найбагатшим містом у світі, флорентійці щиро та емоційно, як це можуть робити тільки італійці, оплакували останню представницю найвеличнішого флорентійського роду. Вони не вірили у реальність тіла, що відспівували у церві Сан-Лоренцо – кожен флорентієць переконав себе в тому, що на власні очі бачив містичне диво, що сталося тієї ночі…

І з того дня про Анну Марію Ліїзу Медічі кюрфюрстину Пфальську Флоренція ніколи не забувала. Багато з речей у флорентійських палацах дійсно не змінили свого розташування, що було виразом глибокої поваги до смаків Медічі-колекціонерів.  1940 року найпрестижніша частина набережної Арно, той відрізок на який виходить фасад Уффіці та по якому проходить коридор Вазарі, було перейменовано на честь  Анни Марії Луїзи Медічі.

А в ХХІ столітті в місті почався справжній культ її особи, одним з проявів якого і став урочистий марш 18 лютого. Цього дня у Флоренції усіма медіа, різними турбюро та просто ентузіастами розповсюджується звернення наступного чи подібного змісту:
« 18 лютого є для Флоренції особливим днем, тому ми не рекомендуємо вишиковуватися нині в черги до кас  галереї Уффіці чи Академії, бо на честь пам’ятної дати смерті Анни Марії Луїзи Медічі всі міські музеї будуть відчинені для всіх бажаючих БЕЗКОШТОВНО! Прекрасний жест Міської ради Флоренції на знак подяки останній володарці престолу Медічі за її неймовірне бажання зберегти спадок родини, залишивши його в подарунок місту. Тому, якщо ви у Флоренції, то беріть карту міста, ручку і прокладайте маршрут – вас чекає довгий насичений та цікавий день!»
Також у ці дні можна безкоштовно, лише за попереднім записом відвідати сценографію, яка розповідає про описані мною події, а також вступити в бесіду з Анною Луїзою Медічі.

Проте знайти поховання Анни Луїзи Медічі у церкві Сан-Лоренцо ще донедавна було практично неможливо. Справа в тому, що вона була похована не в Сакристії Нуова, де знаходяться знамениті надгробки Мікельанджело, чи Капелі принців, а зовсім в іншій частині учипальниці Медічі, де розташовані музейні експонати. Крім того, надгробок був зовсім невиразним – звичайна пласка плита, вмурована в підлогу, і лише недавно недалеко від неї було встановлено фігуру кюрфюрстини Пфальської – нагадую, що саме таким був офіційний титул останньої з Медічі, який вона отримала за чоловіком, і саме тому до труни її було покладено в пфальській, а не медицейській короні. 

Це добре, що Анну Марію Луїзу врешті вшанували пам’ятником, однак мені ця статуя видається грубою   – вона в цілому дисонує з витонченим флорентійським стилем. Це стосується і пам’ятника, що встановили надворі. Здається, що  флорентійським митцям починає зраджувати смак. Однак дуже потішила флорентійська фірма Pratezi, що існує з 1948 року та спеціалізується на дорогих  сумках та споріднених товарах зі шкіри – у них є ціла лінія елегантних торбинок, названих на честь Анни Марії Луїзи де Медічі.

• 

• 

………………………………………………………………………………………………
Післямова.
Звісно, після всього, що я взнала про Анну Марію Луїзу Медічі мені стало ніяково за результати тесту, нехай він і був жартівливим. І звісно, немає жодної моєї заслуги в тому, що я  народилася саме в того дня, коли Флоренція святкує своє народження  в якості міста-музея, відкритого «задля окраси держави, користі для населення та приваблювання цікавості іноземців». Але все ж ці збіги зобов’язують мене зробити щось особисте. Тож нехай цей мій допис, над яким мені таки довелося сумлінно попрацювати,  буде  тим невеликим знаком подяки за щастя та емоції, які я щоразу переживаю, коли відвідую Флоренцію та її неймовірні музеї, де я щоразу відчуваю не те що потрясіння, а катарсис, що й демонструє моя перша і єдина світлина з усипальниці Медічі – хтось з туристів зазнимкував мене пори сувору заборону фотографувати. 

Зі мною, на щастя, не сталося «Ефекту Стендаля», коли гість Флоренції під час перших відвідин цього міста непритомніє від вражень у прямому значенні цього виразу, проте я переконалася у правоті Девіда Левітта, який у своїй книзі «Florence, а Delicate Case» зауважив, що іноземець їде до Флоренції «не просто для того, щоб дивитися, а щоб стати більш значущим, ніж був до цього» –   за кілька хвилин після цієї світлини, коли я вже стоятиму біля фігури “Ночі”, я спонтанно перекладу українською мовою знаменитий катрен Мікельанджело:

Краще заснути, навіть скам’яніть
В наш час ганьби, жорстокості й сваволі,
Не чуть, не бачить – ось найкраща доля,
Благаю: тихше! Прошу: не будіть!…

І хто знає, чи було б мені дано  пережити такі сильні почуття у чужому для цих творів місці – далеко від рідної Флоренції, від останків Медічі, від підлоги, якою ступав Мікельанджело, і де ці статуї були б просто експонатами, а не частиною історії. Я переконана, що ні.