Кров і пісок
Є така думка, що про подію треба писати відразу, як-то кажуть, по гарячих слідах, інакше загубиться свіжість пережитих відчуттів. У цілому я з цим погоджуюся, однак ввважаю, що все ж існують такі пережиття, які западають тобі не просто в мозок, а в емоційну пам’ять та зачаюються там подібно до приспаних посухою грибниць, що роками не дають про себе знати, аби одного дня після, здавалось, звичайного дощу висипати на поверхню свіжими міцними грибами. Таким дощем став для мене нині фільм далекого 1989 року «Кров та пісок» за романом Вісенте Бласко Ібаньєса, твором, який до того вже пережив три екранізації (1917, 1922 і 1945), кожна з яких мала і свою цікаву історію, і своє трактування роману. Як і більшість екранізацій відомих літературних творів, а тим паче, рімейків, фільм 1989 року був зустрітий критикою прохолодно. У той час я теж сприйняла цей фільм настільки байдуже, що геть його забула, крім одного моменту – головний герой був вражаюче схожим на брата моєї давньої подруги.
Сьогодні ж моє сприйняття фільму було зовсім іншим – аж до дрижу, хоча режисер максимально уникав натуралізму і робив акцент на художній стороні кориди, а кров та страшні кадри показував лише в кульмінаційні моменти. Несподівано для мене самої фільм подіяв на мене як грибний дощ, і вже після 15 хвилин перегляду я зрозуміла, що нестримно хочу писати про кориду, а цинічна героїня Шерон Стоун як би під’юджувала мене відкинути всі сумніви, стати собою і без реверансів торкнутися цієї дражливої теми.
А тема не просто дражлива, але й конфліктна, особливо в часи моди на боротьбу за захист тварин, і бути не в тренді – це однозначно наражатися на осуд, навіть якщо ти підходиш до проблеми зважено-помірковано. Має бути категоричне «ні» кориді, а інакше – «хто не з нами – той проти нас».
На цьому місці ті, хто займає таку безапеляційну позицію, можуть припинити читання. Це мене не образить і не травмує, бо пишу я в першу чергу для себе, щоб в процесі писання самій собі пояснити те, що видається мені в цьому житті непростим.
Ті ж, хто залишиться, мають шанс взнати про те, чого не бачили на власні очі.
У своєму есе я не збираюся розповідати історію тавромахії, цитувати ефектні фрази фанатів кориди або її противників, вибірково притягувати за вуха факти на користь тієї чи іншої позиції. Якщо факти й будуть, то лише для того, щоб пояснити, чому я думаю саме так. Той, хто думає інакше, може висловити в коментарях свою позицію, але велике прохання обходитися без демагогії на кшталт «не ми дали життя бичку – не нам його відбирати», такі “аргументи” знищать вас у моїх очах назавжди, бо демагогія – це єдина зброя тих, хто зазвичай не має жодних конкретних знань про предмет суперечки.
Отже, “моя задихана корида” 7 травня 2017 року і розмірковування про неї 3 роки опісля.
Почнемо з того, що я насправді не мала (і досі не маю) чіткої позиції щодо заборони кориди, тому й не була упередженою настільки, щоб категорично відмовлятися від можливості побачити її на власні очі.
Однак під час першої мандрівки в Іспанію мені цього зробити не вдалося, адже я попала лише до Барселони, столиці Каталонії, а це, як тепер всі знають, не зовсім Іспанія, а згідно з найбільш крайньою позицією – взагалі не Іспанія. Це був 1998 рік і в Барселоні дуже відчувався новий виток деіспанізації. Мої колеги сказали, що, хоча в місті є дві великі арени, але в найближчі дні видовищ взагалі не буде, бо вони відбуваються в чітко визначені сезони. Крім того, одна арена закривається на ремонт і невідомо, чи під час робіт її не переобладнають на щось інше, адже в Каталонії почався дуже активний рух проти кориди, який може увінчатися успіхом, бо до захисників тварин долучилися окремі каталонські сепаратисти, які стверджують, що корида – це чисто іспанський, а не каталонський звичай, тому його треба заборонити. Ця позиція абсолютно суперечить історії. Достатньо зазирнути хоча б до Вікіпедії, щоб у цьому переконатися – за деякими даними найперша згадка про бій биків на території Каталонії датується 1128 роком, вона стосується весілля доньки графа Барселонського.
