Мадагаскарський фотогербарій. Частина третя.

Цей допис я цілком та повністю присвячую різноманітним стручкам, побаченим, купленим та особисто зібраним на Мадагаскарі. Останні стали моїми улюбленими сувенірами, привезеними з острова, на який мені дійсно хочеться хоча б ще раз повернутися, бо не надивилася, не намилувалася, не надивувалася. А саме подив є основним відчуттям, який повертає нас у дитинство – той час, коли ми входимо у цілком новий нам світ, наповнений незнайомими предметами і створіннями. Потім поступово все стає звичним і нецікавим (так, принаймні, нам здається) і ми байдужіємо до того, що нас оточує. Втрата щоденного відчуття подиву є основною ознакою того, що ти остаточно став дорослим. Екзотичні ж подорожі знову роблять нас дітьми, занурюючи у світ небачених раніше речей і повертаючи нам оту, здавалось геть забуту, здатність щирого подиву, коли абсолютно не соромно на кожному кроці питатися: “Ой, а що це таке?” А коли ви ще й починаєте гребти до валізи весь зібраний та зірваний мотлох – вітаю! – це ознака, що маленька дитина, яка спала у вашій душі летаргічним сном, остаточно прокинулася.
Мадагаскарські стручки були власне тим імпульсом, що розбудили в мені маленьку Олюсю, яка тепер, наче після літніх канікул, притягла всі скарби у клас і спишна вихваляється ними перед однокласниками.
Звичайно, моєю найбільшою гордістю став оцей стручок довжиною в 58 см, яким плодоносить –

ВОГНЯНЕ ДЕРЕВО або ДЕЛОНІКС КОРОЛІВСЬКИЙ
Delonix regia

Його я знайшла в саду готелю, де ми зупинялися для відвідин уславленого кам’яного лісу Цінгі-де-Бемахара. Ця назва перекладається з місцевого діалекту – “ходити навшпиньки”, бо інакше тими гостряками не пройти.

• 

• 

Скажу чесно, нагору я не попхалася (це було б надто стресово як для мене, так і для інструкторів), а залишилася внизу спостерігати за чарівними лемурами-сіфаками, що якраз вийшли поснідати.

• 

• 

• 

Якби не ці кумедні сіфаки, то я, мабуть, пошкодувала б, що не залишилася у нашому готелі та не зайнялася знимкуванням незвичайних рослин, які заповнювали весь простір між будиночками.
Одне дерево вразило мене величезними стручками, що рясно звисали з гілок. Тільки-от гілки були так високо, що годі було навіть думати про те, щоб до них якимось чином дістати. Я почала магнетизувати стручки поглядом і… один таки не витримав і впав. Він виявився страшенно твердим – вдома я не змогла відкрити його навіть ножем, щоб подивитися на насіння, з якого, як кажуть, місцеві жителі роблять прикраси.

Гілки були цілком лисі, тільки де-не-де було видно листочки, схожі на листя мімози, деякі були навіть характерно складені вдвоє. Коли я в же вдома визначила, що це за дерево, то моїм радощам не було меж – виявляється, це був королівський делонікс або вогняне дерево, ендемік Мадагаскару, що зараз майже не зустрічається у дикій природі на своїй батьківщині, хоча успішно розрісся усюди, де температура не опускається нижче +7 С. Чому ж у цього дерева така сумна доля на власній батьківщині? По-перше, як я вже писала, ліси острова щезають з катастрофічною швидкістю, по-друге, мадагаскарці дуже не люблять це дерево, бо його крона дає надзвичайно густу тінь і під деревом нічого не росте. Тому вони нещадно вирубували делонікс, попри незвичайну красу дерева в період цвітіння, коли воно, подібно до коралового дерева, описаного мною в попередній статті, перетворюється на величезне червоне багаття. Тепер мені ще більше кортить відкрити стручок, адже з насіння ентузіасти вирощують розкішні бонсаї.

