Досьє на Курупіту гвіанську: вона ж нагалінгам, вона ж аяхума, вона ж дерево гарматних ядер і священне дерево сал.

Курупіта, нагалінгам, аяхума, дерево гарматних ядер, священне дерево сал – це всього невелика частина назв, які носить дерево, що цвіте такими прекрасними квітами. Не здивуюся, якщо хтось з вас відразу озвучить свій варіант, бо практично в кожній країні, де можна зустріти рослину під науковим найменуванням Couroupita guianensis, вона називається інакше, і чим більше мандруєш та слухаєш екскурсоводів, тим більше заплутуєшся. Однак я все ж докопалася, якщо не до абсолютної істини, то принаймні до причини усіх непорозумінь.
Отже, поїхали!

Вперше я побачила Курупіту гвіанську в Камбоджі, вдруге – у Бангкоку, причому обидва рази під час додаткових екскурсій, які подарували нам чи не найбільше вражень і несподіванок. Факультатив у Камбоджі включав поїздку до невеликого буддійського храму на горі Кулен, де ми мали оглянути величезну фігуру лежачого Будди, вирізану з верхньої частини скелі.

До цього храму вели сходи, вздовж яких сиділи торговці, ворожки, жебраки.

Ми дивилися на них, вони дивилися на нас. Я, як завжди, відстала від групи, фотографуючи щось несуттєве, аж раптом побачила, що наш гід наполегливо кличе мене до себе. Я поскакала вперед і вклякла… Наш Сокха вже добре знав, чим мене здивувати. Перед нами стояло височезне дерево, стовбур якого був повністю обвитий товстими стеблами, на яких, немов колонія метеликів, рясніли десятки суцвіть великих м’ясистих квітів. Вони були такі незвичайні та красиві, що я спершу навіть не зауважила величезних плодів, що висіли поряд з ними. «Це – слоняче яблуко», – сказав Сокха, не приховуючи задоволення від того, що зумів викликати у мене такий захват.

На зворотному шляху я знову завмерла біля дерева і стала видивлятися внизу під сходами плоди. У моїй голові вже визрів задум світлини – хобот кам’яного слона, фігура якого прикрашала сходи при самому вході, і це «яблучко». Гід зіскочив вниз, гадаючи, що я хочу квітку, і зірвав мені ціле суцвіття.

А в цей час я зауважила прямо над своєю головою великі плоди. Богдан, який шукав їх під деревом, поліз на парапет сходів – тільки він зі своїм ростом міг дістати предмет моїх мрій. Проте плодоніжка “яблучка” була страшенно тугою, а ножа у нас при собі цього разу чомусь не було, хоча ми завжди носимо з собою купу різних речей «а раптом знадобиться». Але на щастя за нашими діями з величезною цікавістю спостерігав весь торгово-жебрацький колектив. І не дивно – всі туристи ходять серйозно і спокійно, ніби наповнюючи себе запасом буддійського спокою на рік вперед, а тут така еспресивно-емоційна метушня! Стара ворожка, що сиділа найближче до «сцени», відразу стала нам щось нам кричати. Я спершу подумала, що ми робимо щось заборонене, і тому вона шле на нас страшні прокльони. Проте наш гід підбіг до неї і взяв предмет, який вона простягувала. Це був ніж! За хвилю я вже тримала в руках тяжкенький плід, як потім виявилося, вагою у 2281 г.

Сокха поклав на нього розкішне суцвіття і з цією композицією в руках я урочисто вирушила сходами вниз. Сказати, що я привертала увагу – це нічого не сказати. Навіть стримані і сповнені гідності британські туристи розверталися за мною, як соняшники за сонцем, і пожирали очима мої трофеї. Авжеж! Вони були дивовижні! Наша група чекала на нас якраз біля слона і ми всі разом втілили у життя мій фотозадум.

У цей час квітка, що дуже приємно пахла, почала виділяти все інтенсивніший аромат. Він був схожим на запах різдвяних прянощів, де домінувала гвоздика і звучали легкі нотки кориці. Вже потім я прочитала, що цей аромат широко використовується в парфюмерії і ароматизації різних речовин. Цікаво, що відразу після приїзду я пішла купувати пральні капсули і випадково натрапила саме на цей аромат!
Пелюстки квітки були дуже тугими і міцними, але, незважаючи на це, на очах втрачали свіжість. Я зробила їм невилику вазочку з пластикової пляшки, а на обідній зупинці все ж вимушена була з ними попрощатися. Я обірвала квіти з галузки і опустила в калабаньку, що оточуала невеличкий вівтар – я вже знала, що це ніяке не слоняче яблуко, а квітка зі священного салового дерева Будди.