Так само не зовсім відповідає дійсності те, що в Каталонії з 2012 року законом від 2010 року бої биків заборонені взагалі. Справді, такий закон був прийнятий, але в 2016 році Конституційний суд Іспанії його відмінив. Тобто, закон втратив чинність і корида вже не заборонена. Інше питання, чи буде проводитися. Одна заявка вже подана і почався черговий етап конфлікту. Щоб пояснити рівень, на якому відбувається протистояння, то повІдаю, що на захист кориди активно стала значна частина каталонської інтелектуальної еліти, а це потягло за собою появу безпрецедентних подій, як, наприклад, вручення премії Пакіро (це найвища у фінансовому еквіваленті премія для тореадорів – 50 000 Евро) поетові Пере Жимферрерові (для каталонців він є тим, ким для нас Ліна Костенко), який виступив категорично проти закону 2010 року. Премію він розділив ще з одним борцем за право кориди на існування, а саме з Маріо Варгасом Льосою, перуанським письменником №1, лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури 2010 року.
Це все я розповіла не в якості аргументу на користь тавромахії, а для того, щоб застерегти палких противників кориди від необдуманих таврувань, на кшталт «корида – це видовище для плебеїв». Бо буде страшно незручно, коли отак необачно обізвете когось плебеєм, а він раптом виявиться якимось інтелектуалом, лауреатом і гордістю цілого народу.
Щодо кориди, то я так і не побачила її каталонського варіанта, хоча до 2012 року ці видовища ще проводили на аренах цієї автономії.
Ідея піти на кориду відродилася в мені під час першої поїздки до серця Іспанії – Мадрида, Андалузії та Кастилії-Ла-Манчі. Ця мандрівка була презентом мамі на її 75-ліття і я хотіла щоб цей подарунок був якомога ефектнішим, тим більше мама належить до покоління, яке виросло на Гемінґвеєві і небезпідставно гаряче його любить. Ну як же тут обійтися без бою биків?!
Шанс побачити кориду ми мали лише в Мадриді – в інших містах був або не сезон, або ми попадали не в ті дні. Тому під час переїзду до столиці Іспанії ми вже в автобусі почали обговорювати з нашою гідесою можливість відвідати кориду. Відразу скажу, що у моєму особистому рейтингу гідів Тетяна не тільки всі ці роки займає перше місце за всіма показниками, але й дуже на мене вплинула у сфері, далекій від туризму (однак це вже зовсім інша тема). Так от, коли частина нашої групи підняла питання квитків на бій биків, інша відразу ж завела пісеньку «як можна!», «це дикість», «ганьба» і т. д., хоча ніхто з нас їх на кориду не тягнув і запланованими колективними екскурсіями заради видовища жертвувати не збирався. Звісно, на такі закидони змовчати було неможливо – зацікавлені у кориді відразу стали дибки і понеслося!
Тетяна, вже давно звична до таких неуникнЕнних сутичок щодо кориди, знала, що марно казати «брейк», а треба просто дати можливість усім випустити пару, тому не втручалася, а тихо перекладала все нашому водієві, молодому і дуже спокійному іспанцеві. Як виявилося, спокійному лише зовні.
Коли пристрасті вгамувалися, Тетяна включила мікрофон і сказала те, що переконало мене в тому, що я й сама хочу побачити кориду, а не тільки зводити на неї маму. Таня розповіла нам, що практично в кожній другій групі відбуваються подібні суперечки і вона чула вже абсолютно всі аргументи «за» і абсолютно всі аргументи «проти». На її думку неправими є обидві сторони, бо кожна з них, висловлює виключно теоретичне ставлення до кориди, не маючи свого власного досвіду. Насправді ж, своє справжнє ставлення до бою биків людина може взнати лише під час видовища – вона особисто безліч разів спостерігала, як дамочки, котрі обзивали своїх чоловіків «кровожерливими варварами», раз вони хочуть побачити кориду, і обіцяли сидіти все видовище з заплющеними очима, якщо їх все ж туди затягнуть, потрапивши на бій биків просто фанатіли і з криками «давай-давай» підбадьорювали тореро, а чоловіки, круті мачо, сиділи, закривши обличчя руками і бурмотіли «який жах, який жах». Як на неї, зауважила Тетяна, тавромахія – це можливість взнати щось більше про себе.
Не встигла вона договорити цю фразу, як одна дамочка, що сиділа попереду, відразу кинула репліку: «Мені особисто не потрібно спробувати гімно, щоб знати, що це гімно». Звичайно, як і всі, хто послуговується такими «аргументами», вона була страшенно горда собою і повернулася лицем до салону, щоб обвести нас переможним поглядом: «Ну, як я її!» Тетяна зітхнула і приготувалася щось відповісти, але в цей час водій попросив перекласти сказане дамочкою.
