Ділове літо і одна стара потішна історія

Літо – пора відпусток і канікул. Однак ці два поняття – відпустка і канікули – прерогатива людей, котрі працюють чи навчаються. А от неробам вони не належаться. Колись ще Пеппі Довгапанчоха побивалася, що вона не може, як всі нормальні діти, піти на канікули і заради них навіть записалася до школи. Ненадовго, звісно. Бо той, хто привчився до вільного графіка, дуже рідко може ввійти в русло підневільного трудового життя.

Отак і я. П’ятирічна заборона на працю, якою мене “ощасливили” при в’їзді до Німеччини, зробили мене ще більш нетерпимою до нав’язаного зі сторони розкладу дня і до контактів з людьми, які мене дратують, але від котрих нема куди подітися. У цілому така ситуація цілком влаштовувала мого чоловіка, котрий дуже слушно вважав, що йому не потрібні зайві стреси, а будь-яка моя діяльність зазвичай є стресовою. Крім того, він не втомлювався повторювати, що в чужій країні треба бути обережним з різними ініціативами, бо невідомо, чим вони можуть обернутися. Тому він слізно просив мене, не штурмувати біржу праці і Європейський суд з прав людини, добиваючись священного права людини на працю. Так само, він вблагав мене не йти здобувати чергову освіту, мотивуючи тим, що доки я вивчуся, то зістарюся і мене не візьмуть на роботу за віком, а якщо й візьмуть, то це дуже ускладнить наше життя в плані податків та інших справ. І знаєте, він таки був правий!

Німеччина лише на перший погляд здається впорядкованою галявиною, на якій тільки те й роби, що плигай і тішся життю. Насправді, ця галявина є справжнім мінним полем – не знаючи законів, тут елементарно можна наступити на щось таке, що підірве тобі і нервову, і фінансову системи, не кажучи вже про власне самолюбство.

Загальноукраїнське уявлення про Німеччину, як про “рай з молочними ріками та кисільними берегами”, склалося в основному з оповідок наших єврейських емігрантів старшого віку, котрі з першого дня всілися на соціал, який у часи їхнього приїзду до Німеччини був досить хорошим у плані купівельної спроможності, а якщо зважити на тодішні українські зарплати та пенсії – просто розкішним. Звісно, траплялися у цих людей і неприємності, але про них вони мовчали – розповіді будувалися завжди так, щоб ті, хто не мав можливості емігрувати, заздрили емігрантам чорною заздрістю. Для підтвердження свого прекрасного матеріального статусу колишні співвітчизники везли “нещасним” на подарунки торби мотлоху, відданого сусідами чи скупленого на розпродажах, “блошиних” ринках чи в “Червоному Хресті” за якісь копійки. Обдаровані тішилися і роззявивши писки слухали розповіді про екскурсії в Париж чи Відень і на радість оповідачам заздрили-заздрили-заздрили…

Коли ж я приїхала до Німеччини й подивилася на ситуацію зсередини, то взнала і вартість цих дарів, і ціну, яку іноді доводилося платити тим, хто хотів виглядати в очах “зубожілих” українців забезпеченим німецьким бюргером – у когось це була жорстка ощадливість, у когось – робота в туалетах, а в когось – порпання у смітниках в пошуках пляшок, які можна здати. Так само в більшості випадків поїздки в Париж чи ще кудись виявлялися колективними поїздками для створення масовки на якихось лівацьких демонстраціях. Однак перебування на соціальній допомозі, котра не зростала такими темпами, як ціни, і вже не забезпечувала попереднього добробуту, було все ж спокійнішим і безпечнішим, ніж життя тих, хто не хотів задовольнятися малим, а прагнув більшого і йшов навчатися, працювати або – що найбільш стресово – організовував власну справу. Відносна легка процедура організації ПП і хибне розуміння понять “демократія” чи “ринкові відносини” провокували людей “лізти в воду, не знаючи броду”, за що потім приходила розплата в різноманітних формах.

Причини, які можуть призвести до серйозних правових і фінансових неприємностей можуть бути в Німеччині найрізноманітнішими. Іноді можна влізти в халепу, підписавши документ, який не до кінця зрозумів, що дуже легко, бо німецька ділова мова таки відрізняється від звичайної, своїх знань не вистачає, а на перекладача чи консультанта шкода грошей.

Але – що найголовніше – не вистачає знань законів.
Вляпатися можна не тільки з відкриттям бізнесу чи покупкою нерухомості або акцій, а навіть з самими безневинним справами, як-то відкриття спільного рахунку з чоловіком чи жінкою, навіть якщо ви в законному шлюбі. Зупинюся на цьому, бо якраз ознайомилася із законом і вперше в житті втішилася, що не отримала мільйона євро у спадок.