Відразу заспокою схвильовані українські душі – наше сало тут ні до чого, йдеться про дерево САЛ, за гілку якого трималася мати Будди Ґаутами в момент його народження, і під кроною якого через 80 років він помер – “… підготуйте мені постіль поміж здвоєними деревами сал головою на північ…» Власне тому це дерево й росло не деінде, а біля буддійського храму. А те, що прийнято називати слонячим яблуком – феронією (Limonia acidissima, Feronia limonia) – виглядає насправді ось так:

Вдруге ми побачили дерево з дивовижними квітами та величезними плодами в околицях Бангкока і також біля буддійського храму. Там нам наша мила гідеса Джой назвала його деревом сал, але на цей момент я вже розвідала, що це ніяке не салове дерево, а курупіта гвіанська, яка, за одноголосними твердженнями усіх ботанічних довідників, була завезена з Латинської Америки до Азії лише в 1881 році . Індійці сприйняли індіанського гостя з великим ентузіазмом, адже те, що вони виявили всередині квітки вразило їх до самих глибин їхніх індуїстських душ. «Ом намах шивайя шантайє, брахмане лінга мурмайе!» («Ом, поклонимося Шиві, незбагненно спокійному Брахманові в образі Лінгама!») – тільки й змогли благоговійно прошепотіти вони, милуючись на маленький конус, що виростав із круглої заглибини посередині чашечки. В їхніх очах це однозначно був нерукотворно створений лінгам – символ єднання чоловічого начала Шиви та йоні, жіночого начала Шакті. У символізмі каптура з хижими тичинками сумніватися також не довелося – це був не хто інший, як змій Нага, що вважався хранителем найбільшої істини, а також охоронцем усього, що індуїсти почитали священним. Так народилася місцева назва рослини – «нагалінгам» – на мій погляд, найбільш вдала поміж усіх інших.

«Ом мані падме хум!» («Ом, перлино, що сяє у квітці лотоса!») – стрімко вийшовши з нірвани, заздрісно забурмотіли буддисти, напружено думаючи, як би пристосувати цю дивовижну рослину до своєї релігії. Жертвувати лотосом їм було, вочевидь, шкода, тому священний титул відібрався у непоказної Shorea robusta, яка до того майже півтори тисячі років виконувала роль дерева, під яким родився і помер Будда Ґаутама. Але краса – страшна сила! Вона знищує навіть тисячолітні традиції. Буддисти відразу згадали старовинні манусткрипти і рельєфи на древніх храмах, де була описана і зображена саме курупіта. Таким чином, гостя з Латинської Америки перетворилася на священне дерево сал. Та й “капюшон кобри” виявися не зайвим – у ньому буддисти побачили образ нага Мучалінди, щ0 захищав своїм каптуром Будду від палючого сонця під час його медитації перед просвітленням.
На наступних світлинах ви побачите:
1) зображення Будди з Мучаліндою у королівському палацу в Таїланді;
2) портрет короля Таїланду в образі буддійсього монаха, а ліворуч від нього – зображення курупіти гвіанської;
3-4) справжнє салове дерево (ці дві фотографії взято з Інтернету).

Наче все з’ясувалося, стало на свої місця і всі задоволені, крім Олі Котик. Тепер мені не давала спокою думка, звідки взялася назва курупіта. І я полізла в історію ботаніки. Маю сказати вам, друзі, що це дуже захоплююче заняття, особливо коли справа стосується натуралістів минулих епох. Ці чоловіки не мали нічого спільного з тим образом, який сьогодні виникає перед нами при слові «ботанік». Жодних хлюпіків в окулярах з товстими скельцями, які тільки й роблять, що рахують і перераховують тичинки і абсолютно не знають, як підійти до жінки познайомитися, не кажучи про подальші дії! Ботаніки минулих століть були відважними супутниками конкістадорів, місіонерів, купців, корсарів і пройдисвітів найрізноманітніших ґатунків. Важко уявити, як ці виплекані в університетських авдиторіях люди не просто вирушали на зовсім ненадійних з сучасної точки зору вітрильниках у далекі краї, що кишіли хижими тваринами та аборигенами-людожерами, а робили це у товаристві моряків, яких у той час набирали з такого людського сміття, що навіть канібалів вивернуло б від огиди. Але, якщо розібратися, то й ботаніки були людьми досить конфліктними – варто лише почитати, як непримиренно сварилися вони один з одним щодо класифікації тієї чи іншої квіточки, як безсовісно крали у попередників право на першовідкриття і як запекло кляли тих, хто крав це право у них. А якщо говорити про Жана Батиста Християна Обле, то питання пресловутої цнотливості ботаніків просто випарується– у нього було двоє законних дітей, а за деякими плітками ще 200 бастардів від туземок. Деякі факти свідчать, що Обле був вредним і заздрісним, тому не дивно, що колеги в свою чергу звинувачували його в усьому, що тільки можна, навіть іноді безпідставно. Казали, що він не сам збирає екземпляри для свого гербарію, а змушує робити це рабів-аборигенів, сам же у цей час сидить собі в кріслі під тентом і розважається з місцевим жіноцтом. Це, мабуть, був наклеп, адже Обле мав репутацію противника рабства та расизму, що й підтвердив одруженням на маврикійській туземці. Крім того, у своїх описах він залишав за рослинами їхні місцеві найменування, чим порушував європейську традицію давати їм латинські назви на честь відомих науковців чи можновладців. І дійсно, назва курупіта – це суто гвіанська назва, однак Обле був не першим, хто її зафіксував, хоч і увійшов до історії ботаніки, як автор першого опису цієї прекрасної рослини. Сам же Обле у своїй книзі Histoire des plantes de la Guiane Françoise : rangées suivant la méthode sexuelle, avec plusieurs mémoires sur différens objects intéressans, relatifs à la culture & au commerce de la Guiane Françoise, & une notice des plantes de l’Isle-de-France, яка вийшла друком 1775 року, посилається на книгу Essai sur l’Histoire Naturelle de la France Equinoxiale ще одного дослідника Французької Гвіани П’єра Баррера від 1741, де той вже використовує назву курупіта – couroupitou toumou. Обидва ботаніка фіксують також назву, яку дали дереву креоли, – дерево гарматних ядер – і саме ця назва найкраще засідає в голови туристів-дилетантів. Що й не дивує, варто лише глянути на особливо плодоносне дерево.