Тетяна переклала. І водій, який раніше лише посміювався з того, що відбувалося, почав щось говорити дуже серйозним тоном, а закінчивши, попросив Тетяну перекласти. А сказав він наступне: особисто він кориди не любить і не відвідує видовищ, вважаючи їх пережитком, але жодна людина, ані іспанець, ані, тим більше іноземець, не має права порівнювати віковий звичай його країни з гімном, адже це складова культури його народу; він не вимагає вибачень, але просив би надалі думати, перед тим, як щось казати. В автобусі запанувала тиша, яку порушила одна пані з Литви, яка взагалі не збиралася йти на кориду і весь скандал відмовчувалася: «Ви, жінко, з Росії, чи не так? Скажіть, а у вас далі обдирають звірів і ходять завернутими в їхнє хутро. Шуби, так це, здається, називається?» Усі, навіть я, багатолітній шубоносій, дружно розреготалися. Тетяна знову переклала все водієві і той підняв руку, показуючи великим пальцем «клас!». Після цього Таня пішла салоном автобуса записувати бажаючих на кориду. Коли вона підійшла до нас і мама почала жартувати, що, подібно до того, як тореадор посвячує свій бій якійсь дорогій серцю особі, вона посвячує свій похід на бій биків своєму зятеві, адже дійство відбувається якраз у день його народження, дама з Росії знову повернула голову і звернулася вже конкретно до мами: «А от від вас, жінко, я взагалі такого не чекала! Така освічена інтелігентна людина і хоче йти дивитися, як вбивають бідну тварину!» Реакція моєї мамусі була блискавичною – на її лиці з’явився здивовано-зверхній вираз, як ото в героїні Тєрєхової у фільмі «Собака на сіні», і вона промовила: «А хіба я хоч раз сказала, що хочу побачити вбивство тварини? Може, я хочу подивитися, як бик затопче тореадора?»
Автобус просто заридав від сміху. Хтось навіть сказав: «Браво!» Водій кричав Тетяні: «Переклади, про що вони говорили! Переклади, про що вони говорили!». Одним словом, у Мадрид ми в’їхали, вже не поділеними на противників та охочих побачити тавромахію, а об’єднаними проти тієї дамочки з рфії, чоловік якої, до речі, проявляв найбільший ентузіазм попасти на кориду, і я навіть заключила з ним тимчасове перемир’я, хоча перед тим увесь час за щось його гноїла разом з одним білоруським націоналістом.
Але нам не пощастило. Хоча в ці дні й відбувалися бої биків, але це були бої найвищого рівня за участю найвідоміших матадорів, тому квитки були розкуплені ще за місяці наперед, чергу за невикупленими бронюваннями, які «викидали» в якусь певну годину, треба було займати задовго до відкриття каси, а жодні Тетянині колеги, котрих вона обдзвонила, зайвих квитків не мали.
Тому ми просто погуляли біля Мадридської арени, пофотографувалися з чудовими пам’ятниками найуславленішим матадорам, серед яких знайшлося місце винахідникові пеніциліну Александрові Флемінгу – саме з винаходом антибіотиків смертність серед матадорів зменшилася у десятки разів, адже помирали вони не стільки від ран, нанесених биком, скільки від зараження крові. Зараз же при кожній арені є хірургічний зал, де чергує бригада хірургів найвищого рівня з усім можливим інструментарієм для порятунку життя, тому за останні тридцять років від сутички з биком помер всього один тореро.
Наступні роки мені тільки те й вдалося, що оглядати порожні арени і втішатися фотографіями з найбільш відомих та шанованих місць тавромахій.
На кориду я потрапила допіру в 2017 році. Цього разу ми з Богданом вирішили зупинитися в Мадриді на цілий тиждень, гарно подивитися місто, якому в типових маршрутах виділяють замало часу, відвідати кілька другорядних музеїв, а також піти на сарсуелу та кориду. Маючи сумний досвід, я потурбувалася про квитки задовго до поїздки. Оскільки у дні, які нам пасували, відбувалися лише бої за участі молодих і маловідомих матадорів, то я змогла навіть вибирати місця, а це також неабияка справа, адже, залежно від пори дня, у яку відбувається бій биків, сонце по-різному освітлює арену, і бажано сидіти в тій її частині, де сонце не пече в маківку і не б’є в очі. Така сторона називається «Sombra» – «тінь». Однак це не компенсувало мого розчарування – ну якщо вже йти кориду, то з найславетнішими тореадорами, а не з якимись сопляками, чи не так? Тоді я навіть не підозрювала, що купую квитки на один з найефектніших і найвдаліших боїв сезону.
