Поміж небом і морем

Якщо хтось думав, що Оля зрадить своєму головному туристичному дивацтву – знайти місцевий цвинтар – той гірко помилявся. Згідно з моїми спостереженнями, саме цвинтарі найкраще відображають сутність місцевого населення, тому я без докорів сумління можу пожертвувати розкрученим туристичним об’єктом заради нікому невідомого кладовища. І не можу пригадати, щоб коли-небудь не була винагороджена за це особливими враженнями. Цвинтар у хорватській Подачі не став винятком. 
Високо на горі, десь посередині шляху між новим курортним містечком, що окупувало шматок “козирної” берегової лінії, та старовинним гірським поселенням під скелею, від якого збереглися лише церква, дві вежі та руїни маленьких будиночків, лежить тераса, на якій нема ані міні-готелю, ані оливкового саду, ані тенту з винограду та ківі. На ній – лише кільканадцять могил з великими незграбними пам’ятниками, які дуже дисонують з краєвидом, що їх оточує.

На мармурових одоробалах зловісно шарудять вицвілі штучні квіти… Та попри все, це – один з найромантичніших та найпечальніших цвинтарів, які я коли-будь відвідувала: споруджені високо над морем пам’ятники вдивляються у синю далечінь, наче жінки місцевих рибалок, а, може, кохані корсарів, що у далекі-далекі часи, коли кораблі ще ходили під вітрилами, чекали на своїх чоловіків з плавання і закам’яніли, не зраджуючи останньої надії їх дочекатися…

Навколо срібляться оливкові дерева та зеленіють лаври. Згори на кладовище дивляться старовинна фортеця і церква, внизу шумить море, і ця тераса, що застигла між небом і землею, видається палубою корабля, який відчалює у вічність…