Отже, у Німеччині є таке поняття, як спільний рахунок. У розмовній мові його називають сімейним, бо зазвичай його відкривають пари для спільного ведення господарства. Але його можуть відкривати й брати з сестрами, і батьки з дітьми, і навіть чужі між собою люди
Але ми візьмемо для прикладу звичайну сімейну пару. В основному, в німецьких сім’ях кожна сторона має свої власні фінанси, а на ведення спільного господарства або розподіляють між собою витрати, або створюють “котел”. У такій ситуації дуже зручним є власне спільний рахунок, на який кожен перечислює належну йому частину. Не обов’язково 50 на 50, може бути й 100 на 0 – сім’ї і пари бувають різними, хибно вважати, що всі чоловіки в Німеччині є жлобами, а жінки – принциповими феміністками. Це далеко не так. Отже, кожен перечислює на рахунок те, про що домовилися, а от вже потрапивши на рахунок, кошти вважаються розподіленими порівну. Для простоти – чоловік перечислює зі своєї зарплатної картки 10 000, а жінка – 0. І після цього сума в 10 000 розглядається, як 5000 чоловікових і 5000 жінчиних. Здавалося, яка в цьому небезпека, якщо сім’я в Німеччині є податковою одиницею і несе спільну фінансову та податкову відповідальність? Розповідаю. У випадку, якщо одна сторона вносить на спільний рахунок стабільно більше, то різниця у внесках, розцінюється як подарунок другій стороні, а це вже підлягає оподаткуванню. У більшості випадків, це не несе якоїсь реальної загрози, бо існує пільга в сумарні 500 000 на 10 років для кожного з партнерів. Гірше з парами, що не оформили свій шлюб – для них пільга складає всього 20 000 на 10 років. І ось, якщо ця сума перекрита, то тоді податкова стягне за надлишок податок. І якщо у випадку зарплати є шанс довести, що кошти витрачалися власне на спільне ведення господарства (для цього варто наперед скласти про всяк випадок письмову угоду),то у випадку поступлення великих сум оподаткування скорше всього буде неминучим.

Наведу хрестоматійний приклад.

Податкова проаналізувала спільний рахунок, на який протягом 10 років поступило в загальному 1 080 000 євро. Це були премії, які отримував чоловік і переводив зі свого особистого на спільний з дружиною рахунок. Отже, згідно з правилами, ця сума стала належати двом особам у рівних частках, тобто по 540 000 на носа.
Щодо чоловіка, то податкова просто перевіряє, чи було сплачено з отриманих ним премій належні податки, і залишає його в спокої. А от з дружиною все інакше. Від 540 000 віднімається пільгова сума у 500 000 і різниця в 40 000 оподатковується відповідно до таблиці оподаткування подарунків і податкового класу обдарованого. Так, сума до 75 000 може потягти від 7 до 30% податку.

Якщо спільний рахунок був відкритий з іншими родичами, то там вже інші ліміти на подарунки: для дітей не оподатковується подарунок до 400 000 євро, для внуків – до 200 000, для братів-сестер-племінників і просто чужих між собою людей – 20 000. Ось і рахуйте.

Звісно, першою реакцією українського читача буде усмішка – ого, 500 000! Це ж просто недосяжна сума!
Насправді ж, для Німеччини ця сума не є нереальною, якщо йдеться про високооплачувані професії, як, наприклад, головний лікар у провідній клініці чи менеджер високої ланки. Ну, розподіляла людина кошти, щоб не були на одному рахунку, а незнання правил несподівано призвело до додаткових податків.

До чого я це все веду?
А до того, що весь біжучий рік, а особливо літо, я присвятила не стражданням за відпусткою, яка різним Пеппі та Олюсям і так не належиться, а вивченню законів та правил, які мають до нас з чоловіком хоча б найменший стосунок. Звісно, у нас не йдеться про мільйонні рахунки, але банальні страховки, угоди, податкові декларації навіть за минулі роки, пенсійні фонди, нерухомість – це все дуже складні речі з купою “підводних каменів”. Окремою статтею йде питання стосунків “орендодавець-орендар”, які часто, через елементарне незнання правил прав та обов’язків, можуть перетворитися на трилер чи на багаторічний судовий серіал.

І ще. Усі документи треба прочитати і вивчити особисто, бо фаховість німецьких фахівців – вже вибачайте за тавтологію – це теж ілюзія, котра розбивається чи не при перших “зносинах” з консультантами в різних галузях. І йдеться не тільки про некомпетентність чи нечесність, яких тут теж з головою вистачає, а про особливий склад німецького характеру. У німців дуже загострене самолюбство і багато з них сприймають не тільки вказання на їхні помилки, але й просте уточнення того, що вони не дуже повно чи поверхнево пояснили, дуже а дуже болісно. І якщо з уточненнями я вже знайшла прийнятну форму – “я іноземка, я не довіряю власним вухам і очам, мені складно, все таке мудре, тому ще раз повторіть-напишіть іншими словами і докладніше”, то вказання на очевидні помилки чи описки можуть викликати неабияку образу, роздратування, закопилену губу тощо.