Не буду приховувати, у день події ми дуже хвилювалися. Я пам’ятала поради Тетяни про те, що, йдучи на кориду, треба відкинути всі свої попередні упередження або ж, навпаки, захват, що ґрунтувався виключно на літературних та кінематографічних враженнях. Чесно кажучи, ми не очікували нічого особливого від самого бою биків, найцікавішим для нас було те, як ми самі відреагуємо на кориду. Тепер, у 2017 році, сентенцію нашої гідеси Тетяни про те, що на кориді ти можеш взнати щось нове про себе, я сприймала вже не з однозначним ентузіазмом, як тоді, у 2013, а з деяким острахом. Ішов третій рік російсько-української війни, і я вже чула не одну історію про те, як чоловіки, що в мирному житті позиціонували себе як мачо, котрим, здавалось, тільки дай постріляти-повбивати, виявлялися на фронті істеричками, падали в паніку і взагалі не могли змусити себе йти в бій, а колишні «ботани», навпаки, п’яніли від крові та проявляли неочікувану від них відвагу. У цьому світлі корида набувала у моєму сприйнятті чогось на кшталт тренажера, що імітував коротке перебування на війні, нехай і в якості пасивного свідка. Це посіяло в мені неабиякі сумніви, чи справді я хочу взнати про себе ще щось, крім того, що вже знаю? Я навіть не могла визначитися, яка саме моя реакція була б мені самій найбільш бажаною: чи холоднокровність у спогляданні процесу вбивства, чи страх з хованням голови поміж колін? А найстрашнішою була думка про оп’яніння від виду крові. Богдана теж трохи ковбасило і він час від часу повторював, що йде на кориду виключно для того, щоб подивитися на глядачів і зрозуміти щось більше про іспанців.
Врешті, надійшов час і ми рушили до головної іспанської арени для бою биків, яку ще величають «Кафедральним собором усіх матадорів».
Офіційна назва Las Ventas походить від назви місцевості, вибраної спеціально для побудови нової грандіозної споруди для проведення корид. У буквальному перекладі це слово означає «продажі“, «ятки», «торгові лавки» – вочевидь тут було колись якесь торжище. Але путівники та гіди дружно уникають пояснення цієї назви, напевне тому, що навіть згадка про базар могла б принизити саме поняття тавромахії. Тут маю зауважити, що я у своєму есе вживаю слова «корида», “бій биків” і «тавромахія» у якості синонімів, щоб уникати тавтології, насправді ж це трохи різні речі: тавромахія (як і бій биків) – це загальна назва, а корида – це один з її різновидів. Ми ж мали стати свідками новілльяди – бою, де виступали молоді бики віком від 2 до 4 років.
І ось ми прибули на місце. Споруда арени Las Ventas, як і першого разу, вразила мене і розмірами, і архітектурою в стилі «неомудехар».
ЇЇ будівництво почалося 1913 року, у період, коли в Іспанії різко підскочив інтерес до кориди, що невдовзі переросло в справжній культ, який тривав аж до початку Громадянської війни в Іспанії (1936-39 рр.). Цікаво, що цьому розквіту передував підйом боротьби за заборону кориди кінця ХІХ ст. Так-так, мої дорогі противники кориди, ви «не винайшли Америки» – не один король намагався заборонити ці спектаклі, проте марно – іспанці плювати хотіли не тільки на королівські заборони, але й на папські укази. Навіть коли в XVI столітті папа Пій V видав едикт, у якому обіцяв відлучити від церкви кожного, хто візьме участь у кориді чи бодай піде на неї подивитися, іспанці тим не дуже перейнялися, а король Філіпп ІІ, який цей едикт відмінив, увійшов до іспанської історії як мудрий правитель, хоча в дійсності був справжнім деспотом. А ще на честь цього короля назвали Філіппіни, звичайно, не за те, що він дозволив кориду – просто цей монарх знав ще багато інших способів, як завоювати симпатії народу.
Але повертаємось у ХХ століття, коли почався справжній психоз навколо кориди та матадорів, про який так смачно писав Гемінґвей. Тореадори вважалися тоді найважливішими і найвідомішими людьми країни, а їхні матері були оточені не меншою шаною, ніж Божа Матір. Це все й досі вражає, коли оглядаєш фотографії та кінохроніки в музеях тавромахії, що є при кожній арені.
Це зобов’язувало матадорів вимахуватися все більше і більше. Ну як ще, крім «вимахуванням», можна назвати фортелі матадора на прізвисько “Чорний Папа” (Мануeля Мехіаса, званого також “Б’єнвеніда”), який то ставав перед биком навколішки, то дражнив, шарпаючи за роги, а одного разу в кульмінаційний момент бою спочатку витер хустинкою піт зі свого чола, потім тією ж хустиною – морду бика і лише після того здійснив вирішальний удар.
Зараз жодної гучної глорифікації тореадорів у Іспанії немає, хоча вони й далі залишаються людьми особливими і шанованими. Наприклад, 25-літній тореадор Ангель Хіменес, тріумф якого ми спостерігали того вечора 2017 року на арені Las Ventas, вже в кінці 2019 після кількох успішних сезонів був вибраний у своїй комуні людиною року.