На жаль, ми не бачили дерева в його повній красі і, на щастя, не були свідками курупітопаду. Кажуть, що це направду страшно, коли десятки плодів оночасно падають на землю і складається враження гарматного обстрілу. Я цього підтвердити не можу. Однак цілком авторитетно можу сказати, що сморід має стояти просто неймовірний – цілий неушкоджений плід, який я привезла з Камбоджі, почав неймвірно смердіти, як тільки відпала плодоніжка і оголена площа в якихось нещасних 3 кв.см верхньої тонкої оболонки, що вкривала нижню тверду шкаралупу горіха, окислилася повітрям. Так само плід став смердіти під час його препарування – перші хвилини було нормально, а потім мене ледь не вивернуло. Недарма ж у Венесуелі курупіту називають taparo hediondo – смердюча шапка. Час від часу я навідуюся до місця, де чоловік зарив пакет з залишками горіха, – іноді звідти нестерпно штиняє…

А з виду плід був такий симпатичний! Дуже схожий до своїх смачних найближчих родичів – бразильского горіха та райських горіхів (плодів ще 26 дерев родини Лецитисових, що ростуть у Південній Америці). Один такий горішок я бачила у Перу. Він був величезний і знаходився високо-високо на дереві. Ми побачили його тільки тому, що піднялися на оглядову вежу.

Бразильські горіхи дуже важко і невигідно культивувати, оскільки виникають проблеми з запиленням. У їхніх квіток, як і в курупіти дуже складна будова, тому запилення можуть здійснювати тільки дуже міцні комахи, яким під силу пробратися вглиб квітки, вибратися звідти і понести на собі досить велику кількість пилку далі. Зазвичай цими комахами є окремі породи бджіл. Вже пишучи цей текст я згадала, що на території буддійського храму, де я вперше побачила курупіту, була фігура великої бджоли. Можливо, вона теж вважається священною, раз здійснює опилювання священної квітки.

На збір горіхів у диких джунглях з’їжджається не тільки перуанська біднота, але й болівійська. Ми на власні очі бачили табори castanheiros (збирачів каштанів) – сотні гамаків під відкритим небом…
Щодо курупіти, то кажуть, що аборигени Латинської Америки використовували її як лікарську рослину, а зараз пропагують у рамках різних екзотичних дієт. Ну, не знаю… У мене лише реклама чаю, до складу якого входила пульпа курупіти, відразу викликала рвотний рефлекс, а ціла дієта включає у себе ще й ванни. Я б зрозуміла, коли б порошок був з квітів, але з пульпи… Рекламований чай, до речі, був перуанським. Виявилося що у перуанців курупіта називається Аяхума, що перегукується з назвою відомого амазонського наркотика Аяхуаскою. У перекладі Аяхума означає «голова духа» і місцеві шамани стверджують, що дерево оберігає людину від злих почвар. Ще б пак! Такого смороду навіть сам дідько не винесе, тільки відважна дослідниця 🙂

Я не буду розміщувати тут списку всіх найменувань курупіти – сподіваюся, що ви почуєте їх на власні вуха, мандруючи екзотичними краями. Але подам посилання на скани стародруків Обле, Баррера, Маркґрафа, завдяки яким я отримала кілька годин насолоди від майже детективного пошуку первісної інформації про курупіту, не кажучи вже про розглядання докладних, хоча іноді й наївних, ілюстрацій, які були колись “вікном у світ” для тих, хто не мав у своїх жилах відваги першопроходців, завойовників, авантюристів і … ботаніків!