• 

• 

Коли я почала роздивлятися збільшену світлину квітки, а потім її рисунок, то зрозуміла, що вже бачила щось подібне, причому на Мадагаскарі. Передивилася світлини – і точно! – у моєму фотогербарії була саме ця квітка, тільки значно менша за розміром.

• 

• 

Делонікс королівський Цезальпінія пульчеріма або поінціана

Виявилося, що ці дві рослини – дерево та невеликий кущ – належать до однієї родини Цезальпінієвих, але походять з двох різних кінців світу: делонікс – з Мадагаскару, а цезальпінія – з Центральної Америки та Карибського басейну!
У які ж це прапрапрадавні часи розвіялося світом насіння їхнього спільного предка і проросло у краях, населення якого ще зовсім недавно нічого не знало про існування одне одного?..
Але повертаємося до нашого короліського делонікса. Виявилося, що першим європейцем, який виявив це дерево на Мадагаскарі, був слов’янин – чех Венцеслас Боєр, можна сказати, наш земляк, адже і Галичина, і Богемія входили в той час до Австро-Угорщини. У віці 26 років разом зі своїм однодумцем 19-річним Карлом Теодором Хільзенбергом  він вирушив у експедицію на Маврикій і обидвоє вирішили там залишится. На жаль, Хільзерберг помер через три роки на чарівному острові Санта Марія біля східного узбережжя Мадагаскару, який мені страшенно кортить відвідати. Причиною смерті стала малярія. Він не знав, що ліки від цієї хвороби – дерева делоніксу – знаходилися зовсім поруч. Їх всього через декілька років знайде в мадагаскарських лісах його друг Боєр і назве дерево “королівським” на честь короля Мадагаскару Радама І, що дуже гостинно зустрів європейських дослідників. А саме слово “делоніск” походить від грецьких слів “δηλος” (delos – очевидний) і ονυξ (онікс – кіготь) – спірно, але з власними асоціаціями автора назви тепер вже не посперечаєшся.
………………………………………………………………………………………………………………………….

СЕЙБА або БАВОВНЯНЕ ДЕРЕВО
Ceiba

Не встигла я оговтатися від радощів з приводу стручка делонікса, як під сусіднім деревом побачила ще один плід. На відміну від делонікса він не торохкотів, але у мене не було часу над цим замислюватися – треба було ще встигнути сфотографувати саме дерево, бо нього геть усе було незвичайним, не тільки плоди, але й кореневище, що лопастями виступало із землі, і колюча кора, і висота.

• 

• 

• 

• 

Особливо вражав довжелезний стовбур, рясно вкритий колючками. Звісно, у природі нічого просто так не буває. Виявилося, що сейба (“бавовняне дерево”) та схожа на неї хорізія (“пляшкове дерево”) є родичками баобаба, разом з яким вони належать до родини Мальвових. Подібно до баобаба, у сезон дощів сейба може накопичувати в собі вологу. І от щоб різні тварини та птахи в полюванні за водою не нищили стовбур (як ото слони валять цілі баобаби), природа створила для цього дерева такий специфічний захист. Щоправда, з віком колючки чомусь щезають.
Не торохкотів же плід з наступної причини: насіння в ньому розташоване не в порожньому стручку, а сховане у вату, яку місцеві жителі називають “капок” і використовують для набивання подушок, матрасів та м’яких іграшок. Зараз сейбу активно розводять власне з метою цього екологічно-чистого наповнювача, що не викликає алергії, не збивається, не губить форми і слабо вбирає вологу. Ним наповнюють рятівні жилети та круги, м’які меблі та автомобільні сидіння, а ще використовують в якості звуко- і теплоізоляції.
Мені було дуже шкода нищити свій стручок, щоб помацати ту диво-вату, але в цей же день під час однієї санітарної зупинки на шляху до Алеї баобабів, я знайшла ще один, вже тріснутий, плід і власними пальчиками переконалася, що англійці зовсім недарма назвали сейбу “деревом шовкового волокна” (“silk floss tree”), наскільки приємним на дотик був той капок.
У цьому затишному “гніздечку” чорніли насінинки завбільшки з середню горошину. Я ж вирішила, що стручок ідеально підійшов би для перевезення різної дрібної контрабанди. Дарую ідею тим, хто хоче вивезти з Мадагаскару необроблені сапфіри!