У перші роки нашого життя в Німеччині я про це все не знала, тому дозволяла собі висловлювати свої зауваження. Часто в жартівливій формі, як звикла у спілкуванні з поляками. А німцями це іноді сприймалося зовсім не так, як я очікувала.

Одна з найкумедніших ситуацій сталася у найвідповідальнішій з німецьких організацій – у відділі в справах іноземців, де нам видавали візи. Перші роки нас супроводжував туди спеціально приставлений до нас фірмою чоловіка дядечко, який курував оформлення наших віз у спеціально створеному для великих міжнародних концернів фірм відділі, де цим займалися спеціально натаскані для таких випадків тітоньки. Наші тодішні візи були тимчасовими і вклеювалися у закордонні паспорти. Чого у ті візи тільки не вписували! У чоловіка було прописано, що він може знаходитися на території Німеччині тільки в якості інженера-проєктанта такої-то категорії на такій-то фірмі, згідно з таким-то контрактом і відповідно до такого-то закону. У мене ж, крім заборони на працю, було прописано, що я можу перебувати в Дойчлянді лише в якості жінки інженера-проєктанта і далі – дослівний повтор того, що написали чоловікові. Єдине, що мені забули вписати в моїй другій візі – це прізвище та ім’я мого чоловіка. Тож, отримавши з рук сяючої тітоньки, вміло обробленої простацькими, а тому доступними чиновницям середньої ланки, компліментами нашого куратора, паспорт і прочитавши уважно весь текст на візі , я зробила лукаву бузю і заявила: “О! Як цікаво! Тобто, тепер я можу залишатися на території Німеччини не з конкретним чоловіком, а з будь-яким інженером-проєктантом найвищої категорії фірми “Арева”? І захихотіла. Тітонька враз перестала сяяти і набурмосилася, мов снігур на морозі, наш куратор просто позеленів від жаху – я на очах руйнувала його багатолітні хороші стосунки з надкорисною в його роботі людиною, а мій чоловік важко зітхнув і закотив очі. Я відразу зорієнтувалася і сказала: “Ось приклад справжньої жіночої солідарності! Тепер ти, мій чоловіче, маєш бути дуууже обережним!” На щастя, жарт страшенно сподобався чиновниці, вона задоволено засміялася своїм низькочастотним типово німецьким “Ха-Ха-Ха”, куратор полегшено видав своє “Ха-Ха-Ха”, а мій чоловік знову зітхнув і закотив очі. Він знав, що історія буде мати продовження.

Через кілька днів ми поїхали у великому гроні чоловікових співробітників в Кельн на ювілей одного колеги, з яким приятелювали ще в Китаї. Товариство було дуже веселим, прекрасно сприймало всі жарти і тільки чекало нагоди когось підколоти та розреготатися. І звичайно, я не змогла не вийти на арену і не розповісти свіжу історію з паспортом. Люди не повірили. Я витягла паспорт і він пішов по руках. Народ тішився неймовірно – ляпи чиновників є в Німеччині найулюбленішою темою для в’їдливих жартів. Жару додав Богданів начальник, який спокійно, наче між іншим, сказав: “Богдане, а чи не помінятися нам з тобою посадами?”
Однак, попри несамовитий успіх моєї історії, мене все ж гриз хробачок: “А раптом, чоловіка підвищать у посаді і це не відповідатиме моїй візі? Або я нарвуся на якогось дуже прискіпливого прикордонника чи поліцая, і все – па-па Німеччина?”

Однак наступні два роки нікому до моєї візи не було діла, навіть прикордонники її дуже не розглядали, а, як кажуть у нас на Галичині, “бадали оком провізорично”.

А через три роки наступну, вже безстрокову візу без жодних заборон і умов мені вручала та сама чиновниця, гаряче трясучи при цьому мою руку та примовляючи: “А ось тепер ви справді вільна! Ви можете влаштуватися на роботу, не залежати від чоловіка, піти від нього і жити в Німеччині так, як вам захочеться!”

Тепер же я можу точно сказати – у Німеччині ніхто не живе так, як йому хочеться, оскільки всі сфери життя обумовлені та обмежені дуже жорсткими законами, незнання яких не звільнює від відповідальності.

Па-па! Побігла далі знайомитися з усіма потенційними халепами, які чекають тут на активних людей.