Здавалось би, ХХІ століття, розквіт боротьби з тавромахією серед самих іспанців, статистика теж наче не на користь кориди, а людиною року стає не поет, не науковець, не політик, а матадор. От і спробуй зрозумій тих іспанців!
Так само здивувала мене і атмосфера безпосередньо у приміщені Арени. Публіка, що прогулювалася перед дійством просторими коридорами, складалася не з суцільних туристів, як це люблять повторювати противники кориди, а з іспанців, серед яких було багато поважних і серйозних людей. Особливо вражало те, що багато чоловіків прийшло у маринарках. Тепер таке не в кожному театрі побачиш. Були також люди з маленькими дітьми. Багато дівчаток мали навіть пишні бантики, на жаль, не вдалося їх зазнимкувати.
Всюди продавалися міцні напої і було дозволено палити, чим публіка жваво користалася.
Раптом частина людей зірвалася і побігла у протилежну частину галереї. Я, звісно ж, помчала за ними і не прогадала – це почали з’їжджатися матадори. Звичайно, такого шалу фанатів, який фіксували хроніки початку століття, а також в період після Другої світової війни, не було. Єдине, що від того залишилося – це обійми матадорів з рідними та друзями, які очікували на них біля службового входу. Зрозуміло – ці обійми могли бути останніми. А ще там були хлопчаки, яких батьки привели подивитися зблизька на справжніх тореро.
Потім зазвучав сигнал і всі пішли займати свої місця. Комфортна половина «Sombra» поступово заповнювалася, а от протилежна – сонячна «Sol» – залишалася практично порожньою, хоча, як виявилося потім, там сиділа сім’я одного з матадорів. Мабуть, у таку тривожну годину вони хотіли бути якнайдалі від інших людей. Між проходами ходили стюарди і продавали напої, у тому числі й високоградусний алкоголь. Потім увага всіх присутніх сконцетрувалася на ложі, прикрашеній килимом з коронами – у неї поступово почала заходити публіка, в основному старші чоловіки у костюмах. Я включила зум на максимум – а раптом там король? – але ані короля, ані жодних інших відомих мені зі світлин членів королівської родини не побачила. Потім я прочитала, що король-батько майже ніколи не дивиться бій биків з ложі, а воліє простір відразу за перегородкою, що відділяє арену від трибун з глядачами. Ну а чого ще сподіватися від короля, який на питання, що буде, якщо європейський уряд заборонить кориду своїм указом, відповів: «У цей же день Іспанія вийде з Євросоюзу!» Цікаво, що з того часу, Брюссель не робить щодо кориди жодних гучних заяв.
1 
Але все ж відчувалося, що публіка в ложі була особливою. Крім неї, у першому ряду сидів президент цьогорічної тавромахії. Тому, коли процесія, що відкривала кориду (el paseíllo) вийшла на арену, то першим ділом церемонно розкланялася перед особами в ложі, а вся публіка підвелася зі своїх місць.
А потім почалося і саме видовище. У дійстві по черзі брали участь три матадори, вже далеко не новачки, хоча й дуже молодого віку. Двоє з них вперше презентували себе на мадридській арені. Це був, так би мовити, їхній вирішальний іспит. Звичайно, костюми усіх матадорів та членів кожної куадрильї були дуже яскравими та елегантними. “Трахес де лусес” -“сяючі вбрання” – це взагалі окрема велика тема, тому зауважу лише те, що цей традиційний одяг для виступів тореро, придуманий на початку ХІХ ст. тореадором Пакіро, на честь якого нині названа найпрестижніша матадорська премія, є незмінним протягом 200 років. Вже скільки я надивилася на ці шати в музеях, але на арені вони виглядали стократ ефектніше. Вочевидь цьому сприяли стрункі фігури і горді постави всіх тореро, а також однотонне тло піску.