Ще зовсім недавно панувала версія, що сейба походить з Піденної Америки і звідти якимось чином занеслася до Африки.
У своєму фотоархіві я знайшла світлини перуанського різновиду сейби і пригадала, як наші провідники демонстрували нам місцеву “зброю”: трубки, скручені з листя, у які вкладалися дротики, обернені для більшої летючості в пух сейби. Дротики, випущені нашими гідами, направду летіли понад крони височезних дерев, а от те, що робили ми, навряд чи можна назвати стрілянням, радше плюванням на короткі дистанції.

• 

• 

• 

Зараз же популярності набуває протилежна версія щодо походження сейби – кажуть, що дерево є африканським ендеміком. Вже дуже багато в нього спільного з баобабом: сейба також є рослиною-довгожителем ( її вік може досягнути 500 років), а у висоту вона може вимахати до 75 м! Саме сейби є найвищими деревами в джунглях, а для стійкості їхні стовбури мають спеціальні лопасті-підпорки. Ось ці дерева, зазнимковані мною в Перу.

• 

• 

А деякі види сейби надзвичайно красиво цвітуть . Як і в бабобабів, квітка живе всього одну ніч і при відцвітанні страшенно смердить.
Попри це, чим більше я пишу про рослини Мадагаскару, тим більше мені хочеться повернутися на острів у пору цвітіння і на власні очі побачити неймовірні квіти баобаба та сейби.

…………………………………………………………………………………………………………………………

ЕНТАДА
Entada

Ентаду ми вперше побачили в районі Кам’яного лісу – ним як сувеніром торгували місцеві мешканці. Зараз я шкодую, що не купила цей стручок до своєї колекції, але тоді я ще сподівалася знайти його особисто. У “лемурному лаунжі” я й правда побачила цей стручок на дереві біля нашого бунгало над берегом бухти, але дуже високо. Звісно, можна було б щось придумати (адже рослина є ліаною), але весь наш час поглинали забави та фотосесії з лемурами.

• 

• 

Зараз, я, звісно, страшенно шкодую, що не привезла цього стручка, адже з його бобів можна було б зробити чудесні прикраси. Ось, знайшла в Інтернеті таку красу!

Ентаду часто називають “морською квасолею” або “водяним горіхом” через те, що насіння може довгий час знаходитися у воді та в неушкодженому виді відноситися течією на величезні відстані й проростати далеко від тих узбереж, на яких воно достигло. Ентаду вважають африканською рослиною, адже з 30 відомих гатунків 23 знаходяться саме в Африці. Зараз вже важко сказати, чи в Індії, звідки походить загальноприйнята назва “Entada”, місцевий підвид є власним ендеміком, чи все ж інтродуцентом.

Але найцікавішою у рослині є властивість, через яку її називають “бобом усвідомлених снів” – відвар з бобів ентади, сприяючи швидкому та глибокому засинанню, не забирає в людини можливості бачити яскраві сни, які вона дивиться, наче кіно, чітко розуміючи, що це сновидіння, і які вона потім добре пам’ятає. Цікаво, які сни бачить ця малагасійська дитинка, яку не в стані були розбудити десяток джипів з галасливими туристами? Може, мамуся, яка всі дві години, що я товклася на цьому місці, не змінила своєї пози, напоїла його відваром зі снодійний бобів?

…………………………………………………………………………………………………………………………

АЛЬБІЦІЯ ЛЕБЕККА
Albizia lebbeck

• 

• 

Альбіція Леббекка – це дерево, яке має, мабуть, найбільше назв. Скрізь, де воно прижилося (а прижилося воно, практично, всюди, де немає морозу) місцеві мешканці назвали його по-своєму. Накраще запам’ятовується англійська побутова назва “жіночий язик”, яка, очевидно, була “калькою” з мови якоїсь британської колонії. Назва не вимагає особливих пояснень: стручок альбіції довгий і трішить від найменшого подиху вітру.