Але саме дійство видалося мені спочатку дуже нудним, хоча публіка спостерігала за ним з неабияким інтересом – їй було важливо не пропустити жодного нюансу. Саме тому, правила поведінки на кориді забороняють глядачам підніматися під час бою зі своїх місць. За цим суворо наглядають охоронці і, якщо треба, силою втримують порушника чи всаджують його на перше ліпше місце. Тому – подобається-не подобається – сиди і не рухайся. От я й сиділа, кліпаючи очима, і, як не вимахувалися помічники тореро, залишалася байдужою. Навіть тоді, коли один сміливець став навколішки перед воротами, звідки мав вибігти бик, і стояв доти, доки бик не вилетів і… не перескочив через нього. Було зрозуміло, як білий день, що я нічого не тямлю в кориді і в очах своїх сусідів-іспанців є отим самим грузином з відомого анекдоту, для якого балет полягав у тому, що якийсь дядько в колготках бігав сценою, піднімав бабам ноги і нюхав кожну, його це баба чи не його. Наступна частина бою, коли роздратований бик скидає агресію на коні-відбувайлові, якого спеціально виводять для цього на сцену, вселила в мене ще більшу огиду до биків, яких я в цілому не зношу. Проте, якими б несимпатичними були мені бики, друга терція, коли бандерільєро роздраконюють їх бандерільями – короткими списами, прикрашеними яскравими папірцями, – вселила в мене огиду до людей.
Але найголовніша частина кожного бою, так зване «випробування мулети», коли матадор заманює плащем бика якомога ближче до себе і в останній момент навшпиньках вивертається з-під, здавалось, неминучого удару рогів, розбудила в мені як інтерес, так і азарт. Це насправді було дуже красиво та захопливо. А наймагічнішим був той момент, коли очі всіх глядачів були прикуті до двох цяток, що рухалися на тлі жовтого піску, і тільки час від часу єдиним видихом у повітрі над ареною пролітало оте знамените «Оле́!». Наступне па – і знову «Оле́!» І знову, і знову, і знову. У цьому «Оле!» було все – і сконцентрована увага, і знак підбадьорення матадорові, і схвалення його вправного па, і підштовхування до наступного трюку: «Оле! Оле! Оле! Оле!»
Не буду приховувати – я була в захваті! І, як на мене, “випробування мулети” було цілком достатньо, щоб закінчити видовище. Але правила є правила – бик має бути вбитим, бажано одним ударом, а матадор дістати або момент слави, або на ніц зганьбитися. Ми побачили все і навіть більше. Нам випало стали свідками того, що хотіла побачити моя мама, – як бик топче матадора. Це був другий вихід Ангеля Хіменеса, про якого я вже згадувала, коли розповідала про сучасне ставлення до матадорів, і саме з цього бою почався його шлях популярного матадора. Ангель Хіменес заінтригував публіку ще під час свого першого виходу. Ще б пак! Адже він здійснив присвяту свого бою конкретній персоні, що тореадори роблять тепер частіше у фільмах, ніж на реальних виступах. І мені вдалося сфотографувала цю особу! О ні, це не була якась сучасна «Кармен» чи «дона Соль» це був… чоловік. Ким він приходився матадорові – братом, побратимом, просто другом чи коханцем – цього я не знаю. Але це було, курча, таки ефектно!
Таким же ефектним було і “випробування мулети” Хіменесом у бою з першим биком, тому під час його другого бою я вирішила зняти відео. Ну і зняла… свої крики і мішанину трибун у всіх ракурсах – у той момент, коли бик підчепив рогом ногу матадора і кинув його на землю, я інстинктивно закрила очі, закричала і ледь втримала камеру в руках. Тому представляю вам не своє, а газетне фото фатальної мілісекунди.
Наступне, що я зняла на відео, коли отямилася, це як інші матадори та бандерільєро вели скривавленого Хіменеса до краю арени і поливали водою з пластикової пляшки. Потім я знайшла в Інтернеті запис пропущеного мною моменту і побачила, що бик не тільки ранив свого противника, але й добряче потоптав його копитами. Здавалось, що бій треба припинити, а матадора вести до лікарів.
На тлі цих подій шапочка Хіменеса, що лежала посеред арени виглядала зловісно – вона якби промовляла: “А що я віщувала?”
Річ у тім, що другий бій Хіменес присвятив усім присутнім. Для цього він за звичаєм вийшов посеред арени і кинув шапочку через плече. Серед матадорів є повір’я, що бій пройде добре, якщо шапочка впаде нормально, тобто, дном вниз. А от коли вона впаде дном догори, то тоді обов’язково щось піде не так. Однак матадор має право перевернути шапочку на належну сторону і цим наче показати, що він однаково переможе, як долю, так і бика. Власне це й зробив Хіменес.