А от походження наукового імені є зрозумілим тільки фаховим ботанікам, які добре знають своїх попередників. Так сталося, що ця рослина була названа одночасно на честь двох вчених, що трапляється вкрай рідко. Причина полягає в тому, що цю рослину описували різні вчені. Хтось визначив її спочатку як акацію, Лінней же класифікував її як різновид мімози, яку нарік у честь голландського натураліста Генриха Юліуса Леббекка, одного з найвизначнішого з дослідників гангського дельфіна (от не зірви я цей стручок, то і не взнала б, що у Гангу водяться дельфіни). Врешті рослину віднесли до роду Альбіцій, названого в пам’ять італійського дослідника Філіппо дель Альбіцці, який 1740 року вперше привіз рожевий різновид альбіції з Константинополя до Європи.
Врешті, ніхто особливо не помилявся – і альбіція, і акація відносяться до мімоз. Мімози ж у свою чергу належать до бобових.

Альбіція Леббекка квітне жовтими пухнастими квітками, набагато більшими від тих мімоз, гілочки яких традиційно дарували колись у нас жінкам на 8 березня. Те, що мімоза може бути більшою від тих півсантиметрових зіщулених кульок, я вперше довідалася в Перу. А про те, що мімоза може бути рожевою – допіру на Мадагаскарі.

• 

• 

Трохи дивно і навіть несправедливо, що ніжний ароматний пухнастик з часом перетворюється на сухий тріскучий стручок, але нічого не вдієш – закон матінки Природи…

………………………………………………………………………………………………………………………….

ТАМАРИНД
Tamarindus indica

На прилавках мадагаскарських продавчинь я зауважила невеличкі в’язанки незвичних стручків, які вже дома визначила як плоди тамаринда. І хоча цей фрукт/овоч/горох отримав назву “індійського фініка”, але він є ендеміком Східної Африки та Мадагаскару. Рід представлений тільки однією рослиною. От вам й ілюстрація до виразу “єдиний в своєму роді”.
Стручки не випадково лежали серед фруктів – їхній м’якуш є кисло-солодким на смак. Тамаринди стали невід’ємною складовою багатьох індійський страв, особливо соусів та підливок. Засмакував він і британцям – кажуть, що лорд Маркес Сендіс привіз з Бенгалії не тільки тамаринд, але й рецепт приправи, яка згодом дістала назву на честь батьківщини аристократа – Вустеширський (Вустерський) соус. Якщо ви навіть ніколи не чули про Вустеширський соус, то коктейль “Кривава Мері” на слуху навіть у “язвенніков і трєзвєнніков”. Так от, до цього знаменитого коктейлю у правильному приготуванні має обов’язково входити кілька крапель Вустеширського соусу.
Звісно, коли я постфактум взнала, що ці неоковирні стручки є тамариндом, я таки добряче засмутилася. Скільки я мріяла про той тамаринд, читаючи в юності “Квіти зла” Бодлера!
Pendant que le parfum des verts tamariniers,
Qui circule dans l’air et m’enfle la narine,
Se mêle dans mon âme au chant des mariniers.

“Незнаний аромат пливе в душі моїй,
До співу моряків домішується в ній,
Де тамариндових дерев буяють крила” (Переклад Д.Павличка)

Інтернету тоді не було і чого тільки не малювала мені моя уява! Проте я навіть і подумати не могла, що цей загадковий тамаринд може бути стручком! А може й добре, що тоді я цього не знала, – в цілому, хороша поезія має бути цілком відірваною від реального життя.