Навколо потовченого Хіменеса метушилися асистенти з водою та рушничками, проте він випручався з їхніх рук і, як сомнабула, знову пішов на бика. Глядачі вже не промовляли впівголоса «Оле!», а вигукували слова підбадьорювання та захвату. Хіменес кульгав, але, мабуть, був не в собі і не відчував болю. Я теж була ледь притомна, але все ж дрижачими руками почала знімати відео і зафіксувала, як Хіменес не тільки довів бій до кінця, але й наніс вирішальний удар найефектнішим способом – аl еncuentro – коли і бик, і матадор одночасно кидаються один на одного. Проте вирішальний удар – це ще не смертельний. Саме ті кілька хвилин, що бик ще за інерцією рухається, є для репутації матадора вирішальними: якщо бика потрібно буде добивати чи то в черговому «танці», чи просто коротким кинджалом, це знівелює усі попередні дії матадора, якими б вправними вони не були. Оці хвилини і були найжахливішими – скривавлений Хіменес ходив за скривавленим биком, заглядав йому в очі і наче казав: «Давай, помирай! Ти ж знаєш, нам обом це на краще!» А, можливо, саме це він і казав. Чи це був спектакль, чи істерика – я не знаю… Бик сконав навіть швидше, ніж за очікувані 6 хвилин – Хіменес таки попав у серце бика з першого разу. Глядачі з криками захвату в єдиному пориві підхопилися на ноги, і над ареною забіліли тисячі білих хустинок. Іноді, не маючи своєї хустинки, хтось брався за хустинку сусіда, а хтось махав першим ліпшим білим папірцем.
У такий спосіб aficionados – фанати кориди – показували матадорові свою вдячність за продемонстровану майстерність і проявлену мужність. На кориді слово публіки – закон, і президентові кориди не залишалося нічого іншого, як викинути на парапет ложі білу хустинку – згоду на те, щоб матадор отримав нагороду, хоча мені здалося, що йому особисто робота Хіменеса не сподобалася. Матадор був у такій ейфорії, що умудрився пробігти на поранених ногах кілька метрів, після чого знову зашкутильгав і розплакався.
Я ж була у такому шоці, що навіть не зрозуміла, що за чорний предмет впхали до рук Хіменесу, яким він, щось вигукуючи, почав переможно трусити над головою,
Богдан, який до того, геть забув про моє існування, як, врешті, і я про його, повернувся до мене і лукаво сказав: «А що йому дали! Що йому дали!» Я витріщилася на чоловіка і промовила: «Що йому дали?» Богдан зрозумів, що зі мною щось не те і тоном, яким питають у дитини, скільки у песика лапок, запитав: «Олюсю, ну а що відрізають бику і вручають матадорові за гарний бій? Ну?» І тут я з непідробним жахом видусила з себе: «Хуй??????» Богдан підкликав стюарда, щоб той налив мені віскі. За хвилину я вже палала від сорому. Ну як? Як, скажіть мені? Як людина, що перечитала про кориду добрий десяток книг, передивилася стільки ж фільмів і знала навіть якісь фахові терміни, могла таке ляпнути? І ані мої розшарпані емоції, ані пережитий шок не давали мені в моїх очах жодного виправдання. Звичайно ж, це було ВУХО!!! Те саме бичаче вухо, з яким тріумфатор здійснює ареною коло шани! А я тут… Тьфу!…
Після цього бою я була готова йти додому, і Богдан великодушно мені це запропонував, хоча я бачила, що він не проти залишитися. Я зауважила, що він спостерігав за всіма боями з великим інтересом, хоча і примовляв: «Ось ще цей додивимося і підемо! Мабуть, вистачить.» Тому я сказала, що теж хочу залишитися, а сама подумала: «Ось воно, та обіцяна Танею несподіванка пізнання самого себе і ближнього свого. Я, така на словах крута– усіх-повбивати-постріляти-четвертувати – верещала від страху, не могла втримати в руках камеру, закривала очі і врешті ляпнула несусвітню дурницю, а Богдан не міг приховати живого інтересу, хоча в житті це цілком мирна та абсолютно неконфліктна людина. Щоправда купує собі регулярно журнали про нові види зброї… Гм…
Два останні бої я сиділа, час від часу знімаючи роботу досить посередніх матадорів та розглядаючи публіку. Я зауважила, що серед неї є багато молоді, яка вочевидь розуміється на найтонших нюансах тавромахії. Особливо мене зачарувала зовсім молода і надзвичайно гарна дівчина, що прийшла на кориду сама й ані на секунду не відривала від дійства погляду, реагуючи на все побачене якимись беззвучними коментарями та виразною мімікою. Мені так закортіло її сфотографувати, що я навіть попросила дядька, який мені її заступав, відхилитися назад. Дядько висловив мені своє незадоволення, але я так скривилася і дала рукою знак – «давай, в сторону», що він все ж відхилився. Так само було цікаво спостерігати за братом наймолодшого з матадорів – він усівся окремо від родини і страшенно нервував.