…………………………………………………………………………………………………………………………

ВАНІЛЬ
Vanilla

Що таке ваніль, гадаю, знає кожен. Так само й любить її переважна кількість ласунів та ласунок. Вже менша кількість, на щастя, знає, що в масовій кондитерській промисловості використовується синтетичний замінник цієї пряності, а ще менше людей відає про те, чому натуральна ваніль належить до найдорожчих прянощів у світі, хоча культивується у багатьох країнах, зокрема на Мадагаскарі, який дає 50-60% світового об’єму запашних стручків. Власне у перекладі з іспанської слово ваніль (vainilla) означає не що інше, як “стручечок”.
У ті часи, коли європейці вперше засмакували ваніль, вона коштувала ще неймовірніші гроші, ніж сьогодні, адже завозилася виключно з Мексики. Крім того, навіть там вона не піддавалася активній культивації і досить довго у людей не було розуміння, чому навіть буйно квітнучі ліани не дають достатньої кількості зав’язей. Що вже казати про країни, де її інтродукували, але нічого, крім цвітіння, не добилися. Проблема полягала, по-перше, у тому, що квітка ванілі (орхідея) мала специфічну будову, яка виключала самозапилення, а по-друге, запилкувати рослину могли тільки бджоли-меліпони, що водилися лише в Мексиці. І от 1841 року на острові Реюньйон (650 км на схід від Мадагаскару – десь так як від Києва до польського кородону в Шегинях) один чорношкірий хлопчик-раб на ім’я Едмон, подарований французькому колонізаторові Ферреолю Бельє-Бомону, знайшов вирішення цієї проблеми. Господар Едмона ставився до свого маленького раба дуже прихильно, часто брав зі собою на прогулянки і розповідав деякі наукові факти, як, наприклад, про запилення рослин. Спостережлива дитина почала у вільний час розглядати квіти, знайшла в орхідеї ванілі оту саму перегородку, яка заважала самозапиленню, видалила її загостреною паличкою і запилила квітку, яка дала перший стручок поза Мексикою. З цього часу Реюньйон, а за ним і Мадагаскар, стали найбільшими постачальниками ванілі у світі. До честі Бельє-Бомона, він не тільки звільнив Едмона ще до офіційного скасування рабства на острові, але й до кінця відстоював першість Едмона у цьому направду великому відкритті (ну, не могли тодішні білошкірі вчені змиритися з тим, що до цього додумалася людина “нижчої” раси!). Отримав хлопчик і прізвише – Альбіус, тобто, “білий”, чи то через білий (світлий) колір квітів ванілі, чи то через те, що зроблене ним відкриття поставило його в один ряд з білими людьми…
Але ваніль і далі залишається дорогою пряністю, адже і процес штучного запилювання, і доведення стручка до потрібної кондиції вимагає дуже багато людино-годин, якою б дешевою не була робоча сила на тому ж Мадагаскарі, де оплата праці чи не найменша у світі.
Отже, спочатку всі квіти на плантації треба запилити. А це робиться тільки вручну! Потім, щоб зробити зі стручків , які спочатку взагалі ніяк не пахнуть, ароматні палички, потрібно помістити їху гарячу воду, після цього мінімум на тиждень покласти на сушку та ферментацію, в процесі якої стручки завертають у спеціальні ковдри, а на остаточному етапі кілька місяців сушити плоди в тіні. За цей час стручки гублять до 2/3 своєї ваги, але на них з’являються білі кристалики, які й дають неповторний аромат ванілі. А тепер додаємо до собівартості ціну правильної упаковки, зберігання та транспортування, і розуміємо, чому один стручечок ванілі коштує в європейському супермаркеті від 10 Євро і вище, залежно від якості. На Мадагаскарі ціни теж не копійчані, а в спеціальних магазинах і duty free  навіть перевищують європейські.
Мені ж пощастило цілком випадково сфотографувати ліану ванілі. Вона була висадженою разом з іншими вартими уваги рослинами у парку приватної крокодилячої ферми. Оскільки крокодили нічого, крім стійкої огиди, у мене не викликали, я вишуковувала навколо себе різні цікаві рослини і таким чином зауважила цю ліану. До повного щастя бракувало тільки свіжого стручка!

Цим дописом я завершую свій цикл “Мадагаскарський фотогербарій”. Сподіваюся, що той, хто тепер здійснить поїздку на Мадагаскар, вже не буде таким безпорадним, як я, серед тих ботанічних дивовиж, якими ще наразі багатий цей острів.