Коли все остаточно закінчилося і з арени потягли тушу шостого бика, люди стали підійматися з місць і прямувати до виходів. Усі були в цілком нормальному стані, у хорошому настрої, без жодних ознак стресу чи переляку. Я згадала вичитану колись давно фразу іспанського журналіста, що його співвітчизники ходять на кориду, щоб викинути з себе всі внутрішні страхи і знову ввійти в душевну рівновагу. Тепер це не здавалося мені абсурдним. Я бачила на власні очі натовп умиротворених людей. Тільки одна велика африканка тяжко зітхала та хитала головою, наче кажучи, яка ж гидота оця ваша корида. Оскільки при цьому вона поглядала на оточуючих, якби чекаючи реакції на свої емоції, мені її поведінка видалася нещирою – вона радше любувалася собою, яка ж бо вона добра та цивілізована навпроти цих білих варварів… Мені захотілося сказати їй якусь прикрість про дідуся-людожера, але я не знала, якою мовою до неї звертатися… Мені ж було насправді хижо.
Надворі народ розосереджувався невеликими купками і про щось гомонів. Доки батьки прощалися чи вирішували, куди піти вечеряти, деякі хлопчаки віком 3-6 рочків вимахували своїми курточками і вигиналися, імітуючи рухи матадорів. Один такий хлопчак вліз до мене в кадр, але, коли зауважив, що я його помітила, утік до мами, і та зиркнула на мене збентеженим поглядом. Але, побачивши, що в моїх очах немає осуду, її обличчя враз набуло стримано гордого виразу і вона підштовхнула сина, мовляв, давай, продовжуй…
Потім публіка почала розбрідатися найближчими ресторанами і тавернами. На моє здивування, поважні гості, що сиділи у королівській ложі, без жодної охорони пішли до самої звичайнісінької кнайпи. На всіх цих людей чекав вечір, насичений смакуванням подробицями побаченого. Ми ж були чужими серед них та й думка про їжу була нестерпною.
Непомітно для себе ми промахали швидким кроком кілька кілометрів, доки не зрозуміли, що в нас нарешті прокинувся апетит. Увесь цей шлях ми йшли і повторювали, як мантру, що корида – це дійсно незвичне і цікаве видовище, але один раз побачили і вистачить. Проте з кожним повтором цього “більше не варто”, ми все сильніше усвідомлювали свою власну нещирість і розуміли, що приведи нас доля ще до якогось іспанського міста, де є арена, не виключено, що ми знову попхаємося на бій биків.
І от як це пояснити самій собі???
У готелі Богдан відразу ж завалився спати, а я поринула в іспаномовні ресурси про кориду (хай живуть онлайн-перекладачі!). Найпершою мені на очі натрапила свіжа новина – ультразвук показав, що у Хіменеса не було пошкоджено жодного внутрішнього органа. Це було дивним. Але вже потім, переглядаючи відео, я побачила, що цей хитрунець тісно притис ноги до тулуба, захистивши таким чином живіт і грудну клітку. Далі я полізла читати, що ж в цілому думають іспанці про тавромахію, але це не тільки нічого мені не прояснило, але ще більше заплутало. Одні історики та філософи стверджували, що корида – це залишки накопиченого під час Реконкісти ресурсу мужності та агресії, їхні опоненти казали, що це – цілковиті дурниці, адже всю залишкову пасіонарність іспанці витратили на завоювання колоній, а зараз йде просто розкрутка нового витка, щоправда, невідомо для чого; статистики билися над явними протиріччями в зібраних даних, які складаються з безлічі показників, а не тільки з банальних “за”-“проти”-“не цікавлюся”; захисники тварин ганьбили тореро, що ті вбивають биків для забави, а тореро опонували, що дають бикам роки повноцінного життя у той час, як м’ясники каструють бичків практично в дитячому віці, а в юному віддають на бійню; соціологи звинувачували політиків, що ті далі нічого не роблять, і для юнаків з бідних прошарків суспільства професія матадора – це, як і в минулі часи, єдиний шлях вибитися у багаті та поважані люди; психологи розповідали, що дуже багато малих хлопчаків на питання, ким ти хочеш стати, мають і далі одну відповідь – матадором.
Я ще раз переглянула зроблені світлини і здивувалася: на них я побачила набагато більше крові, ніж на самій кориді. І тоді я нарешті зрозуміла, чому мулета має бути саме насичено червоного кольору. ЇЇ роблять такою не для биків, бо ті зовсім не розрізняють кольорів, а виключно для глядачів. У порівнянні з цією розкішною червоною плямою, кров, яка стікає з темної шкіри бика, вже не так привертає увагу, а на мулеті взагалі стає непомітною. І тоді мимоволі виникає питання – чому ж не обійтися без кровопролиття?
Але право як на питання, так і на відповідь, навіщо їм справжня кров на піску, мають лише самі іспанці.
Вам також може сподобатись
Спогад про зустріч з Романом Віктюком
На подіумі скорботи. Частина перша. Усипальниці.
